Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Не можу, Ромочко! Я справді швидко, – протерла вона мокрі очі та розуміла, що пропала тоді, тепер і назавжди.

Роман зітхнув і стиснув зуби:

– Керуй, куди везти.

– Прошу: не будь таким. Я в твоїй посмішці люблю купатись. Будь ласочка, не злись! Направо, там за світлофором. Ось, вже доїхали. Спинись. Я дуже швидко, не сумуй, – Софія миттю доторкнулась його щоки та вислизнула тихо, доки її шалений гість не встиг опам’ятатись.

Вона натиснула на виклик домофона. Відповіла дружина науковця і виявилось, що старенький на форумі в Оттаві. «Сьогодні, правда, неймовірний день!» - подумала Софія та відчула, як серце шаленіє і горить...

Роман стояв, обпершись на кросовер та байдуже дивився крізь потік автомобілів на дорозі.

– А я вже справилась. Ти уявляєш? – торкнулась сильного плеча вона.

– Серйозно? Значить Бог все бачить! – зрадів її романтик-Ромка так, наче не було усіх років: – Тепер куди накажеш, Сонечко моя? Адже моя, не помиляюсь?

– Не помиляєшся, моя біда! Ти не міняєшся з роками, – забралась на сидіння Соня.

– Ти пам’ятаєш мене тим малим? – завівся сивий чоловік.

– Кожну хвилиночку, Ромашко. А, знаєш, є одна ідея. Давай ми трохи поїмо. Я після вранішньої кави так закрутилась з тими танцями, що ноги зовсім не носять. І мені здається, що від всіх вражень фестивалю ти також зголоднів.

Це була правда! Кілька днів з моменту, коли Галасюк дізнався про наявність сина – він їсти зовсім не хотів. Кусок десь в горлі застрягав і він так сильно хвилювався, відносно зустрічі, що апетит прийшов лише тепер.

– Давай, показуй: де у вас годують непроханих гостей, – шалів від щастя новий Ромка.

– Непроханих, не знаю. Але коханих? Поїхали, є тут один підвальчик. Там кухар просто золотий.

– Я вже ревную. Ти в нього буваєш? – розвеселився гість столиці.

– Буваю. Тільки він старий і ревнощі тобі не личать. Ось тут наліво та у двір, – командувала радісно Софія.

Вони поїли з величезним апетитом і після кави Ромка обережно взяв її руку та чарівно запитав:

– Тепер вже можна мріяти про НАС?

– Так, мрійнику. Чого ти хочеш?

– Тебе! Від ранку і до ночі. На все життя. І хочу ще синів, а якщо вийде – то і дочок. Яке ж це щастя, що ми знову разом!

– Невже простив мене дурну? – закапали на скатертину її сльози.

– Простив? За те, що маю сина? І дід на небі точно дякує тобі, що іменем його назвала. А той, на дачі, теж сидів, як сич. Тепер все відео переглядають з бабцею та мріють вас обох побачить. Так, я колись був дуже злий. Але від погляду твого - забув про цілий світ.

– А нащо ж ти стрілявся, Ромо? – поринула вона в жахливі спогади.

– Ти знаєш і про це? От дядя Стьопа! Ну, старий козел...

– Я знаю все про тебе, Ромо. Богданович - він молодець. Я весь цей час була з тобою поруч, – зізналась сумно і покірно жінка.

Роман наче згадав про щось важливе. Дістав айфон, погуглив трохи, відправив СМС, а вже на вулиці йому передзвонили:

– Так, замовляв. Адресу скиньте й дані карти. Я перешлю, як обіцяв.

– Ромашко, що ти зараз робиш? – Софія здогадалась, але він приклав до її губ свій палець і посміхнувся, а пізніше відповів:

– Твій мрійник хоче, з Сонечком своїм, згадати кожну мить тієї ночі та ще доповнити таким коханням, щоб більше не змогла втекти…

– Який же ти романтик, Ромо! – захоплено відповіла Софія та марила вже ним...

– Ну, я такий! А ще мені сподобався ваш сервіс. Запущено усе серйозно, – шалів його прекрасний погляд. Він жартував, неначе заводний і мчав за навігатором до мрій.

Глава 11. Прости, що я кохаю

Консьєржка покрутила паспорт і видала ключі. Софія й Ромка, наче змовники зайшли на поверх, відчинили двері квартири, що зняли та опинились серед розкоші апартаментів, які здаються погодинно. Тут було все, що може знадобитись для відпочинку двох сердець: велике ліжко, темні штори, свічки та пальми…

– Здається, брокерка не обманула, – Роман уважно оцінив їх прихисток кохання, а потім повернувся до Софії та обережно взяв її за плечі: – Майже сім років я чекав цієї миті. Панічно думав, що уже ніколи не подивлюся у твої безмежні очі.

– Коханий, мені страшно...

– Ні! Тепер не бійся, вже не відпущу. Навіть, якщо проситись будеш, – погладив він її по голові.

– Ти знаєш все, що я скажу? – тихенько схлипнула Софія і танула в його обіймах.

– Так, знаю. З тої миті, коли побачив і відчув, що ти моя. Іще ні разу в цілому житті не шкодував. Все, більше я не можу...

Роман схилився до жаданих губ і Соня опинилась серед мрій. Бо наче злива грозова, лавина з гір, напій п’янкий – був поцілунок найдорожчого у світі. Блаженна більше не спиняла його спрагу до поєднання їх світів і притискалась животом до збудженої плоті чоловіка. Смертельний жах, що все це зникне не відпускав їх ні на крок. Роман вбирав солодкі муки від ніжності коханої, а та тихенько пестила губами його груди й настирливо забралась під сорочку... Та з жахом пальцями  відчула страшні покручені рубці, у Ромки на спині. На мить завмерла і сповзла додолу, перед героєм на коліна:

– О, Господи! Мій Ромочко, прости... Я так перед тобою винна. Який жорстокий, невиправний біль...

– Не треба, Сонечко! Я тут, живий. Не ти, війна у всьому винна. Навіщо щастя зустрічати на колінах? Я хочу, щоб раділи твої очі... – сказав і опустився слідом.

Вони стояли в повній тиші, так наче світ пропав і тільки двоє хотіли побороть розлуку очима, повними гарячих сліз. Можливо б хтось не зрозумів дивної зустрічі старих знайомих, а може б навіть посміявся з них? Але блаженним було точно не до сміху! Повінчанні колись на небі, вони просили поглядом, без слів, прощення за палке кохання, на щастя і страшну біду навіщось подароване їм Богом.

Зірвавши непотрібний одяг заручники своєї долі з’єднались і перенеслись туди за хмари, де немає війн, немає смерті, тільки зорі. Наразі все земне пропало та небеса охороняли святе поєднання життів тих, що не зможуть розпрощатись...

...Роман прокинувся. Чужа кімната, велике ложе, але поряд з ним ВОНА – та сама найдорожча в світі. Він відчував у всьому тілі приємну слабкість і блаженство. Зітхнув від задоволення та пригадав шалені й неймовірні дійства, що дарувало їм кохання. Примружив очі, з насолодою поглянув, як його жінка примостилась на животик і посміхалась уві сні. Вона обійняла подушку, так наче намагалась зігріти серцем цілий світ. Софія ворухнулась і сльозинка скотилась з личка на постіль. Милуючись божественним створінням, Роман схилився до її шовкової спини та тихо пестив. Соня помурчала, наче вдоволений маленький котик, перевернулась і щасливий чоловік побачив погляд, від якого захмелів.

– Навіщо ти такий? – спитала ніжно.

– Який? Старий та дуже кволий? – заслужено прохав він компліментів.

– Коханий, найдорожчий, рідний... Я й досі божеволію до сліз і тану, наче віск в твоїх обіймах...

– Невже це правда? Перехвалиш. Я просто хочу все тобі віддати. Бо я чекав усі роки та марив, що настане день, коли повернешся до мене вже навіки, – тихенько притискав на грудях свій скарб щасливий чоловік.

– Ти, Ромочко, та Ярик – мої дві світлі половинки на землі...

– Прошу: не ятри мені душу, так болить! – зізнався воїн.

– Де болить? Скажи, – стривожено зірвалась жінка.