Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Привіт, сусіде! Не сидиться без малого?

Біля матусі миттю закрутились аж три голівки їх синів і серце Макса захлинулось болем.

– Так, Зіно. В тебе он своїх багато. Мені тільки одного поверни...

Останнім вийшов, у брудній футболці,  підвипивший хазяїн дому:

– О, Макс, привіт! Заходь на пиво. І рибка є...

– Чого ти виперся? Іди вже їж! – прикрикнула на чоловіка Зіна.

– Ні, дякую Олеже. Я за сином.

– А, ну проходь. Он він сидить. Сьогодні хлопця наче підмінили. Зазвичай бігає, що місця не нагріє. А тут прийшов мовчить, зітхає, навіть не бавиться з моїми пацанами. Скажи Софії, може захворів?

– Гей, Ярик! Де ти? За тобою тато прийшов, – використала професійний голос Зіна, бо працювала в дитсадку.

Через хвилину, опустивши очі тихенько вийшов Ярик, наче тінь.

– Синочку мій, пішли додому. Я борщик підігрів, – сказав Максим, наче молився.

– А мама вдома? – подивився хлопчик прискіпливо та дуже сумно.

– Поки ще ні, та скоро прийде. Ми вдома підождем.

– У тебе кров он на руці... – уважно запримітив хлопчик.

– Ну, ти дивись! Десь зачепився і не бачив, – протер долонею Максим. – Ходім, синочку?

– Так, ходімо тату. Спасибі, тьотя Зіна, за пиріг. Він був смачним. А зараз вже піду, бо треба тата лікувати.

Почувши цю дитячу фразу, завжди спокійний та урівноважений Максим, здригнувся, взяв за плечики малого і повторив:

– Спасибі, тьотя Зіна. І доброї вам ночі всім!

Вдома малий, як вітер миттю, приніс аптечку. Ніжні ручки протерли перекисом татові порізи, змастили йодом і тепер маленькі пальчики ліпили пластир дбайливо, як навчила мама.

– Татусю, так не боляче? Дивись, я постарався обережно, – Максим не витримав, заплющив очі, бо перед ними мерехтіли іскри. Здавалось, зараз він помре від горя.

– Все добре. Дякую, синочку. Прости, що накричав сьогодні. Так вийшло. Настрій був поганий...

– Па! Ну чого ти? Я ж не ображаюсь. Люблю тебе і маму сильно-сильно, – Ярик вчепився йому в шию і притулився весь тепленький, рідний. Господи, навіщо так боляче! Та ні, не на руці, а десь всередині горить-палає...

Макс обома руками притулив малого до грудей і стало краще:

– І я люблю тебе, синочку. Ти ж найрідніше моє щастя. Тебе нікому я образити не дам, – він цілував малого в маківку і знав, що це ймовірно їх прощальний вечір.

– Я мамі подзвоню, нехай приходить? – настирливо промовив хлопчик.

– Звичайно подзвони, – зітхнув Максим і розумів, що мамі зараз, напевно, не до них. Вона вирішує свою щасливу долю з дніпровським франтом. Зціпив зуби та, щоб не чути радісної Соні, пішов подалі, на балкон.

У здогадах Максим був правий. Дзвінок дружину наздогнав у любощах з її коханим. Що було далі вже відомо всім.

Глава 17. Чекатиму тебе на небі

Від неймовірно радісних новин та ніжного прощання з майбутньою дружиною Роман тільки тепер згадав, що не купив важливих ліків. Понівечена на війні спина зараз страшенно наболіла та вимагала трамадолу чи хоч якогось кодеїну. Він зупинився під освітленим панно великої аптеки і зайшов та пошукав рецепт в айфоні. Через належність препарату до наркотичних засобів, провізор щось довго вибирав в меню, але пігулки скоро видав. Роман купив іще води та миттю проковтнув аж дві відразу. Відважно посидів в авто, поки подіяв препарат. Тепер розпливчаста «картинка» зору, що затуманився від болю приходила до норми. Можна їхати.

Раптом обличчя посвітлішало, бо Ромка згадав: як декілька годин тому, приблизно саме в цьому місці шляху, він марив смертю. А тепер щасливий та згоден мірятися з чим завгодно! Коли доїде, приведе себе до ладу, подзвонить лікарю та зробить все, що той накаже. Адже для родини він має бути повністю здоровим, веселим, щоб подбати про коханих. Ще пригадав, як був страшенно злий, коли всі крилися про сина. Але ж яке сьогодні свято, бо його Соня сповістила, що в них дитинки вже аж дві! Нехай одну вони поки не бачать, та все ж це неймовірно гріє душу і його Сонечка обов’язково плекатиме маленьке диво до самого народження, в собі...

Ще мить і стомлений та хворий тілом воїн загальмував, бо ледве не злетів з дороги у кювет. Замріявся та не відчув, що засинає. Він зупинився, знов попив води та освіжив вологою серветкою лице і раптом потягнувся до кишені, що біля серця. Там лежала хустинка та, що ввечері кохану протер, коли вона кінчала... Роман забув, де й що болить і наче божевільний притискав уже суху тканину до лиця. Ледь чутний аромат давав шалене збудження й приплив гарячих сил. Моя кохана! Навіть через простір вона уміє рятувати. Тепер він може, без упину, мчати куди завгодно. Романтик знов завів двигун і плавно покотив вперед, прискорюючи швидкість руху.

Стрілка спідометра полізла вправо, та Ромка байдуже на неї зиркнув і далі полетів. Зараз нещасному здавалось, що він пливе по нескінченному простору, самісінький у цілім світі. На небі монотонно мерехтіли й переливались, як сльозинки, далекі зорі та навмисно спонукали його до сну. Хоч зрідка, в мороці, на трасі з’являлися нічні мандрівники. Вони сліпили фарами й несли зустрічний вітер, та допомагали прокинутись від гіпнотичної імли.

З такими муками Роман побачив перші обриси Дніпра. Заправився на в’їзді в рідне місто та знову вмився і протер лице чарівною хустинкою, попестив її неначе жінку й милувався як вдалині вставало сонце. «Сьогодні буде гарний день!» - подумав він та сів в кросовер.

А от Софія, після сварки з чоловіком не захотіла спати в спальні, взяла подушку і пішла в дитячу.

– Мамуню, я тебе чекав, але заснув. Іди до мене... – щиро простягнув до неї ручки милий Ярик.

Софія кинула подушку, обійняла своє тепленьке диво та пестила безмежно дорогу частинку судженого, що тепер в дорозі. Вони обійнялись і так проспали до ранку, солодко і тихо.

Роман, смертельно стомлений, розбитий, але найщасливіший на землі не помічав за вікнами машини останніх жалюгідних кілометрів. Його долоні плавно зіслизнули з керма, та ще пряма дорога летіла під колеса. Наразі чоловік не відчував, що вже заплющив свої очі...

...Чудовий синій небосхил перетікав на горизонті в безкраї ромашкові хвилі. Під легким вітерцем вони гойдались та заколисували, наче в казці. На ньому бідолашний воїн побачив свою рідну жінку, що гралась з Яриком. Дружина й син були осяяні теплом і щастям. Розпущене волосся струменіло по тілу Соні в платті з шовку. Роман блаженствував і так хотів їх обійняти та чомусь не міг.

Нещасний спав солодким сном і неймовірно радісна усмішка ще грала на його вустах. Машина мчала за інерцією рівно, але наступний поворот стане останнім у житті сміливця.

Важкий кросовер, весь в пилюці, наче ракета полетів в кювет, перевертаючись не раз з коліс на дах. Навіть якби Роман постійно не гребував ремнем безпеки – страшний політ, без варіантів, спинив би величезний дуб, що мирно ріс внизу поляни...

... На мить навколо все затихло. Пташки, що зустрічали новий день, порозлітались з переляку. А потім глухо і жахливо заскреготів товстий метал, що намагався врятувати хазяїна від смерті. Виблискуючи краплями на сонці, як дощ, посипалося скло. Роздроблені дубові гілки валились, плющили авто. Роман ще пробував звільнитись, але густа гаряча кров вже струмувала по обличчю. Тренований роками воїн, він намагався вигадати шлях, щоб вижити, але в цей час побачив над собою ЇЇ очі...

Він зрозумів, що це КІНЕЦЬ. Та раптом встиг іще подумать: як дивно, що кістлява Смерть, після всіх битв, тільки тепер забрала його з цього світу. Чому не в будь-якому із боїв, коли він був зовсім один, нікому не потрібний і хотів не раз закінчити все миттю? Ох, скупердяйка! Шкода їй було підкинути у вир живих шалене щастя з жінкою і дітьми.

Ні, Ромка не боявся потойбіччя. Бо там батьки і побратими. Але ж як тяжко покидати свою єдину на землі та неймовірно гарних діток! Кохана його так просила не їхати, а він дурний її не слухав і за це тепер покараний бездушною старою...

З останнім подихом Роман поглянув на синє небо та прошепотів:

– Прости, кохана. Не судилось. Чекатиму тебе на небі...

Його не стало.

Зверху на дорозі вже зупинились кілька водіїв. Схопили вогнегасники й спускались в канаву загасити палаючий автомобіль. Та раптом повний бак рвонув так сильно, що всіх «рятівників» відкинув, а в небеса здійнявся чорний дим...

Чоловіки перехрестились і почали у різні служби про цю пригоду сповіщати.

А в затишній квартирі, у столиці, матуся ніжно обіймала сина та бачила прекрасні сни. Їй снився батько хлопчика – чарівний юний офіцер, яким вона його зустріла. Цей неймовірний погляд зараз дивився бідній в саму душу і жінка танула від щастя, не знаючи, що на землі в житті вона його ніколи не побачить.

Від насолоди одинока слізка скотилась по її щоці й Софія тихо шепотіла: «Кохаю. Ти навіки мій...» Звичайно, що її Роман приходитиме в снах щоночі, але тепер його душа прощалась з найріднішою на світі та відлітала у безмежну даль.

Глава 18. Коханий, я іду до тебе

В ранковий час хазяїн дому поснідав кавою, зібрався і пішов. А Соня бігала з мобілкою в руці до ванної, бо від страшного хвилювання її замучив токсикоз. З скуйовдженим волоссям, у піжамі - все набирала Ромки номер. Та він настирливо мовчав. Спочатку жінка сильно злилась, потім молилась і поки не знала, що її суджений уже не відповість. Його душа тепер була підзвітна лише Богу...

І крихітна дитинка в її тілі чинила опір гострим болем, навколо все крутилось, бив озноб. Раптом вагітна зачепилась за двері, впала на підлогу і корчилась в нестерпній муці, вхопившись за живіт так, наче намагалась захистити останнього дарунка Ромки.

На гамір вибіг переляканий малий: