Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

Вона – тендітна красуня, з заможної родини. Він – розлучений і розгублений тато маленької доньки. Одного разу жартівлива доля перетинає їх шляхи, щоб подарувати шалене кохання. Та замість шлюбу з  Ним, батьки вирішують віддати свою дочку за старого нелюба й розв'язати власні проблеми. Але  впертий молодий чоловік намагається упорядкувати минуле і з'єднатися з найдорожчою на землі...

Розділ 1. Літня спека

На безкраїх просторах, десь між синім небом і чарівними шовковими полями відбувались події, про які я щиро та відверто розповім усім, хто цього побажає.

– Тарасе! Вимкни ту хрінь, бо я ж з найкращою подругою не кожного дня розмовляю, а ти наче спеціально газонокосарку завів, – чую крик мами з тераси й тяжко зітхаю.

Я лежу під яблунею, якомога далі від батьків та намагаюся читати коментарі у себе в Instagrami, бо ці сімейні виїзди на дачу для мене, як болячка в одному місці! Ні, сапати город мені не треба, бо в нас його немає. Є багато маминих троянд і гарний сад, де зараз солодко пахне медом і яблуками. Але ж увечері концерт Артюші Пивоварова і ми б з Алексом відірвались там по повній, а я сиджу у цій тюрмі, наче приречена!

– Ма! Можна я вже поїду? – таким чином намагаюсь захистити я батька і всі наші «перемовини» чує з пів Гореничів.

– Та що ж це за напасть? – зривається з місця мама й кидається з ноутом у дім, бо вона зараз на зв’язку зі своєю ліпшою подружкою, яка живе в Оттаві. Так, вони справді розмовляють не часто, але дуже довго.

– Все, таточку, продовжуй! – сміюсь я, та з протертим об підстилку яблуком збираюся залізти в гамак. Так значно краще тому, що він хитається й нагадує природний кондиціонер. Серпень в цьому році страшенно спекотний, а батьків кожного вихідного тягне з Києва на природу. Ну, і свою «природну радість» вони, відповідно, волочать за собою. А я ж не можу з ними двома сперечатись, бо знаходжусь в меншості голосів.

– Дякую, Сніжинко! Що навіть не відповіла? Я б тебе відпустив, але ж це буде вселенська катастрофа та розбірки на цілий тиждень. Трішки потерпи, донечко.

– Господи, швидше б закінчились ці вихідні! – страждаю я від життя, за яке хтось віддав би половину. Адже воно в мене, наче цукрова вата, солодке й пухнасте.

Моя мама колишня піаністка, хоча колишніх не буває й тепер вона мучить тим страхіттям діточок, але слава Богу, робить це на виїздах. Бо якби уроки проходили вдома – то жителі під’їзду точно бажали б передушити всю нашу сімейку. Це я жартую! А мій тато має власну справу. В нього своя юридична агенція, з хорошою репутацією та купою зв’язків. Я сама теж не зовсім дурна й безнадійна тому, що навесні отримала диплом Міжнародної академії управляння персоналом, ще й навчалася доволі добре. А тепер байдикую на утриманні батьків, бо вони вирішили, щоб дитина відпочила. Звісно без зв’язків я нікуди не поткнусь, але тато планує взимку забрати мене до себе на фірму, аби вдома не з’їхала з глузду від сірих буднів.

Наразі по двору все більше розповсюджується запашний аромат свіжоскошеної трави й він ще чарівніший, ніж запах яблук у саду. Була б я казковою принцесою, то миттю перенеслася б зараз кудись зі своїм Алексом у високі трави... Але на жаль не можу! Хто такий Алекс? Не важко здогадатись, що це мій хлопець. Ні, не наречений, хоч всі наші друзі вважають, наче між нами шалене кохання. А я поки не знаю: яке воно те шалене? Просто ми разом навчались у школі. Він сидів зі мною за однією партою кілька останніх років. На випускному ми разом танцювали, а потім цілувались, якраз, у високих травах. А трохи пізніше він став моїм першим чоловіком... Але про це іншим разом.

Тепер я бачу, що тато вимкнув свою гамірну «подружку» та з кимось радісно спілкується телефоном. А я гойдаюсь у гамаку й здалеку милуюся ним. Кого з батьків я більше люблю? Дивне питання: вони ж батьки! Але, між нами, більше я люблю Тата...

– Доню! Давай, клич ту одержиму перемовинами жінку. До нас зараз підскочить Дорошенко й треба хоч щось приготувати. Все-таки величина будівництва номер один, а ще мій ліпший кореш...

Я весело зістрибую з гамака та біжу в дім, бо Георгій Олексійович Дорошенко то не тільки керівник найбільшої будівельної компанії в Києві та давнішній друг мого батька, а й мій хрещений тато.

– Ма!!! Мамо! Кидай свою іграшку, до нас їде дядя Гоша, – спеціально кричу я так, наче ми знаходимось десь посеред поля або зовсім глухі.

– Що? От же лиходій! Таки покликав кума на чергову нараду у вихідний. Ірмочко, кохана моя, будемо зав’язувати. Піду годувати ненажерливих чоловіків. Ти набирай мене частіше і тримайся! Люблю тебе, па-па...

– Господи! Мамо, вас послухаєш – так можна й нехороше подумати. Як це жінка жінці говорить, що любить?

– Сніжко, дурненька ти в мене й мала зовсім. Це вислів такий щирий! І чому вас тільки в тих академіях навчають? Все, пішли готувати: нарізочка, помідорчики, шашлик, – невдоволено закивала головою мама. А я з радістю поїла б зараз шашлику! Тим більше, що тато вчора спеціально їздив за бараниною в улюблений магазин. А! Так він готувався, а ми жінки й не туди...

Тато вже рівненько виклав сухі вишневі дрова в мангалі та розпалити не встиг, бо до воріт під’їхав Джип хрещеного й він мені наказав:

– Вивантажуй це, доню, та сходи візьми мішок вугілля. Я там вчора у коморі залишив.

А сам натиснув пульт воріт та розкинув перед другом свої широкі обійми:

– Ну, ти вогонь, будівельнику! Який же молодець, що приїхав. А я тут зранку траву кошу. Чуєш: який аромат стоїть? Наче знав, що гарна аура потрібна...

Вони довго обіймались так, наче не бачились сто років, а з дому назустріч вже випливла наша мама:

– Вітаю, кумцю! Як життя, дорогий? І чого це ти без своєї половинки? Ой, вибач, я забула, що вона в Іспанії на відпочинку. А мене цей рабовласник так за все літо нікуди й не відпустив! Ревнивий дуже.

Тепер вона вже, мабуть, забула своє невдоволення приїздом Дорошенка й теж ніжно обіймалася з ним.

– Привіт, хрещений! Як я рада тебе бачити, бо в нас тут усі такі зайняті, що навіть поговорити ні з ким. А ще мене не пустили на концерт у Палац Спорту, прикинь? – вискочила я з вугіллям та відразу почала жалітись, обіймаючи дядю Гошу.

– Люди! А навіщо ви мою доцю ображаєте? Для чого вона тут вам знадобилась? Хай би собі ніжки в танцях побила! От я пам’ятаю кілька танцювальних майданчиків в Пущі... Ото була сила!

– Жоро, пішли ближче до столу. Там розкажеш про танцювальні майданчики дев’яностих. Жінко! А чого ще й досі стіл порожній? – скрикнув жартома тато та зачепив Дорошенка за плечі й повів на терасу. А я зникла в гущині саду, щоб не бачити й не чути розмов про хвороби та померлих родичів. Ще наберусь від них якоїсь зарази! А тут, валятись у природному кондиціонері, під вітерцем та в навушниках мені набагато затишніше.

Розділ 2. Дядя Гоша запрошує

Ввечері, коли ми їхали додому, мати зненацька запитала:

– Тарасику, а навіщо нашій принцесі ті будівельники здались?

– Ого! Здається, я про себе чогось не знаю, – відірвалась від айфона я та повернулась до цього світу.

– Ой, доню! Та це наш батько вирішив тебе на панщину віддати. Не всі ще, бачите, гроші на світі заробив. І дитину до роботи тягне, – якось розмито та загадково відповіла мама. Я перевела допитливий погляд на тата й він пояснив зрозуміліше:

– Дядя Гоша запрошує тебе до себе на роботу.

– Куди, на будівництво? Тату я ж не люблю сильних чоловіків з відбійниками у руках, – пожартувала я, але він доповнив:

– У нього офіс-менеджер пішла в декретну відпустку. Тому це ненадовго, десь на рік. Якщо забажаєш, звичайно. Ти ж була у хрещеного на роботі. Хіба не сподобалось? Познайомишся з трудовим ритмом, набудеш якогось досвіду спілкування з колективом, а там дивись – ми тобі дочірню фірму відкриємо. Якщо якийсь будівельний принц раніше не візьме тебе заміж...

Так я й опинилась на двадцять четвертому поверсі в помічницях власного хрещеного та й почала вивчати «спілкування» і «колектив». Звичайно, дана посада не була вершиною моїх сподівань, але щоб спробувати хоч чимось зайнятись та задовольнити татові старання, а ще просто вибратись з дому – я погодилась.

Колектив нашої фірми складався переважно з жінок найрізноманітнішого віку, поглядів та вподобань. Відповідальні посади, звичайно, займали статечні дами, які весь час щось підраховували й доповідали моєму інтелігентному шефу. А більш шустрі та молоді дівчата намагались, під приводом невідкладних справ, злиняти в салон на корекцію манікюру або пробігтись по ближніх магазинах за обновками. Хлопці в нашому колективі теж були, але специфіка будівельних компаній – це велика мобільність поміж об’єктів. Тому в офісі, з чоловіків, частіше за всіх бував хіба що головний юрисконсульт Арнольд Борисович, та й він здебільшого, пропадав з паперами в місті.

Деякі цікаві дівчата відразу почали приходити знайомитись. Згодом вони зрозуміли, що я гарно одягаюсь, тому заглядали наче ненароком, та намагались запам’ятати або перемалювати мій стиль. Виглядало це трішки смішно, але ж я дівчинка вихована, тому допомагала їм. Частіше за всіх приходила така собі Мілка. Самотня жінка років тридцяти, з пишними формами. Правда, сама себе вона називала «гарною дівчинкою». От тільки була настільки неперевершеною пліткаркою, що мудріші жінки при ній міцно тримали язика за зубами.

Перші робочі тижні промайнули для мене рівномірно та гладко. Але сьогодні, здається, життя вирішило здивувати мене чимось новим. Ближче до обіду, коли шефа в офісі не було, до мене завітала доволі дивна жінка. Взагалі-то охорона внизу рідко пропускала до Дорошенка невідомо кого, але це замотане в теплу хустку літом створіння, якось прорвалось.