Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Ніде. Коли ти біля серця, я наче птах літаю серед хмар. А от без тебе вмить втрачаю висоту та, як сліпий, боюсь розбитись. Мені здавалось, що забула, що не потрібен я тобі.

– Тепер вже не боїшся?

– Ні. Тепер я можу все на світі, – примружив він сліпучий погляд.

– А можна щось спитати?

– Все, що хочеш.

– Чому не одружився? Що у вас там не живуть настирливі та гарні?

– Не знаю. Не шукав. Ні, випадки якісь траплялись, але коли доходило до діла, я наче кам'янів. Душа і тіло відключались, бо пам’ятали все твоє. Мабуть, тому і не складалось.

– Пробач, що я спитала особисте, – блаженно опустила очі жінка.

– Немає в мене «особистого» від тебе. Я зараз думаю про інше. Ти ж, наче дорогий напій, з роками стала ще п’янкіша. І я готовий пити все в тобі до самої останньої хвилини.

– А якщо вип’єш всю до дна?

– Ні! Сонечко моя, в твого чарівного кохання така бездонна глибина, що я не зможу випити до дна...

– Це він? – раптом спитала жінка, погладжуючи пальцем шрам на лівому плечі. – Мій подарунок за твоє кохання?

– Та перестань. Це все уже позаду, – чомусь насупився Роман. Мабуть, згадав страшенний біль, не від поранення, а від її зневаги та втечі. – Так, я був дурний. Якби застрелився - не було б цього щастя, що є тепер у нас, – він цілував її волосся і танув від блаженних мрій.

– Прости... Я буду завжди винна за весь твій біль. Що не залишилась, не врятувала від тих страшних подій, – знову захлипала в його обіймах Соня.

– То не твоя вина, а долі. Ти, навпаки, дала мені найбільшу радість - нашого синочка. Наше майбутнє і таке кохання, якого я не заслужив, – прекрасний погляд затягнули сльози, але вони були щасливі.

– Ти заслужив багато більше. Я взагалі не розумію: як ти до мене холостим дожив, бо в тебе просто неможливо не закохатись, – заглянула грайливо в його очі.

– А я здогадувався і чекав, що ти повернешся. Не треба сліз. Я хочу повторити ніч, коли заліз до тебе в номер. А ти стояла в тій прозорій сукні і я навіки втратив розум від божества, яке побачив. Допоможи мені згадати... – сказав Роман та знову запалав, як сухостій під полуденним сонцем.

Глава 12. Дивний дядько

З того часу, як ветеран АТО застукав двох дідів за відео з прекрасним внуком, пройшли десятки днів. Але засмученого бідолаху, з зарослим та блідим лицем, наразі було не впізнати. Здавалось, що тепер Роман носив у себе за плачами крила. Всі рухи, погляд, гарна стрижка, веселе вибрите лице - просто кричали про таємні зміни. Ніхто з близьких нічого не питав, бо розуміли, що поїздка в Київ змінила хід його життя. Й цьому лише раділи.

Якось сусід по дачі, Степан Богданович побачив Ромку, що задрімав в авто й пожартував:

– Що, Ромочко, ганяє молодняк тебе на службі? Спиш навіть за кермом?

– Богдановичу! Ви праві: сплю й хочеться, – зізнався Ромка. А старий дипломат ніколи ще не помилявся і тихо відповів:

– Ну-ну! Це добре, коли хочеться, Романе...

З розмови з генеральшею Степан Богданович дізнався, що завжди щира і смілива Соня не стала травмувати сина зізнаннями про батька. Щось наплела, що він продюсер і з телебачення приїхав лише на конкурс подивитись. От вже лисиця! Хоч може і права? Навіщо зараз малюку такі подробиці дорослого життя? Він любить батька, що його ростить. Ромка не в захваті від цих подій, але ж «літає» до коханки в Київ, як ошалілий птах. А повернувшись, вислуховує від тітки тиради про розбите серце, безпеку і мораль... Одначе сивочолий капітан лише жартує та з його лиця не сходить посмішка щасливої людини.

– Послухай, Тоню! Не чіпай, заради Бога! Ти ж бачиш хлопець не в собі. Він ніби знову народився. Радій, що Ромка так ожив. Звичайно, все заплуталось серйозно, але воно все вилізе колись. А поки: хай собі живе щасливим, – нашіптував сусідці Очеретний.

Наразі «кеп» ганяв на полігоні всіх підопічних, наче одержимий. Він з ними їв і спав, та все співав і сипав жартами смішними. Бійці, яких він готував, самі раділи, що інструктор переродився у захопленого хлопця. Ну, правда, сивину й заслуги та шану всіх живих, котрих він вивів з-під Дебальцевого - ніхто не скасував.  Але здавалось, що Роман забув про біль своїх поранень і запросто долав з бійцями марш-кидки. Це потім він ковтав знеболювальні та замріяно пірнав у спогади поїздки в Київ...

От тільки мужній ветеран, коли пригадував прекрасні очі сина – впадав в істерику і телефонував коханій жінці та просив:

– Я хочу бачити його, моя єдина! Придумай щось. У тебе вийде. Не можу я без нього, розумієш?..

– Коханий, є одна ідея. Це, правда, повна маячня. Але якщо підготуватись добре, то може спрацювати. Воно ж у нас розумне, як і ти. Тому послухай та скажи: чи зовсім я дурна або підтримай.

– Ой, Сонечко моя! Ти закрутила вже сюжет, тому кажи тепер про інший, – зітхнув Роман і був готовий на що завгодно, тільки б знову побачити її та сина.

– Я пам'ятаю я, що навіки винна. Так будеш слухати чи ні?

– Не ображайся, ластівко моя! Я дурень з туги, що давно не бачив, мелю дурню. Розповідай!

Софія болісно зітхнула і почала:

– Коли вже мені стукнуло тоді представити тебе телепродюсером, то хай надалі буде так. Тільки прийдеться пошукати когось на студії, з військових, хто фільми консультує й попрохати провести Ярику екскурсію по наших павільйонах. Маленький наш від героїзму воїнів на фронті здригається і плаче завжди. Я намагаюсь проганяти та зведення перемикати. Але ж в крові він Галасюк. Такого спробуй відірвати! Навіть, не знаючи, хто його справжній тато - наш син живе подіями війни... У нього на стіні в кімнаті висить жовто-блакитний прапор і він збирає серед малюків історії, шеврони, а недавно приніс додому кілька куль. Сказав: "Щоб ворога вбивати!" Його патріотизм вражає, але ж це вже було занадто. Я збурила скандал, забрала кулі, він образився страшенно. Ось так, мій воїне. Я не казала, щоб ти відпочивав від того болю, але це правда, – закінчила мама-Соня.

– О, Господи! Такого я не уявляв. Є в мене хлопці, я влаштую нам справжній день серед новітніх експонатів. А заодно побудемо з синочком захисниками, як один. Спасибі, моя неймовірна Жінко! Кохаю до нестями! Все зроблю і по готовності передзвоню. Я дуже скучив за твоїм коханням...

Ромка ніколи та нічого не вмів надовго відкладати. Тому пройшло лише три дні, а він уже набрав солодкий номер:

– Привіт, кохана! Я готовий. На завтра зможете прийти, годинок в десять, на Довженка?

– Так, Ромочко. Ось Ярику скажу, але я думаю, що він і спати не лягатиме вночі. Для малюка - це справжнє свято. Спасибі, мій герою дорогий! – сказала й сіла на канапу. Софія, звісно, була рада невимушеній зустрічі синочка з татом. Але була одна проблемка... Та це вже потім, поміж них!

Все, що творилось на Довженка, словами важко описати! Роман, з маленьким Яриком в руках, забув про біль і сум. Вони облазили всі павільйони і техніку, що там була. Щасливий капітан, без допомоги консультанта, розповідав маленькому солдату захопливі історії й дива, через які пройшов. Звичайно вибірково, без жахів, але в обох Галасюків наразі так світились очі, що сумніватись в нашій Перемозі - ніхто би не посмів! Коли вони зморились та прощались, Роману знову зрадила пристойність. Він щиро притискав малого до збурених грудей, обцілував і відпустив до мами...

– Мамусю! Дядько якийсь дивний. Чого це він такий? – спитав у ліфті маму син.

А бідолашна натерпілась горя за цілий день, коли дивилась: як рветься серце у Романа біля сина. Вона сама була на грані, та Ярику відповіла:

– Синочку, дядечко не дивний. Він добрий і сміливий воїн. А ще у нього є маленький хлопчик, тому він був такий... Сьогодні ти господарюєш знову, а мамі треба на роботу. Згода?

– Так, мамо! Відпочину трохи. Зморився від екскурсії такої. Хоча страшенно радий їй, – відповіло зеленооке диво.

Софія підхопила свій портфель і вкотре вийшла «на роботу». За рогом, як завжди, її чекав кросовер Ромки. Сьогодні, після щирої брехні, в якій вони застрягли вже по вуха – важко було дивитись в очі. Але ж Роман її просив про день із сином і вона подарувала йому те щастя.

А тепер невинно посміхнулась і сказала, що їм не вийде побувати серед небесних відчуттів.

– Ой, Сонечко, а я й забув про ваші дні. Що навіть обіймати не даси? – пожартував Роман.

– Ромашко, що ти мелеш? Ти ж не Ярик. Поїхали уже, – знизала плечиками жінка.

В чужому ліжку вони ніжно обіймались, задовольнялись поцілунками, а потім Софія пестила страшні військові шрами. І ненароком опустилась до найсолодшого у світі скарбу та змушувала божеволіти Його від гострих надприродних відчуттів. Роман притих і намагався запам'ятати кожну мить нестерпної медової жаги...

– Не треба... Йди сюди, – він спробував її підняти до себе та божественна коханка відповіла:

– Ні, Ромочко, будь ласка! Не проганяй, він буде мій до краплі...

Розпалений сп'янілий чоловік зітхнув і вибухнув, ридаючи від щастя, що Він для Неї аж настільки рідний. Підняв до себе, цілував її лице і дякував гріховному створінню за все, за все.

– О, Господи, навіщо ти мене так безоглядно й віддано кохаєш? Я ж не достоїн... – задихався він.

– Ти більше, ніж достоїн! Все моє. Інакше вже не буде, Ромо.

– Моя Кохана, буду дарувати невтомно тіло й душу, все твоє. Заради тебе і синочка я ладен світ перевертати.

– Я теж, Ромашечко, – обійняла його Софія, попестила схвильоване лице і милувалась мужньою красою коханого до болю чоловіка.

Глава 13. Сенс життя

Софія знову викрутилась так, щоб повний день віддати Ромці. Не дивлячись, на довгі кілометри, що капітан провів в нічній дорозі, на ранок він з'являвся їй на очі - щасливий і безмежно дорогий. Кохання нездоланне в цьому світі!

Красуня жваво крокувала, вистукуючи каблучками по мокрому асфальту. Недавно поливалка підняла в повітря стовп солодкої пилюки. А вони з Ромкою, як і раніше ховали щастя в тій квартирі, що він орендував, коли заглянув в очі Долі після тривалої розлуки. З сумки покликав телефон:

– Привіт, коханий! Що, тягнучка у нас на Кільцевій? Ой, Ромочко, хіба тобі це нове? Страшенно скучив? Я також. Та не хвилюйся, ми чекали довше...

Софія сіла під каштаном і почала дивитись нові фото, що вчора назнімав маленький Ярик.