Radka - Пригоди Насінинки, Radka

Розділ 8

Вранці Пухнастинка прокинулася від надзвичайного співу пташок. Вони співали всі хором, одночасно, кожен свою пісню. Кожен намагався перевершити один одного. Пухнастинка не відкривала очей, слухаючи цю чарівну симфонію, вдихаючи прохолодне лісове повітря.

Коли вона все ж відкрила очі, була не менш зачарована. Вранці сонце вже пробивалося через дерева, наповнюючи простір ніжним рожевим сяйвом. Роса, що спустилася за ніч, осіла на листочках, гілочках, голочках, квіточках, нитках павутині й навіть на тваринах. Все виглядало так, ніби було прикрашене діамантами.

Пухнастинка боялася поворухнутися, щоб не зруйнувати цю красу. Вона сиділа тихо й непорушно, намагаючись запам’ятати кожен листочок, кожен промінчик, кожен звук.

Неподалік від окраїни лісу росла дика яблуня. Вона якраз цвіла своїм чудовим білим цвітом і виглядала як панна в дорогій сукні. Пухнастинка часто задивлялася на неї, бажаючи познайомитися і дізнатися, як живеться такій красуні, самій у лісі.

Коли сонце піднялося високо, і наші рослини займалися своїми квітковими справами, до них завітав Джмелик. Напевно, його привабив запах Конвалії. Та, коли він прилетів, побачив, що навколо цвіте ще багато інших квітів. Тому роботи для нього вистачало: він літав з квітки на квітку, весело гудучи, а на його ворсинки начіплявся пилок. Джмелик виглядав досить кумедно.

Пухнастинка навіть посміхнулась, спостерігаючи за ним. Коли він, перелітаючи від Дзвоника, раптом помітив її.

— Добрий день, пані, — привітався він.

— Здрастуйте, — відповіла Пухнастинка.

— Це не Ви, Пухнастинка, донька Кульбабки?

— Так, це я, — трохи розгублено відповіла вона.

— Ну, не дивуйтеся, панночко. Я саме вчора літав у лузі, шукав, які квіти ще цвітуть. І розмовляв з Кульбабкою.

— Ой, справді? — захоплено вигукнула Пухнастинка.

— Так, — поважно продовжував Джмелик. — Вона розповіла, що кілька днів тому сильний вітер здійняв її парашутики й поніс їх кудись. Я вже зустрічав декількох її насінинок на полі, на лузі й навіть у селі. А коли побачив вас, одразу зрозумів, що ви теж звідти.

— Так, Ви правильно здогадалися, — відповіла Пухнастинка. — Які там новини у них?

— Все чудово, — дзижчав Джмелик. — Ніяких пригод, тільки за тобою сумують.

— О, пане Джмелику, я теж за ними дуже сумую!

— Не сумуйте, панночко. Такий закон природи. Кожен має виконувати своє завдання. Кульбабка — рости. Я — збирати пилок. А ви мусите прорости і стати новою гарною кульбабкою.

— Точно, — ця думка повернула Пухнастинку до реальності. — Мені ж треба прорости! — раптом з жахом зрозуміла вона. — А як я проросту, коли я висну на дереві на павутинці?

Джмелик помітив її стурбований вигляд і поспішив її заспокоїти.

— Та не турбуйтесь ви так, Пухнастинко. Ще ж і літо не почалося.

«А й справді, — подумала Пухнастинка. — Я ще щось придумаю!» — посміхнулась вона сама собі.

— Ось так краще, — зауважив пухнастий Джмелик. — Тож, бувайте здоровенькі. Полетів я далі.

— Бувайте, — відказала насінинка.

Він ще кілька разів пролетів над галявиною і полетів далі у своїх справах.

Пухнастинка думала про луг, про Кульбабку, про літо й про те, що застрягла на павутині. Та вона не боялася. Вона раділа, що побачила стільки нового, дізналася стільки цікавого.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍