Влада Клімова - Карається смертю, Влада Клімова

Вони були закохані й щасливі, але один безжальний дід
 вирішив ніжну пару розлучити. Її – у рабство, хлопця – на той світ.
 Та Доля дамочка примхлива, свою планує круговерть.
 У цій історії Кохання буде жити, а гріх покараний на Смерть.

 Мої Ромео і Джульєтта своїми почуттями заслужили, аби читач згадав Шекспіра стиль...

Розділ 1. Все почалося в Афінах

– «Афіни» знову у прольоті? – сказала втомлена засмагла жінка і подивилась на стрункого водія.

– А я тобі казав, що буде горе з новими кортами. Так, ти ж завжди права!

– Тарасе, пам’ятаєш: ти співвласник. А я в усьому підприємстві голова? – домінувала у розмові та.

Ця горда і доглянута особа була сама Ілона Землянична. Засновниця та основна володарка пакета акцій спорткомплексу «Афіни» на Жилянській.

– Тоді давай заберемо собі Полянську, нехай тренує молодняк, – логічно розмірковував Тарас.

– Та вона ж коштує, як половина кортів. Та ще й з характером. Пішла вона! – уперто не здавалась Землянична.

Невинна і гаряча сварка, що чулась з суперкара на дорозі була продовженням наради у «Афінах». Адміністратор подала поганий звіт. Ще трохи – і прощай поїздка у Париж на тенісний турнір Ролан Гаррос...

– До завтра, пані Журбіна! – кивнула дівчина, здала ключі від кортів, чохол з ракетками закинула за спину та і пішла.

– Що, Зінченко останньою була? – спитала жінка у дочки, яка з нудьги та доброти допомагала матері в роботі.

– Та наче так. Я вимикаю світло, – натиснула мала на пульті дві кнопочки та почала збирати речі. Хоча, яка ж вона «мала»? Красуня, випускниця школи – Олеся Журбіна.

– А глянь: що робиться по ресторану, – панель відображала кілька камер.

– Ой, мамо, як завжди. Лишились тільки ті, кого Сашко пригрів за чайові. Мабуть, гулятимуть до ранку. Щасливчик він. Не розумію: як не звільнили ще тоді, після скандалу з депутатом, що документи загубив? – згадала дівчинка, як десь з пів року тут розгулявся цілий детектив.

– От Плюшкін! Тільки тут я не указ. Клієнт для нас - найголовніший, – поглянула на монітор Світлана Журбіна, а потім вимкнула і додала: – Пішли, хоч відпочину трохи. З мене сьогодні Землянична мотузки вила, як могла.

«Це добре!» думала Олеся. Бо мати прийде і заляже спати. Ну, а вона причепуриться та пурхне в тихі зарослі, що в Голосіївському парку. А там її давно чекає кохання усього життя – рум'яний і блакитноокий, шкільний веселий Отаман. Ну, а простіше – двієчник Руслан. Та кращого немає в цілім світі!

Олеся вийшла на улюблену поляну, де вони завжди зустрічались та хлопця не знайшла. Аж раптом з дерева, що той Тарзан, зіскочив пустотливий і завзятий, засмаглий шибеник Руслан.

– Русланчику, не можна так лякати! Ти хочеш мені серце зупинити?

– Ні! Я твоє давно забрав. А те, що віддаю - мені не шкода, – він тихо й ніжно обіймав та намагався випити відразу цілунком губоньки, які жадав.

– Зажди, куди ти поспішаєш?..

– Не можу! Я страшенно скучив. Пішли туди, де трави вищі та люди ловлять більше гав. Туристи все навколо нищать, вже скоро зовсім не залишать стежинок, що для нас я протоптав.

Він мовчки взяв її за руку і тихо пробирався вглиб густих чагарників старого лісу. Ця тепла і міцна рука була Олесі найрідніша! Наразі зупинився та оглянув зелений прихисток сьогоднішніх бажань.

– Все, далі не піду... Ще від учора за тобою помираю, – притиснув її стан до себе і палко цілував.

– Русланчику, ти зовсім дикий став. Тебе канікули псують нещадно, – щасливо посміхалась його мрія.

– То не канікули, а ти сама. Пообіцяй: що так навіки буде, – тремтів і тихо роздягав її Руслан.

– Що тільки так? А краще вже не хочеш? – шаліла від його вогню маленька голосіївська Джульєтта.

– Я хочу! Але ж ти кудись поїдеш навчатися, за океан. А я тут пропаду без тебе, – жалівся хлопець і поволі відчував, що з нею підіймається до неба...

– Та не поїду я нікуди. Не хочу, щоб пропав, – вона вслухалась, як він пестить її груди, стискала кулачками трави і божеволіла від наростаючого жару.

– Помру, коли хоча б на мить забуду все, що з тобою відчував... – над озером зірвалась чайка і скрикнула. А щирий і закоханий Ромео занурився в свою Джульєтту та навіть не здогадувався: скільки над їх голівками уже нависло жахів.

Пізніше парочка лежала тихо та рахувала зорі у світах. Вони тримались за гарячі руки і знали, що їх душі та життя не роз’єднати вже довіку.

Додому таємнича і щаслива Олеся кралась десь о третій ранку. Та мати миттю увімкнула світло і проскрипіла:

– Ох ти ж і дурна! Тебе чекає Гарвард, а ти трешся з цим хуліганом по кущах. А завагітнієш – підеш до нього в хижу? – це виглядало зараз наче заздрість, а може й справді то вона була.

– Не треба, мамо. Ти його не знаєш... Руслан зовсім не хуліган! А те, що він людей рятує, то не жорстокість, а його душевний стан.

– Ой, прямо янгол! Що ж тоді вся зграя із відділку постійно не вилазить? – не відставала старша Журбіна.

– Прошу по-доброму: забудь про хлопців. Бо ми посваримося, мамо! – насупилась дочка.

Відносно «зграї» Журбіна була права. Якось місцевий Отаман – Руслан Приходько ішов собі в Сільпо по хліб. Та раптом зупинився і побачив, як невідомі та нахабні присіпались до жіночок, що продавали домашні овочі з корзин. Він викликав свою команду і скоро жадібних хапуг захисники відлупцювали та взяли обіцянку, що ніколи їх більше на районі не побачать. Чужі пішли, а однокласники Руслана тепер, частенько та докладно, відновлювали справедливість для бабусь.

Одного разу жінка попросила, щоб їй допомогли вернуть зарплату, що відібрав місцевий наркоман. І хлопці встигли повернути гроші. Так і пішла про друзів Отамана місцева слава, як захисників слабких і скривджених. Але дільничий чортихався та невдоволено і часто викликав Руслана з хлопцями, щоб пояснити, що не такими методами треба відновлювати справедливість. Ось тільки група не здавалась та віднаходила нові розваги...

Прокинулась Олеся, коли сонце вже гралось високо серед біленьких хмар. Щасливо потягнулась і згадала, про вечір в парку. Очі запалали від усвідомлення гріхів з Русланом, ввімкнула музику та прочитала все, що на телефоні назбиралось. Один із відгуків звучав приблизно так: «Кохаю і моя довіку будеш...» Це повідомлення відомий адресат направив, мабуть, разів з десять.

– Дивак! – сказала, посміхнулась та відписалась: «Так, довіку буду!» Може комусь не зрозуміти, але ж коханий той іще мастак читати між рядків її послання.

Закохана поснідала і раптом згадала:

– Боже! Я ж пообіцяла, що зранку до адміністрації заїду, якісь папери треба взяти...