Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Мамусю, ти чого? Що сталось?

Софія глянула на сина і залилась гарячими сльозами, а далі вже не пам’ятала...

Прокинулась вона в лікарні. Лежала в ліжку: збоку сірі стіни, а вдалині вікно. Сусідка на своєму ліжку вминала йогурт за обидві щоки, але побачивши, що нова пацієнтка прокинулась – покликала на допомогу. Скоро, у фірмовому синьому костюмі зайшов веселий лікар, він присів на стільчик і спитав:

– Як почуваєтеся? Зараз ліпше?

– Не знаю. Де я?

– Ви в лікарні. Вже все в порядку. Добре, що хлопчина Ваш виявився самостійним. Ви впали сильно і, якби сусіди не викликали допомогу, була б велика втрата крові. А так Вас встигли прооперувати та все нормально. Через день ми Вас відпустимо додому.

– А що в мені оперувати? – здивовано спитала жінка.

– Звичайний викидень, – знизав плечима лікар.

– ...Звичайний? Господи, я втратила його, моє маленьке ніжне диво. За що? – в істериці забилась Соня, і лікар запросив з шприцами медсестру.

Наступний раз Софію розбудив рідненький Ярик, що крутився поруч і обіймав її подушку:

– Татусю, мама вже не спить!

На стільчику, біля постелі, сидів Максим і лагідно дивився на тиху та бліду дружину:

– Ти нащо нас лякаєш, мамо?

– Чого ви тут? – спитала жінка занадто відсторонено та грубо.

– Дивись на неї? Ну, а де ж нам бути? Ярик мамусю врятував, «громадськість» всю підняв на ноги та й зараз теж хотів будити, як ту красуню з казки, поцілунком, – здавалось Макс зовсім не пам’ятав недавнього скандалу та розриву.

– А можна? – копія Романа була настирливіша тата.

І щоб хоч якось зняти стрес від втрати малюка – Софія притисла дорогого сина. Але ж вона іще не знала, що від свого шаленого кохання у неї на землі тепер лишився тільки Ярик. Зате Максим уже дізнався печальну новину. Хоч це як подивитись?

Коли малий не розгубився та після маминого божевільного падіння побіг до тьоті Зіни і вони спочатку викликали медиків, а потім тата – Софіїн телефон аж захлинався. Максим побачив номер Очеретного і відповів. Але Степан Богданович дзвонив не привітатись. Він сповістив таке, що іншим разом нормальний чоловік сказав би: «Земля йому хай буде пухом!», але у Макса вирвалось інакше. Він майже скрикнув: «Алілуя!» та й вимкнув зовсім телефон дружини.

– А де мій телефон? – не витримала жінка і шукала очима свій айфон.

– Розбився, коли падала, – збрехав їй чоловік, бо розумів, що для Софії новина про смерть коханця наразі зовсім непотрібна.

– Дай свій! – нестримно зажадала бідна.

– Не зараз, Сонечко! Давай всі справи відкладемо до завтра, – наполіг Максим. Але ж дитина є дитина:

– Мамусю, ось візьми хоч мій.

– Спасибі, мій рідненький! – притискала вона до себе малюка і, вже не криючись, набрала Ромку. Та клятий запис все торочив, що абонент не може відповісти…

В народі є одне прислів’я:  що добрі наміри ведуть по пекла. У випадку Софії – то був син. Проникливий маленький хлопчик помітив, що татусь не хоче залишити для мами телефон. А він для неї так багато значить! Тоді дитя, що щедрістю своєю страшенно було схоже на Романа – підсунуло Софії під подушку тихенько свій. Коли він цілував матусю на прощання, то їй прошепотів:

– Мамусечко, я буду сумувати. Приходь скоріше. Я тобі залишив там під подушкою, що ти хотіла...

Схвильована родина, син і тато, пішли додому. В них сьогодні буде незвична ніч без мами. Такого ще ніколи не бувало! Макс повертався подумки до звістки про смерть коханця, але не тріумфував. Він був порядним чоловіком. Та й взагалі обірване життя не може викликати ейфорію. Крім того, той дніпровський звабник дотримав слова і пропав навіки. Звичайно, повернувся попрощатись, але ж за чоловічий вчинок Макс його навіть поважав, а Сонечку свою уже пробачив.

Зате Софія тихо встала та намагалась прогулятись, подалі від огидної палати. Вона пішла в якийсь садочок, позаду корпусу лікарні, та й знову набирала Ромку. Але з небес він не відповідав! Зневірена нещасна жінка набрала Очеретного. Степан Богданович не знав цей номер, але миттєво відізвався.

– Софіє, Господи, куди ти зникла? Я тобі цілий день телефоную, – такого голосу Софія від консула не чула ще ніколи.

– Богдановичу, я в лікарні. І телефон свій випадково загубила. А що Ви дзвоните мені?

Тепер старий і мудрий дід, що довго був хорошим дипломатом задумався та відповів питанням:

– Тобі в лікарні вже допомогли? Макс розповів?

– Про що? У Вас щось сталося, скажіть мені. І Ромці я не можу додзвонитись.

– О, Господи... То ти іще не знаєш? Тримайся, дівчинко, бо наш Роман ранком загинув в автокатастрофі, майже доїхавши до міста... Не знаю, що тобі сказати... – старий не крився, гірко плакав.

А жінка, що сьогодні втратила дитинку почула, що вона тепер вдова... Так, при живому чоловіку. Бо їх у неї, бачте, аж два!

– Алло... Софієчко! Алло...

Вона не чула давнього начальства. З усього, що сьогодні сталось Софія зрозуміла, що життя тепер вже точно обірвалось. Вона не падала в сльозах, а тільки сонце зразу згасло в її застиглих неживих очах і жінка, без жалю та страху, пішла за втраченим коханням кудись у морок між світами...

... Здавалось, що їй не везе сьогодні залишити гидку палату, навіть змирившись з потойбіччям. Жінка лежала у своєму ліжку під крапельницею, наче просто хвора. Сусідка знову щось жувала і смирно перечитувала книжку. Софія миттю все згадала та зрозуміла, що поки жива. Всередині палало горе! Погодитись, що ні дитинки, ні Ромки вже немає на землі – вона звичайно не могла.

Нещасна від’єднала голку і вийшла до жіночої кімнати. Там пошукала щось очима, та навіть посміхнулась дивно, бо вже знайшла. Взяла на підвіконні банку і вдарила об стіну. Посипалось потрібне скло...

– Прости, синочку, в тебе є ще тато. Ну, а мені пора до тих, без кого ні життя, ні сонця, ані кохання вже не знати. Тоді не треба і життя. Чекай, коханий, я іду до тебе... – сказала неймовірно ніжно та й полоснула по гарячих венах і знову впала, наче нежива.

Глава 19. Та що ж це за напасть?

– Ой, Господи, тут кров і жінка розкрила собі вени. Хтось, скоріше! – пронизливо кричала вагітна дівчина в квітчастому халаті.

Вона, мабуть, прийшла сюди підлікуватись, щоб крихітку уберегти. Але екстрим відділень для жінок не зажди в цьому може посприяти. Ось і тепер на її крик примчали, не відразу, але всі - медсестри, няньки,  навіть лікар спромігся підійти…

Черговий гінеколог кожен день стикався з мертвими дітьми та морем крові і біди. Такі жахіття можна порівняти хіба що з буднями на фронті, але туди він точно не спішив. Тому спокійно попросив каталку та напівмертву Соню завезли, щоб поєднати, не зі щастям, а з апаратом штучного підтримання життя... Які страшні та неймовірні зміни підносить доля інколи людині! Бо нещодавно радісна й щаслива, наповнена коханням, серед мрій вона була за хмарами, на небі. Хоча й останнім своїм вчинком жінка настирливо старалась потрапити саме туди, де їй здавалось зачекались коханий і маленька донька.

Інакше бачив все Максим. День, що настав повинен був принести сімейству Міщенків добробут. Спокійний чоловік вже бачив їх звичний тихий рай, з минулих днів. Але біда у тому, що ніколи нічого не вертається в минуле. І Макс це точно зрозумів, коли прийшов забрати Соню. Маленький Ярик назбирав для мами квітів,