Влада Клімова - Його колібрі, Влада Клімова

Кіра і Тимур закохалися митю й навіки. Дівчина довірливо потягнулась до щастя, та дорослий чоловік чомусь злякався божественних почуттів і мало не втратив найдорожчої в світі. Але ж Кохання тільки здається безтілесним привидом, а насправді має таку неймовірну силу, що може гірко покарати недостойних, а може дарувати могутню велич і блаженство...

Розділ 1. Не бездомна

Це історія дівчини, що планувала прожити звичайне щасливе життя. Вона народилася привабливою, але під дуже норовливою зіркою. І доля весь час кидала їй виклик, наче випробовувала тендітне створіння на міцність. Отож звернімо увагу на її в’юнкий життєвий шлях та, на мить, забудемо про сірі будні...

– Пішов геть! Дістали вже ці п’яниці й наркомани, – гримнув чоловік, скидаючи пакет зі сміттям до бака.

Осінній вечір був дуже незатишним. Поривчасто дув сирий пронизливий вітер, а сполохана тінь кинулась навтьоки. Та в напівтемряві хазяйновитий житель висотного будинку зрозумів, що то дитина й автоматично схопив її за рукав.

– Стій, кажу! – капюшон, під вітром, злетів з русявої голови й Тимур побачив дівчинку: невисоку, струнку, з величезними переляканими очима.

Вона хотіла вирватись, але сили були нерівні, а ще від неї зовсім не тхнуло вулицею. Навпаки, дитина пахла ромашковим шампунем, і навіть під світлом дворового ліхтаря можна було помітити, що дівчинка дуже вродлива.

– Пустіть, будь ласка, я більше ніколи сюди не прийду! – намагалось вирватися дівча. – Я ж нічого не зробила!

– Хто ти? Що робиш біля сміттєвих баків так пізно? Тобі що дня не вистачає збирати макулатуру? – обурювався житель висотки.

– Та не збирала я макулатуру. Просто шукала щось поїсти...

– Ти що бездомна? – здивувався Тимур, а ще подумав про те, що вона повинна гарно співати. Навіть зараз, коли дитина була страшенно перелякана, її голос звучав мелодійно.

– Так! Ні... – перестала сіпатися незнайомка з ароматом ромашки.

– Тобто сама ще не визначилась? Втекла від батьків, за коханцем у велике місто, а він кинув? – адвокат Буянов раптом пригадав фільм «Красуня» з Джулією Робертс.

– Ні! Відпустіть, я піду, – трохи заспокоїлась дівчина відчуваючи, що цей чоловік не становить для неї загрози.

– Та як же відпустити, коли голодна? Я наполохав і ти не встигла знайти нічого в смітнику. Тим більше, що наші «постійні клієнти» вже досконало все вигребли. Ці інтелектуали слідкують за баками, чітко, по розкладу. Пішли, в мене залишився шматок піци. Зігрієшся й поїси...

– Дякую, я не можу, – хотіла забрати руку дівчина, але Тимур притримував доволі надійно так, щоб не втекла.

– Чого це? Мене побачила й перехотіла? Ходімо. У шлунка сорому немає, а мозок якось переживе, – прочитав нотацію адвокат і рипнувся до свого під’їзду.

– Та не піду я лякати Ваших дітей. Ще й дружина, посеред ночі, такій гості не зрадіє. Навіщо Вам неприємності, шановний? – після цих слів Тимур нізащо не відпустив би дівча без пізньої вечері.

«Дійсно, бездомні наразі стають все більш виховані. Це вже навіть цікаво!» подумав він і посміхнувся:

– Не біда, бо моя дружина й діти далеко звідси, тому не образяться. Пішли-пішли. Руки он, як у жабеняти, холодні.

Дівчинка мовчки знизала плечима та згодилась, адже при слові «піца» вона навіть здригнулась, а чоловік все ще завбачливо тримав її за рукав куртки.

В ліфті він, знову й знову, вивчав «не бездомну» та вже розумів, що перед ним не дитина. Як на його професійний погляд, красуні з-за сміттєвих баків було років вісімнадцять або навіть трішки більше. Просто від такого життя вона тендітна, наче колібрі. Ось чому в пітьмі він сприйняв її за бездомного доходягу.

У передпокої гостинний хазяїн допоміг неочікуваній гості зняти куртку й подав капці.

– Тут ванна кімната. Мий руки та прямуй до кухні, за стіл, – замкнув він двері та хотів, за звичкою, кинути ключі на столик, але передумав і сховав до кишені. При цьому жесті дівчина прилипла всім тілом до дверей та знову затремтіла.

– Що ви збираєтеся робити? Я кричатиму... – її прекрасні смарагдові очі збільшилися вдвічі й було видно, як шалено пульсує під кофтинкою перелякане серце.

– Хто ж тебе так налякав у настільки короткому ще житті? Я не ґвалтівник, дуже мені це треба! Йди помий руки, а я піду каву зварю, – кинув чоловік ключі на стійку й тоді дівча згодилось піти вмитися.

Тимур вже наливав з турки каву в чашки, коли до кухні зайшла дійсно неймовірної краси юна принцеса, з-під сміттєвих баків, і тихо сіла на вказане місце. По тих яскравих очах дівчини було видно, що аромати піци й кави будять в ній первісні інстинкти. Навіть якби вона дуже постаралась, то нізащо не змогла б втримати у собі страшенного голоду і бажання накинутись на кусочок сирної насолоди та зігрітись ароматним напоєм.

Маленькими ковточками хазяїн теплої оселі попивав каву та ввічливо чекав, доки красуня тремтячими від холоду руками подужає шматочок піци. Періодично, щоб запити, вона виховано протирала пальчики серветкою, а Тимура вже просто розбирала цікавість: хто перед ним? Ну, не схожа вона на вуличну посіпаку!

Наразі дівчинка з’їла свій шматок, але в коробці ще залишився один великий кусень.

– Доїдай, якщо хочеш. Мені то буде зайве, – жартома показав на накачане тіло чоловік.

– Ні, дякую. Я вже не можу. Другий день тільки на воді з бюветів живу. Мабуть, тому й зсохлася, – теж пожартувала, чи може пожалілась гостя, що вже зігрілася за столом.

– Ну, тепер розповісти: що з тобою сталося? – не відставав від неї Тимур.

Від підлоги з підігрівом йшло дбайливе тепло, а дівчина хоч і була ще доволі напруженою, та вже часто кліпала довгими віями, щоб не заснути.

– Немає чого розповідати. Дякую за частування. Перепрошую, можна я вже піду? – хотіла піднятися вона, але розумний дорослий чоловік, що теж мав доньку, миттю похитав головою й відповів:

– Та куди ж ти підеш посеред ночі? Ще скривдять десь...

Більше він не встиг нічого сказати, бо гостя залилась гіркими сльозами й адвокат зрозумів, що її вже скривджено.

– Ну, от і маєш. Чому у вас жінок з теплом і затишком завжди дружать сльози?

Він підвівся та налив з глечика прохолодної джерельної води й подав тій, що здригалась від ридань.

– Тримай! І розкажи все, що з тобою зробили. Я не лікар, а лише адвокат; та кажуть, що непоганий. Тому, в будь-якому випадку, зможу дати пораду.

Тимур повернувся на своє місце, навпроти, й застиг у чеканні. Скоріше за все, дівчині не було чого втрачати, а може вона дійсно відчувала тут добро й тому протерла свої мокрі смарагди та тяжко зітхнула.

– Не знаю: навіщо воно Вам, пане, але розповім. Все одно ми більше ніколи не побачимось, то чом би й ні? – міркувала вголос заплакана красуня й почала: – Я не бездомна і не побираюсь. Навпаки, я студентка другого курсу факультету журналістики, з КПІ. Народилася в Харкові, але маму ніколи не бачила. Вона померла, народжуючи мене. А тато, мабуть, не хотів залишатись поряд зі своїм смутком, тому перебрався до своїх батьків, сюди в передмістя. Він був художником і дуже любив малювати пейзажі. Але все більше пив і минулого року його не стало, втопився в місцевій річці. Я вже тоді вступила до політеху, та в мене ще залишались дідусь і бабуся. Донедавна. Три тижні тому не стало й дідуся. Гроші в мене були, бо я багато перекладаю українською, а ще веду власний блог. Тому й жила не в гуртожитку, а в орендованій готельці. Вона крихітна, але працювати й навчатись в тиші краще. Та бабуня захворіла і я вирішила залишити окреме житло й повернутись до гуртожитку, щоб заробленим допомагати їй. Зателефонувала брокерці, з якою вкладала угоду. Але вона сказала, що приймати житло повинен господар і скинула фото. Я його і в телефоні злякалась, а коли прийшов – почав качати права. Вимагав доплату за знищені меблі. Та вони в нього такими й були. Навпаки, я їх навіть трішки відмила. А потім... Він накинувся на мене й зґвалтував. Я думала, що помираю, але схопила вазу та стукнула його по голові. Здається, я його вбила. Саме тому вже дві доби ховаюсь, бо скоріше за все, мене розшукує поліція. А я не хочу до тюрми, та й бабуся без мене пропаде...