Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Шановні читачі! Автор щиро перепрошує за відкликане перше видання твору, що складався з двох окремих частин. Представляємо Вашій увазі друге видання – об'єднаний і продовжений роман та бажаємо приємного читання!

Ця історія: болюча й прекрасна. Вона про дівчинку, котру зозуля-мати новонародженою підкинула до чужих дверей. Та за ними жила провидиця, що виховала Діану доброю й справедливою. Але віщунка не мала права відкривати дівчині таємниць майбутнього. Випробування щастям і горем та дивне й невідворотне призначення молодої особи, серед світів, чекає на Вас у цій розповіді. То ж слухайте! Я розпочинаю...

ЧАСТИНА І. ЩОДЕННИКИ РІЄЛТОРА

Розділ 1. Віщунка

Люди, а пофілософствуймо разом. Що краще: коли маєш все й нічого не треба робити? Але ж це нудно! А якщо не маєш геть нічого та нікого на землі? Тоді це страшно! Золота середина? Прекрасно! Тільки не кожному в житті випадає такий шанс.

Ось і мене доля нагородила бути нічиєю. Жінка-зозуля кинула згорток з живою дитинкою під чужі двері та зникла геть. Чи знала вона: кому залишає свою кровинку? Невідомо. Та я про свою рятівницю все Вам розповім.

Магда Ковтун володіла даром передбачення. Він прийшов до неї від бабусі, котру затуркані люди дуже боялися. Замість просити поради, вони називали її відьмою й одного разу дуже побили. Тоді старенька безслідно зникла так, наче її ніколи й не було на землі. Скоріше за все, вона усамітнилася й дожила свої дні без присутності зайвого негативу.

Та настали часи, коли мода на дар передбачення перевершила всі очікування. Тепер не тільки зраджені дружини хотіли знати все про своїх невірних, а й сильні світу цього нерідко навідувалися до пророчиці. Щоб довідатися про майбутній злет кар’єри або втрату статків, вони готові були платити Магді шалені гроші.

Нерідко темними вечорами до простенької садиби віщунки прямували дами, щоб приворожити молодого коханця, але їм Магда миттю відмовляла. Для подібних експериментів над мозком нещасних є купа салонів зі спущеними фіранками, тріскучими свічками та «магічним» шаром посеред столу. Всі ці загадкові атрибути враз відкривають товсті гаманці.

Призначення Магди було іншим. Вона вміла передбачати серйозні хвороби тоді, коли їх ще можна було лікувати. Розкривала матерям біди їх дітей, щоб вчасно відвести. За це сивілі (віщунці) інколи пропонували неймовірні гонорари. Однак вона брала лише на своє скромне життя з маленькою дівчинкою, що підростала у дворі серед квітучих мальв.

Магда нарекла мене Діаною та інколи в запалі щирих почуттів називала «божественною». Моя опікунка була людиною освіченою. Вона вільно цитувала Біблію, а коли знаходила час – багато читала. В основному її цікавили трактати філософів, роботи дослідників та деякі наукові праці, відносно секретів всесвіту.

А щодо мене - так нічого божественного тут не спостерігалося. Я зростала швидкою й цікавою, а сусідки кликали мене Дінкою. Жіночки заздрісно кивали та запевняли, що я аж занадто гарна... Звідки вони це взяли? Зовсім малою мене приваблювала лише купа піску у дворі та фігурні пасочки. А коли я навчилася вправно лазити по деревах - найліпшими друзями мені стали подряпини й синці.

Тільки в школі, коли хлопчаки чубилися за право нести додому мого портфеля, я вперше відчула свою особливість. Щоб зрозуміти її, все частіше зазирала в дзеркало, але бачила там лише засмаглу шкіру та яскраві блакитні очі. Округле рум’яне личко посміхалося в пухкі губенята, а навколо бігали ямочки. Ось і все. Теж мені краса!

Серйозний жарт врода зіграла зі мною тоді, коли замість золотої, я отримала на випускному лише срібну відзнаку. А справа була ось у чому.

Після вишу до наших країв, на стажування, приїхала парочка викладачів. Вона – математик, а він – підкачаний фізкерівник. Похвалитися красою молода дружина не могла й страшенно ревнувала свого судженого до всіх дівчат-підлітків. Та здається викладача спортивної дисципліни жіноча врода не обходила. Його просто цікавило все, що рухається. На заняттях руки пана жадібно тягнулися до всього теплого. Бувають же на світі такі козли!

Словом ця знавчиня точних наук весь урок стовбичила біля вікна та приглядала: чим займається благовірний на спортивному майданчику. Тому під час подачі матеріалу з її вуст лізла рідкісна дурня. Більшість учнів в класі просто діставали телефони та грали (без звуку) в улюблену гру. Тільки ми з іншим відмінником Сьомкою, якось виправили її. Що тут почалося! Математичка вимагала від завуча наших батьків до школи, кричала й билася в істериці та все минулося. Але річний результат виявився у нас обох зовсім не таким, на який заслуговували.

Не пам’ятаю, куди далі подівся той хлопець, а я вирішила вступати на технічний факультет до омріяного столичного вишу. Іспити склала впевнено й достойно та вже відчувала себе студенткою. Але не поталанило! Казали, що того року був величезний конкурс і багато блатних. Тільки така розрада була марною.

Ще пригадую, як забирала свою справу з приймальної комісії. Зізнаюсь, дуже гидка мить! Там сидів такий собі спітнілий чоловік, у погано випрасуваній сорочці та бовкнув мені наступне:

– Не треба бентежитися, юна пані. Дану ситуацію ще можна виправити. Ось скоро неуки почнуть відсіюватись і тоді місце такій красуні обов’язково знайдеться. Тільки ж для цього необхідно повечеряти зі мною й ще дещо зробити...

Я схопила свою теку та помчала на вихід, не оглядаючись. Пам’ятаю, як бігла парком, а в голові вирували збурені думки. Я ще й досі бачила перед собою той масний погляд та відчувала бридкий аромат його недоглянутих зубів. Ось так і залишилася без будь-яких занять до наступного року.

– Ба! Ти все про всіх знаєш. Скажи: що мені тепер робити? – мучилась я своєю першою втратою.

Це так я любляче називала опікунку Магду. Ні, не подумайте, що я її не любила! Усією своєю дитячою душею я прикипіла до неї назавжди. Власне в моєму житті більше нікого було любити.

Магда давно й відверто розповіла, що ми нерідні. Та як для мами, вона була занадто дорослою, а для бабусі – якраз. Ну а через те, що молодь звикла все скорочувати, бідолашна терпіла від мене оте «БА».

– На все свій час, маленька. Навіщо воно тобі? – сумно відповіла сивіла. – Нехай події розгортаються, як накреслено. Я не вмію змінювати долю, а лише бачу її.

– Тоді розкажи про мою долю! – вперто діставала я віщунку, аж доки не отримала доволі дивну відповідь:

– Немає про що розказувати. Відчепись!

– Тобто я скоро помру? – зробила я гарячкове дитяче припущення. Та вона лише похитала сивою головою й відповіла мені: