Влада Клімова - Козацька балада

– Господи, за що? – схилилася на коліна жінка.

– Не плач, моя зірко! За любов до волі та Батьківщини. Вони ніяк не втямлять, що можна зламати всі кістки чи вийняти у козака серце, але воно все одно битиметься за Правду й Віру та ненавидітиме їх. Я помираю, однак і на тому світі завжди кохатиму тебе... 

…Це не кінець, а тільки початок історії.

Розділ 1. Козак Грицай

«Я був у Дикім Полі, дивився на кургани,

Там в реві вітру вольнім вчув посвист ятаганів...»

- Козацькі пісні -

На просторах безкрайого степу, підіймаючи за собою стовп пилюки, несеться польовою дорогою легка двомісна бричка. В неї запряжений чистокровний гнідий скакун, з чорнявою гривою.

Він мчить легким галопом та слухає як погонич весело посвистує йому й приємним баском наспівує козацьку пісню:

«...Чубатий отамане, низовий козарлюго,

Я бачу твої очі, що повні болю й туги...»

Марко прямує своїми ланами та, між співом, кидає хазяйським оком на поля кукурудзи, що вже готові до збору врожаю.

Сотні пудів відбірної пшениці й вівса дбайливо сховані в зручних великих клунях. Збіжжя добре просушене та готове до зимівлі.

Ось тільки двигун у сушарці виснажився й потребує ремонту, а ще краще поїхати до Миколаєва та купити новий. Все б нічого та тільки доба короткувата й зовсім не вистачає часу. Підходить осінь і дні стають коротшими, а роботи ще непочатий край.

Саме тому Марко майже не бачить кохану дружину Марічку й тільки вночі блаженно обіймає свою єдину. А перед цим вони щовечора удвох милуються, як сплять посміхаючись, їх чарівні діти. Кароокий первісток і батьків помічник шістнадцятирічний – Олекса та двійнята-семилітки Пилип і Ганнуся.

Коли молодий Грицай повернувся зі служби в війську – чарівна Марічка відразу припала йому до душі. Вони зіграли гучне весілля та ось вже сімнадцять років завжди нерозлучні.

Трудолюбна красива жінка – для Марка опора і кумир. Їй скоро народжувати, а вона геть увесь сезон збору врожаю була на полі, поруч з ним. Жодна жінка не вміє так красиво й рівно викладати копну за копною, а Марічці все до снаги.

Та й сам заможний володар херсонських степів, що простягаються губернією на сотні верст, зроду не цурався будь-якої роботи. Звісно Грицаї працювали не самотужки.

Марко наймав людей звідусіль та обирав доволі прискіпливо. Спочатку саджав претендента за повний їжі стіл і разом обідав. Мудрий чоловік заводив щиру розмову та скоро знав, чим людина дихає.

А коли апетит найманого робітника його влаштовував – тоді переходили до переліку талантів вищезгаданого. Господар показував якусь роботу й працював поруч до сьомого поту, аж доки не розумів, підходить йому працівник чи ні?

Щодо роботи, то в господарстві невтомної козацької родини її вистачало на всі смаки. Потрібні були конюхи до стайні й вівчарі, доглядати за вівцями. А ще уваги постійно потребував великий млин і жвава олійниця. Ну, а вже поля та луги – трударів жадали до лиха багацько.

Часто новачки з недовірою та подивом сприймали звички невгамовного пана. Посеред ланів, де траплялися купки дерев, були облаштовані довгі дерев’яні столи.

В розпал робіт, як підходила обідня пора, сам господар привозив нав’ючену кошиками й глеками бричку. Там, разом з усіма сідав за стіл і смакував наїдки від вправних кухарок, котрі щодня готували для трударів.

Пити оковиту козак Грицай не любив та не дозволяв це «нице заняття» всім найманим, у гарячу пору. А вже як наставав час підбиття підсумків збору врожаїв – організовував таку гулянку, яку було чутно до сусідньої волості. Ось тоді вино лилося рікою!

Одним словом, без хвастощів можна сказати, що слава про щедрого й справедливого херсонського козака Марка Грицая сама летіла просторами південних степів.

Розділ 2. Чарівна Марічка

Сьогодні зранку Марко осідлав свого улюбленого Орлика, взув блискучі високі чоботи та празникову свитку, поцілував дружину й відбув до земської управи з серйозною справою.

Видно, що діло у Грицая було важливе й невідкладне. Вершник прилаштував перед сідлом бесаги (подвійну торбу), з овечої шкіри та прикрив файним золотавим тороччям.

Певно вантаж виявився важкуватим, бо навіть сильний Орлик зопалу присів та здивовано покосився на господаря.

З того часу, коли в російському Петербурзі відбувся більшовицький переворот на півдні, як на горе, зачепилися неспокійні часи. Та вільне козацтво тішилося, що Універсалом прийнятим у центрі, губернія зайшла до складу УНР.

Не встигли волелюбні українці зрадіти цій події, як знову по окрузі засновигали нахабні більшовики. Тієї весни за допомогою іноземних військ українські Січові Стрільці відстояли незалежність краю й повернули Херсон.

Марко їхав легкою стройовою риссю, милувався тихими водами ріки Інгулець і продовжував наспівувати мелодійних українських пісень.

А Марічка нагодувала дітей, розчесала й заплела коси синьоокій Ганнусі та відрядила сина Олексу, замість батька, до ланів. Сама пішла розібратися з кухарками, бо чомусь старша стряпча жалілася, що не вистачить гуски робочим на обід.

Дивно, господиня точно знала, що на куліш та гаряче повинно стати якраз, але Явдоха вперлася, що ні. Марічка дала дозвіл забити ще двох качок й не створювати зайвих проблем на рівному місці.

Семимісячна вагітність давалася взнаки й спину весь час тягнуло. Притримуючись за поперек, жінка пішла в бік конюшні тому, що конюх Гожо жалівся, ніби Димок занеміг.

Яскравий представник ромського народу мав власну родину та жив недалечко в таборі. Але на конюшні Грицаїв крутився зрання й до пізнього вечора так, наче нікуди й не виходив. Він дбайливо годував і чистив жеребців, а стійла були сухі й охайні та завжди пахли свіжим сіном.

– Вітаю Вас, чарівна пані! – шанобливо скинув свого веселого кашкета Гожо й пропустив Марічку до молодого коника. – Ось дивіться, він зовсім не їв, важко дихає та весь змок...

– Бачу, Гожо, що жеребець не при собі. А що ж робити? Марко поїхав і ліки купити не зможе. Він не відає, що кінь захворів, – бідкалася Марічка й ніжно пестила вороному гриву, а тварина вдячно косила оком на хазяйку й серцем відчувала доброту.