Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

Глава 1. Непокірна

Ця прекрасна, але дуже сумна історія могла б зовсім не статися в молодому насиченому житті героїв, якби Доля не захотіла випробувати їх душі на витривалість Коханням.

А взагалі треба сказати, що розумна й красива дівчинка Софія ще з народження загубилася серед світу, бо виросла без батьків. Після притулку вона дуже сумлінно навчалась і навіть встигла вийти заміж за пристойного чоловіка. Через відсутність рідні, молода дружина шалено хотіла великої родини, але ненароком виявилось, що спільних нащадків у них бути не може...

– Жіночко, чого Ви від мене хочете? – невдоволено спитав медик, що сидів за своїм робочим столом. – Вам же співробітниця ввічливо сказала: немає в Ваших аналізах ніяких змін і не буде.

– Не в моїх, а в мого чоловіка, – пригнічено заперечила Софія.

– Та яка різниця? Двічі перевірені зразки не брешуть. Безпліддя повне й безперспективне. Розумієте?

– Розумію, але не хочу. Що мені тепер робити? – як загнане в куточок мишеня буркотіла нещасна.

– Ну, Ви даєте! Та варіантів море: штучне запліднення, інший партнер, або живіть собі на радість. Така вродлива дамочка завжди може знайти заміну. Ну, хочеш – допоможу, але я не роблю цього безплатно… – нахабно посміхнувся неприємний лікар, який скоріше за все вважав себе піком досконалості.

– Ні, дякую. Я вже якось сама розберусь, – схопила висновок Софія та миттю кинулась з гидкого кабінету.

По дорозі додому їй дуже хотілося знову влаштувати істерику, але дівчина була розумницею та ще не забула відвертої розмови з чоловіком після отримання першого страшного висновку.

Тоді вона запропонувала Максу взяти кредит й зайнятися штучним заплідненням. Але її врівноважений комп’ютерний геній не надто злякався медичного вироку і, наче на лекції, повчав гарячу дружину:

– Скажи, навіщо тобі ця біда прямо зараз? Ну виносиш, народиш немовля, а воно виявиться трішечки чорняве, наприклад. І куди його тоді?

– Неправда! Там перевіряють, мабуть...

– От саме цього «мабуть» я й боюся. Чого тобі не йметься все відразу? Життя у двадцять три ще не закінчується, правда?

– Але ж у Каті якось вийшло...

– Це та страхітлива, що продавала свої яйцеклітини?

– Ну, так. Красунею її, звичайно, не назвеш. Але ж у неї тепер є донька!

– Побачимо років через п’ятнадцять. Якщо та донька буде гарно навчатись та не захворіє на щось спадкове. Хоча в тому випадку жінці втрачати було, явно, нічого, – зараз Макс був страшенно нудним, але переконливим і Софія вирішила обрати варіант лікаря: живи як живеться.

Та цього рішення непокірній дівчині стало лише на декілька днів. Тепер в її гарненьку голівку закралась думка про виїзд за кордон. Ні, не назовсім, а попрацювати. Благо, нещодавно закінчений факультет іноземних мов дозволяв їх подібні мрії. Ну, а про неймовірно талановитого електронних справ майстра – Макса, взагалі можна було не хвилюватися. Він давно працював в одній престижній фірмі та вже неодноразово мандрував світом. Тому за черговою вечерею Софія відразу змалювала тихому чоловіку нові перспективи. Макс, розум якого майже завжди паралельно знаходився у віртуальному електронному світі, мовчки кивнув і подумав, що на цьому все закінчиться. Але ж погано він, поки що, знав свою невгамовну половинку!

Не пройшло й місяця, як перекладачка вже накопала кілька пристойних варіантів. Спочатку був престижний Лондон, але його миттєво «відірвав з руками» хтось щасливіший. Потім намалювалась Індія, але Софія страшенно боялась екзотичної фауни та комах. Тому зупинилася на пропозиції роботи в консульстві в самому центрі Європи й потягнула Макса на співбесіди. Після чисельних найприскіпливіших перевірок – настирлива перекладачка та її неквапливий геній вже освоювали доволі непогане місце під сонцем, з випробним терміном звичайно. Блискучі професіонали та невибагливі й безпроблемні співробітники дуже скоро завоювали славу улюбленців колективу й навіть самого консула. В красивому старовинному містечку скоро забулись сумні думки про неповну родину й перший рік роботи промчав для Міщенків, наче одна мить.

Консул Очеретний повернувся з відпустки жвавий та веселий. Законний відпочинок явно пішов йому на користь. Степан Богданович зібрав вищий склад консульства й провів першу нараду. Потім викликав до себе улюблену перекладачку та довго обмінювався з нею враженнями туристичного літа. Коли дівчина вже піднялась з крісла, щоб піти, шеф примружив хитрі очі й запитав:

– А що за суперечка з архіваріусом вийшла?

– Вже донесли! – яскраво запалали очі Софії.

– Доповіли, – виправив її консул.

– Та ні, я сказала так, як воно в нас є. А щодо Савушкіна – сам винен. Не треба тримати в архіві консульства різноманітну гидоту.

– Це ти про що? – не терпів таємниць за своєю спиною Степан Богданович.

– Про журнали еротичного змісту, які він запропонував мені перекласти для нього.

– Перепрошую? – здивувався керівник.

– Саме так, Степане Богдановичу. Ви ж мене знаєте: завжди називаю речі своїми іменами.

– О, так! Дипломат з тебе нікудишній, але перекладачка – просто неймовірна.

– Дякую за комплімент. Я вже піду? Допоможу стенографісткам, бо вони знову з протоколами дров наламають.

– Іди. А зі старим розпусником я сам розберусь. Це якось неочікувано навіть, – здивовано знизав плечима Очеретний.

Літні відпустки вже закінчувались і консульство працювало, практично, в повному складі. Правда, звільнилась парочка місцевих технічних працівників та пішли в заміну деякі офіцери охорони. Але пильний керівник служби безпеки, майор Донченко, міцно тримав у своїх енергійних руках периметр рідної країни на чужій землі.

Ось і зараз він пройшов повз комірчину дівчат-стенографісток та ввічливо кинув їм комплімент. Але прямував чорнобривий залицяльник звісно до кімнати, де працювала перекладачка. Туди, наче магнітом, завжди притягувала його роз’ятрену військову душу синьоока Софійка. Молода жінка розуміла його чоловічі прагнення, але ж майор, був одруженим, та й взагалі не мав жодного шансу сподобатися їй.

Глава 2. Будемо вважати, що познайомились

В природі яскраво догорали останні теплі дні прекрасної альпійської осені. Пурпурово-золотаві ліси на схилах Альп зачаровували своїми барвами й людям залишалося лише милуватися їх неповторним сяйвом перед сезоном затяжних зимових дощів. Господь дав цій місцевості такий клімат, що не радував ні пухнастим снігом взимку, ні літнім теплом. Тільки одна неймовірна пора – тепла та тиха золота осінь перетворювала всіх на романтиків.

Так повелось, що Софія з чоловіком часто виходили в місто під час двогодинного обіду. Кілька вулиць, з численними крамничками, були зовсім поруч. А для перекусу могла згодитися будь-яка бургерна. От і сьогодні, засмаглі під яскравим сонцем французької Рив'єри, Міщенки планували придбати собі обновки на осінь, та Макс виявився зайнятим і шопінг перенесли на завтра.

Наступного ранку, за графіком, пройшла зустріч з однією іноземною делегацією. В кабінеті для перемовин, традиційно, розсілися присутні двох сторін і почалася звичайнісінька дипломатична робота. Степан Богданович терпіти не міг усіх тих новинок у вухах та завжди користувався послугами своєї незмінної дипломованої перекладачки. Тим більше, що з її чарівною зовнішністю не соромно було показатись найвибагливішим іноземним гостям.

Коли зустріч закінчилась й Софія передивлялась стенограму, Очеретний загадково посміхнувся та запитав:

– Соню-сонечко! А ти вже бачила наше нове диво?

– Яке? Що дружина майора Донченка знову перефарбувала волосся в інший колір?

– Тобі б все жінок співробітників критикувати! Ну, не всім же пощастило народитись з такою яскравою зовнішністю, як у тебе. Мають можливість – нехай собі вдосконалюються. Я про інше. Генерал Галасюк навіщось відрядив до нас свого племінника. От саме його мені тут страшенно не вистачало!

– Це ж чому? Нехай собі хлопець послужить батьківщині за межами батьківщини. Вибачте за тавтологію, – пожартувала Софія.

– Ага! В Дніпрі цей вертихвіст гульками своєму дядькові всі мізки виніс. А мені воно тут навіщо? Я вже якось звик до нашої тиші.

– Нічого не поробиш, Степане Богдановичу - «золота молодь».

– Та ні, він нормальний хлопець, тільки дівчат міняти дуже любить. А в нас протокол і суворі обмеження, ми ж не вдома, – роз’яснював те, що й сама знала Соня.

– Зрозуміло. Я піду? – без прояву емоцій сказала перекладачка.

Вона поклала папери до сейфа, але з голови ніяк не йшли слова керівника відносно дніпровського ловеласа. Дивна цікавість винесла Софію, без будь-якої причини,  до воріт консульства. Та біля брами знаходились лише старі знайомі. Вона спитала якусь дурницю й повернулася до себе ні з чим.

Щоб виконати заплановане, в обідню перерву, Міщенки зібрались на променад містом. Але тепер їх чемно зупинив старший охоронець - новенький лейтенант. Важко було в цьому «відшліфованому» в фітнес-центрах молодикові не запідозрити блакитну кров та білу кістку...

Давно у Макса й Соні, на виході з консульства, ніхто не допитувався про посвідчення! А це струнке зеленооке створіння, в добре підігнаній під спортивну статуру військовій формі, без тіні сумніву причепилось до них.

Макс, як головний спостерігач за спокоєм території, на моніторах вже бачив новачка. Тому миттєво махнув документом та хотів вийти за периметр, але хлопчисько вирішило дійти у своєму нахабстві до кінця:

– Будь ласка, Ви можете пройти. Але я не бачу документа цієї леді...