Влада Клімова - П'ятий гріх, Влада Клімова

ЧАСТИНА 1. Розділ 1. Оце так зустріч

– Не може! Не може! Ну, не може такого бути!!!  Як? Добу тому він ще був зі мною, а тепер Його немає? Два короткі слова: «Він помер…» Вони перекреслили все, що здавалося лише початком. Та миттю настав кінець!

Мене звати Анастасія. Але Він називав по різному. Коли від палкого кохання світ згорав під нами – тоді Настунею. Коли ніжно дивився в очі – Тусею. А коли порівнював з зірками й квітами – не було жодної, яка б не заздрила мені!

Я почала розповідь зі страшного кінця. Але спробую повернутися до початку… Якого саме? Коли я звабила чужого чоловіка, чи коли зрадила своєму власному? Що мені вважати початком прекрасної й жахливої історії, яка вбиває та страшить?

Добре. Почнемо зі звичайного вечора, коли сусіди з верхнього поверху, залили нас гарячою водою. Тоді пів стелі в кутку надулося й посиніло, а мій чоловік спокійно подивився й сказав:

– Не переймайся, воно висохне!

– Та як же: висохне? Я піду до них посваритись, нехай відремонтують! – збурено кричала я, бо шкода було нещодавно зробленого, моїми ж зусиллями, ремонту. Ні, я не дуже вмію фарбувати стелю, просто сама шукала робітників, слідкувала, платила…

Чесно зізнаюсь: в мене гарний і розумний чоловік. Він працює в одному з інститутів та має купу різних винаходів. Правда, за них ні чорта не платять, але дипломи й відзнаки він отримує регулярно. Тому сидить і знову щось шукає. Інколи знаходить та радіє, наче дитина. А все, що стосується земного життя, його абсолютно не цікавить.

Для простих реалій існую я, Гонта Анастасія, двадцяти семи років від народження, п’ять з яких я одружена. Взагалі мій Антон – людина проста й спокійна. Тільки занадто поглинута своїми статтями та листуванням з закордонними колегами по науці й техніці.

Нас познайомили родичі, саме для шлюбу, і ми одружилися. Знаєте, що спочатку було найдивнішим? Антон сказав, що коханням ми будемо займатися один раз на тиждень – у неділю зранку і все. Багато хто вважає, що я приваблива й до мене часто чіпляються чоловіки. Але мій власний не любить, коли я хочу його поцілувати, обійняти чи влягтися на плече. Каже, що там може з’явитися синець. Я намагаюся лежати дуже тихо, та й це його теж не влаштовує. Ні, не думайте! Він, кохає мене, тільки якось по-своєму.

Спочатку від подібних правил я плакала, потім сварилася та кричала, що розлучусь. Але я людина відповідальна й тому кожного разу притихала, бо як же він без мене? З часом життя стабілізувалося і я звикла до встановленого графіка.

Може хтось думає, що згідно з сучасною модою, я одружилася з забезпеченим старим? Знову не вгадали! Антон старший за мене лише на п’ять років і моєму Гонті – неповних тридцять два.

Чому в нас немає дітей? Ми не знаємо. Може через «один раз на тиждень», а може ще чомусь? Я намагалася підіймати цю тему, але й вона Антона зовсім не цікавить. Його все влаштовує. Мій смачний борщ і те, як на вулиці на нього заздрісно поглядають чоловіки. Престижу йому достатньо.

Ми ходимо під ручку в гості до друзів, а повернувшись додому, живемо по жорсткому графіку. Зате в нас завжди тихо й чисто. Бачите, від моєї розповіді вже й Ви знудитись. А я з цим живу…

Клята стеля висохла гидко і мені не йметься щось з нею зробити. Звісно ні до яких сусідів я не піду. Що я там скажу? Дайте грошей, щоб пофарбувати два метри стелі? Але ж це смішно, бо жебракувати я не звикла. Добре, пошукаю якогось майстра, щоб допоміг.

Питала в себе на роботі та поки нічого не знайшла. Мої колеги часто зморені й неговіркі. Я працюю диспетчером у кол-центрі комунальних послуг і за зміну ми так наговоримось, що язик наче дерев’яний. Виходить я дуже вигідна дружина, адже багато мовчу!

Сьогодні мені треба сходити до гіпермаркету за покупками. Ні, Антона це теж не цікавить. Що я купую й за скільки – йому байдуже. Так сталося, що чоловік у мене просто мрія, бо не контролює покупок. Уявляєте: у нас просто ідеальний шлюб! Так кажуть усі, хто нас знає. Вони ж бачать лише те, що назовні та ввічливо не заглядають за лаштунки. Слава Богу! Адже там – лише сум. Хоча у кожної він свій. У сусідки на поверсі чоловік страшенно п’є та бешкетує, хіба їй живеться ліпше?

Я радо скупилась на цілий тиждень. Взяла все, що було потрібно та вже махнула рукою, щоб піймати таксі. Тому, що два непідйомних пакети знову вивернуть мені всі кишки й прийдеться ковтати пігулки, які регулярно виписує гінеколог. Від нескінченного сидіння за пультом на роботі та важких пакунків, в мене дуже важко проходять критичні дні. А може то від «одного разу на тиждень»? Про це я намагаюсь не думати. Бо хоч би й думала до розпухлої голови, все одно це нічого не змінить.

Осінні дні стали зовсім короткими й на вулиці вже смеркло. Великий автомобіль тихо під’їхав до обочини та зупинився поруч. Я опустила руку, не бажаючи сідати до такого «таксі». За кермом міг бути або якийсь багатий збоченець, або водій, що заявить непомірну ціну. Я кивнула, щоб він від’їхав, та нахаба не послухався й обережно відчинив двері з мого боку.

Від несподіванки я просто остовпіла… За кермом сидів не хто інший, як відмінник та староста нашої групи – Платон Курінний. Ми не бачились з моменту випуску з інституту.

Чому він тут? Казали, що наш геній давно кинув рідний дім і тепер працює десь за кордоном. Але він сидів та дивився на мене своїми звабливими сірими очима, з-під густих вій і посміхався, як завжди дуже привітно.

– Курінний? Звідки ти взявся? – більше ніж здивовано спитала я, а він вискочив зі свого могутнього стального коня, підхопив мої клунки та закинув на заднє сидіння.

– Настя? Я хотів допомогти жінці з мішками. Навіть уявити не міг, що побачу тебе тут, на асфальті. Чому одна? Кажуть у тебе є чоловік, – атакував мене запитаннями він. Потім допоміг залізти на високе сидіння та побіг за кермо позашляховика, а я застигла наче статуя.

Ні, між нами ніколи нічого не було в студентські роки. Хіба що одного разу, на день народження, він надіслав мені гарні вірші. Але ж в цей день всі виказують якусь увагу. Кожна людина, раз на рік, намагається пропустити крізь вуха купу дурниць та стерпіти нещирі поцілунки й обійми. Ось тільки Курінний мене тоді не цілував!

– Оце так зустріч! – від’їхав трохи далі він і зупинився в зручному тихому місці. Потім всім тілом розвернувся в мій бік та якось дивно додав: – За ці роки ти стала ще гарнішою. Кохання робить з людиною дива!

Добре, що в його великому авто було напівтемно, бо я гірко посміхнулася й сказала:

– Дякую, що вважав мене страшною, а тепер  я по-твоєму розквітла? Платоне, ти завжди був спостережливим. Розкажи краще: що забув у столиці? Я чула, ніби розбудовуєш Європу.

– Вибач за неправильний комплімент, Настю. Як кажуть: хочеться найкраще, а виходить як завжди! То я від несподіванки ляпнув. А про Європу – було таке. Та я вже пів року, як вдома. Контракт закінчився. Тут відкрив будівельну справу й поки всім задоволений. Краще розкажи: як ти? Мабуть, діточок вже купа, коли такі торби носиш.

– Живу, як бачиш. А з клунками дружу, бо чоловік дуже зайнятий. Зате можу на фітнесі зекономити. Скажи, а ти за старою адресою живеш, чи переїхав? Колись нам було по дорозі, – пропустила я питання про дітей.

– По дорозі! – посміхнувся Курінний. – Куди б не переїхав, хіба ж не підвезу? Не можна такій тендітній жінці тягати важке. Хоча кохання – річ невблаганна. Ось моя дружина й половини до рук не візьме. Але це невідповідна тема. Так скільки ви вже малюків завели? – чомусь невиховано причепився Курінний.

– Поки жодного. Мій Антон весь в наукових проєктах, а я не наполягаю. Та це теж негодяща тема. Може поїдемо, Платоне? Мені додому треба, – зітхнула я, розуміючи, що раптова зустріч дещо затягнулася.

– Вибач, я трохи в шоку. В мене теж все без змін. Дімка підростає, навчатися не хоче. Цікавиться лише футболом, а від того в домі одні сварки. Хоч ти й не питала. Ну, от здається приїхали. Я нічого не наплутав? – посміхнувся Курінний і я здивувалась, що одногрупник ще й досі пам’ятає мою стару адресу, тобто квартири батьків.

– Ні, не наплутав. Дякую, Платоне. Вибач, що затримала, – хотіла вилізти я з авто, але він піймав мою руку та якось дивно запитав:

– Скажи: а ми могли б знову зустрітися вдень та ще поговорити?

– Про що? – спробувала вивільнити я долоню.

– Та про все. Але якщо ні, вибач за нахабство, – відпустив мене він та вистрибнув на асфальт. Дістав мої покупки й знову запитав:

– Туди?

– Ні, в мене третій під’їзд. Дякую, але не варто, я справлюсь.

– Перестань! Такий дивний  збіг, наче спеціально. Одна мить і ти сіла б до іншої машини. Значить, зустрітися не вийде? – навіщось знову перепитав Курінний.

– Платоне, я не розумію змісту нової зустрічі, але можемо. Що ти пропонуєш? – чомусь згадала про руду пляму на стелі я й подумала, що могла б під час наступної розмови попросити про допомогу. А що такого? Ну, не його особисто, а когось з робітників. Звісно, я заплачу.

Таке крутилося в моїй хазяйновитій голові, коли симпатичний старий знайомий, а нині успішний підприємець, здається призначав мені побачення?

– Скажи, коли ти вільна? Я підлаштуюсь, – сканував своїм осяяним поглядом моє лице Платон.

– Та завтра й вільна. Я працюю у кол-центрі, раз на три дні. Правда по дванадцять годин, але потім аж два відпочиваю. Це зручно, – гордо зізналась я йому.

– Та я бачу, як ти відпочиваєш. Тоді о десятій біля Пасажу, годиться? – запропонував він.

– Там, де ми святкували випускний? – знову посміхнулась я старим спогадам.

– Саме так! Дякую, що погодилась. Сподіваюся, до завтра? Я був дуже радий зустрічі з тобою, Настю!

Я кивнула й поповзла з пакунками в ліфт. Мені стало чомусь приємно від його останніх слів, хоча я ж прекрасно розуміла, що то стандартна фраза з посібника по етикету.

Розділ 2. Дякую за надію

Наступного дня, коли мій Антон вже займався в інституті своїми винаходами, я прибарахлилась, наче й справді на побачення. Помила голову, підкрутила волосся, начепила новеньку джинсову куртку та гарні обтягнуті штани. Навіщось взула ще й високі підбори та пішла до метро.

Наше старе кафе, з часу випускного, майже не змінилося. Звісно стіни вже були іншого кольору та й попугайчики зникли, а на їх місці з’явились «шедеври» якогось авангардиста, але барна стійка в кутку та столики вздовж стіни – знаходилися на своїх місцях. Тихенька музика перебивала розмови відвідувачів, а я сиділа десь посередині зали та попивала Американо.

Хтось лагідно доторкнувся до мого плеча і я підняла голову.

– Привіт! Добре, що не чекала на вулиці. Перепрошую, я трохи запізнився. Ніяк не міг розібратися з одним придурком, але вже все утрясли, – доповів мені Курінний і я зрозуміла, що з учорашнього дня він побував у перукаря, бо виглядав наразі, наче нова копійка. Легкий аромат гелю та випрасувана, як для гарного ресторану сорочка. Очі сяють, ніби зранку чогось випив, але він ніколи не мав поганих звичок та й певно, що за кермом. Тоді з якого дива ті блискавки з-під вій?

– Платоне, мені ж не сімнадцять, щоб на вулиці стовбичити. Ти сказав: де зустрінемось. Ось я й чекаю. Нічого ти не запізнився, я сама тут добре відпочиваю.

– Тобто я можу собі йти? – жартівливо спробував піти на вихід він, т а я знизала плечима й відповіла:

– Та як хочеш. Це ж ти навіщось мене покликав і я тобі вдячна. Адже сама по собі навряд чи сюди вибралася б. То що, залишишся, чи підеш?

– Залишусь! – весело сів навпроти він та додав: – Знаєш як тебе називали наші хлопці?

– Відморожена? – спробувала вгадати я, бо навчаючись, ні на кого не поклала оком.

– Ні! – розсміявся він. – Недоторкана…

Це мене навіть образило! Я ніколи не чула, щоб про мене таке казали. І чого це раптом «недоторкана»? Та нормальна я була. Їздила з усіма разом на картоплю і в походи ходила. Звідки ж тоді така дурна характеристика?