Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

– Це Ви тут головна? – без привітання, роздратовано спитала мене незнайомка.

Я ввічливо, як того вимагала моя пристойна зарплатня, посміхнулась відвідувачці й стандартно відповіла:

– Вітаю! Ні, головний у нас Дорошенко Георгій Олексійович. А я – його офіс-менеджер. Вибачте, а Ви з якого приводу цікавитесь?

– З приводу дурня Задорожного! Кілька днів не можу добитись до нього дзвінками. Він що собі думає: аліменти віддав та й усе? А оцю дитину я чим повинна годувати? – чомусь перечила сама собі жіночка. Хіба отримавши аліменти, немає чим погодувати малечу? А ще незрозуміло: чому вона вирішила все це розповісти мені?

– Ви сідайте, будь ласка. Перепрошую, я людина тут зовсім новенька. А хто такий Задорожний і чому Ви шукаєте його у приймальні пана Дорошенка?

Жінка невдоволено сіла на запропонований стілець й тільки тепер я побачила дівчинку, що ховалась у матері за спиною. Скоріше за все дитина чимось хворіла, бо вся була обмальована зеленкою. Я миттю відкрила кадрову базу та вже побачила особисту справу Задорожного Дениса Миколайовича, двадцяти семи років від народження, що згідно зі штатним розкладом, працював у нас інженером-архітектором. Мабуть, Таїсія Павлівна дуже поспішала при оформленні його файлу, бо фото співробітника там не було.

– Але ж Ви говорите, що аліменти він перерахував. Тоді які можуть бути претензії до нашого працівника? – повернулась я до розмови з відвідувачкою, а заодно вирішила захистити колегу, але краще б я цього не робила.

– Що? Та ви тут всі заодно! – зірвалась з місця жінка. – Де цей ваш Дорошенко? Я йому все розповім!

Вона кинулась до кабінету хрещеного та думала, що я буду з нею сперечатись. Але я спокійно сиділа на місці й привітно посміхалась малечі. Адже мене навчали управляти персоналом, а не божевільними. Нехай побігає трохи! Саме через відсутність спротиву – жінка раптом зупинилася біля дверей і здивовано спитала:

– Що, можна зайти?

– Звісно, будь ласка. Георгія Олексійовича в офісі немає і я навіть не знаю: коли він повернеться. Але Ви можете це перевірити, – відповіла я й недовірлива особа обережно зазирнула в кабінет шефа та повернулась до дівчинки.

– Тоді я хочу написати заяву...

– Знову перепрошую, заяву про що? – тепер точно не розуміла я її.

– Моя мама на батька завжди писала у сільраді заяви і я напишу...

– А! Це, будь ласка, – ледве стримувала я сміх та подала жінці ручку й листок паперу. А сама сиділа в кріслі й намагалась уявити того Задорожного. Мене вже розбирала страшенна цікавість: як виглядає наш співробітник, котрий додумався створити сім’ю з цією пані? Хлопців-інженерів я ще майже не знала, й по ходу знайомства з дамочкою захоплювалася сміливістю того, хто взявся за розум та здихався проживання з нею під одним дахом.

Наразі двері мого офісу широко відчинилися й на порозі, з купою паперів, постала все та ж Мілка.

– Сніжано, забери у мене оці теки, будь ласка... Падають-падають, тримай! Дякую. Принцесо, а коли Дорошенко повернеться, не знаєш? – вона звалила все те добро до мене на стіл, оцінила присутніх і скривилася так, наче лимон пожувала:

– А що ти знову Таїсію Павлівну підміняєш? Може, нехай би вона сама кадри підбирала?

– Та ні! Ця жінка не на роботу влаштовується. Вона Дениса Задорожного шукає. То її колишній чоловік.

– Колишній-колишній... – бурчала жіночка і вже дописувала першу сторінку. – Колишніх не буває, якщо дитину зробив.

Ми з Мілкою обмінялися кмітливими поглядами й бухгалтерка, відчуваючи залізну логіку відвідувачки, підтримала її:

– Біда з цими несерйозними чоловіками! Але ж Денчик вже днів зо п’ять як у відрядженні. Хіба Ви не знали?

– А, заникався клятий! Ну, добре тоді я вже піду. Дякую, що приймали, а це непотрібне, – жінка зім’яла власний трактат, схопила дівчинку за руку та зникла за дверима.

Спочатку ми з Мілкою дали волю щирому сміху, а потім вона сумно похитала головою й прорекла:

– Ти Дена нашого бачила? А, хоча він весь час на об’єктах зависає. Бог свідок, я б стільки не випила...

– Це ти про що, Мілочко? – поцікавилась я наївно.

– Сама бачиш: про що. Так кажуть про чоловіків, які на страхітливих та дурних випадково оженились. Бо лише смертельно п’яним він з такою одружитися міг.

Розділ 3. Перша зустріч

Наступного дня доповідати про дивну жінку, що назвалась колишньою дружиною співробітника, було зовсім не на часі. Ми готувались до приїзду делегації з Данії, щоб підписати великий контракт про співпрацю. А тут ще приперлась інша делегація – так званих «захисників історії міста». Хоч простіше сказати: кілька дідусів та бабусь, навіть на чолі з представником районної держадміністрації, припхались захищати старий барак. Можливо, він нагадував цим людям про щось романтичне зі старих часів. Ось тільки батьки цікавих діточок, що весь час лазили по тому смітнику, письмово звернулись до пана Дорошенка з вимогою про знесення будівлі. Хрещений терпляче намагався довести пенсіонерам, що споруда зовсім не має фундаменту та в будь-який час може наробити лиха, але розлючена компанія вперто не хотіла здаватись. Георгій Олексійович – людина старанна й звик вичерпно доводити свою правоту. Саме тому хрещений взяв всю ватагу та й повів на місце, адже це горе знаходилось зовсім поруч з нашим офісом.

Ніби на зло, іноземна делегація з’явилась трохи раніше. Спочатку я набирала Дорошенка, щоб відірвати його від того зібрання та повернути до серйозних справ, але номер наче заклинило на фразі «поза зоною досяжності». Мені нічого не залишалось, як супроводити гостей до конференцзали, запропонувати кави та залишити ненадовго з перекладачкою. Щоб не втрачати дорогоцінні хвилинки – я кинулась до ліфта. Внизу схопила нашого другого водія й помчала на сусідню вулицю.

Старий барак раніше був обнесений традиційним зеленим парканом, але діти чи «захисники» його вже зламали. Я почала обережно перебиратись, на шпильках, ближче до будівлі. Навколо стояла абсолютна тиша й усе було вкрите товстим шаром пилюки. Раптом я почула дивний наростаючий шурхіт, а потім побачила перед собою величезну трубу, схожу на гігантську руку «залізної людини»... Вона загрозливо пролетіла в мене над головою. Спочатку я намагалась притулитись до стіни, але коли гуркіт повторився, забула про свою гарну сукню й просто впала на смітник. Адже той смертоносний механізм знову й знову намагався мене вбити.

– Матір Божа! Там ще хтось залишився. Зупинись негайно! Як же вони дістали ті історики. Але ж Георгій Олексійович їх всіх викурив з двору. Тоді хто там може бути? Замри, я збігаю подивлюся, – скомандував екскаваторнику Денис Задорожний, що сидів поруч з виконавцем зносу споруди.

Чоловік спритно, наче робив це кожного дня, спустився з тієї величезної залізяки й кинувся у двір, де я шукала шефа та ледве не знайшла власну смерть. Задорожний підбіг до мене, вхопив за руки й скрикнув:

– Дівчинко, ти зовсім дурна? Що ти тут робиш? Ще мить і я б уже точно сидів. Тільки не в демоляторі, а в тюрмі. Жити набридло?

– Ні! – глянула я в його збуджені оксамитово-карі очі, що спопеляли мене з-під густих красивих вій. Не дивлячись на жах і тремтіння у всьому тілі, вперше в житті я відчула солодке запаморочення, якого ще ніколи не знала. – Я шукала тут пана Дорошенка. Він терміново потрібен нагорі. Там його чекає делегація з Данії, а телефон мовчить. Ось я й вирішила його швиденько знайти.

Тепер до Дениса дійшло: хто перед ним. Він тяжко зітхнув і від шоку, на хвильку, сховав від мене свій неймовірно прекрасний погляд, а потім відпустив мої руки та відповів:

– Зрозуміло. То це Ви нова помічниця шефа? Господи, я ж Вас мало не вбив... Вибачте, що накричав, просто я ще й досі в повному шоці.

Сказав він дуже влучно, бо я теж була саме в такому стані!

– Але ж не вбив, – посміхнулась я та вже відчувала всередині щось настільки дивне, що зовсім не могла ні лаятись, ні ображатись. Просто продовжувала струшувати пилюку з сукні й слухала стукіт свого збудженого серця. – Це я повинна перепросити, що завадила Вашій роботі й налякала. Мене звати Сніжана, а хто Ви?

Він ще й досі розгублено зітхав, але ті божественні очі вже засяяли чарівно-теплими вогнями і він представився:

– Я Денис Задорожний, але можна просто Ден.

Тепер мої ноги затремтіли ще більше. Тобто це він чоловік тієї ненормальної жінки та батько «зеленої» дитинки? Господи! Навіщо ти це зробив? Хіба не міг такий красивий чоловік бути без подібного життєвого причепу? Адже він сподобався мені в одну мить і я ще поки не розуміла, що дивлячись в його очі – геть забула і про той страшний екскаватор, і про все своє попереднє життя на землі. Просто стояла перед ним, вся в пилюці й танула від блаженства. Та й тремтіла я вже зовсім не від страху, а від того, що на мене дивиться Він.

– Як Ви сказали називається та штука, що ледве мене не вбила? – не знайшла я ніякою кращої теми для першого знайомства.

– Цей екскаватор зветься – демолятором. Але ж саме я ледве не вбив Вас. Ще раз вибачте, будь ласка, та скоріше ходімо звідси. Бос вже точно шукає повсюди свою чарівну пропажу... Я б Вас провів, але тепер мені треба бути присутнім при зносі до кінця. Знаєте, я зараз наче друге народження пережив, – зізнався він і я чомусь подумала, що його «народження» не пов’язане зі зносом барака. Просто він неймовірно точно описує те, що відчуваю я стоячи поряд з ним.

– Дякую. Мене там, на вулиці, чекає водій. Треба швиденько привести себе до ладу. Може дійсно Георгію Олексійовичу нагорі потрібна, а я тут в пилюці валяюсь, – вже обмінювалися ми жартами та здавалося, що знайомі цілу вічність й розставатися дуже не хочеться.

– Це добре, що на машині. А можна пізніше я зайду до Вас з вибаченнями? – відчувалось, що й він не бажає мене відпускати.

– Можна з вибаченнями, можна й без них. У всьому цьому бедламі я забула сказати звичну для знайомства фразу: мені дуже приємно з Вами познайомитися, Дене!

– І мені теж... – опустив він свій гіпнотично-красивий погляд, а гарні щічки вкрив легкий рум’янець, але так він був ще привабливішим.

– Приходьте, я буду чекати, – саме вилізло з мене зізнання, бо я вже зовсім не контролювала слів.

Тоді він примружив чарівні карі очі, а на прекрасних губах з’явилась неповторна усмішка:

– Обов’язково прийду, Сніжано! Як же красиво Вас назвали... До зустрічі!

Дорошенко, дійсно, вже шукав мене по всій окрузі. Сьогодні щось відбувалося у всесвіті, бо ми всі крутились одне навколо одного та ніяк не могли зайнятися справами! Виявляється, мій хрещений так замучився зранку з тими «захисниками історичних бараків», що геть забув про розрядженого айфона. А я марно намагалась йому зателефонувати й тому поперлася вниз, на майданчик, де мене мало не вбив величезний трактор. Але я не жалкую, бо якби не потрапила туди, то не зустріла б чоловіка, котрого підсвідомо миттю нарекла своєю Долею.

Розділ 4. Я не ображаюсь

Ніколи раніше я не здогадувалась, що можна ось так глянути людині в очі й відразу зрозуміти, що вона буде головною у всьому твоєму житті. Але ж, Господи, дай мені хоч трішки розуму! У нього є дружина й донька. Та, ні!!! Дружина страшна і в минулому, а від доньки я ж його не забираю. Боже, благаю: дай Його мені! Іншого я вже нікого й ніколи не захочу...

А як же Алекс? Хто? А той хлопчик, що крутиться з дитинства навколо мене? Але ж він просто друг, однокласник та інколи раптовий коханець. Хоча який з нього коханець? Так заскочив, щось зробив і навіть не зрозумів: що то було? Ну, а я майже з почуттям гумору, сприймаю його підліткові гормональні сплески та й по всьому.

Десь я читала, що у жінки бувають такі моменти, коли вона не пам’ятає себе від щастя і відчуває дивні зміни у всій собі. Та я цього ще ніколи не відчувала. Мабуть, брешуть жіночки про всі ті шалені бажання, страждання і прекрасний смак кохання... А може й ні? Бо чому ж тоді ти сидиш зараз посеред приймальні та не чуєш, як розриваються два телефони на столі й давно горить перемовник шефа? Як же хочеться спробувати всі ті «симптоми кохання» на собі!

– ...У Вас телефон дзвенить, Сніжано! – почула я голос того, про кого весь час тепер марю й підскочила та затремтіла, наче знову побачила здоровенний страшний трактор. Я ж не розуміла, що «симптоми» вже почалися й вони невідворотні, бо я тремчу перед чоловіком, що просто стоїть поруч та поглинає мене дивовижним поглядом.

– Господи, Дене! Ви мене знову налякали. Ні, взагалі-то я нормальна, але після Вашого трактора ще трішки смикана, – виправдовувала я свій психічно неврівноважений стан і вже відчайдушно милувалась букетом в Його руках. Зараз Ден прийшов до мене вже без будівельного комбінезона. А простенька біла теніска й джинси – здавались мені прискіпливій такими, що тільки й повинен носити ідеальний чоловік.

– Сніжано, я прийшов, як обіцяв! Це, звичайно, не поверне втрачених Вами нервів, але я дуже хотів, щоб Ви мене пробачили й не ображались, – він простягнув мені ромашки з левкоями і я ще ніколи в житті не отримувала прекраснішого подарунка! Моє серце зрадливо закалаталось та хотіло вирватися туди, де б’ється Його. Але я зробила краще: відчайдушно потонула вдячним поглядом в мерехтливих вогнях Його очей. Там було так до нестями тепло й затишно, наче Він вже навіки відібрав у мене душу.

– Дякую, Дене, квіти просто чарівні. Я на Вас не ображаюсь. Ну хіба за те, що й досі звертаєтесь до мене у множині. Може будемо на «ТИ»? – зашарілась я від своєї сміливості.

– Нічого кращого я й не чекати не смів. Звичайно можна! Тепер ми будемо бачитися частіше. Адже я не завжди допомагаю керувати екскаватором. Тому буватиму у тебе з радістю, навіть коли шеф викликатиме лаяти. Це просто кайф якийсь! Ось дивлюся на тебе й розумію, що є сенс жити й працювати... Ой! Знову вибач безкультурній потворі, я не хотів аж так заходити на особисте.

Я сиділа та не могла справитись з Його гіпнозом. І це перше зізнання змусило мене не реагувати на цілий світ навкруги. Опам’яталась я лише, коли Дорошенко вискочив до нас зі свого кабінету й закричав:

– Та що ж це сьогодні зі зв’язком діється? Сніжано, чого ти не відповідаєш? А, тут уже й кавалер намалювався! Пане, дипломований інженере-архітекторе, ти що там на об’єкті наробив? Миттю кидай залицятись до дівчини та йди сюди, бо я сьогодні за себе просто не відповідаю...

– Георгію Олексійовичу, чого Ви людей в моїй тупості звинувачуєте? Все ж добре, а на сміттєзвалище мене ніхто не гнав, я сама туди поперлася! – кинулась я на амбразуру за Дена.

– Сніжано! Це у твого тата адвокатські послуги, а в мене лише телефони й приймальня. О'кей? – серйозно відреагував хрещений.

– Все-все, більше ні слова. До побачення, Дене! – підняла я руки вгору та побачила, що рукава моєї сукні ще трохи в пилюці й розсміялася. Денис послухався й пішов до кабінету шефа, а дядя Гоша нахилився і тихенько сказав:

– Дякувати Богу, що жива! Сніжинко, я тебе дуже прошу: не кажи про сьогоднішню пригоду батькам, бо вони мене просто розіпнуть.

Я приклала пальчика до губ і знову шаліла від зачарованого погляду, який ковзав по мені з-за спини хрещеного.

Далі владний керівник голосно журив бідолашного Дена за те, що ледве не вбив його офіс-менеджера. Казав, що він невиправно дурний. Що в його житті тому стільки негараздів, що він не здатен обрати головне й весь час піддається почуттям та емоціям. А ще, в кінці, Дорошенко галасливо заборонив залицятися до мене та порадив розібратись у власному заплутаному житті. Я не слухала, що Ден казав про свою колишню родину, але відносно себе – почула чітко й розбірливо:

– Георгію Олексійовичу, я приходив перепросити у дівчини за страхіття, які вона зазнала через мене. Але якщо я тут небажаний, то не викликайте. Адже повз приймальню я не зможу пройти. Висоти я не дуже боюся, та через вікно двадцять четвертого поверху заходити до Вас все одно проблематично.

– Ти пожартуй мені ще – зірка розбудови столиці! От сядеш на моє місце тоді зрозумієш: яка це відповідальність. Наразі вільний! Та зберись вже якось, бо очі сяють, наче у п’яного. А потім наші жіночки знову казатимуть, що я дивлюся крізь пальці на стан своїх улюбленців, – я слухала цю розмову, наче казку та розуміла, що з кожним словом Ден подобається мені все більше.

– Дякую! Ось тепер можу йти. А то «дурний, безвідповідальний»... Образливо, Георгію Олексійовичу, чесно.

– Зажди, а чому я ще й досі не бачив твого звіту про відрядження? – знову присіпався до Дена мій хрещений, бо й сам не міг прийти до тями від пригоди зі мною.

– А коли? Ви мене самі зранку на той барак відправили...

– Ну, я ж думав, що відправляю відповідального, а ти? Йди з перед очей, бо звільню! – скрикнув хрещений і я зрозуміла, що він любить свого підлеглого архітектора не менше ніж я. О, Господи! Що я таке говорю?

– ...Ну, здається, живий! – весело зітхнув Денис та знову застряг своїми звабливими очима десь глибоко в мені. – Так от хто виявляється замінив нашу Іванку? Родичка шефа. Нічого в цьому житті не відбувається без зв’язків, так? А можна я теж буду тебе Сніжинкою називати?..

В цей час у мене увімкнувся перемовник і ми почули наступне:

– Якщо зараз же Задорожний не зникне з моєї приймальні – я звільню Вас обох. Клянуся!

Я відключила зв’язок і ми розсміялися:

– Дене, дякую за квіти, але ти вже йди. Бо мені все одно де байдикувати, а тобі аліменти відробляти треба.