Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

Тільки в річницю смерті Ромки - Степан Богданович порушив обіцянку і сам набрав свою колишню закохану перекладачку. Софія йому так зраділа, наче побачила живим Романа!

– Степан Богданович? О, Господи! Я Вам рада, мов найріднішому у світі, – почув старий, як забриніли сріблясті струни голосочка жінки. – Що ж Ви так довго не відповідали на всі мої дзвінки?

– Ой, Сонечко, коли скажу «чому», тоді порушу обіцянку. А я занадто вже старий, щоб не тримати дане слово.

– Не треба, я все розумію. Максим заборонив хвору дружину турбувати, так?

– Ти ж горечко моє! Ще й досі маєш свій талант логічно мислити та всіх нас відчувати. Для жінки це велика рідкість. Пробач... – тяжко зітхнув пан Очеретний й зізнався: – Я дуже скучив за тобою і Яриком. Розповідай: як живете і що у вас нового?

– Нормально, дякую. Живем, працюємо й навчаємось нівроку. Маленький, навіть без моєї допомоги, в відмінниках стабільно ходить. Воно таке ж розумне та наполегливе, як ... тато, – тепер її спокійний голос зірвався, та Софія до болю стиснула стілець і так стерпіла біль.

– Ну-ну! Не починай. Між іншим, я заради цього й порушив обіцянку. Ти ж знаєш, що підходить сумна дата. Ми хочемо побути поруч з Ним і пригадати, як годиться. Ми з генералом вимагати неспроможні, але низенько просимо до нас приїхати з синочком. Ні, тут не буде ресторану чи промов! Його військові побратими просили просто подивитись на сина свого командира. Їх можна зрозуміти, бо вони завдячують своїм життям Роману і виходом із пекла. А Ярику скажи, що хочеш наживо зі мною познайомити та показати, наприклад, Запорізьку Січ. Софійко! Ти ж розумна, щось скажи... Якщо потрібно, я поговорю з Максимом.

Софія якийсь час мовчала, дивилась за вікно, а сльози що струмки, стікали по лицю на сукню... Вона подумала і впевнено сказала:

– Не треба, я сама поговорю. Ми будемо, я обіцяю.

Наразі Макс не намагався дружину відмовляти. Адже коли ця горда жінка задумає своє - не знайдеться у світі аргументів для спротиву. «Хай їдуть. Щоб гірше не робити всім...» - подумав Макс та відпустив. А Ярик, з радістю, погодився на мандри до діда Стьопи. Він давно хотів на Хортиці зеленій побувати, побачить Дніпрогес і звісно Січ!

Все вирішено. Мама й син милуються безкраїми полями з вікна швидкого потягу, що мчить до Запоріжжя. Довгі роки старенький генерал чекав на зустріч з внуком, надіслав за дорогими гостями цілий кортеж. І сильні хлопці, що всі разом прибули на поминки героя-командира, приїхали стрічати на вокзал. Коли Степан Богданович подав Софії руку та підхопив зеленооке диво – на привокзальній площі, з трьох машин, з ’ явились красені могутні, з яких хоч зараз можна написати картину нових запорожців. Правда, один з них сильно припадав на ногу, інший не мав руки, та це не заважало їм стояти по команді «струнко» перед нащадком дорогого капітана.

Сам Очеретний познайомив їх з прибулими гостями та й повів у свій автомобіль. На дачі, звісно, відбулося знайомство з генералом і сивою бабусею в сльозах. Саме про них, багато й тепло, розповідав колись Софії чарівний небіж – Галасюк Роман. Коли чужа бабуня так ніжно обіймала, Ярик стидався та не розумів: чого вона до нього причепилась? Йому цього поки не треба знати! Таке завдання всім поставила незламна мама Соня. Оскільки люди тут були військові – за ними не водилося порушувати слова честі.

Красива генеральська дача була саме такою, як говорив колись Роман. Ні, не велична та висока, де кам'яний паркан, як в нас під Києвом стоять фортеці. Тут, навпаки, була сила-силенна квітів і пахощі від них вночі дурманили, з відкритих вікон. Коли прекрасного онука поклали спати – Соня вийшла до рідних Ромки на терасу й пів ночі розмовляла з ними, в обіймах Очеретного. Тепер Софія розуміла: чому її Роман був ніжним, добрим, наче янгол. Хіба ж можливо серед цих людей було зростати не таким? Вона тихенько змахувала сльози, стискала руку дипломата і жалкувала про одне. Що неможливо повернути час, щоб саме тут залишитись навіки з її Ромашкою, синочком і Коханням. Але вона зробила інший вибір, моральніший, як їй здавалось. Ось і коритиме себе до смерті!..

На ранок, як і обіцяли, подружжя генерала попрямувало з Яриком у місто, а Соня з побратимами Романа та Очеретним прибули на кладовище, там де воїнів ховають. Сьогодні жінка не була вже впевнена в собі. Ноги трусились, а душа наразі відмовлялась вірити у те, що зараз їй покажуть. Степан Богданович не відпускав її руки. Довів до самої алеї. Військові першими віддали шану командирові та відійшли.

– Софійко-донечко, готова? – спитав Степан Богданович. Вона ще більше зблідла та здавалось і говорити не могла.

– Так... – тільки й вимовила тихо і Очеретний повернув її за плечі до гранітної плити, де в повний зріст стояв її Роман, в військовій формі, з орденами та майже посміхався їм...

– ... Прошу, залиште нас удвох, – тихо сказала бідолашна і мовчки опустилась на могилу.

– Але ж ...

– Все добре, дорогий Ви наш. Нам просто треба все обговорити...

– Так. Ми тут недалечко, поруч, – видавив з себе Очеретний і повернувся в бік бійців. Тільки тепер він міг собі дозволити потік гарячих сліз.

Софія довго пестила холодний мармур так, наче відчувала тіло Ромки і вимовила:

– Мій коханий,  давно не бачились. Привіт! Чого ж ти, мій герою, не послухав і не схотів щасливим бути? – більше вона нічого не могла казати. Просто горнулась до вже змоклої плити, з сміливими рядками... Не розуміючи, що робить, продовжувала обіймати камінь, наче хотіла обігріти чи повернути Ромку в світ живих. А далі вони говорили мовчки та найдивніше, що Роман відповідав їй на питання, котрих раніше не міг знати. Він говорив - Софія чула, а потім - навпаки...

Нікому не бажайте в світі такої телепатії відчути, бо то страшний нестерпний біль!!!

Хвилин через п’ятнадцять жінка піднялась на відсутні ноги, протерла личко, подивилася Ромці в очі. Тепер вже не зелені, як колись, але такі ж чарівно добрі та звичним тоном для розмови з Ним сказала:

– Мій коханий, потерпи. Тепер я буду тут частіше. Дозволь наш Ярик підросте, тоді я вже прийду навіки. Ти ж хочеш бути гордим за дитятко... Будь ласка, не сумуй!

Вона вклонилась пам’ятнику Ромки і тихо та спокійно, наче ввібрала в себе мармуровий стан, пішла на вихід до чоловіків.

Після побаченого на війні, кремезні хлопці мовчки опустили чоло перед єдиною на світі свого стального побратима. Чарівна жінка була сильна, але така убита горем, що ні один із них не знав: як їй допомогти?

Софія ще була здається з Ним. Вона уважно подивилась на синє небо та побачила десь там, за хмарами, Його прекрасний погляд. Він одночасно кликав і прохав не мучити себе страшенним болем.

Пан Очеретний відчував її душевний стан і запитав:

– Все добре, донечко? Поїдемо тепер?

– Так, добре. Ромка зрозумів. Він не образився і почекає трохи. Настане час і ми обов’язково зустрінемося з Ним на небесах, що нас навіки повінчали...