Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

– Я Денис Задорожний, але можна просто Ден.

Тепер мої ноги затремтіли ще більше. Тобто це він чоловік тієї ненормальної жінки та батько «зеленої» дитинки? Господи! Навіщо ти це зробив? Хіба не міг такий красивий чоловік бути без подібного життєвого причепу? Адже він сподобався мені в одну мить і я ще поки не розуміла, що дивлячись в його очі – геть забула і про той страшний екскаватор, і про все своє попереднє життя на землі. Просто стояла перед ним, вся в пилюці й танула від блаженства. Та й тремтіла я вже зовсім не від страху, а від того, що на мене дивиться Він.

– Як Ви сказали називається та штука, що ледве мене не вбила? – не знайшла я ніякою кращої теми для першого знайомства.

– Цей екскаватор зветься – демолятором. Але ж саме я ледве не вбив Вас. Ще раз вибачте, будь ласка, та скоріше ходімо звідси. Бос вже точно шукає повсюди свою чарівну пропажу... Я б Вас провів, але тепер мені треба бути присутнім при зносі до кінця. Знаєте, я зараз наче друге народження пережив, – зізнався він і я чомусь подумала, що його «народження» не пов’язане зі зносом барака. Просто він неймовірно точно описує те, що відчуваю я стоячи поряд з ним.

– Дякую. Мене там, на вулиці, чекає водій. Треба швиденько привести себе до ладу. Може дійсно Георгію Олексійовичу нагорі потрібна, а я тут в пилюці валяюсь, – вже обмінювалися ми жартами та здавалося, що знайомі цілу вічність й розставатися дуже не хочеться.

– Це добре, що на машині. А можна пізніше я зайду до Вас з вибаченнями? – відчувалось, що й він не бажає мене відпускати.

– Можна з вибаченнями, можна й без них. У всьому цьому бедламі я забула сказати звичну для знайомства фразу: мені дуже приємно з Вами познайомитися, Дене!

– І мені теж... – опустив він свій гіпнотично-красивий погляд, а гарні щічки вкрив легкий рум’янець, але так він був ще привабливішим.

– Приходьте, я буду чекати, – саме вилізло з мене зізнання, бо я вже зовсім не контролювала слів.

Тоді він примружив чарівні карі очі, а на прекрасних губах з’явилась неповторна усмішка:

– Обов’язково прийду, Сніжано! Як же красиво Вас назвали... До зустрічі!

Дорошенко, дійсно, вже шукав мене по всій окрузі. Сьогодні щось відбувалося у всесвіті, бо ми всі крутились одне навколо одного та ніяк не могли зайнятися справами! Виявляється, мій хрещений так замучився зранку з тими «захисниками історичних бараків», що геть забув про розрядженого айфона. А я марно намагалась йому зателефонувати й тому поперлася вниз, на майданчик, де мене мало не вбив величезний трактор. Але я не жалкую, бо якби не потрапила туди, то не зустріла б чоловіка, котрого підсвідомо миттю нарекла своєю Долею.

Розділ 4. Я не ображаюсь

Ніколи раніше я не здогадувалась, що можна ось так глянути людині в очі й відразу зрозуміти, що вона буде головною у всьому твоєму житті. Але ж, Господи, дай мені хоч трішки розуму! У нього є дружина й донька. Та, ні!!! Дружина страшна і в минулому, а від доньки я ж його не забираю. Боже, благаю: дай Його мені! Іншого я вже нікого й ніколи не захочу...

А як же Алекс? Хто? А той хлопчик, що крутиться з дитинства навколо мене? Але ж він просто друг, однокласник та інколи раптовий коханець. Хоча який з нього коханець? Так заскочив, щось зробив і навіть не зрозумів: що то було? Ну, а я майже з почуттям гумору, сприймаю його підліткові гормональні сплески та й по всьому.

Десь я читала, що у жінки бувають такі моменти, коли вона не пам’ятає себе від щастя і відчуває дивні зміни у всій собі. Та я цього ще ніколи не відчувала. Мабуть, брешуть жіночки про всі ті шалені бажання, страждання і прекрасний смак кохання... А може й ні? Бо чому ж тоді ти сидиш зараз посеред приймальні та не чуєш, як розриваються два телефони на столі й давно горить перемовник шефа? Як же хочеться спробувати всі ті «симптоми кохання» на собі!

– ...У Вас телефон дзвенить, Сніжано! – почула я голос того, про кого весь час тепер марю й підскочила та затремтіла, наче знову побачила здоровенний страшний трактор. Я ж не розуміла, що «симптоми» вже почалися й вони невідворотні, бо я тремчу перед чоловіком, що просто стоїть поруч та поглинає мене дивовижним поглядом.

– Господи, Дене! Ви мене знову налякали. Ні, взагалі-то я нормальна, але після Вашого трактора ще трішки смикана, – виправдовувала я свій психічно неврівноважений стан і вже відчайдушно милувалась букетом в Його руках. Зараз Ден прийшов до мене вже без будівельного комбінезона. А простенька біла теніска й джинси – здавались мені прискіпливій такими, що тільки й повинен носити ідеальний чоловік.

– Сніжано, я прийшов, як обіцяв! Це, звичайно, не поверне втрачених Вами нервів, але я дуже хотів, щоб Ви мене пробачили й не ображались, – він простягнув мені ромашки з левкоями і я ще ніколи в житті не отримувала прекраснішого подарунка! Моє серце зрадливо закалаталось та хотіло вирватися туди, де б’ється Його. Але я зробила краще: відчайдушно потонула вдячним поглядом в мерехтливих вогнях Його очей. Там було так до нестями тепло й затишно, наче Він вже навіки відібрав у мене душу.

– Дякую, Дене, квіти просто чарівні. Я на Вас не ображаюсь. Ну хіба за те, що й досі звертаєтесь до мене у множині. Може будемо на «ТИ»? – зашарілась я від своєї сміливості.

– Нічого кращого я й не чекати не смів. Звичайно можна! Тепер ми будемо бачитися частіше. Адже я не завжди допомагаю керувати екскаватором. Тому буватиму у тебе з радістю, навіть коли шеф викликатиме лаяти. Це просто кайф якийсь! Ось дивлюся на тебе й розумію, що є сенс жити й працювати... Ой! Знову вибач безкультурній потворі, я не хотів аж так заходити на особисте.

Я сиділа та не могла справитись з Його гіпнозом. І це перше зізнання змусило мене не реагувати на цілий світ навкруги. Опам’яталась я лише, коли Дорошенко вискочив до нас зі свого кабінету й закричав:

– Та що ж це сьогодні зі зв’язком діється? Сніжано, чого ти не відповідаєш? А, тут уже й кавалер намалювався! Пане, дипломований інженере-архітекторе, ти що там на об’єкті наробив? Миттю кидай залицятись до дівчини та йди сюди, бо я сьогодні за себе просто не відповідаю...

– Георгію Олексійовичу, чого Ви людей в моїй тупості звинувачуєте? Все ж добре, а на сміттєзвалище мене ніхто не гнав, я сама туди поперлася! – кинулась я на амбразуру за Дена.

– Сніжано! Це у твого тата адвокатські послуги, а в мене лише телефони й приймальня. О'кей? – серйозно відреагував хрещений.

– Все-все, більше ні слова. До побачення, Дене! – підняла я руки вгору та побачила, що рукава моєї сукні ще трохи в пилюці й розсміялася. Денис послухався й пішов до кабінету шефа, а дядя Гоша нахилився і тихенько сказав:

– Дякувати Богу, що жива! Сніжинко, я тебе дуже прошу: не кажи про сьогоднішню пригоду батькам, бо вони мене просто розіпнуть.

Я приклала пальчика до губ і знову шаліла від зачарованого погляду, який ковзав по мені з-за спини хрещеного.

Далі владний керівник голосно журив бідолашного Дена за те, що ледве не вбив його офіс-менеджера. Казав, що він невиправно дурний. Що в його житті тому стільки негараздів, що він не здатен обрати головне й весь час піддається почуттям та емоціям. А ще, в кінці, Дорошенко галасливо заборонив залицятися до мене та порадив розібратись у власному заплутаному житті. Я не слухала, що Ден казав про свою колишню родину, але відносно себе – почула чітко й розбірливо:

– Георгію Олексійовичу, я приходив перепросити у дівчини за страхіття, які вона зазнала через мене. Але якщо я тут небажаний, то не викликайте. Адже повз приймальню я не зможу пройти. Висоти я не дуже боюся, та через вікно двадцять четвертого поверху заходити до Вас все одно проблематично.

– Ти пожартуй мені ще – зірка розбудови столиці! От сядеш на моє місце тоді зрозумієш: яка це відповідальність. Наразі вільний! Та зберись вже якось, бо очі сяють, наче у п’яного. А потім наші жіночки знову казатимуть, що я дивлюся крізь пальці на стан своїх улюбленців, – я слухала цю розмову, наче казку та розуміла, що з кожним словом Ден подобається мені все більше.

– Дякую! Ось тепер можу йти. А то «дурний, безвідповідальний»... Образливо, Георгію Олексійовичу, чесно.

– Зажди, а чому я ще й досі не бачив твого звіту про відрядження? – знову присіпався до Дена мій хрещений, бо й сам не міг прийти до тями від пригоди зі мною.

– А коли? Ви мене самі зранку на той барак відправили...

– Ну, я ж думав, що відправляю відповідального, а ти? Йди з перед очей, бо звільню! – скрикнув хрещений і я зрозуміла, що він любить свого підлеглого архітектора не менше ніж я. О, Господи! Що я таке говорю?

– ...Ну, здається, живий! – весело зітхнув Денис та знову застряг своїми звабливими очима десь глибоко в мені. – Так от хто виявляється замінив нашу Іванку? Родичка шефа. Нічого в цьому житті не відбувається без зв’язків, так? А можна я теж буду тебе Сніжинкою називати?..

В цей час у мене увімкнувся перемовник і ми почули наступне:

– Якщо зараз же Задорожний не зникне з моєї приймальні – я звільню Вас обох. Клянуся!

Я відключила зв’язок і ми розсміялися:

– Дене, дякую за квіти, але ти вже йди. Бо мені все одно де байдикувати, а тобі аліменти відробляти треба.

При цих моїх словах Денис миттєво змінився в лиці та став сумним.

– Ти й про це вже знаєш? – тихо спитав він.

– Аякже. Мене посада зобов’язує знати все про всіх. А крім того, твоя колишня тут в офісі побувала. Заяву писала, але потім передумала та й пішла собі. Вибач, я не хотіла про це казати. Тобі Дорошенко вже й так все докладно пояснив.

Тепер красиві очі Дениса Задорожного потемніли, наче він побачив привида або щось гірше. Він тяжко зітхнув та відповів:

– Вибач, прошу. Вона тут більше ніколи не з’явиться. Це мій власний біль.

Розділ 5. Мій Алекс

Наразі я глянула на свій телефон, бо мені дзвонив Алекс. Тільки тепер я згадала, що в мене є хлопець і він зовсім невинен, що я шалено закохалась. А ще згадала, що ввечері ми збирались піти потусити в невеличкому клубі Апельсин. Це було поруч з домом і батьки мене відпускали, в супроводі високого спортивного хлопця, без зайвих слів. Бійок чи наркотиків там не водилось, а якщо інциденти й траплялись, то ми їх не бачили.

– Привіт, Коваль! Я ще на роботі. Чого тобі? – спитала я так, наче ми були років тридцять жонаті й він мені дуже набрид. – Та пам’ятаю я про клуб. Підемо, звичайно. А зараз відчепись!

От навіщо я з ним так? Адже раніше між нами були доволі романтичні стосунки. Так, звичайно, я знаю його з першого класу. А кілька останніх шкільних років ми навіть посеред уроків ніжно стискали руки одне одного. На випускному він не дозволив нікому потанцювати зі мною й повів зустрічати сонце під вербами, на Дніпрі. А коли я вступила до МАУП, Алекс страшенно боявся, що я його кину. Навчалась я натхненно та дійсно інколи відмовляла йому в побаченні. Тоді він влаштовував мені такі сцени ревнощів, що я навіть не виправдовувалась, а просто чекала, коли заспокоїться та знову прийде з квітами під моє вікно. Я жила з батьками на третьому поверсі, тому Алекс міг свистом запросто викликати мене й цим постійно зводив з розуму мою матусю. Ми часто засмагали разом на Дніпрі та інколи вибирались до лісу. Саме в один з таких днів він став моїм першим чоловіком. Я так говорю, наче в мене їх було багато. Лише він і був, ще на першому курсі. Якось восени запропонував піти на пікнік тільки вдвох. Йшли ми доволі довго, аж поки ноги не перестали слухатись і тоді я впала під величезним деревом та сказала:

– Все. Можеш мене тут залишити вовкам на обід, але далі я не піду.

– Навіщо ж вовкам? Я тебе й сам готовий з’їсти, – розсміявся він та скинув з плечей рюкзак. Впав поруч зі мною на пишний килим з осіннього листя і ми так пролежали деякий час. День тоді був неймовірно сонячний і прекрасний. Коли обоє трішки відпочили, Алекс тихенько нахилився наді мною й обережно поцілував. Ні, цілувався він дуже гарно й звабливо, особливо в кінотеатрах, у пітьмі. Коли робиш це на очах у сотень людей, це неймовірно збуджує! Хоча знервованим глядачам, як правило, не подобається. Тоді він лагідно опустився до моєї шиї й нижче, розстібнув ґудзик на кофтинці та доторкнувся вустами до грудей. Я здригнулась, бо відчула блаженство. Де він про таке вичитав? А може в нього була інша жінка? Та, ні! Серед наших друзів було стільки язикатих, що про суперницю я точно дізналася б. Далі він забрався рукою в мої джинси й прошепотів, питаючи згоди:

– Якщо не хочеш, я не буду...

– А якщо хочу? – з викликом відповіла я, а схвильоване серце просто вискакувало з грудей.

Тоді збуджений до нестями хлопець задоволено посміхнувся й запевнив:

– Не бійся. Боляче не буде.

– Звідки ти знаєш? Ти це вже робив? – спитала я підозріло.

– Не важливо. Але я обіцяю, – тихенько відповів він та обережно розсунув коліном мої ніжки й забрався поміж них. Він довго збуджував моє тіло вустами, а потім я відчула у себе на животі щось тверде й гаряче.

– Я вже не боюся... Зроби це мені, – попросила я й він спробував пробратись в мене обережно, за кілька разів. Потім я все ж відчула легенький біль і він опинився всередині. Відчуття були незвичні, але приємні.

– І все? Тепер ти задоволений? – прошепотіла я йому на вухо, а щасливий до нестями хлопець відповів:

– Смішна ти, звичайно ні. Це тільки початок нашого кохання. Бачиш, я ж обіцяв, що не відчуєш нічого поганого. Хочу бути завжди у тобі, бо там так солодко й гаряче... Тобі не подобається?

– Я ще не знаю. Мабуть, подобається. Але я б чогось поїла. Що ти там з собою приніс? – недоречно прокоментувала тоді я перші враження від чарівного дійства, адже від хвилювання страшенно зголодніла.

– Добре. А в тебе точно нічого не болить? – турботливо запитав він, та я попрохала відчепитись. Ми накрили поляну зі смаколиками з МакДональдзу, що він прихопив з роботи. Потім запили Колою та знову вляглись роздивлятися небо. А пізніше він попросив:

– Я хочу ще. Витримаєш? Один разочок...

– Не знаю, роби що хочеш, – чомусь надулась я тоді.

– Тобто тобі не сподобалось? – засумував мій Алекс. Я не хотіла нічого казати, тільки дивилась в його щасливі очі та з посмішкою кивнула:

– Сподобалось. Заспокойся вже, ти ж саме цього хотів?

Далі я пригадала, як на мій двадцять перший рік народження він подарував мені красиву каблучку з олександритом. Вона складалась з маленького золотого листочка і коштовної квіточки. Я розуміла, що для нього це дуже дорого й запитала: де він взяв стільки грошей? А цей дурко відповів, що продав комусь свій улюблений мотоцикл, на якому ми ганяли по окрузі.

– Господи, ти ж його так любив! І потім то був спадок від батька. Як ти міг? – замість щирої вдячності почала перевиховувати його я, та Алекс відповів:

– Колись ще куплю. Зате тепер в тебе є олександрит від Олександра, як оберіг від інших чоловіків.

Каблучку я носила й досі та донедавна зовсім не думала йому зраджувати ні з ким. Аж доки днями, не пішла у запилений старий двір та не зустріла там свою Долю. І тепер сиджу з усім цим в голові та не знаю: як мені бути?

Алекс – він хороший, тільки мої предки від нього зовсім не в захваті. Бо в нього батько давно помер, а мама працює в метро черговою по станції. Та й сам Алекс, як я вже казала, просто працював у МакДональдзі. Після школи він кинувся таксувати, але серйозні дядьки почали вимагати в нього такий процент від виторгу, що хлопець забув про ту справу й більше на вулицю не потикався. Всі знають, що моя мама мріє про багатого та знаменитого нареченого для мене. Татко ж бажає помічника у своєму бізнесі. А я не шукала ні тих, ні інших тому, що заміж поки не збираюся. Теж мені радість: готувати, прибирати, рано вставати та бігати за покупками. Навіщо це мені?

Саме так я думала, аж поки в моє життя не прийшов Він. Нічого не робив, просто заглянув в очі тим неповторним оксамитом і я забула про цілий світ. Та зрозумійте ж: я Його не шукала спеціально і ні в кого не відбирала! Так, мені дійсно зараз дуже страшно, бо частково він ще чужий. Але ж, як тільки ми перетнулись поглядами – відразу стало ясно, що Він не може бути нічиїм, лише одним-єдиним на землі, що б там не сталося!

Розділ 6. Донька-красуня

Підходив кінець літа, а з ним наближалось велике свято - день народження мого тата, та ще й ювілей. Йому виповниться п’ятдесят років. Мама весь час бігала до знайомих в ресторан та все розраховувала кількість гостей, а ще доводила до сказу їхнього шеф-кухаря і вносила зміни до святкового меню. Я до цього дійства була поки що непричетна, хоч розуміла, що відсидіти в тій «старечій» компанії мені все ж доведеться. Звичайно, я хотіла б запросити мого Алекса, але у них з моїми предками був, м’яко кажучи, поганий контакт.

Сьогодні хрещений зник від самісінького ранку та демонстрував по місту неабияку динаміку руху. А я сиділа в офісі й медитувала, бо завтра прийдеться стояти біля входу в ресторан та приємно посміхатись купі гостей. Тому відпочивала наперед. А ще мені конче потрібно було забрати замовлену в Касті красиву сукню. Адже, не дивлячись на підсвідомий негатив до даного свята, я була донькою свого тата й готувалась до заходу дуже відповідально. Хотіла вже замкнути офіс та піти, але почула в тихому коридорі чиїсь кроки.

– Можна до тебе? – заглянув у двері Ден.

– А коли було інакше? Звісно можна! Давно тебе не бачила. Що все-таки заходиш до шефа через вікно, щоб мене не турбувати? – жартувала я, а саму вже розпирало щастя від того, що дивлюся на нього.

Та дотепний Ден поводився сьогодні якось дивно. На його привабливому личку не сяяла душевна посмішка. Він сів трохи далі від мене і склав руки так, наче в нього щось боліло.

– Дене, у тебе щось сталося? – заглядала я в ті чарівні очі.

– Так, – відповів він і знову замовк.

– Щось погане? Хтось захворів? Не мовчи, будь ласка...

Тоді він мовчки підвівся, підійшов до мене впритул, нахилився і вперше доторкнувся до моєї щоки своїми божественними вустами.

– За що це мені? – спитала я та відчула як гаряче стало у всьому тілі.

– Вибач мені, що так довго мовчав. Я кохаю тебе з того дня, як побачив. Нічого не можу з собою вдіяти. Дорошенко наказав мені не зваблювати тебе. Я не хотів! Брешу: хотів. Кожної миті втрачаю розум, як тільки думаю про тебе. А думаю я про тебе завжди... Що мені робити?

Такого я від нього не чекала! Брешу: чекала. Кожного дня, з моменту зустрічі на будівельному майданчику, біля страшного трактора, чекала його освідчення. Ну, не можу я без Нього! Як же мені хотілося зараз кинутися в Його гарячі обійми й залишитися там навіки! Але ж жорстокі люди нас точно засудять. Він чоловік, у якого є маленьке дитя. А я зваблива секретарка й не більше! Господи, навіщо ти подарував нам зустріч і ці страждання? Хіба не можна було залишити йому родину, а мені закоханого Алекса? Все це пронеслось в моїй голові в долі секунд. А потім, як мене навчали на лекціях з психології, відмінниця опустила очі й тихо спитала:

– Дене, ти прийняв якісь ліки? Бо на п’яного зовсім не схожий.

– Ще й як схожий! З того часу, як побачив тебе серед пилюки у старому дворі – п’яним ходжу. Ти застрягла у моєму серці, наче спис чи куля. І воно весь час за тобою болить. Так, я для тебе ніхто і в мене купа проблем. Але почуття не відпускає! Кожного дня обіцяю, що не буду чіплятись, та як тільки бачу твій неймовірний погляд – забуваю про все. Невже ти нічого не хочеш мені сказати? Тендітна Сніжинко, скажи мені хоч щось. Адже я відчуваю, як в тобі те ж саме живе...

Зараз мені здавалося, що я розгубилась серед світів і не можу об’єднати розум і серце. А він дивився на мене з такою безмежною надією й сподіваннями, що я хотіла померти - тільки б не відмовляти йому.

– Дене, я ще ніколи не бувала в подібній ситуації. Розумієш, у мене є хлопчик зі школи. Ми ходимо з ним в кіно та клуб, а ти говориш про НАС... Так, у тебе багато нерозв'язаних проблем, тут хрещений правий. Я не знаю, як реагувати на те, що ти сказав, – намагалась бути правильною я, а всередині давив такий тяжкий біль, що врятувати могли лише його блаженні обійми.

Та я ще й досі бачила перед собою ту дурну жінку, з дитинкою в зеленці. Крім того, мені поки ніхто не довів, що між ними все скінчено. Навіщось же вона бігає до нього сюди? А я не хочу бути причиною сліз тієї маленької дівчинки, бо він її батько! І що з того, що кохаю я Його, як нікого у цьому житті?

– Чому? Сніжиночко, ти для мене повітря і сонце, світло і небо та й саме життя на землі. Хоча ти це й без мене знаєш, – змучено прошепотів він я наважилась:

– Денисе Миколайовичу, зараз просто йдіть. Бо я не хочу бути причиною Ваших бід. Дене, будь ласка, не роби гірше для всіх. Ми були друзями – нехай так і залишається.

– Та не можемо ми бути друзями, Сніжинко! Я коли вранці тебе в офісі побачу, то здається, що заново народжуюся на світ і цілісінький день щасливим ходжу лише від того, що побачив. Як нам після цього бути друзями?

– Дене, мене навчали аналізувати фінанси та кадри. А для допомоги у твоїй ситуації – треба звернутись до професійного психолога. Зрозумій: я не буду для тебе ні повітрям, ні сонцем. У мене є коханий хлопець і мені добре з ним, – навіщось сказала я неправду і самій стало нестерпно боляче.

– ...Я зрозумів. Вибач мені, будь ласка. Не треба психолога. І тебе я теж більше не потурбую, обіцяю, – тихо відповів він так, наче прощався навіки.

– Дене! Прошу: не ображайся. Просто між нами нічого не може бути, з багатьох причин. Це неможливо, – промовляла я, а самій здавалося, що ріжу себе по живому. Він мовчки повернувся, низько опустив свою чарівну голову й пішов.

Скоро настав день татового ювілею. В сукні, що прислала Каста я виглядала просто неймовірно. На фото вона була так-собі, а насправді виглядала фантастично. Запевняю Вас: таке теж трапляється в Інтернеті! Мама бігала, як дзиґа й муштрувала всіх. А коли почали збиратися гості, ми вийшли, щоб вітати їх біля входу. Багатьох татових колег я знала. В основному вони приперлися з дружинами та навіть були декілька прищавих діточок-підлітків, але мені компанія тут явно не світила.

Та на середині тостів приїхав якийсь важливий чоловік, з охороною. Заради нього татко, як піонер, вибіг аж на вулицю й привів до столу, підтримуючи під ручку.

– Шановний Вітольде, прошу Вас познайомитись з моєю дружиною та донькою. А це - мій найкращий та найдорожчий партнер! – лестиво промовив тато й стрункий сивочолий дід зупинив на мені очманілий погляд.

На ньому був дорогущий костюм, мабуть, шитий на замовлення в якогось іменитого кутюр’є. Запонки сяяли справжніми рубінами, а лице татового ровесника було настільки «відшліфованим та накрохмаленим», що навіть в мої двадцять два – було трохи заздрісно. Гармонійно підібрана до форми лиця борідка підкреслювала смак його стиліста і взагалі гість, явно належав до якогось вишуканого товариства.

Він галантно доторкнувся до наших з матір’ю ручок та й пішов у супроводі батька на почесне вільне місце. З почутого я зрозуміла, що ні графом, ні дипломатом той дядько не був, бо якщо ж компаньйон – то фінансист або юрист.

Перед гарячим столом почалися танці. Вітольд терпляче дочекався цього моменту й миттю опинився біля мене.

– Панянка дозволить? – запитав він і я зрозуміла, що він поляк. Акцент видавав діда з головою.

– Так, будь ласка, – подала я йому ручку.

Як для свого віку - рухався дід прекрасно. Звісно мені дурній здавалося, що він старий. Але в танці чоловік проявляв такі здібності, що не кожному юнакові до снаги. Свою національність пан підкреслював щирими компліментами та жартами. Поляки дуже люблять красивих молодих дівчат. Це я зрозуміла з його поведінки.

Коли танок закінчився, Вітольд граційно підвів мене до тата й, знову цілуючи мені ручку, промовив:

– Дякую! Донька у тебе, колего, просто неймовірна красуня...

Розділ 7. Щастя на дотик

Татків ювілей пройшов вдало та вже забувався. Якось ввечері після роботи, я зайшла до супермаркету й шукала щось смачне, або просто не хотіла йти додому.

– Дівчино, чого у вашому супермаркеті ціни, як на ринку, скачуть? – незадоволено спитала я у людини, що до цінників не мала ніякого відношення.

– Що Ви маєте на увазі? – не здавалась переді мною ровесниця, мирно протираючи баночки в залі Екомаркету.

– Ну, дивіться: код один і той же, а різниця на цінниках майже в двадцять гривень. По-вашому, це нормально? – добивала я ерудицією нещасну.

– Вам покликати адміністратора? – знизала плечима вона.

– Та навіщо він мені здався? Я краще до Фори сходжу, навпроти. Там цінники виставлені, наче на параді, – кинула я баночку на полицю й хотіла вийти, але зіштовхнулась з якимось чоловіком та намагалась обійти перешкоду. – Вибачте, будь ласка!

– Перепрошую, це я винен! – почула я голос Дена й підняла на нього здивовані очі.

– Привіт! А що ти тут робиш, в такий час? Це ж не твій район.

– А мені у твоєму більше подобається, – емоційно вимовив він і знітився, згадавши, що обіцяв не залицятись. – Вибач...

– За що? Ввічливість ти вже проявив, тоді за що знову перепрошувати? – тепло посміхнулась я й сама провокувала на приязнь.

– За те, що обіцяв, але виконати не в змозі...

– Та перестань, будь ласка. Я спілкуватися з тобою не відмовлялась, просто дещо заборонила і все, – роз’яснила свої вимоги я, від чого Ден страшенно зрадів.