Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Красива історія про торжество Кохання серед звичайних буднів сучасного світу. Забезпечений бізнесмен-емігрант, розчарований у жіночій щирості, випадково бачить дівчину, що викликає в нього сильні почуття. Їй потрібна робота, а Йому – Вона. Не важко здогадатись, що їх зустріч начаклувала доля. Але життя нічого не дарує без боротьби. Дивовижне Кохання долає перешкоди і робить пару найщасливішою...

Розповідь створена спеціально для розради в наш непростий час. Запрошую до читання!

Розділ 1. Давайте знайомитись

Я розповім Вам, на перший погляд, звичайнісіньку історію дівчини-киянки, що просто хотіла бути щасливою. Вона виросла розумною й красивою, а ще в неї були тато й мама, які її дуже любили. Та не буває хорошого без поганого, як не буває дня без ночі, а щастя не ходить по світу без своєї вірної подружки – біди.

– Яка Ви сказали довжина Ваших ніг? – почула я чергову дикість з трубки.

– А нічого, що в мене університетська освіта? Це Вас не цікавить? – не витримала неприкритого нахабства я.

– Та якось не дуже. Розумних багато, а мені потрібна гарна...

– До побачення! – кинула я тупому співрозмовникові та дуже хотіла жбурнути ще й телефоном об стіну, але не могла собі такого дозволити.

Потім я телефонувала знову й знову, та всі ті роботодавці були як на підбір, або хтиві або дурні. Я настирливо сиділа перед ноутбуком, а новенького айфона, що не так давно подарували мені батьки, від гріха засунула під подушку. Довго водила пальцем по сторінках, але вже дуже хотіла спати, тому відклала пошук хорошої роботи на завтра. Звісно, й завтра я нічогісінько не знайду! Але ж як хочеться приносити користь своїми знаннями, та отримувати за це достойну платню. І де на світі беруться такі наївні дурепи? Хто це зміг здійснити свої заповітні мрії без бруду або хоча б якихось зв’язків?

Якось не з того я почала. Вибачте, будь ласка, та нумо знайомитись. Мене звати Злата Шевчук. Чому Злата? Ні, не тому, що модно. Кажуть, я з’явилась на світ після того, як мої батьки провели відпустку на Золотих пісках Болгарії. Прозаїчно? Можливо, але за татом і мамою я дуже сумую. Ні, вони живі! Просто працюють дуже далеко, в Катарі. Мій тато – професійний нафтовик, а мама навчає місцевих діток англійської мови. Бачу я їх раз-два на рік. Вони прилітають відпочити та подивитись, як я живу. А живу я сумно, бо була студенткою-відмінницею факультету міжнародників в університеті Шевченка. А тепер ще з більшим сумом дивлюсь на новенького диплома та кожного дня розумію, що ні він, ні я нікому в цьому світі не потрібні.

Ось моя однокласниця Вероніка ніде не навчалась та вже не перший рік працює по нічних клубах Києва танцівницею. Дивно, але своїм життям вона страшенно задоволена й каже, що має багато грошей. Судячи з її одягу та машини – це так і є. Між «роботою» та відпочинком Веронічка ганяє по місту на червоному Ягуарі, з відкритим верхом. Вона стверджує, що так всі більше звертають увагу на її красу.

А я дурна просиділа за книжками та ось тепер телефоную різним ідіотам, а вони питають «в лоб» про довжину моїх ніг. А може я не хочу говорити: так довгі й стрункі, бо в мене зріст метр сімдесят. Та в школі мене називали не Довгуля, а Лялечка. Мама каже, що то через ангельські риси обличчя. Та звичайні в мене риси, просто вона мене дуже любить. Буду спати, а завтра – життя мені, а я йому ще щось розповімо.

Лягла я десь біля першої, та виспатись не встигла. О п’ятій ранку в двері моєї квартири подзвонили дуже настирливо і я ніяк не могла зрозуміти: кому знадобилась в такий ранній час? Я схопилась та побачила за дверима сусідку Павлінку, з двокімнатної. Лице її було перекошене від жаху:

– Златко, ну ти й спиш! Я вже хвилини дві тут ґвалт кричу, а їй по барабану!

Я позіхнула й намагалась правильно поміняти капці, бо начепила їх навпаки та тільки тепер відчула запах диму:

– Пашо, щось горить?

– А я тобі про що? З нашого боку так смердить, наче курку пересмажили, чи людину спалили...

– Та що ти мелеш? У нас тут всі доволі адекватні й давно ніхто не палить. Хіба що бідолаха Анатолій Гаврилович знову щось забув на плиті. Дзвони рятувальникам.

– А як? – дивувала мене безтурботна сусідка.

– Пашо, ти з дуба впала? Звичайно «101», – намагалась розібратись зі своїм довгим волоссям я, а потім закрутила його абияк в пучок посеред голови й накинула на піжаму халатика.

Наш будинок, як кажуть добротний, але старий. Сталінка на Прорізній користується звичайним газом і тому в нас може бути все, що завгодно. Пам’ятаю: я ще ходила до школи, коли хтось із сусідів привіз доглядати старенького дідуся. А той образився на рідню, що приділяла йому мало уваги та одного разу ледве не підірвав наш будинок. Він відкрив усі конфорки на плиті й сів чекати, коли буде «бах». Казали, що хтось з відважних сусідів забрався через балкон та вимкнув газ і повідчиняв все на світі. Так мрія старенького гостя не здійснилася і ми жили в нашій пороховій діжці та горя не знали, аж до сьогодні.

Внизу вже почали збиратись цікаві сусіди, але керівника ОСББ я не побачила і тому швиденько набрала його. Той з’явився теж у піжамі та почав миттю викликати всі аварійні служби, ну хіба що окрім водоканалу. Сьогодні їм тут робити було нічого. Спочатку з сиреною увірвались пожежники, а за ними по черзі заповнили простір двору поліціянти та швидка. Рятувальники вибрались на поверх до Гавриловича й констатували, що йому дійсно негайно потрібна допомога медиків. У бідолахи стався інфаркт. А рушник просто тлів біля плити й таким чином намагався врятувати господаря.

Раніше, коли я ще гралася з ровесниками в пісочниці нашого двору – це була щаслива родина. Але потім дружина Гавриловича померла від якоїсь хвороби, а гарненька донька Аллочка закінчила школу та почала зустрічатись з дорослим чоловіком. Пліткарки у дворі казали, що діло йде до весілля, аж раптом дівчина просто зникла. Як виявилось: вона застукала жениха-зрадника з іншою та з горя підписала контракт з невідомою фірмою про роботу за кордоном. Ось саме з того часу її більше ніхто не бачив, а нещасного Гавриловича почали інколи запрошувати до міського моргу на упізнання тіл дівчат. І хоч Аллочки серед них він не бачив, та здоров’я від цього точно не прибувало. Його запхали на ношах у швидку, увімкнули сирену та й повезли рятувати, а сусіди поступово розбрелись по домівках досипати.

Вдома я зварила каву і спати вже точно не хотіла. В моїй голові, як і раніше, сиділа лише одна думка, звісно про пошук роботи! Тільки, після вранішньої пригоди та згадки про нещасну Аллочку, я вже точно не бажала кидатись до першого-ліпшого роботодавця, що співає щедрі обіцянки. Розмріялась одна! Мене взагалі ніхто й нікуди не кликав.

І все-таки я продовжу шукати, бо якщо в моїй голові засяде якась ідея, то вибити її звідти не виходить ніякою силою. Можливо саме тому я й навчалась гарно, але результат з того поки нульовий. Звичайно, можна погодитись на посаду секретарки в якомусь незареєстрованому офісі та чекати, коли приїде податкова й покладе співробітників темної контори на підлогу, лицем вниз і після перемовин з відповідними органами – я знову залишусь без роботи. Саме про таке розповідала якось сусідка по нашій дачі. Але цього якось не дуже хочеться. Тому й сиджу я отак вдома, зовсім ні з чим.

Розділ 2. Суперзірка з нічного клубу

О восьмій ранку мені зателефонувала мама:

– Привіт, доню! Не розбудила?

– Ні, мамуню, привіт! Сьогодні наш будинок піднявся рано. У нас тут пригода. Стільки усіх понаїхало. А все через те, що Гаврилович щось залишив на плиті, коли його інфаркт розбив. Правда, загорітись не встигло. Ти ж знаєш наших сусідів: почують те, чого ще й не трапилось взагалі.

– От горе! Так що, може Аллочка знайшлась і це його бідолашного добило? – питала мама про доньку того сусіда.

– Якби ж то. Ні, не знайшлась. Знаєш, мамуню, сусідки кажуть, що вже краще б знайшлась та похоронили. Тоді б він змирився та вже так не мучився.

– Це точно. А як твої справи, маленька? – відійшла мама від чужої сумної теми та думала, як перейти на більш приємні.

– Ой, мамо, ніяк! Швидше головою стіну розбити, ніж в нашому місті без протекції роботу знайти, – розкривала відгуки про свої напрацювання у цій справі я.

– Златочко! Та не переживай ти про ту роботу. Знайдеться колись. Я тобі там копієчку на карту скинула. І взагалі, ми з татом вже так скучили, що хоч вовком вий! – зізнавалась рідненька й не хотіла подумати про те, що вони там з татом удвох, а я хоч і посеред Києва та відчуваю себе, наче на безлюдному острові.

– Мамо, не згадуй про вовків! Вони мені сьогодні приснились. А ти ж знаєш: я їх страшенно боюся. Завжди перемикаю канали, коли чую як вони виють, – нагадувала я своїй неньці призабуте.

– Дитино, та де у нас на Прорізній ті вовки? Хіба що п’яниці з ресторанів. Так ти ввечері не ходи нікуди, – попереджала дорослу доньку щира матуся.

– Та я й не ходжу. Куди мені ходити? Сиджу в мережі, дурні відгуки про роботу перебираю. Ма, а коли ви з татом приїдете, хоч на трішки? Я дико сумую! – тепер ледве не плакала в телефон ота доросла доня.

– Скоро, Златочко! Скоро. Ось здадуть в експлуатацію нову свердловину й тоді точно приїдемо. Пекло це вже так дістало. Хочеться на фонтани подивитись, каштанчиками побавитись. Бо в нас же вдома золота осінь! А тут сухе все, наче камінь. Я теж висохла, що та мумія, дивитись страшно.

– Мамочко, та не прикидайся страшною, бо ти у нас струнка й красива завжди, – зробила я комплімент мамі.

– Дякую, золотко моє. Ой, перепрошую – треба бігти. Бережи себе, донечко. Цьом-цьом тебе сто разів! – зв’язок перервався і я знову залишилась на світі сама-самісінька.

Ой, краще б вона не телефонувала! Коли я звикаю до тиші й самотності – це тяжко, але життя йде якось рівно. А після таких розмов мені хочеться кинутись з вікна, щоб не було цієї туги на душі. Але ж куди я кинусь? Другий поверх! Ну хіба що калікою зроблюсь. Ось тоді життя точно стане приємнішим... Добре! Не буду сумувати та перевірю картку. Так, дійсно, судячи з тисячі доларів, які впали на мій рахунок – нормальна дівчина на моєму місці миттю помчала б до ЦУМу скуповувати вбрання. Але мені й до вбрання було байдуже, бо носити його я могла хіба що на кухні або перед телевізором... Я ж не витрачаю, як Вероніка. Хоч у неї прибутки й витрати, скоріше за все, мають зовсім іншу картину.

– О! Легка на згадці, – подивилась я на екран айфона: – Привіт, красуне!