Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

– Знайдіть мені цей норовливий шмат м’яса. Хоч з-під землі дістаньте! Та без ласої  здобичі не повертайтеся! – грізно виблискують очі господаря. 

– Так, пане! Ми пустили по сліду стрімкого Данте, але на трасі пес безсилий. Виходить, її підібрало якесь авто… 

– Байдуже, хоч прибульці. Я оголошую полювання! А тому, хто поверне дівку -  обіцяю файну тачку зі свого стійла.

Розділ 1

За велетенськими вікнами зони очікування можна спостерігати нескінченний рух, яким живе аеропорт. А сидіти в зручному м’якому кріслі та попивати фруктовий коктейль – приємно вдвічі. До посадки на мій рейс залишається деякий час і я безтурботно споглядаю, як з трапу літака, що приземлився неподалік, спускаються пасажири. Хтось кидає цікавим оком навколо, інші байдуже чимчикують вниз, значить прилетіли у справах.

– Даруйте, не підкажете найближчий повербанк? Я тут вперше, а планшет геть порожній, – чую збоку приємний чоловічий голос та щиру українську мову.

Я повертаю голову на звук і бачу перед собою такого собі респектабельного пана, років п'ятдесяти. Бездоганний дорогий костюм і краватка, в тон сорочки, додають постаті довершеності. Він хвацько поправляє ледь скуйовджену сиву зачіску, котру десь нещодавно зіпсував вітер.

Хочу оцінити ще й взуття, чомусь завжди так роблю, але це буде вкрай невиховано. Тому з легкою посмішкою показую очима на сусідній столик і він розуміє, що проколовся. Адже не побачити так близько зарядні пристрої й кілька гаджетів біля них, було б дивним. Просто йому здалося, що саме таким чином найліпше зачепити словом випадкову пасажирку.

– О, так! Перепрошую. Незграбно вийшло, – пронизує він мене наскрізь своїм уважним поглядом і додає якихось суперечливих вражень.

Я мовчки киваю щось на кшталт: «Нічого страшного. Йдіть у своїх справах!» Але кароокий пан чомусь розуміє мій кивок інакше. Спочатку він несе свій планшет до повербанка та вперто повертається назад.

– Вибачте за нахабство, а можна присісти недалечко? Звісно, якщо не буду заважати... – посміхається він у дивовижно рівні, як для його віку зуби, розуміючи що той глянець в руках мені давно набрид.

– Зона відпочинку розрахована на всіх. Та й місця навколо багато. Але якщо Вам зручно слідкувати за власністю зблизька, будь ласка, – знизала я плечима й від цих слів його погляд загоряється дивними хижацькими іскрами.

Відверто потужна енергетика майже лякає, та я ловлю себе на думці, що такий доглянутий індивід не може викликати антипатію. Просто я стомилася й дуже хочу опинитися вдома у своїй ванній. Тільки ж попереду ще чекає довжелезний трансконтинентальний переліт.

– Як влучно Ви сказали: «За власністю й зблизька», – задоволено повторює він мої слова та вочевидь закладає в них якийсь лише йому зрозумілий сенс.

Отримавши дозвіл, незнайомець сідає за столиком навпроти. Хоча в лаундж-зоні місця точно не бракує й диванчики розкидані поміж столів так, щоб навіть геть зморений пасажир відчував вільний простір. Та здається цей мандрівник звільняти мене від своєї компанії не планує.

– До речі, я чекаю на рейс у Варшаву. А Ви, скоріше за все, на якийсь інший? – через декілька хвилин знову порушує він тишу між нами.

Ось це вже цілковите нахабство! З якого дива турист, котрий шукав підзарядку гаджета, повинен знати мій маршрут? Але ж ясно, що він не відчепиться. А ще, як на зло, нам прийдеться летіти одним рейсом. Щоб не загострювати його цікавості, я продовжую байдуже дивитися за вікно.

– Який дивний збіг, не вважаєте? І я також прямую саме туди, – опускаю очі в журнал і намагаюся прогнати з себе неприємні думки.

Але вишуканий аромат його парфумів тоненьким шлейфом вже оповив навколишній простір. Також я відчуваю, що цього пана розпирає нестримне бажання сказати мені ще щось, але він мовчить. Тільки коли приходить час розпочинати посадкові процедури, обережно запитує:

– Я не виглядатиму нав’язливим, якщо пройду реєстрацію десь поруч? Не можу дозволити такій чарівній леді прямувати без супроводу. Адже Ви подорожуєте на самоті?

Його витончена зухвалість переходить всі дозволені межі та мені спадає на думку пожартувати:

– Бачу, я потрапила в поле зору пильного ока спецслужб? Але Ви помиляєтесь. Я не становлю жодної ваги для вашого брата. Спробуйте зосередити свою опіку на комусь іншому.

– Ні-ні! Вас я помітив ще на ескалаторі й не зміг відмовити собі в задоволенні познайомитися ближче. Я не представляю державні органи та подорожую виключно в інтересах бізнесу. Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Ласло Фінч. Я приватний підприємець, а тут був на запрошення місцевих колег. Для своєї справи знайшов багато цікавого, але найціннішу знахідку поталанило набачити саме в аеропорту. Це я про Вас! – пояснює мені свою нав’язливу компанію він.

Звісно як будь-яка вихована людина, я повинна представитися навзаєм. Та з якої радості мені це робити? А він сидить і чекає, впившись в мене магнетичними очима, наче не бажає випускати з поля зору або точніше сказати з-під своєї влади. Від того погляду мені чомусь стає моторошно й зрозуміло, що необхідно зняти напругу. Певно, що я можу назватися Машою Івановою з погорілого театру. Тільки, як на мої тридцять п’ять, таке бачиться вельми смішно.

– Що ж, коли вже випало летіти в один бік та ще й тим самим рейсом, прошу! Я Маргарита Мовчан, що гостювала в подруги. Раніше ми працювали разом, а потім вона вдало вийшла заміж за іноземця й наразі живе тут.

– Дуже приємно, – киває мені попутник і з його задоволено погляду я бачу, як сильно він бореться з бажанням прикластися губами до моєї руки, але не сміє.

Скоро нас запрошують на реєстрацію. Щоб швидше покінчити з новим знайомим я хапаю легеньку сумку й прямую в бік стійок. А мій безцеремонний супутник відключає свій пристрій від електромережі й на доволі вихованій відстані прямує слідом, наче тінь.

Розділ 2

Після Варшавського потяга я почувалася розбитою колодою та проспала у рідненькому ліжку до десятої вечора. А коли прокинулася, вирішила не чекати на вранішні події й зателефонувала своїй заступниці.

– Лєро, привіт! Які в нас новини? Є щось екстраординарне чи термінове? Так, я вже дісталася дому, а  завтра зранку - на роботу, – повідомила я й почула в голосі дівчини неабияку радість.

Це вперше моя юна помічниця одягла на себе ярмо відповідальності за метушливий бізнес з обслуговування клієнтів. Та ні, нічого забороненого! Просто я маю в центрі власний салон краси, з промовистою назвою «Чарівниця». Старші люди пригадують, що колись за радянських часів, на Хрещатику вже був подібний заклад.

Про це я не в курсі, але мій також не пасе задніх. Є доволі велика база постійних клієнтів. Адже волосся та нігті у людей ростуть регулярно. А ще багато красунь намагаються бути чарівними й над втіленням їх невгамовних мрій сумлінно працюють мої старанні бджілки.

Чому салон краси? Тому, що я сама кілька років простояла за перукарським кріслом, наче прикована. На універи мої батьки грошей не назбирали, а без них треба володіти неабиякими здібностями та відмінним атестатом. Але й цього добра я не мала. Ось і пішла в сімнадцять спочатку на курси. Потім до оніміння рук та ніг підвищувала кваліфікацію й скоро набула статусу перукаря вищої якості.

А відтак одного разу до нашої цирюльні зайшов Він. Я зробила з волоссям замовника неймовірне диво, з його слів. За гарну роботу вдячний клієнт надіслав мені величезний букет троянд і скоро ми почали зустрічатися. На той час Казимир Корецький вже був у столиці доволі відомою людиною. А ще розлученим чоловіком, старшим за мене на двадцять років.

Його політична кар’єра йшла вгору та це не завадило нам побратися й побувати у весільній подорожі на Сейшелах. До цього дівчина з Бучі ще ніколи не знаходилася так далеко від дому і взагалі вперше побачила безкраї білі піски пляжів та сліпучу гладь Індійського океану. А ще там безтурботно гуляли величезні черепахи й повітря було таким легким... Саме тоді я вперше закохалася у далекі подорожі світом.

Але шлюбна мандрівка закінчилася й Казимир з головою застряг у своїх рейтингах, брифінгах, а мені він заборонив стригти людей і я сиділа в заміському будинку чоловіка, як куплена лялька. Так промайнули десяток кращих моїх років. Спільних дітей ми не нажили, адже Корецький вважав, що йому достатньо головного болю з двома дітьми від попереднього шлюбу. Ні, він був вихованим і добрим та скоріше за все, саме тому зрадив...

Фото надіслали відкрито, на електронну пошту. До того між нами не було таємниць і я йому вірила. Казимир не розповідав байок та не клявся у вічному коханні. Я попросила розлучення й він погодився. І тоді, на прощання, подарував мені салон краси, що став моїм дітищем  та бажаннями.

Життя поступово навчало мене рахувати гроші. За кілька років я легко вступила й закінчила фінансовий факультет академії праці на Кільцевій та стала справжнім дипломованим директором.

Ось тільки в особистому житті мені весь час не таланило. Ні, я не кажу про себе як про перебірливу чи геть недоступну. Просто залицяльники траплялися або жадібні, або дуже розпусні й після першого побачення я спроваджувала їх. На власне горе, навчилася бачити людей наскрізь! Так і ходила: зверху стильна й приваблива, а всередині - загнана та самотня, наче дикий звір.

А Божена, що працювала в мене кілька років, абсолютно випадково познайомилася в Інтернеті з чоловіком, котрий страшенно хотів мати за дружину щиру дівчину з України. Він прилетів познайомитися й відразу подарував їй обручку. Скоро вони помандрували до його батьків в Луїзіану та створили веселу родину.