Українська казка, Читає Оксана Небесна - Летючий корабель

Були собі дід та баба, а в них було три сини: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі в просі сидить, у чорній сорочці. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось пройшла чутка, що так і так: прийшов такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає.

Розумні брати й радяться:

– Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!

Порадилися, просяться в батька та в матері:

– Підемо ми, – кажуть, – до царя на обід: загубити – нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!

Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!

– Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.

Старі, нічого робити, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пішли вони.

А дурень сидить на печі та й собі проситься:

– Піду і я туди, куди брати пішли!

– Куди ти, дурню, підеш? – каже мати. – Десь тебе й вовки з’їдять!

– Ні, – каже, – не з’їдять. Піду!

Старі з нього спершу сміялись, а тоді давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:

– Ну йди, та щоб уже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!

Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!

– Здорові, діду!

– Здоров, сину!

– Куди йдете, діду?

А той каже:

– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

– До царя на обід.

– Хіба ти, – питає дід, – умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?

– Ні, – каже, – не вмію!

– То й чого ж ти йдеш?

– А хто його знає, – каже, – чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.

– Сідай же, – каже дід, – та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!

– Е, дідусю, немає тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.

– Нічого, виймай!

От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він зроду й не їв таких: сказано, як у панів!

– Ну, що ж, – каже дід, – як його, не пивши, полуднувати?

– Є тільки води пляшка!

– Виймай! – каже дід. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:

– Ну, слухай, сину: іди ж тепер у ліс, та підійди до дерева, та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.

Дурень подякував дідові – і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

От він увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує – хтось його будить:

– Уставай, уже твоє щастя поспіло, уставай!

Дурень прокинувся, коли гляне – аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси шовкові так і понадималися – тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів нижче неба, вище землі, й оком не змигнеш!

Летів-летів, коли дивиться – припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:

– Здорові, дядьку!

– Здоров, небоже!

– Що ви робите?

– Слухаю, – каже, – чи вже позбиралися до царя на обід люди.

– А хіба ви туди йдете?

– Туди.

– Сідайте зі мною, я вас підвезу.

Слухало сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться – шляхом іде чоловік, одна нога за вухо прив’язана, а на одній скаче.

– Здорові, дядьку!

– Здоров, небоже!

– Чого ви на одній нозі скачете?

– Того, – каже, – що коли б я відв’язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив, а я не хочу.

– Куди ж ви йдете?

– До царя на обід.

– Сідайте з нами.

– Добре.

Скороход сів. Знову полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться – на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого.

Дурень крикнув:

– Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?

– То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!

– Де ви її бачите?

– Е, – каже, – там за сто миль сидить на сухій грушці!

– Сідайте з нами!

Стрілець і сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться – іде чоловік і несе за спиною повний мішок хліба.

– Здорові, дядьку!

– Здоров!

– Куди ви йдете?

– Іду, – каже, – добувати на обід хліб.

– Та у вас і так повен мішок!

– Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.

– Сідайте з нами!

– Добре.

Сів і Об’їдайло. Полетіли.

Летіли-летіли, коли дивляться: ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.

– Здорові, дядьку!

– Здоров!

– Чого ви тут ходите?

– Пити, – каже, – хочеться, та ніяк води не знайду.

– Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п’єте?

– Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.

– Так сідайте з нами!

– Добре.

Обпивайло сів. Полетіли.

Летіли-летіли, коли глянули – аж іде чоловік у село й несе куль соломи.

– Здорові, дядьку. Куди це несете солому?

– У село, – каже.

– Ото! Хіба в селі немає соломи.

– Є, – говорить, – та не така!

– А хіба це яка?

– А така, – каже, – що хоч би яке спекотне літо було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.

– Сідайте з нами!

Морозко сів. І полетіли далі.

Летіли-летіли, коли дивляться – іде чоловік у ліс і несе в’язку дров за плечима.

– Здорові, дядьку!

– Здоров!

– Куди ви дрова несете?

– У ліс.

– Ото! Хіба в лісі немає дров?

– Чому немає? Є, – говорить, – та не такі.

– А які ж?

– Там, – каже, – прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!

– Сідайте з нами!

І той згодився, сів та й полетіли.

Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей, сказано, півцарства зійшлось: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі, як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.

Цар дивиться у вікно – аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:

– Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!

Лакей пішов, подивився, приходить до царя.

– Якась, – каже, – мужва обідрана!

Цар не вірить.

– Як, – каже, – можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався!

Узяв та й пішов сам поміж людьми.

– Хто, – питає, – тут на цім кораблі прилетів?

Дурень виступив.

– Я! – каже.

Цар як подивився, що в нього свиточка – латка на латці, штанці – коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»Що його робити? І давай йому загадки загадувати.

– Піди, – каже до лакея, – скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живлющої та цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, то от оце меч – а його голова з пліч!

Лакей і пішов.

А Слухало підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п’є.

– Чому ти, – питає Скороход, – не їси?

– Де вже мені їсти! І в пельку не лізе.

І розказав:

– Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живлющої і цілющої... Як я її добуду?

– Не журись! Я тобі дістану!

– Ну, гляди!

Приходить лакей, дає йому царський наказ: а він уже давно знає, як і що.

– Скажи, – говорить, – що принесу!

От лакей і пішов.

А Скороход відв’язав ногу від вуха та як махнув – так в одну мить і набрав води живлющої і цілющої. Набрав, утомився. «Ще, – думає, – поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».

Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його немає. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» – думає.

Слухало приставив до землі вухо – давай слухати. Слухав-слухав:

– Під млином спить, вражий син!

– Що ж ми будемо тепер робити? – каже дурень. – Як би його збудити?

А Стрілець каже:

– Не бійся: я збуджу!

От як нап’яв лук, як стрельне – як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь – мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.

Цар – що робити? Ну загадувати другу загадку:

– Як з’їсть зі своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді віддам свою дитину за нього, а не з’їсть, то оце меч – а його голова з пліч!

Слухало й підслухав та й розказав дурневі.

– Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з’їм! – каже дурень.

Та й знов зажурився – аж плаче.

А Об’їдайло й каже:

– Не плач, я за вас усіх поїм, ще й мало буде!

Приходить лакей: так і так.

– Добре, – каже, – нехай дають!

От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. 06’їдайло як почав їсти – усе дочиста поїв і ще просить.

– Ех, – каже, – мало! Хоч би ще тропіки дали!..

Цар бачить, що нічого не вдіє, – знову загадав загадку: щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів меду. А не вип’є – то от оце мій меч – його голова з пліч!

Слухало підслухав – розказав.

Дурень плаче.

– Не плач! – каже Обпивайло. – Я сам вип’ю, ще й мало буде!

От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й меду.

Обпивайло як узяв пити – усі до каплі випив ще й підсміюється.

– Ех, – каже, – мало! Хоч би ще трохи – ще б випив!

Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає: «Треба його, вражого сина, зі світу звести, а то він мою дитину занапастить!»

От і посилає до дурня лакея:

– Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.

А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!»

Грубник натопив баню – так і пашить: самого чорта можна зажарити!

От іде дурень у баню, а за ним слідом іде Морозко із соломою. Тільки що ввійшли в баню – аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому – і одразу так стало холодно, що дурень насилу облився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре.

Уранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.

– Оце, – каже, – як я міцно спав!

Та й пішов із бані.

Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...

– Ну, – каже, – як дістане мені на ранок полк війська, – то вже віддам свою дочку за нього, а не дістане, то от оце мій меч – його голова з пліч!

А сам думає: «Де простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»

От і дав наказ.

Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:

– Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?

Іде на корабель до товариства:

– Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз із біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі.

– Не плач, – каже той, що ніс дрова, – я тебе виручу.

Приходить слуга:

– Казав цар, що як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!

– Добре, зроблю! – каже дурень. – Тільки скажи цареві: як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду і силою царівну візьму.

Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в’язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине – то й чоловік, що кине – то й чоловік! І такого війська набралось. Господи! На ранок прокидається цар – аж чує: грають.

Він питає:

– Що там так рано грає?

– То, – кажуть, – той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.

Цар тоді побачив, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.

Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не впізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під палац.

– Стій! – крикнув.

Військо у лаву стало, – як перемите! Він пішов у палац. Цар його обіймає, цілує:

– Сідай, мій зятю любий!

Вийшла й царівна. Як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!

От їх швиденько й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!