Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Так, дійсно все зайшло в тупик і вибратись щасливо не виходить. Я згоден відступити, хоч кохаю ЇЇ єдину на землі.

– Яка трагедія? А це нічого, що після вашого розриву вона була на обліку у психіатра? Якби не радість материнства, уже була б не при собі. Я поруч був і допоміг. Все вгамувалось, тільки ти приперся! Я тебе бачити не можу, але прийшов застерегти: поїдеш звідси геть, назавжди. Так, щоб ні повідомлень, ні дзвінків. Пропав і все, що сніг розтанув.

– Я так не зможу! Дай нам попрощатись... – без сорому молив Роман.

– Та зможеш, коли так кохаєш. Ось я живу з невірною та й син мене вважає рідним батьком. А ти як згинеш - одружись, чи знов застрелься, як колись. Та вже придумай щось без мене. Мовчиш? Вважатиму за згоду.

– Ти, генію, собі не лести. Це моє рішення, для Неї. Але ти маєш моє слово! – ледь чутно відповів Роман: – Та вже і ти пообіцяй, що зможеш дати їй життя, якого вона так бажає.

– Зарозумілості тобі не позичати! Жили без тебе - знову зможемо. На цьому: прощавай! – недбало кинув йому Макс і у пітьмі нічній пропав.

А Ромка залишився нерухомий, сидів мовчав, не дихав, наче камінь. У нього зараз в голові крутились тисячі думок про те, як він своїм коханням зламав життя єдиній в світі. Але ж вона ніколи не жалілась та прийняла його таким, як є і віддано кохала. Тепер законний чоловік його прогнав і слово взяв. Тільки Роман не уявляв: як виконати дану клятву?

Зараз він тихо покотив по вулицях, де з нею їздив. В душі здавалось знов застрягли осколки ті, що під Дебальцевим зловив. А може навіть щось страшніше? В реальний світ Романа повернув автомобіль, що вимагав пального. Військовий розвернувся на заправку. На виїзді моргала планка дорожнього кафе. «Може, набратися в дорогу? Щоб не доїхати додому?» - подумав Ромка й миттю опинився за стійкою.

– Бажаєте чогось? – спитав хлопчина на розливі.

Як вовк в капкані, чоловік оглянув вибір оковитих:

– Поки що Hennessy налий подвійну, а там побачимо.

Хлопчина працював як робот. Роман спитав:

– Ти в армії служив?

– Та ні, я тільки інститут закінчив, а тут мій підробіток. Це ж чого Ви запитали про таке?

– Дивився, як ти наливаєш. З такою точністю тримають зброю.

– Облиште! Моя зброя - джигер. Хоча Ви праві, інколи буває тут наче на війні...

– Ой, хлопче! Краще цього слова не вживай, ціліший будеш. Хоча я вважаю, що все лихе пройде, залишиться любов. Я буду пити за Кохання! – Роман приречено підняв коньяк і тут відчув приємний дотик. Йому примарилось, що поряд Соня...

Ромка залишив випивку на стійці та швидко повернувся. Ні, на жаль, побачив тільки розмальовану путану, що вирядилась наче космонавт в обтягнутий блискучий одяг:

– Привіт, красунчик! Що сумуєш? Розради хочеш? То пішли...

Роман зітхнув і вимовив з сарказмом:

– Стахановка з ліцензією? Ні! Мене цікавлять більш чоловіки.

– Ого! А по прикиду і не скажеш. Ну, пригостити даму можеш?

– Налий їй, що захоче, – знов зітхнув герой-вигнанець та доповнив: – Чого ти тут своє здоров’я губиш?

– Красунчик, ти даєш! А що ж мені на будівництво прямувати?

В цей час Роман почув свій телефон. Він глянув на екран та все забув. Бо то була Вона... Нещасний кинув плату за обох і вибіг аж надвір:

– Кохана! Сонечко! Якби ж ти знала, як я тебе хотів почути, – схопився він за соломинку, що зараз точно рятувала.

– Ромашко мій! Скажи, що можеш наразі повернутися назад...

– Ти плачеш? – відчував Роман її пригнічений недобрий стан.

– Нічого, як приїдеш, розкажу. Я знову хочу бачити ті очі, які мене тримають на землі.

– Послухай, ти тремтиш? Зайди кудись, на вулиці не стій. Я вже лечу. Ти потерпи...

Він різко розвернувся в місто та з заклопотаної голови пропало все, що обіцяв напередодні чоловікові Софії.

Глава 15. Сімейний заколот

Роман так гнав автомобіль, неначе не встигав життя прожити. На невеличкому відрізку шляху його вже двічі зупиняв патруль. Здавалось, на таких невдахах якраз і зручно заробляти на ямковий ремонт доріг. Та Ромка швидко переказував штрафні і знову мчав туди, де зараз потрібніший за всіх. В пітьмі, в негоду, з чимось невідкладним його чекає найрідніша в світі. Тому він так спішив.

Та двір Софії був порожнім.

– Ти де? – спитав її тривожно.

– В кафе навпроти. Я на вулиці замерзла...

– Кохана, потерпи. Я швидко.

Ці чортові столичні «зеленбуди»! Вони висаджують поля красивих квітів, так наче то не місто і дорога, а рай якийсь... Стривожений шалений воїн ніяк не міг і,  при бажанні, порушити дорожніх правил. Тому був змушений проїхатись до клумби та розвернутись, щоб побачити її біля реклами.

Він відчинив для жінки двері та допоміг піднятись. Але обвітрений в боях Роман завмер від потрясіння, бо ніколи не бачив Соню в цьому стані. Вся змокла від дощу і сліз, бліда як привид, вона вся тремтіла та не могла промовити ні слова...

– О, Господи, що ж тут такого зробилося за декілька годин? Іди до мене, – намагався обійняти.

– Прошу, від’їдь. Бо знак над головою, – прошепотіла й залилась сльозами.

– Кохана, перестань! Я зараз десь пірну, – пообіцяв Роман, а сам панічно обмацував очима площу.

Але куди поткнешся в центрі міста? Тут завжди рухається все, кишить залізом і людьми. Проте, уважний, він розгледів високий комплекс вдалині та через декілька хвилин уже стояв перед шлагбаумом. З комірки вибіг охоронець, уважно подивився на авто і закивав:

– Чужого не пушу!

Роман чомусь цієї миті згадав, як Сонечка давно, ще в Братиславі, вимовила тихо: «Ромашко, ми чужі. Не можна...» Та все змінилось, дякуючи сину, вони тепер рідня навіки.

– Брат, виручай. Дружині відпочити треба від гамору, хоч з пів годинки. Прошу, будь ласка, – Ромка простягнув «колезі-охоронцю» сотню баксів. Той як побачив на купюрі усміхненого президента Штатів - миттєво правила забув:

– Та не проблема, заїжджай. Сьогодні порожньо, усі на дачах.

– Я щиро дякую. Здоровий будь! – приклав Роман долоню до грудей й припаркувався якнайдалі.

Він подивився на кохану жінку, а та тряслась ще й досі від ридань. Роман ввімкнув тепло в салоні та наказав:

– Ні, це не діло. Переходь назад. Зігрію, я боюсь тебе такої.

Вона тихенько підкорилась, занурилась в його тепло та наче заспокоїлася трохи.

– Тепер розповідай, що я вже пропустив?

– Коханий, навіть і не знаю: з чого почати? Я прийшла, поставила твої чарівні квіти, ми грали з Яриком, Максима не було. Потім приперся мокрий, злий, кричав якусь незрозумілу маячню. Навіщось вазу з квітами розбив, я ще не бачила його таким. Маленький налякався, плакав. Адже у нас і сварок не було. Хіба що деякі розбіжності в думках. А тут таке? Я відвела синочка до сусідки та і пішла тебе шукати. Але не це мене хвилює зараз...

– Він що тебе ударив? Де? – занепокоївся Роман.

– Ні, не хвилюйся. Макс руками чіпати не принижується. Він уміє так ударить словом, що де вже тим рукам...

«Це точно!» - згодився в думках Роман та точно знав, що саме розлютило його суперника сьогодні. Звичайно, їх відвертий діалог, коли Вона пішла додому. Так, довго Міщенко був витривалим та вибачав дружині зраду, бо мав до неї почуття. Але сьогодні безсоромна жінка під’їхала під самі вікна і цілувалась зі своїм коханцем, практично, у сусідів на очах. Оце було уже занадто! І в їх «трикутнику» ударила гроза. А, може, воно так і краще?