Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Всі люди колись помирають, але у кожного свій строк. Тому викинь дурниці зі своєї гарнюньої голови. Життя тебе чекає довге і...

– Страшне? – нетерпляче додала я там, де вона зупинилася.

– Все, годі! Йди, заради Бога, набери трохи картопельки й будемо готувати вечерю. Чого ти причепилася? Не знаю я нічого. Шлях твій довгий і складний, а наскільки він буде цікавим, залежатиме саме від тебе, – туманно відповіла мені талановита провидиця. А про моїх чоловіків чи майбутню родину навіть не натякнула! Я схопила миску й побігла до льоху.

Після вечері Магда комусь телефонувала й випитувала про досвід, знання та заробітки. А коли звільнилася, пояснила мені:

– Я тут спробувала знайти тобі заняття на зиму і здається дещо вийшло. Один старенький професор шукає собі помічницю. Ти певно бачила його в нас. Приходив дізнатися про перебіг хвороби його дружини та хотів дива, але ж це не до мене. Я лише сказала йому правду про те, що треба готуватися до розставання. Та він вже так намучився, що сприйняв звістку доволі спокійно. А ще сказав, що мою вихованку він візьме. Ти звісно можеш провести зиму вдома, за книжками, але краще поступово звикай до великого міста...

Тоді я не звернула ніякої уваги на її слова, бо знала, що опікунка хоче для мене найліпшого. А вже бачила вона наступні події нашого життя чи ні – важко сказати? Десь я читала, що наймогутніші віщуни про себе знають неточно. Можливо Господь спеціально відводить цю частину дару кудись убік? Адже весь час знати дату та бачити картину свого кінця, навіть для таких людей, розуму не стане. А може вони самі якось ховають ту інформацію у собі?

Розділ 2. Страшна звістка

Архип Борисович жив у середмісті столиці. Він їздив читати лекції до кількох вишів, але вечори проводив удома, за книгами. Звісно Магда не дозволила мені починати трудову діяльність в момент, коли в домі йшли поминальні заходи. Адже відносно дружини професора віщунка не помилилась. Вона взагалі ніколи не помилялась. Отож через деякий час я зайнялася паперами дідуся, у відведеній для цього кімнаті.

Коли зморений старенький повертався додому я звітувала йому про виконану роботу та їхала до свого передмістя. Відносно Архипа Борисовича, я не переживала. За своє довге викладацьке життя він перебачив стільки жіночої краси, що мене сприймав лише як знайому дитину. І взагалі абсолютно ясно, що він однолюб та кохає свою дружину, навіть коли вона на небесах.

Невблаганно наближалась осінь, якої я страшенно не люблю. Не лише за нудні та холодні дощі, а ще й за те, що вся природа та люди підсвідомо готуються покірно прийняти довгі темні ночі й незатишні холоди.

Сьогодні Борисович наскладав на моєму столі цілу купу паперів і поїхав собі читати лекції. Я сиділа з порожньою головою й систематизувала його праці та ось почула, як в сумочці забринів телефон.

Хто б це міг бути? Магда мені ніколи не телефонує тому, що через простір знає кожен мій крок. Так, номер дійсно був чужий.

– Слухаю. Хто це? – відповіла я незнайомцю.

– Ви Діана Ковтун? Я слідчий обласного вбивчого відділу й мені потрібно Вам дещо сповістити...

Даром передбачення від Магди я не заразилась, але мої ноги чомусь затремтіли так, наче подув сильний вітер. – Я Діана Ковтун. Про що сповістити?

– Ви там краще присядьте. Бо Ваша названа мати – Магдалена Ковтун, десь як дві години тому, була вбита у власному помешканні. Тому беріть таксі й не гаючись приїздіть додому. Їй Ви вже не допоможете, але мені треба багато чого у Вас розпитати...

Від почутого світ помутнів перед моїми очима і я впала на старий професорський килим. Хто знає: скільки я там лежала? Але коли прийшла до тями, в моїй голові гуділо так, наче мчить потяг. А ще та страшна звістка розривала мене на шматки. Як таке могло статися з дорогою людиною, котра у своєму праведному житті не скривдила й мухи? Хто міг вбити Магду-провісницю? Невже вона сказала комусь правду, що аж так не сподобалась? Але ж за це не вбивають! Тоді як: серед білого дня, на очах у сусідів, її відібрали в мене назавжди? Я нічогісінько не розуміла! Написала Борисовичу якусь ахінею та махнула рукою водієві таксі. В машині я плакала й стогнала. Перевізник спочатку уважно поглядав назад, а потім знервовано прорік:

– Що, застукала хлопця з іншою студенткою? Та не плач, знайдеш собі іншого.

– Ні! Взагалі я завжди їду додому електричкою, але тільки-но зателефонували поліціянти й сповістили, що мою маму вбили... Ось я й поспішаю туди. Бувалий дядько за кермом зреагував по-своєму й стрімко загальмував. Він звернув під бордюр та випалив:

– Мала, ти зовсім дурна чи обдовбалася чогось? Що ти мелеш? Ану, вилазь!

– Не можу! На мене вдома чекає слідча група. Сказали, щоб їхала швидше, бо в них ще багато справ, – рюмсала я на весь салон.

– Тобто ти зараз сказала правду? – знітився чоловік за кермом.

– Я й сама хотіла б, щоб то був страшний сон. Але, будь ласка, поїхали швидше. На мене чекає нежива мама...

– Ну вибач, дитино! – плавно взяв розгін перевізник. – Я тут за зміну стільки всього бачу, тому й припустив. У мене й народжували в машині й на весілля орендують. Але такого... Хай Бог милує! Хочеш води?