Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

поки вони сюди дійшли. Він був точнісінько, як юний Ромка, безмежно щирий та хотів її обняти. Але сестричка запротестувала й сказала, що дружини немає в цій простій палаті. Що Міщенко в реанімацію забрали...

– Навіщо? – здивувався чоловік.

– У неї рецидив. Вам лікар більше розповість. Пройдіть, будь ласка, прямо та направо. А хлопчика тут залишіть, – сказала дівчина у білому халаті.

– Синочку погуляй тут біля тьоті. Я швидко, – Макс не розумів нічого!

«Який, до біса, рецидив? Ну, втратила вона від того покидька дитину, але ж пожуриться та й буде жити у злагоді й добрі» - так думав він і відчинив указані сестрою двері.

– До мене? То заходьте. Що у Вас? – звичайний тон служаки Гіппократа Максиму позитиву не додав.

– Я Міщенко. Мені дружину чомусь не віддають. Сказали рецидив? Вона ж учора здоровісінька була, хіба що трішки перенервувала...

– Та зовсім трішки. Що Ви їй сказали по телефону, що вона спочатку там за корпусом лежала,  а потім й зовсім вени поскривала? Хіба так можна жінку винуватить в простому викидні? Пройде з пів року та й намалюєте собі іще дітей. Мені в відділенні статистику поганите своїми драмами. Ото вже горе!

Спокійний завжди Макс в лиці змінився та зціпив кулаки. Його логічний розум тепер розв’язував  задачу, без лікаря, у себе в голові. Він не принизився до оправдання, лише спитав:

– Від мене щось потрібно? Як зараз їй допомогти?

– Ну здайте крові, бо учора на Вашу жінку в нас пішло багато. То ж пощастило, що в лікарні вона додумалась укоротити віку. Якби Ви її вдома діставали, то не зі мною б зараз розмовляли, а нижче, в морзі. Що ж ви, мужики, так переймаєтесь за деякі невдачі? – обурювався медик та писав на список: як допомогти відділенню, якщо уже спитали...

Розум у Макса працював нормально і він відразу зрозумів, як в Соні опинився телефон. Він вийшов в хол до медсестри та зиркнув на малого сумно:

– Синочку, дай мені свій телефон, бо я залишив у машині.

Дитина теж була розумна:

– Татусю, він у мене вдома...

– А може в мами? Я хотів, щоб вона трішки відпочила без тих дзвінків. А ти по-своєму зробив. Тепер матусі стало гірше.

– Ні, таточку, я не хотів!  Прости...  Заберемо її додому, – збентежено кричав малий.

– Все-все. Не плач, іди до мене. Наша матуся сильна. Тут полежить, а потім буде завжди з нами, – він пестив хлопчика та обіймав двома руками, як найріднішого в житті.

– Ми що матусю не побачимо сьогодні? – серйозно запитав маленький Ярик.

– Виходить ні! Але нам треба зробити кілька справ, щоб мамі нашій помогти. Я перепрошую, шановна, а де у Вас переливання крові?

– Ходімо, – байдуже сказала медсестричка.

– Посидь тут, Ярику. Я скоро.

– Ні, таточку. Я теж для мами крові здам!

– Посидь, прошу. Тобі ж якщо дозволить - ти рятувати будеш цілий світ, – не витримав знайомої реакції дитини дорослий чоловік.

– А що такого? Я теж хочу, – бубнів малий і зараз навіть небо всміхалось, бо своїм нестримним жестом син, як дві краплі, схожий був на батька – Галасюка Романа. Так, відставного капітана сил спеціальних операцій ЗСУ, з пораненнями, з орденами, що з дітками й коханою жадав прожити довго на землі. Та не судилось і тепер в Дніпрі він почивав уже в труні, що побратими з болем вибирали та готувались завтра хоронить...

Максима попросили трішки посидіти після переливання крові і він набрав знайомий номер:

– Я перепрошую, а можна пана Очеретного почути?

– Так. Це мій тато. Хто питає? – жіночий голос уточнив.

– Я з Києва турбую. Міщенко Максим, ми за кордоном разом працювали.

– А! Тату, тут тебе питають...

– ... Я слухаю.

– Вітаю, це Максим. Степан Богданович! Ой, що ж Ви наробили?

– Привіт, Максиме. Що ти маєш на увазі? – не зрозумів його старий.

– Ви вчора з Сонею по телефону розмовляли?

– Так, говорив.

– Про телепня того розповіли. Скажіть: от хто Вас це просив робити? – зірвався голос чоловіка. – Здогадуюсь, вона дурна від нього знов була вагітна. Переживала, що мовчав і вчора втратила дитину. Сьогодні вже на виписку збиралась, а Ви їй ще допомогли... Тепер в реанімації лежить, підключена до апарату, бо ледве врятувати встигли. Порізала заради нього вени. Я красно дякую за допомогу...

– Ой, Господи, та що ж це за напасть прийшла до нас усіх? Ромка не згадував про ще одну дитинку... Та вже й не треба. Вибач, Максе, але мене ця дипломатія дістала. Скажу як думаю, бо я старий. От ти розумний, добрий і моральний та гарний в своїй царині спеціаліст. Але якби Софійка і Роман були родиною – коханців не було б у них. Адже він бачив в ній красиву жінку: чутливу, ніжну, наче квітку. А ти писав свої програми та із дружиною під одним дахом жив. Різницю відчуваєш? Тому хоч зараз висновки зроби: живи не в віртуалці, а для них. Тепер пробач, у мене справи. До похорону треба готуватись. Софійці я бажаю найшвидшого одужання і щастя. Хоча таке не просто забувати... Тоді тримайся, небораче! – і кинув слухавку старий.

Максим підвівся і пішов  до сина. Його вже майже не хитало, тільки всередині було марудно. Можливо від переливання крові, але скоріше від розмови з дипломатом. Хоч він незмінно вірив в добре і в те, що їх родина зможе всі ці страхіття пережити разом.

ЕПІЛОГ

Без сумніву, старий та мудрий дипломат, виявився абсолютно правим. Як він і віщував – рік у родині Міщенків пройшов доволі мляво. Маленький Ярик, без прикрас та шуму, пішов у перший клас. Навчався він натхненно й самостійно. Відмінником закінчив рік та не чіплявся до батьків з веселощами, адже відчував, що ті долають болісні проблеми. Чудо-хлопчина сподівався, що він допомагає мамі з одужанням, але вона одужувати зовсім не спішила. Тепер це була жінка без емоцій. І навіть цей «порожній» стан давався їй, як та вода, що камінь точить.

Після страшних подій Софія подалась молитись. З самого ранку і до ночі, вона бродила по церквах та все питала у Богів: «Чому Його? За що Господь жорстоко покарав кристально чистого і вірного раба свого? Єдиною провиною якого була безмежна, віддана любов до Батьківщини та до неї?» Але ікони не відповідали їй...

Потім Софія кинулась ковтати пігулки, без розбору, щоб хоч якось вночі поспати, а на ранок виглядати більш-менш нормальною перед очима сина. Але й хімічні препарати їй не допомогли! Найкращим лікарем, на всі віки, залишиться ріка часу. Лиш час, своєю течією, применшує найтяжчі рани.

Тому, крокуючи розпеченим вугіллям, та запиваючи біль гіркотою - жінка потроху починала пригадувати звичні дні. Інколи навіть розмовляла з дніпровським дипломатом, але Степан Богданович безвинно нагадував їй про Романа. Тому фінал таких розмов - були істерика й ридання. І Макс настирливо просив, щоб Очеретний блокував наразі телефон його дружини. Не дивлячись на власний біль, старий і добрий дипломат, погодився на справедливу вимогу Максима.