Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

Софія автоматично пред’явила пластикову картку та цього новенькому виявилося замало:

– Я перепрошую! Мені здається, що Вам необхідно оновити посвідчення, через фото.

– Невже я постарішала за рік до невпізнанності? – не витримала зухвалості молодика Софія та в неї з’явилася спокуса дати ляпаса генеральському родичу.

– О, що Ви? Я такого й на думці не мав. Але ж протокол, – задоволено посміхнулось яснооке диво.

– Це Ви в академії всі протоколи визубрили? – продовжувала розпалюватися перекладачка.

– Ну досить! Будемо вважати, що познайомилися, – втрутився в перепалку Макс і вони вийшли на бруківку старої вулиці.

– Ти ба, яке ж воно нахабне! – не могла заспокоїтися красуня.

– Розбещена дитина вирішила привернути твою увагу і їй це вдалося, – щиро посміхнувся чоловік. Звісно ніхто з цієї трійці навіть уявлення не мав, що свій незворотний процес Доля вже запустила.

Ввечері, коли Софія самотньо сиділа у своєму куточку за новими перекладами, вона почула шурхіт в коридорі. Спочатку думала, що до неї вирішив приєднатися Макс, але ж він сьогодні вдома гаряче спостерігає баталії футбольного матчу вищої ліги.

– ...Вибачте, я не буду Вам заважати? – почула перекладачка знайомий з денної перепалки голос і підняла очі. У дверях стояв не хто інший, як юний генеральський родич та просто поглинав її своїм звабливим поглядом.

– Прийшли мене заарештувати? – питанням на питання, суворо відповіла Софія й додала: – Ви праві, я дещо зайнята.

– Ні. Я прийшов перепросити за денний інцидент. Ви така чарівна, що я не зміг втриматися. Та ще й причепився в присутності Вашого чоловіка. Вибачте, будь ласка, я більше не буду! Якщо зможу, звичайною. Хоча зовсім не гарантую, – веселився хлопець і намагався зазирнути в очі перекладачки.

– Дивне вибачення, якщо дозволите. Але я його приймаю. Тільки більше не називайте мене старою, добре? – купилась на його грайливий настрій Софія.

– Клянуся! Тим більше, що старою Ви будете років через сто. А наразі просто випромінюєте юність і красу, – ще відчайдушніше загравав лейтенант. – До речі вдень я навіть не представився. Це теж порушення, мене звати Романом.

– Тепер зрозуміло: звідки у Вас стільки романтичності. Що ж, дуже приємно. А мені вже представлятися не треба? – непомітно для себе втягувалась в словесний бадмінтон з ним дівчина.

– Ні. Але якщо дозволите, я сам Вас представлю. Ви яскравіші за сонячне сяйво, я ніколи не зустрічав такої краси...

Після почутого, Софія здивовано підняла свої тоненькі брівки й посміхнулась:

– Це ж хто Вас навчив так лицемірити? Гувернантки з Парижа?

– Та не було у мене ніяких гувернанток. Хоча дядько з тіткою муштрували на славу. А про Вас я сказав істинну правду, – образився юнак.

– Вибачте, Романе, а чому весь час дядько й тітка? Де ж були Ваші батьки? –  поцікавилась Софія.

– Тут Ви дуже точно сказали: були та загули... Я військовий в третьому поколінні. Тато з мамою ще в мої дванадцять з Африки не повернулись. Літачок впав і все... В дитинстві я мріяв зрадити династії й піти в журналістику, але ж пішов на військовий факультет. Тільки наразі зовсім не жалкую, бо інакше б Вас не зустрів.

Це вже скидалось на відверте загравання з одруженою жінкою, прямо на теренах дипломатичного представництва. Софія, навчена контролювати емоції в роботі, зараз почула, що вони обоє сироти й розтанула:

– А що це зараз було, Романе?

– Сам не знаю. Просто коли Вас вперше побачив, наче блискавкою  вдарило. І хочеться весь час дивитися, розмовляти...

– Все. Вважайте, що подивились і поговорили, – відчула незрозумілу струну тривоги в душі перекладачка та вирішила припинити сеанс зізнань. – Мені працювати треба.

– Дивно, Степан Богданович раніше рабовласництвом не страждав, – ніби не чув її лейтенант.

– Це не він, я сама. Макс вдома гучно вболіває, тому я вирішила попрацювати, – раптом зізналася Софія та здивувалася собі ще більше.

– А, футбол! Зрозуміло, – посміхнувся хлопець й додав: – А мене Ви відправляєте, бо не хочете бачити?

– Вгадали. Тим більше, що Вас служба чекає, – не підіймала очей перекладачка, щоб він не помітив дивного тепла в її погляді.

Глава 3. Здрастуй і прощавай

– Степане Богдановичу, Христом-Богом прошу: відправте цього франта назад до дядька в Дніпро. Я ж його колись сам пристрелю, а в мене діти! – волав в кабінеті консула начальник служби охорони та здавалося зовсім не контролював себе.

– Кириле, заспокойся! Чого ти на хлопця нападаєш? По-перше, нічого ж не сталось. А по-друге, ти такий засмучений, що він раніше тебе зреагував? Тоді менше спускайся до перекладачок, а частіше ходи на тренажери, які розвивають пильність. За що мені його звільняти? Я цілий та й дитині він життя врятував.

– Ну, прямо герой дня, не інакше! Він повинен був контролювати свій кут огляду, а не пертися поперед батька... А якщо я Вам вже не підходжу, то звільняйте. Я накази виконувати звик, – продовжував істерити майор Донченко, сам до кінця не розуміючи істинних мотивів свого гніву. Зате Степан Богданович був людиною мудрою та тільки посміхався у свої пишні вуса.

– Ти, майоре, панянку на виданні з себе тут не корч. Разом ми сюди приїхали, разом і в заміну підемо, сподіваюсь. А малому я не догану, а подяку виписав. Тобі ж щиро раджу: тримати особисті емоції при собі. Вони роботі заважають. Наразі вільний!

– Слухаюсь, Степане Богдановичу, – відточеним, як на параді, рухом розвернувся майор і вийшов геть з кабінету.

– Ох вже мені ці душевні пристрасті! – зітхнув Очеретний і тяжко опустився над столом, згадуючи вранішній інцидент.

Він простягнув вперед руки, як на огляді у невропатолога й зрозумів, що кінчики пальців таки тремтять. Потім заплющив очі та тихо покрутився в затишному кріслі. Зараз консул знову бачив перед собою строкатий натовп. Кілька представників держав, що вже віддали шану традиції та відійшли вбік. А потім шум двигуна й обшарпане авто, що на швидкості раптово з’явилось з вузького провулка. Біля Очеретного, з листівкою в руках, крутився маленький хлопчик. Лейтенант Галасюк, миттю опинившись поруч з шефом, легенько відштовхнув його вбік. Сам доволі спритно схопив малого та в перевороті впав на бруківку, рятуючи дитину від каліцтва або можливо й від смерті. Всі служби разом накинулись на порушника, витягнули з авто й поклали на землю. Далі, згідно з процедурою загрози теракту, людей з площі випровадили. А горе-терористом виявився звичайнісінький наркоман і його забрала місцева поліція.

Тільки майор Донченко біснувався явно не через порушення одним з його підлеглих стандартного протоколу безпеки. Річ у тому, що з ними була й перекладачка Софія, яка першою опинилась біля лейтенанта. Вона почала обтрушувати пилюку з форми та захоплено дякувати йому за «подвиг», що взагалі-то був його звичайною роботою. Дівчина приклала до здертої щоки лейтенанта свою хустинку, а потім ще довго й дбайливо поглядала на нього в мінівені, коли всі повертались до консульства.

Важко сказати: хто окрім майора та консула вже здогадувався, що між цими двома промайнула тривожна гаряча іскра? Звичайно у Степана Богдановича поки не було ніяких підстав для підозри, чи осуду поведінки обох підлеглих, бо факт закоханості не внесеш ні до якого протоколу. А Кирило Донченко скаженів тому, що давно «хворів» небесними очима заміжньої перекладачки. Але з ним вона була підкреслено ввічлива та недоступна, як гранітна скеля. Тому після сьогоднішнього інциденту на площі він просто марив здихатися яскравого конкурента. А високоморальна Софійка вранішньою поведінкою у всіх на очах, дійсно, порушила багато норм і правил. Найважливішим для Степана Богдановича було те, що усієї тієї драми не бачив чоловік перекладачки. Адже він був «всевидячим оком» на території консульства й на виїздах, як правило, не бував.

Надвечір Очеретний викликав до себе лейтенанта:

– Сідай, Романе.

– Вибачте, пане консул, але про своє звільнення я хотів би почути стоячи, – витягнувся у бравій стійці «струнко» хлопець та настирливо вдивлявся поглядом у стіну перед собою.

– А хто тобі сказав, що серед переліку моїх недоліків присутня чорна невдячність? – запитав у лейтенанта Очеретний. – Ми ж цілісінький день, зі своїм роликом, в телевізорі. Я й не думав, що настільки фотогенічний.

– Тобто я не звільнений, Степане Богдановичу? – забриніли в голосі Романа радісні нотки надії.

– Ну, якщо сам не попросишся, звичайно, – підступно посміхнувся консул.