Влада Клімова - Пообіцяй забути, Влада Клімова

Красива історія про торжество Кохання серед звичайних буднів сучасного світу. Забезпечений бізнесмен-емігрант, розчарований у жіночій щирості, випадково бачить дівчину, що викликає в нього сильні почуття. Їй потрібна робота, а Йому – Вона. Не важко здогадатись, що їх зустріч начаклувала доля. Але життя нічого не дарує без боротьби. Дивовижне Кохання долає перешкоди і робить пару найщасливішою...

Розповідь створена спеціально для розради в наш непростий час. Запрошую до читання!

Розділ 1. Знайомство

Я розповім Вам, на перший погляд, звичайну історію дівчини-киянки, що зростала розумною й красивою. У неї були тато й мама, котрі її дуже любили. Та немає хорошого без поганого, як не буває дня без ночі, а щастя не ходить світом без своєї вірної подружки – біди.

                                                                  * * *

– ...Не розчув: яка довжина Ваших ніг? – звучить чергова дикість з трубки.

– Даруйте, та я про це не розповідала. А щодо моєї університетської освіти у Вас запитань не виникає? – зриваюся через неприховане нахабство співрозмовника.

– Та ні. Розумних навколо ціла купа, а мені потрібна гарна...

– До побачення! – кидаю слухавку на ліжко, дарма що хочеться жбурнути об стіну.

Але такого я собі дозволити не можу. Новенький айфон, подаруночок батьків, працює просто фантастично й тому я завбачливо пхаю його під подушку. Далі продовжую настирливо ганяти мишку ноута сайтами роботодавців та кожне чергове спілкування закінчується аналогічно. Мабуть, сьогодні не мій день! Власне, як і всі попередні.

Дивно, що випускниця інституту міжнародних відносин при національному університеті Шевченка кожен день, з тугою в серці, дивиться на свій червоний диплом та розуміє, що ні він, ні я сама геть нікому не потрібні.

Та наразі хочу перепросити за деяку невихованість, адже найпершим треба було представитися. Це я миттю виправлю! Звати мене – Злата Шевчук. Чому Злата? Ні, не тому, що модно. Кажуть, буцімто з’явилася на світ я після відпустки батьків, яку вони провели на золотих пісках Болгарії. Прозаїчно? Можливо, але за татом і мамою я дуже сумую.

Ні, вони живі! Просто працюють за контрактом у далекому Катарі. Мій тато – професійний нафтовик, а мама навчає місцевих дітей англійської мови. Бачу я їх раз чи два на рік. Як засумують за домом, то прилітають до Києва аби розбурхати ностальгію та помилуватися моїм сіреньким життям на землі.

І чому я не сприймаю земне буття, як наприклад, моя однокласниця Вероніка? Після закінчення школи вона не думала про виші, а взяла і влаштувалася танцівницею до нічного клубу. Скажете, там є свої вимогливі «конкурси»? Тоді виходить, що у Ніки знайшлися необхідні таланти й своїм життям дівчина повністю задоволена.

Стверджує, що грошей у неї «кури не клюють» й судячи з одягу та автомобіля, це відповідає дійсності. Ніка ганяє містом на червоному Ягуарі, в основному з відкинутим верхом. Вона стверджує, що так чоловіки краще бачать її безумовну красу.

А я дурна просиділа за книжками, щоб тепер спілкуватися з різними довбнями й вислуховувати від них запитання про довжину ніг. Якщо чесно, то соромитися мені нічого. Адже при зрості метр сімдесят, ніжки мої довгі й стрункі. Та й у школі мене називали не Довгулею, а Лялечкою.

Мама каже, що то через ангельські риси обличчя. А я не вважаю себе красунею, просто ненька мене дуже любить. Все, треба спати. Завтра прийде новий день, а вже що принесе – обов’язково розповім.

Вляглась я біля першої години та виспатися не вдалось. О четвертій ранку почула дуже настирливий дверний дзвінок. Хто б це міг так галасувати, коли ще й на світ не зазоріло? Глянула у вічко, а то сусідка Павлинка. Лице перекошене від жаху й верещить:

– Златко, ну ти й спиш! Відчиняй, я тут мало двері не винесла. Ґвалт кричу, а їй по барабану!

Я позіхнула й намагалася правильно взутися в капці, бо начепила їх навпаки, як раптом відчула запах диму:

– Павлинко, щось горить?

– А я тобі про що? З нашого боку так смердить, наче печеня згоріла. А вже з курки чи з сусідів, не знаю...

– Та що ти мелеш? У нашому під’їзді люди доволі адекватні, навіть не палить ніхто. Хіба що бідолашний Анатолій Гаврилович знову на плиті щось забув. Телефонуй рятувальникам!

– А як? – впилася в мене оченятами безтурботна сусідка.

– Пашо, ти з дуба гепнулась? Звичайно «101», – докладаю зусиль аби розібратися зі своїм довгим волоссям, а потім згортаю бубликом на маківці й накидаю на піжаму халат.

Наш будинок, як кажуть доброякісний, але старий. Сталінка на Прорізній газифікована й тому тут може статися що завгодно. Пам’ятаю, було мені років тринадцять, коли сусіди знизу привезли свого старенького дідуся. Вдень всі пішли працювати, а він образився на відсутність уваги та й відкрив конфорки на плиті.

Добре, що інший відважний дядько пройшовши по карнизу, забрався через балкон та вимкнув небезпечний прилад  до того, як сталося лихо. Ось такий він добробут, що інколи більше схожий на діжку з порохом. Але той дідусь вже помер, значить сьогодні трапилося щось інше.

Наразі по двору розпорошилася купа схвильованих пожильців, на чолі з головою ОСББ. Пан Василь встиг поспіхом начепити спортивного костюма та вправно спілкувався з аварійними службами, навіть сантехніка підійняв з постелі. Тільки вимикати воду наразі сенсу точно не було.

Першими примчали пожежники, а за ними по черзі підіймали на вуха сиренами квартал швидка й поліціянти. На горе, моє припущення справдилося. Саме Гавриловичу знадобилася допомога рятувальників та медиків. Адже коли перші видряпалися по драбині до його квартири, то миттю покликали лікарів. У бідолашного стався серцевий напад, а рушник біля плити тихо тлів й таким чином рятував господаря.

Раніше, коли я була ще геть малою, цей чоловік мав щасливу родину. Але потім дружина Гавриловича померла від якоїсь хвороби, а гарненька донька Аллочка зустрічалася з дорослим чоловіком. Пліткували, що справа йде до весілля. Та звабник виявився одруженим і дівчина просто зникла. Казали, що підписала контракт з закордонною фірмою й більше її ніхто не бачив.

Щодо розшуку доньки, Гаврилович написав клопотання й час від часу почав відвідувати  морги, для упізнання тіл. Та Аллочки серед мертвих дівчат не було, а здоров’я нещасного батька слабшало з кожним днем. І от сьогодні його самого запхали до карети швидкої й повезли, а сусіди  розбрелися по домівках обсмоктувати новину та досипати.

Вдома я зварила каву і вже крутила в голові нові варіанти спілкування з роботодавцями. Тільки після спогадів про Аллочку зробилося лячно. Як довіритися невідомо кому та розгадати наміри майбутнього боса?

Звісно можна погодитися на посаду секретарки в якомусь незареєстрованому офісі й чекати, коли приїде податкова та покладе співробітників темної контори на підлогу. А після бесіди з відповідними органами, я знову залишуся без роботи.

Подібну історію розповідала якось сусідка по нашій дачі. Та цей варіант мені рішуче не підходить! Ого, як далеко пішли мої думки. Але ж пошуки роботи треба продовжувати, а не сидіти з порожніми намірами в чотирьох стінах.

Розділ 2. Суперзірка нічного клубу

О восьмій ранку мені зателефонувала мама:

– Привіт, доню! Не розбудила?

– Ні, мамуню, привіт! Сьогодні наш будинок прокинувся раненько. Пригода була й стільки рятувальників понаїхало. А все через те, що Гаврилович щось залишив на плиті, коли йому стало зле. Правда, розгорітися не встигло. Ти ж знаєш наших сусідів: почують таке, чого ще й не трапилося.

– От горе! Аллочку таки знайшли й це його бідолашного добило? – припустила мама, пам’ятаючи про доньку сусіда.

– Якби ж то. Ні, не знайшли й сусідки кажуть, що навряд чи знайдуть та він мучиться.

– Це точно. А як твої справи, маленька? – відійшла мама від чужої важкої теми.

– Ой, мамо, ніяк! Швидше головою стіну розбити, ніж в нашому місті без протекції роботу знайти, – розкрила я свої напрацювання у цій сфері.

– Золотко, та не переживай ти про ту роботу, знайдеться колись. А я тобі копієчку на карту скинула. І взагалі, ми з татом вже дуже скучили за своєю дитинкою! – зізнається рідненька та забуває, що вони на чужині вдвох, а я вдома почуваюся наче на безлюдному острові.

– Ма, а коли ви з татом приїдете? Я також дико сумую! – тепер ледве не плачу та стискаю телефон у руці.