Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Ромашечко, ти що притих? Не треба Макса винуватить. Він теж нещасний чоловік, бо я зізнатись тобі хочу... Прости, що довго не казала. У Ярика зимою буде братик, або сестричка, поки невідомо.

– Як ти сказала? Боже милосердний, так це ж міняє все на світі! Кохана, рідна, Сонечко моя... Я відчував, що ти змінилась та і не мріяв про таке!

– Змінилась? Неприваблива тепер? – кокетка знала, що вона красива.

– Ні, навпаки. Гаряча стала, як тигриця. І я згораю в пристрасті твоїй. Вони так неймовірно налились... – Роман вже пестив її груди, а жінка задихалась від бажань.

– Ходи до мене, – посадив її на руки. Як добре, що авто велике! Софія вперлась обома руками в передні крісла і нестримно застогнала від гострих відчуттів. На ложі вони часто виробляли подібне, коли він не бачив її шалених збуджених очей, лише звабливу ніжну спинку... Та серед міста, на чужій стоянці, дорослі адекватні люди такого ще не допускали. Але ж, як це заводило тепер!

– Скажи: маленькій не зашкодить? – отямився майбутній «тато».

– Так це ВОНА мене штовхає на пригоди. Тому нехай потерпить. Боже! Яке блаженство... – Соня затремтіла і змокла солодко, без сил, схилившись знову на сидіння. В цей час Роман дістав хустинку і ніжно промокнув вологу, а потім притулив до вуст і таємниче пояснив:

– Зі мною буде аромат твій ніжний. Я з ним домчу удвічі швидше...

– Ти точно ненормальний мій! – приводила себе в порядок жінка.

– Ой, хто б казав! – примружив гарні очі щасливий до нестями чоловік.

В кишені у Софії забринів мобільний:

– О, Господи! Як добре, що не хвилькою раніше... Синочок наш.

– Ма! Де ти ходиш? Я тут вже знудився і хочу спати, – довірився малий.

– Моє дитятко, скоро буду, – знесилена щаслива жінка ще не могла нормально говорити, але для сина намагалась.

– От як нам маму поділити? – зелений погляд спопеляв свою ще збуджену Софію. – Я так страждав, коли не бачив сина, але тепер все зміниться для нас. Ми перед Богом вінчані на небі, а на землі перед людьми - дружиною моєю будеш?

– Так, буду Ромочко! Дивне життя дало нам другий шанс і втратити його мені не сила...

– Кохана! Господи, який же я щасливий! Бо ще не вірю: ви - моя сім’я. Богданович та дід здуріють!

– Це так. Степан Богданович мене завжди журив, що я тебе даремно ображаю та не обігріваю кожен день. А що ти скажеш у Дніпрі дівчатам?

– Яким дівчатам? – зараз Ромка був у піднебессі та не розумів її приколів.

– Ну тим, що красеня втрачають...

– Ах, цим? Ну, вибачусь, звичайно. Скажу, що я одружений і тато... О, Господи! Як же чарівно воно звучить. Не бійся, ти мене забрала одного разу і в усього світу та вже навік...

– Коханий,  може ти сьогодні нікуди не поїдеш? Я зостанусь. А Ярик нас простить.

– Не знаю, почекай хвилинку, – Роман дістав мобілку, подзвонив: – Тамаро Власівно! Сто тисяч раз пробачте, що Вас тривожу серед ночі. Але мені страшенно треба на ніч у місті залишитись. Скажіть: моя квартира вільна? Ні, іншої не треба. Гарних снів!.. Не вийшло, Сонечко, поїду. Все підготую та порадую дідів. Вони від щастя точно ошаліють.

– Не їдь, у мене все болить, – вередувала зараз жінка.

– Що? Де болить? – схвильовано попестив він живіт майбутньої дружини: – Я ж не знав. Навіщо ми тривожили дитинку?

– Та ні, не бійся. Там усе в порядку. Але на серці неспокійно дуже, – розрадила вона його страждання.

– Ну, екстремалка, з глузду з’їду! – зітхнув полегшено Роман.

– Я думаю тобі це не грозить, іще з гуляння по карнизу, – пустунка закусила губку та відчувала, що гормони її підштовхують на новий гріх. Але чарівний чоловік зізнанням відвернув:

– Понад усе я хочу дівчинку, божественну, як ти.

– Ми постараємось, але не їдь!

– Ти знову за своє, а готуватись? Перше весілля – це тобі не жарти! Та й служба підганяє. Потерпи! Клянусь, кохана, покидаю тебе в останній раз...

– Ні! – гучно скрикнула Софія і Ромка зрозумів, що в них попереду "веселі" місяці. Але ж воно того вартує.

– Навіть не сперечайтесь з татом! Моїм дівчаткам треба спати у затишку. А я поїду, приберусь. Відпустку, думаю, дадуть. Не кожен день одружується «кеп».

– Не кидай мене, Ромочко, прошу! – вчепилась йому в одяг Соня.

– Ми це не обговорюємо, рідна. Все буде добре. Обіцяю, – в останній раз він неймовірно ніжно поцілував і пригорнув: – До зустрічі і не сумуй!

Блискучі фари дуже швидко з’єднались з іншими авто в живий потік нічного світла. А нещасна жінка одна стояла та приречено дивилась Коханню вслід. Вона хрестила нащось порожнечу та наче божевільна промовляла: «Всевишній, збережи його для мене, від горя та від бід...»

Глава 16. Люблю тебе, синочку

Тим часом коли на чужій стоянці Ромка з Софією, зігріті ніжністю кохання, вирішували долю двох сімейств – у Міщенків в кватирі було тихо. Після недавнього скандалу, Макс вдома був зовсім один. Він спробував зайнятись написанням програми для клієнта, та замість клавіш перед ним маячив нахабний погляд «охоронця» його дружини, бите скло і перелякані Софія з сином...

В звичайному житті, раніше, «робочий вулик» Міщенків в цей час буяв веселощами та благополуччям. Мама Софія спокушала хлопців смачними ароматами із кухні. Хазяїн дому чаклував за монітором, а малий синочок крутився поміж мами з татом та гамірно висловлював любов обом батькам. Це був стабільний графік щасливих, тихих вечорів. Але біда прийшла з квітучим травнем! Матуся стала загадково зникати на весь день із дому та забувала про обов’язки в родині. Казала, що працює забагато, але перекладами зовсім не займалась і навіть Ярикові вподобання її цікавили все менше. Софія почала красиво наряджатись, міняти зачіски й парфуми, тоді Максим і зрозумів, що у дружини є коханець...

Спокійний, врівноважений та гордий, одного разу чоловік не витримав і, наче бомж якийсь, прослідкував за половинкою під домом. З великим здивуванням, навіть з сумом помітив давнього знайомого, лице якого кожен день він бачив за столом. Так, Ярик був страшенно схожим на свого рідного по крові тата. Питання зразу всі відпали, та він мовчав аж до сьогодні, поки коханці безсоромно не попрощались гаряче в дворі.

Щоб хоч якимось чином розірвати потік важких думок, Максим зайнявся прибиранням в холі. Бо на підлозі ще валялись шматки від глечика, померлі квіти, та розповзлась калюжа від води. Коли нещасний чоловік збирав руками до сміття гострі шматки фарфору він розумів що то його життя тепер так виглядає й не відчув, як кров стікає по руці… Сів, від безсилля опустив на груди голову й не знав: для кого зараз прибирав? Якщо Софія вже пішла, то його дім їй не потрібен. А той альфонс з котячими очима, що клявся наче в спокої залишить чужу дружину – все ж таки збрехав і відібрав їх тихе щастя. Лишався ще малий, але його вони звичайно візьмуть собі!

Від думки, що веселий Ярик покине тихий світ сім'ї – серце комп'ютерника знемагало болем. Біологічно хлопчик був чужим, але ж він син його Софії! Крім того, кожен рух малого Макс пам’ятає по хвилинах, від самого народження, донині. Все-все: хвороби, перше слово, безсонні ночі, щеплення та зубки… І все вони робили разом, а ось тепер нема нікого поруч...

Але Максим був впертим і завзятим, тому піднявся, виніс сміття і подзвонив в сусідні двері. Відкрила господиня - повна Зіна, у фартусі та з ополоником в руці: