Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Я перепрошую, присісти можна?

Перекладачка відірвала погляд й уважно подивилась на особу, що зачепила її спокій:

– Будь ласка. Місця тут багато.

– А я саме до Вас, – не відставала стара дама.

– Не пам'ятаю: ми знайомі? – перепитала співрозмовницю красуня.

– Заочно, так. Ви моя орендаторка, через Романа.

– А, Ви Тамара Власівна? Приємно. Роман чогось не заплатив? – бовкнула Соня, розгубившись. Адже хатинка та ховала сором їх таємниць.

– Та ні, з оплатою у Роми все в порядку. Я тут не через вас. Взяла собі на горе безрукого клієнта, ну а воно замок зламало. Ось я приходила зі слюсарем міняти. Вас випадково запримітила та вирішила дещо запитати.

– А що й суборендаторки проходять співбесіду та фейсконтроль? – не намагалась приховати обурення нахабством тітки Соня.

– Звичайно, ні, – хитренько посміхнулась мудра рієлторка. – Кого клієнти водять, то взагалі не моя справа. Я бачила Вас з Ромчиком в машині. Він неймовірно ввічливий і добрий, а ще на диво гарний чоловік.

Тепер Софія зацікавлено підняла брівки:

– О, не подумайте, що я на красеня поклала око. Просто цікаво: що між вами? Кохання чи розрада від сухості буденних днів?

– Він батько мого сина, – коротко відповіла Софія.

– То ось у чому справа! Тепер мені все зрозуміло. Він дивиться на Вас, як на ікону. Мабуть, одружений і дітки вдома є?

– Ні, Рома вільний, наче вітер. Та Ви ж, мабуть, дивились в його паспорт. Чого питаєте мене? – відшила знову даму Соня.

– Ну, знаєте, сімейний стан клієнтів мене ніколи не цікавив, з етичних міркувань. Як правило, ви всі жонаті. Але ж заради Бога! Кохання і дитинка є – тоді чому не разом? Що, роль дружини не підходить? – ще більше розгулялась тітка.

– Я й так дружина, – пробубніла жінка.

– Чужа дружина, не його! І що: не жаль дивитись, як страждає? В своїй професії я майже двадцять років, але таких сумних та люблячих очей не бачила іще ні разу. Послухайся: візьми поки ще твій... Он: гріх приїхав. Ну, бувай, красуне!

– Порад я не терплю, але спасибі, – гордо закінчила Софія й відчувала, що слова чужої жінки серце роз'ятрили, до болю. Та вже побачила Його і, наче зомбі, поспішила до тих очей, що чарували.

– Доїхав, Ромочко. Привіт!

– Привіт! Візьми, я на хвилинку, – дав їй до рук букет троянд, багряних наче кров.

Зі сторони це виглядало, немов щасливий чоловік всю ніч кохав свою красуню, тепер подарував їй квіти, а ввечері вони зійдуться вдома. Але ж ці здогади, на жаль, невірні!

– Тамаро Власівно, вітаю! Як самопочуття? – відразу було видно, що Роман умів ховати біль та був хорошим дипломатом. Він потягнувся в портмоне.

– Хм, Вашими молитвами, Романе. Тільки не треба зараз розрахунків. Ви ж заплатили наперед, мій найуспішніший клієнте. Ідіть, прошу Вас, бо Вона чекає.

– Це правда. Дякую, я дуже поспішаю, – лише при натяку про його жінку, Роман засяяв наче сонце.

– А! Ледве не забула, Ромо. У Аристархівни ключ інший візьмеш, бо той уже зламали. Але в квартирі, як завжди, порядок. Це гарантую...

– Дякую! Бувайте, – сказав Роман і вже забув про тітку. Тепер він утопав в очах Софії так, наче саме в них був сенс його життя.

– Ох і дурні ж баби, – буркнула брокерка спостерігаючи, як він впадає за красивою й дурною кокеткою. Жінки! Одним усе, а іншим дуля...

А парочка, без жодного слівця, приречено пішла в чужу оселю. Коли важкі сталеві двері їх відокремили від світу, Софія тихо опустила троянди на маленький столик та кинулась йому на шию. Роман відчув її в своїх обіймах і тіло пронизав страшенний біль. В його житті було багато болю. Але страждання від поранень і близько не могли зрівнятись з оцими муками! Він поглинав тепло безмежно дорого тіла та розумів, що більшого не хоче.

– Як довго, Ромочко! Я збожеволію колись...

– Ну, вибач, рідна! В мене випуск групи. Я пацанів на схід повинен підготувати як себе. Їм скоро смерть загляне в очі. Прости, я й так спішив, як міг...

Софія мовчки витирала сльози та цілувала все що потрапляло її губам.

– Коли цей жах скінчиться, Ромо? – тремтіла бідолашна.

– Коли настане Перемога. Не плач. Всьому поганому прийде кінець. Скажи, як Ярик? Він мені приснився. Я уві сні ледве не втратив розум. Ах, Сонечко, він обіймав мене...

– Прости, мій мужній і слабкий герою, – тихенько пестила його лице Софія та розуміла, що тепер проблема підганяє їх.

– Хитрунка! Не відходь від теми. Чому ти не розкажеш Максу? А потім Ярику розповімо усе, – настирливо просив Роман.

– Коханий, що я Ярику скажу? Синочку, вибач, переплуталися татусі? То не продюсер був, а тато. А твій татусь – тепер чужий. Він же зненавидить мене. А заодно й тебе до купи. Прошу: не муч мене, будь ласка. Я пам’ятаю, що тварюка. От тільки виправитись як, не знаю... – і знову плакала в його руках.

– Все, перестань. Ми щось придумаємо разом. Я так страшенно сумував. Ти не дала мені ні шансу в минулу зустріч...

– Та невже? – засяяв її синій погляд, коли згадала, як після екскурсії давала йому багато нових вражень та особливих чар.

– О, так! Невдячний я осел і твій одвічний раб. Ти неймовірна і шалена. Сьогодні можна все? – настирливо знімав з красуні одяг Ромка.

– Так, мій коханий! Я твоя, до кожної клітинки все віддам...

І пристрасна чарівна жінка розповіла своєму воїну про те, що накопичила в розлуці. Такого неймовірного єднання: палкої ніжності, тваринного бажання, солодких безсоромних дій він ще не зустрічав ніколи в ній. Тому блаженно розумів: чому він раб її кохання.

Глава 14. Несподівана гроза

На вулиці було так темно, наче настала ніч. Могутній грім та блискавки на небі переплітались між собою і розбудили голубків. Софія вислизнула з Роминих обіймів й натиснула контакт синочка:

– Малесенький, ти де? У квартирі з татом? Це дуже добре. Скоро буду, любий мій.

Зараз вона поглянула на Ромку та зрозуміла все без слів.

– Чому ти не ввімкнула гучність? Я так почути малюка хотів. Хоч слово. Я за ним сумую дуже...

– Прости, коханий. Я за Ярика злякалась. Прокинулась від гуркоту на небі.

– Мовчи, я зрозумів. Іди до мене, ще раз хочу перед розлукою тебе відчути, – він чаклував над нею ніжно та неквапливо й милувався: як солодко їй з ним.

В блаженстві жінка шепотіла:

– Кохаю... Тану... Мій навіки...

І знову сильно вдарив грім.

Сьогодні сонце більше не з’явилось, тому похмурий мокрий день перетворився в довгий вечір. Наповнений її коханням, Роман тихенько повернув в знайомий двір. Йому хотілось, щоб єдина не замочила гарних ніжок. Тим більше, що сама Софія давно не крилась від сусідок.

– Ну, слава Богу, хоч негода порозганяла ваших партизанок, – зітхнув досадливо Роман.

– Та байдуже. Як тільки доберешся – телефонуй. Я зараз вже сумую. О, Господи, як я тебе кохаю... – прошепотіла бідолашна і ніжно віддалась його вустам. Біля дверей вдала, що посміхнулась, трояндами змахнула та… пропала.

В такі хвилини Його світ чорнів і невблаганно сиротів. Сміливий воїн відчував себе самотнім, чужим та дихати не міг без Неї! Чому так сталося? Вони кохають і мають сина та не можуть залишити примарні перепони, щоб бути разом з найдорожчими завжди?

Він байдуже спостерігав, як краплі стихлого дощу стікають скрізь по склу і не знаходив виходу з біди. Зітхнув та більше не бажав дивитися в її яскраві вікна, тому завів автомобіль. Аж раптом, наче привид, перед ним майнула тінь і Ромка з нехорошими словами натиснув гальма.

– Гей, ти що сліпий? – прикрикнув у пітьму.

– Та ні, на жаль, занадто зрячий. Ну, здрастуй, пильний охоронцю! Чи не пора тобі, кінець кінцем, залишити мою дружину?

Занадто добре Ромка знав цей голос! Він повернувся і побачив, як поряд з ним усівся чоловік Софії. За стільки років Міщенко Максим, практично, не змінився: трохи зверхній, доглянутий, зовсім без сивини.

– Вітаю, Максе. Чим я заслужив візит шанованого гостя? – нахабством на нахабство відповів, хоч відповідь була вже очевидна.

– Твоїй путані чи моїй дружині. Сам обирай, що до душі, – з дивною посмішкою відповів суперник.

– За грубість можеш відгребти по повній! Ти вирази, будь ласка, обирай. До того ж я тебе сюди не кликав, – байдужість Ромці рідко підкорялась.

– Але ж і я не пам’ятаю, щоб кликав допомогу в ліжко.

– Не кликав, тут правий. Пожартувала з нами доля... Але пробачення просити було б занадто дивним і дурним.

– Як зручно! Доля винувата. А ти хоч на хвилину уявляєш, що робиш, коли залишаєш. Для неї ж то суцільний жах: не спить, не їсть, тиняється без діла. Малого зовсім запустила...

– Ти будеш мені лекцію читати про цінності життя? А що, коли такий моральний та все одно не відпускаєш?

– Я не тримаю, забирай. Але ж вона чомусь і досі не квапиться до тебе бігти. Можливо, ми потрібні їй обидва? Я - як надія та опора, а ти - як жеребець блудливий, – знов кинув рукавичку дуелянта в лице Роману чоловік Софії.

– Мені гидоту можеш говорити скільки завгодно, та її не смій підозрювати в підлих діях. Я за таке б і порішив, але й твоє життя не цукор, – став ще похмурішим заїжджий гість.

– Як і раніше: граєш в благородство? А знаєш, є одна ідея. Може, поділимо навпіл? Колись я цінував її за розум, ну а тобі звичайно - краще низ, – цинічно жартував Максим.

Від цього жарту Ромці захотілось противника руками придавити, та він понурив голову на груди і тихо відповів: