Влада Клімова - Козацька балада

В двері постукали. Соломія тяжко зітхнула, глянула на себе, зелененьку, в дзеркало й дозволила зайти. Але коли побачила гостя, пошкодувала про дозвіл. На порозі стояв Андрій з яскравим пакетом та сьогодні він не посміхався.

Його збентежений погляд був винуватим, але не злим. Він зачинив за собою двері й уважно вдивлявся у знищену красу, а потім сказав:

– Нічого не кажи, я все знаю. Тому тут. І проганяти мене не треба, бо я нікуди не піду. Не так я хотів розпочати нашу долю. Але Ритка, вона тварюка по життю. Собі все занапастила й інших зі світу зводить...

Далі гість спокійно поставив подарунки на стіл і підійшов ближче до мовчазної постаті дівчини. Вона не проганяла, не було сили та й наговорив він чогось незрозумілого. То нехай покається, якщо вже сюди приїхав.

– Давай сядемо, – обережно опустив він Соломійку на ліжко і взяв стілець та сів навпроти. Заплющив очі, потримався за лоба й продовжив: – Я сильніший, але якби мені сказали, я теж би захворів. Ми з тобою зустрілися не на вокзалі, а десь в іншому світі й відразу зрослись. Та між нами постала гірка правда. Але я не піду, доки всього не розповім.

Я дійсно одружений та тепер ненадовго. Коли я закінчив радіофакультет в Шевченка й почав працювати на заводі медтехніки - світ здавався дивовижним. У мене була улюблена професія, багато планів і можливостей змінювати світ. Ми вдосконалювали рентгенівські апарати та планували розпочати роботу над камерою для онкохворих. Це дійсно був прорив.

Навіть директор частенько приходив поговорити про новинки та почав просувати мене. А потім познайомив з дочкою. Я й не зчувся, як ми одружились. Та вже через кілька днів щиро пошкодував про свій вибір. Таку нахабну, злу й цинічну жінку, котра сидить в ній, важко й уявити. Вона любить гроші й чоловіків. До речі, я в неї офіційно другий.

Коли видалась нагода попрацювати за кордоном, сюди їхати вона відмовилась. А мені було байдуже куди. Тільки б змінити все навколо. Таточко вибив два місця, але замість неї поїхала найкраща подруга - Ритка. Звісно, щоб слідкувати за мною. Це вона телефонувала тобі.

А коли я побачив тебе, світ знову став яскравим і добрим. Соломієчко, повір, я скоро здихаюся тієї напасті й буду лише твоїм. І ти від мене нікуди не дінешся. Я тут привіз дещо. Зберігаю цю бридоту для адвоката чи суду, якщо знадобиться. Прошу: подивися й повір мені.

Він дістав з кишені піджака кілька листів у конвертах. Адреса: в/ч пп – його, а зворотна – місто Київ. Соломійка мовчки відкрила чужий лист і побачила рівненький жіночий почерк:

«Навіть не думай, козел, що я попхаюся туди! Просила придурка: їдьмо хоча б в Югославію. Так ні, він поспішав пертися в те село. Теж мені закордоння! Бачити не хочу пшецькі кущі й тих селян навколо. Що там робити? Замість розваг одні церкви. І зими не існує, а де я шуби свої носитиму? Ненавиджу тебе...»

Соломійка не посоромилась і відкрила інший лист. Тепер вона точно хотіла порівняти почерки, адже розумілась на них як органічний робот. А ще їй конче необхідно повірити Андрію або прогнати назавжди. Далі побачила такі ж рядки і знову гидоту:

«Навіщо тебе носило до тата? Я хіба дозволяла? Почув, що я живу з Родіком? Ну, то й що? Тобі яке діло? Ти ж лише залізом цікавишся, а жінка тобі на... не потрібна. І чого ти не привіз валюти? Рублів у мене самої до чорта! Ти паразит на тілі нашої сім’ї й слизняк недороблений...»

Далі вона знову принижувала чоловіка й Соломійка склала страшну кореспонденцію та повернула Андрієві. Раніше вона думала, що їх жіночій родині сутужно живеться на світі. А як йому, розумній і добрій людині, відчувати той пекельний біль навколо себе? Від цих думок світ знову закрутився й вона заплющила очі.

– Все, лягай і забудь. Не треба тобі знати більше. Просто інакше я не міг довести, в якій халепі стирчу. Але я відмиюся, повір. Для тебе повинен бути найчистішим на світі. Ти ж наче крапелька святої води, що мене напоїла. Прости, що завдав стільки болю! Я не встиг закрити тій паскуді рота.

– Андрюшо, не перепрошуй. Я вірю тобі та маю теж багато чого розповісти. Але не зараз. Ось вичухаюся і ми погуляємо осіннім парком, добре? Тут навколо стільки краси! Ти не думай, це не хвороба. Просто я дуже боялася втратити тебе.

– Добре. Все життя гулятимемо разом. І ти мене не втратиш, бо я ТВІЙ.

Соломійка потягнулася до нього рукою, а чоловік обхопив її долонями й тихенько цілував та знову, мовчки очима, говорив про потаємне. Зараз Андрій був для неї найкращими ліками, а в недалекому майбутньму – невідворотною щасливою долею.

Розділ 48. Козацькому роду нема переводу!

І як воно робиться на світі? Ось у Марка й Марічки Грицаїв було все: кохання, дітки, добро. Але раптом життя тріснуло на шматки й перетворилося на горе і смерть. Їх найстарший син став вигнанцем, а найменша донечка – сиротою.

Та Полінку виростила добра жінка, що відмовлялася заради дівчинки від власної долі. Скільки страждань вони разом пережили, не злічити! Але вічність дала, кожній з них, коротку мить щастя. Поліні з її єдиним Назаром – крихітну Соломійку, а названій мамі Оксані – трішки радості зі щирим Павлом.

І знову прийшла люта смерть та відібрала їх чоловіків. Але серед голоду й принижень жінки виживали, намагаючись бути достойними людьми. Навчалися й навчали, рятували й лікували. Одним словом – жили.

А далі вже була черга Соломійки (третього покоління незламних берегинь роду) тримати удари долі, що покликала її за межі теперішньої країни. І лише з другої спроби дівчина знайшла свого єдиного, знову через біль. Тобто щастя не дається їм без бою?

Закоханий до нестями, сміливий красень Андрій Бойчук побував у союзі та привіз з відрядження документ, на який чекали двоє. Свідоцтво про розірвання його порожнього шлюбу дало дозвіл на поєднання з Соломією Холод, командирським наказом у Польщі.

Тепер молоде подружжя Бойчуків жило в окремій кімнаті жіночого гуртожитку в Свідниці та було найщасливішим на землі. Мабуть, то теж забаганки долі, що нескорені жінки цього роду не сидять на місці й ліплять своє гніздечко десь далеко від рідних країв?

Соломія з Андрієм поставили за мету заробити на власний дім самостійно й тому ще кілька років залишалися в групі військ на службі. А коли повернулися додому – гучне та радісне весілля чув увесь Яготин! Мама Поліна й бабуся Оксана щиро плакали та вперше так веселилися, разом з родиною Бойчуків. Виявилося, що в Андрія дуже прості й добрі батьки.

Якось всі сиділи під вишнями в Яготині та читали чергове вітання з Паскою від діда Олекси, зі Сполучених Штатів. Родина ставала все чисельнішою і святковий стіл, з пирогами й пасками, заворожував ароматами. Та ось перед очима Соломійки закрутилися квітучі вишні... Ой! Невже на світ проситься наступне покоління незламного роду Грицаїв та їх коханих половинок?

Пройшли роки і старенький сивий іноземець стояв перед козацьким хрестом на одному з київських кладовищ та в оточенні рідні розмовляв зі своїм славним батьком – Марком.

– Бачиш, тату. Вони хотіли знищити наш світ, але непереможні жінки зберегли й примножили наш козацький рід. Я пишаюся ними так само як ти, бо козацькому роду нема переводу!

І я там була та бігала поміж рідні, ще не знаючи всієї історії. А потім зібрала й написала для всіх, хто цінує своє коріння; з моменту як козак Грицай їхав рідним Херсонським степом та співав, адже був вільним і щасливим.

Мене звати Поліна, на честь ніжної й сильної синьоокої бабусі, без якої не сталося б усіх цих подій. Я продовжила традицію роду та від свого коханого чоловіка народила доньку. Хоча доля вирішила надалі дарувати наступників-козаків.

Мій онук ще зовсім маленький, але любить рідну мову та співає горді козацькі пісні. Він вже знає наші традиції й страшенно пишається, коли вдягає вишиванку.

* * *

Сьогодні нашу рідну неньку-Україну знову топчуть поганські чоботи. Але вони підуть у небуття як всі, хто хотів поневолити квітучу землю. Немає в світі такої сили, щоб НАС перемогти й ніколи не буде! КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ!!!