Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

При цих моїх словах Денис миттєво змінився в лиці та став сумним.

– Ти й про це вже знаєш? – тихо спитав він.

– Аякже. Мене посада зобов’язує знати все про всіх. А крім того, твоя колишня тут в офісі побувала. Заяву писала, але потім передумала та й пішла собі. Вибач, я не хотіла про це казати. Тобі Дорошенко вже й так все докладно пояснив.

Тепер красиві очі Дениса Задорожного потемніли, наче він побачив привида або щось гірше. Він тяжко зітхнув та відповів:

– Вибач, прошу. Вона тут більше ніколи не з’явиться. Це мій власний біль.

Розділ 5. Мій Алекс

Наразі я глянула на свій телефон, бо мені дзвонив Алекс. Тільки тепер я згадала, що в мене є хлопець і він зовсім невинен, що я шалено закохалась. А ще згадала, що ввечері ми збирались піти потусити в невеличкому клубі Апельсин. Це було поруч з домом і батьки мене відпускали, в супроводі високого спортивного хлопця, без зайвих слів. Бійок чи наркотиків там не водилось, а якщо інциденти й траплялись, то ми їх не бачили.

– Привіт, Коваль! Я ще на роботі. Чого тобі? – спитала я так, наче ми були років тридцять жонаті й він мені дуже набрид. – Та пам’ятаю я про клуб. Підемо, звичайно. А зараз відчепись!

От навіщо я з ним так? Адже раніше між нами були доволі романтичні стосунки. Так, звичайно, я знаю його з першого класу. А кілька останніх шкільних років ми навіть посеред уроків ніжно стискали руки одне одного. На випускному він не дозволив нікому потанцювати зі мною й повів зустрічати сонце під вербами, на Дніпрі. А коли я вступила до МАУП, Алекс страшенно боявся, що я його кину. Навчалась я натхненно та дійсно інколи відмовляла йому в побаченні. Тоді він влаштовував мені такі сцени ревнощів, що я навіть не виправдовувалась, а просто чекала, коли заспокоїться та знову прийде з квітами під моє вікно. Я жила з батьками на третьому поверсі, тому Алекс міг свистом запросто викликати мене й цим постійно зводив з розуму мою матусю. Ми часто засмагали разом на Дніпрі та інколи вибирались до лісу. Саме в один з таких днів він став моїм першим чоловіком. Я так говорю, наче в мене їх було багато. Лише він і був, ще на першому курсі. Якось восени запропонував піти на пікнік тільки вдвох. Йшли ми доволі довго, аж поки ноги не перестали слухатись і тоді я впала під величезним деревом та сказала:

– Все. Можеш мене тут залишити вовкам на обід, але далі я не піду.

– Навіщо ж вовкам? Я тебе й сам готовий з’їсти, – розсміявся він та скинув з плечей рюкзак. Впав поруч зі мною на пишний килим з осіннього листя і ми так пролежали деякий час. День тоді був неймовірно сонячний і прекрасний. Коли обоє трішки відпочили, Алекс тихенько нахилився наді мною й обережно поцілував. Ні, цілувався він дуже гарно й звабливо, особливо в кінотеатрах, у пітьмі. Коли робиш це на очах у сотень людей, це неймовірно збуджує! Хоча знервованим глядачам, як правило, не подобається. Тоді він лагідно опустився до моєї шиї й нижче, розстібнув ґудзик на кофтинці та доторкнувся вустами до грудей. Я здригнулась, бо відчула блаженство. Де він про таке вичитав? А може в нього була інша жінка? Та, ні! Серед наших друзів було стільки язикатих, що про суперницю я точно дізналася б. Далі він забрався рукою в мої джинси й прошепотів, питаючи згоди:

– Якщо не хочеш, я не буду...

– А якщо хочу? – з викликом відповіла я, а схвильоване серце просто вискакувало з грудей.

Тоді збуджений до нестями хлопець задоволено посміхнувся й запевнив:

– Не бійся. Боляче не буде.

– Звідки ти знаєш? Ти це вже робив? – спитала я підозріло.

– Не важливо. Але я обіцяю, – тихенько відповів він та обережно розсунув коліном мої ніжки й забрався поміж них. Він довго збуджував моє тіло вустами, а потім я відчула у себе на животі щось тверде й гаряче.

– Я вже не боюся... Зроби це мені, – попросила я й він спробував пробратись в мене обережно, за кілька разів. Потім я все ж відчула легенький біль і він опинився всередині. Відчуття були незвичні, але приємні.

– І все? Тепер ти задоволений? – прошепотіла я йому на вухо, а щасливий до нестями хлопець відповів:

– Смішна ти, звичайно ні. Це тільки початок нашого кохання. Бачиш, я ж обіцяв, що не відчуєш нічого поганого. Хочу бути завжди у тобі, бо там так солодко й гаряче... Тобі не подобається?

– Я ще не знаю. Мабуть, подобається. Але я б чогось поїла. Що ти там з собою приніс? – недоречно прокоментувала тоді я перші враження від чарівного дійства, адже від хвилювання страшенно зголодніла.

– Добре. А в тебе точно нічого не болить? – турботливо запитав він, та я попрохала відчепитись. Ми накрили поляну зі смаколиками з МакДональдзу, що він прихопив з роботи. Потім запили Колою та знову вляглись роздивлятися небо. А пізніше він попросив:

– Я хочу ще. Витримаєш? Один разочок...

– Не знаю, роби що хочеш, – чомусь надулась я тоді.

– Тобто тобі не сподобалось? – засумував мій Алекс. Я не хотіла нічого казати, тільки дивилась в його щасливі очі та з посмішкою кивнула:

– Сподобалось. Заспокойся вже, ти ж саме цього хотів?

Далі я пригадала, як на мій двадцять перший рік народження він подарував мені красиву каблучку з олександритом. Вона складалась з маленького золотого листочка і коштовної квіточки. Я розуміла, що для нього це дуже дорого й запитала: де він взяв стільки грошей? А цей дурко відповів, що продав комусь свій улюблений мотоцикл, на якому ми ганяли по окрузі.

– Господи, ти ж його так любив! І потім то був спадок від батька. Як ти міг? – замість щирої вдячності почала перевиховувати його я, та Алекс відповів:

– Колись ще куплю. Зате тепер в тебе є олександрит від Олександра, як оберіг від інших чоловіків.

Каблучку я носила й досі та донедавна зовсім не думала йому зраджувати ні з ким. Аж доки днями, не пішла у запилений старий двір та не зустріла там свою Долю. І тепер сиджу з усім цим в голові та не знаю: як мені бути?

Алекс – він хороший, тільки мої предки від нього зовсім не в захваті. Бо в нього батько давно помер, а мама працює в метро черговою по станції. Та й сам Алекс, як я вже казала, просто працював у МакДональдзі. Після школи він кинувся таксувати, але серйозні дядьки почали вимагати в нього такий процент від виторгу, що хлопець забув про ту справу й більше на вулицю не потикався. Всі знають, що моя мама мріє про багатого та знаменитого нареченого для мене. Татко ж бажає помічника у своєму бізнесі. А я не шукала ні тих, ні інших тому, що заміж поки не збираюся. Теж мені радість: готувати, прибирати, рано вставати та бігати за покупками. Навіщо це мені?

Саме так я думала, аж поки в моє життя не прийшов Він. Нічого не робив, просто заглянув в очі тим неповторним оксамитом і я забула про цілий світ. Та зрозумійте ж: я Його не шукала спеціально і ні в кого не відбирала! Так, мені дійсно зараз дуже страшно, бо частково він ще чужий. Але ж, як тільки ми перетнулись поглядами – відразу стало ясно, що Він не може бути нічиїм, лише одним-єдиним на землі, що б там не сталося!

Розділ 6. Донька-красуня

Підходив кінець літа, а з ним наближалось велике свято - день народження мого тата, та ще й ювілей. Йому виповниться п’ятдесят років. Мама весь час бігала до знайомих в ресторан та все розраховувала кількість гостей, а ще доводила до сказу їхнього шеф-кухаря і вносила зміни до святкового меню. Я до цього дійства була поки що непричетна, хоч розуміла, що відсидіти в тій «старечій» компанії мені все ж доведеться. Звичайно, я хотіла б запросити мого Алекса, але у них з моїми предками був, м’яко кажучи, поганий контакт.

Сьогодні хрещений зник від самісінького ранку та демонстрував по місту неабияку динаміку руху. А я сиділа в офісі й медитувала, бо завтра прийдеться стояти біля входу в ресторан та приємно посміхатись купі гостей. Тому відпочивала наперед. А ще мені конче потрібно було забрати замовлену в Касті красиву сукню. Адже, не дивлячись на підсвідомий негатив до даного свята, я була донькою свого тата й готувалась до заходу дуже відповідально. Хотіла вже замкнути офіс та піти, але почула в тихому коридорі чиїсь кроки.

– Можна до тебе? – заглянув у двері Ден.

– А коли було інакше? Звісно можна! Давно тебе не бачила. Що все-таки заходиш до шефа через вікно, щоб мене не турбувати? – жартувала я, а саму вже розпирало щастя від того, що дивлюся на нього.

Та дотепний Ден поводився сьогодні якось дивно. На його привабливому личку не сяяла душевна посмішка. Він сів трохи далі від мене і склав руки так, наче в нього щось боліло.

– Дене, у тебе щось сталося? – заглядала я в ті чарівні очі.

– Так, – відповів він і знову замовк.

– Щось погане? Хтось захворів? Не мовчи, будь ласка...

Тоді він мовчки підвівся, підійшов до мене впритул, нахилився і вперше доторкнувся до моєї щоки своїми божественними вустами.

– За що це мені? – спитала я та відчула як гаряче стало у всьому тілі.

– Вибач мені, що так довго мовчав. Я кохаю тебе з того дня, як побачив. Нічого не можу з собою вдіяти. Дорошенко наказав мені не зваблювати тебе. Я не хотів! Брешу: хотів. Кожної миті втрачаю розум, як тільки думаю про тебе. А думаю я про тебе завжди... Що мені робити?

Такого я від нього не чекала! Брешу: чекала. Кожного дня, з моменту зустрічі на будівельному майданчику, біля страшного трактора, чекала його освідчення. Ну, не можу я без Нього! Як же мені хотілося зараз кинутися в Його гарячі обійми й залишитися там навіки! Але ж жорстокі люди нас точно засудять. Він чоловік, у якого є маленьке дитя. А я зваблива секретарка й не більше! Господи, навіщо ти подарував нам зустріч і ці страждання? Хіба не можна було залишити йому родину, а мені закоханого Алекса? Все це пронеслось в моїй голові в долі секунд. А потім, як мене навчали на лекціях з психології, відмінниця опустила очі й тихо спитала:

– Дене, ти прийняв якісь ліки? Бо на п’яного зовсім не схожий.

– Ще й як схожий! З того часу, як побачив тебе серед пилюки у старому дворі – п’яним ходжу. Ти застрягла у моєму серці, наче спис чи куля. І воно весь час за тобою болить. Так, я для тебе ніхто і в мене купа проблем. Але почуття не відпускає! Кожного дня обіцяю, що не буду чіплятись, та як тільки бачу твій неймовірний погляд – забуваю про все. Невже ти нічого не хочеш мені сказати? Тендітна Сніжинко, скажи мені хоч щось. Адже я відчуваю, як в тобі те ж саме живе...

Зараз мені здавалося, що я розгубилась серед світів і не можу об’єднати розум і серце. А він дивився на мене з такою безмежною надією й сподіваннями, що я хотіла померти - тільки б не відмовляти йому.

– Дене, я ще ніколи не бувала в подібній ситуації. Розумієш, у мене є хлопчик зі школи. Ми ходимо з ним в кіно та клуб, а ти говориш про НАС... Так, у тебе багато нерозв'язаних проблем, тут хрещений правий. Я не знаю, як реагувати на те, що ти сказав, – намагалась бути правильною я, а всередині давив такий тяжкий біль, що врятувати могли лише його блаженні обійми.

Та я ще й досі бачила перед собою ту дурну жінку, з дитинкою в зеленці. Крім того, мені поки ніхто не довів, що між ними все скінчено. Навіщось же вона бігає до нього сюди? А я не хочу бути причиною сліз тієї маленької дівчинки, бо він її батько! І що з того, що кохаю я Його, як нікого у цьому житті?

– Чому? Сніжиночко, ти для мене повітря і сонце, світло і небо та й саме життя на землі. Хоча ти це й без мене знаєш, – змучено прошепотів він я наважилась:

– Денисе Миколайовичу, зараз просто йдіть. Бо я не хочу бути причиною Ваших бід. Дене, будь ласка, не роби гірше для всіх. Ми були друзями – нехай так і залишається.

– Та не можемо ми бути друзями, Сніжинко! Я коли вранці тебе в офісі побачу, то здається, що заново народжуюся на світ і цілісінький день щасливим ходжу лише від того, що побачив. Як нам після цього бути друзями?

– Дене, мене навчали аналізувати фінанси та кадри. А для допомоги у твоїй ситуації – треба звернутись до професійного психолога. Зрозумій: я не буду для тебе ні повітрям, ні сонцем. У мене є коханий хлопець і мені добре з ним, – навіщось сказала я неправду і самій стало нестерпно боляче.

– ...Я зрозумів. Вибач мені, будь ласка. Не треба психолога. І тебе я теж більше не потурбую, обіцяю, – тихо відповів він так, наче прощався навіки.

– Дене! Прошу: не ображайся. Просто між нами нічого не може бути, з багатьох причин. Це неможливо, – промовляла я, а самій здавалося, що ріжу себе по живому. Він мовчки повернувся, низько опустив свою чарівну голову й пішов.

Скоро настав день татового ювілею. В сукні, що прислала Каста я виглядала просто неймовірно. На фото вона була так-собі, а насправді виглядала фантастично. Запевняю Вас: таке теж трапляється в Інтернеті! Мама бігала, як дзиґа й муштрувала всіх. А коли почали збиратися гості, ми вийшли, щоб вітати їх біля входу. Багатьох татових колег я знала. В основному вони приперлися з дружинами та навіть були декілька прищавих діточок-підлітків, але мені компанія тут явно не світила.

Та на середині тостів приїхав якийсь важливий чоловік, з охороною. Заради нього татко, як піонер, вибіг аж на вулицю й привів до столу, підтримуючи під ручку.

– Шановний Вітольде, прошу Вас познайомитись з моєю дружиною та донькою. А це - мій найкращий та найдорожчий партнер! – лестиво промовив тато й стрункий сивочолий дід зупинив на мені очманілий погляд.

На ньому був дорогущий костюм, мабуть, шитий на замовлення в якогось іменитого кутюр’є. Запонки сяяли справжніми рубінами, а лице татового ровесника було настільки «відшліфованим та накрохмаленим», що навіть в мої двадцять два – було трохи заздрісно. Гармонійно підібрана до форми лиця борідка підкреслювала смак його стиліста і взагалі гість, явно належав до якогось вишуканого товариства.

Він галантно доторкнувся до наших з матір’ю ручок та й пішов у супроводі батька на почесне вільне місце. З почутого я зрозуміла, що ні графом, ні дипломатом той дядько не був, бо якщо ж компаньйон – то фінансист або юрист.

Перед гарячим столом почалися танці. Вітольд терпляче дочекався цього моменту й миттю опинився біля мене.

– Панянка дозволить? – запитав він і я зрозуміла, що він поляк. Акцент видавав діда з головою.

– Так, будь ласка, – подала я йому ручку.

Як для свого віку - рухався дід прекрасно. Звісно мені дурній здавалося, що він старий. Але в танці чоловік проявляв такі здібності, що не кожному юнакові до снаги. Свою національність пан підкреслював щирими компліментами та жартами. Поляки дуже люблять красивих молодих дівчат. Це я зрозуміла з його поведінки.

Коли танок закінчився, Вітольд граційно підвів мене до тата й, знову цілуючи мені ручку, промовив:

– Дякую! Донька у тебе, колего, просто неймовірна красуня...

Розділ 7. Щастя на дотик

Татків ювілей пройшов вдало та вже забувався. Якось ввечері після роботи, я зайшла до супермаркету й шукала щось смачне, або просто не хотіла йти додому.

– Дівчино, чого у вашому супермаркеті ціни, як на ринку, скачуть? – незадоволено спитала я у людини, що до цінників не мала ніякого відношення.

– Що Ви маєте на увазі? – не здавалась переді мною ровесниця, мирно протираючи баночки в залі Екомаркету.

– Ну, дивіться: код один і той же, а різниця на цінниках майже в двадцять гривень. По-вашому, це нормально? – добивала я ерудицією нещасну.

– Вам покликати адміністратора? – знизала плечима вона.

– Та навіщо він мені здався? Я краще до Фори сходжу, навпроти. Там цінники виставлені, наче на параді, – кинула я баночку на полицю й хотіла вийти, але зіштовхнулась з якимось чоловіком та намагалась обійти перешкоду. – Вибачте, будь ласка!

– Перепрошую, це я винен! – почула я голос Дена й підняла на нього здивовані очі.

– Привіт! А що ти тут робиш, в такий час? Це ж не твій район.

– А мені у твоєму більше подобається, – емоційно вимовив він і знітився, згадавши, що обіцяв не залицятись. – Вибач...

– За що? Ввічливість ти вже проявив, тоді за що знову перепрошувати? – тепло посміхнулась я й сама провокувала на приязнь.

– За те, що обіцяв, але виконати не в змозі...

– Та перестань, будь ласка. Я спілкуватися з тобою не відмовлялась, просто дещо заборонила і все, – роз’яснила свої вимоги я, від чого Ден страшенно зрадів.

– Правда? А я думав до тебе взагалі підходити не можна.

– Так ти й не підходиш більше. Проскочиш, наче вжалений та навіть не глянеш в мій бік.

– Бо ти заборонила. А мені та розмова й досі болить... – тихо зізнався він і я не витримала:

– Давай шукай, що хотів, а потім підвезеш мене додому!

– Не треба нічого шукати, – знову загорілись жагою його очі. – Я вже знайшов.

Він посадив мене у свою стареньку Шкоду та виїхав на проспект. Наразі мені здавалося, що можу їхати з ним так довіку! Можна до раю, а можна до пекла, тільки б поруч. Я страшилася своїх думок та намагалася не демонструвати того шаленого настрою, що вже вирував у мені. А коли у дворі Ден вийшов відчинити дверцята, мене наче біс попутав, і я спитала:

– Кави хочеш?

– Що? – недовірливо примружився він.

– Ти чув. Батьки на дачі. А мені одній сумно. Пішли? – промовила я, на перший погляд, звичайні слова та розуміла, що зупинитися ми вже не зможемо ні за яку ціну...

– Понад усе на світі хочу, – якось урочисто сказав він і схвильовано зітхнув.

У нас вдома було гарно. Я провела гостя у вітальню й плеснула в долоні. Миттю «розумний дім» увімкнув приємну музику, а я пішла до кухні варити каву, але не встигла. Мабуть, Дену стало сумно наодинці слухати саксофон. Він обережно підійшов до мене ззаду й тихенько пригорнувся всім тілом. Сьогодні нічого не питав і не казав, а лише дихав мені в потилицю своїм теплом та пестив волосся губами. Від болючої насолоди я заплющила очі й відставила з панелі турку.

Господи! Вперше в житті мені було так неймовірно добре тільки тому, що поруч саме Він. Я боялася зробити зайвий рух, щоб не прокинутися від чарівного сну. Не могла повірити, що все це відбувається з нами насправді. Моє бідне серце билося так гучно й зрадливо, наче зараз прив’язану переїде потяг. Здавалося, що розум вже залишив мене, а Ден провів руками по моїх плечах і, не отримавши спротиву, лагідно опустив їх на мій збуджений до нестями живіт. Я не стрималась і зойкнула, а він неквапливо підіймав долоні все вище, аж доки не оповив ними мої груди. Від його ніжних пестощів мені стало важко дихати і я забула про все, що думала та говорила раніше. Тепер він володів мною повністю і мені було байдуже, і до дружини, й до доньки. Наразі я б продала душу дияволу, тільки щоб він тримав мене ось так нероздільно та дарував свій блаженний світ...

Ден тихенько застогнав і продовжував тулитися обережно, наче янгол. Я чула, як рветься з його грудей до мене спантеличене серце. Ми стояли посеред кухні, в одязі, без поцілунків та розмов про кохання, а я вже розуміла, що те жіноче щастя існує!

– Сніжиночко... Господи, мої мрії збуваються. Я ще не вірю... – ледве чутно прошепотів мені на вушко він і я затремтіла всім тілом та ослабла в його руках. Вперше, без близькості, я пульсувала солодкою мукою в його обіймах і бідолашний божеволів від того, що бачить.

– Дене... Як же довго я чекала на твій дотик. Пробач за все, що говорила раніше. Ти заповнив всю мою душу відразу і немає нікого на землі, щоб витіснити тебе звідти. Мені нічого не треба, тільки відчувати тебе ось так поруч і танути...

– Навіщо вибачаєшся? Я відчував наш світ. За те, що робиться між нами життя можна віддати. Але я хочу трішечки пожити, щоб дарувати кожну мить і кожен подих лише тобі одній...

Ден розвернув мене до себе обличчям і тепер торкався до нього найніжнішими поцілунками, легенько наче вітерець. Скільки ночей я провела без сну, намагаючись уявляти це дійство! З того самого першого погляду відчула страшну силу його влади наді мною. Інколи я боялась бути грішною, але ж як я марила бути грішною з Ним...

Зараз мені знову захотілося потонути в глибині його очей, тому я обійняла долоньками лице Дена і попросила:

– Побудь ними в мені. Твій погляд – це найпрекрасніше з усього, що я бачила на землі. Я намагалась боротися, але ти моє блаженство, з яким вже ніколи не справитися...

Відтоді та на все життя я зрозуміла, що немає більшого щастя, ніж просто дивитися в Його очі, чути Його голос і дихати поруч. І вже не страшно ні дощу, ні снігу, ні кінця світу взагалі. Тільки б розчинятися в Його погляді й вірити в надприродне.

– Дякую тобі... Я не знав, що вмію так кохати. Це вже не я, а перевтілення якесь. Легенька оболонка, а всередині ти і кохання... Не треба боротись. Неможливо. Дозволь нашим душам бути разом, – тихенько попрохав він.

– Вони весь час разом. Я скорилась та лише тобі підвладна... Пішли до мене, – забула я про каву, протерла сльозинки, взяла його за руку і всім єством відчула щастя на дотик.

Одяг поступово зник і тепер ми зліпилися тілами так, наче давно не бачились. Мабуть, то була розлука у кілька минулих життів, але тепер ми вже зустрілись. Я тихенько розвернула каблучку на пальці олександритом вниз, щоб не поранити коханого, а може, щоб сховати зраду? Наразі я не думала про Алекса, бо він назавжди залишився в минулому житті. Тільки один чоловік заповнив весь мій простір і я божеволіла від усвідомлення, що зараз він заповнить собою моє тіло. Ден ще й досі слухняно чекав згоди, а я заглянула у його чарівні очі й тихенько сказала:

– Ти прийшов до мене з небес. Тому нехай це буде, як вперше і востаннє у житті. Саме так я хочу...

Завжди веселий і дотепний, зараз він був серйозним і мовчазним. Таким, наче й справді то була остання мить нашого життя. Ми відчули, що дійсно народились одним цілим. Не придумали люди слів, якими передати ту неймовірну ніжність і блаженство, що поглинули нас. Зараз ми ще не знали: скільки горя чекає попереду та губилися серед світів, захлинаючись від найгострішого меду і не могли розділитись.

– Кохаю... – ворушились його ніжні вуста.

– Кохаю... – віддзеркалювалась в ньому моя душа й належала найріднішому.

Чому він не прийшов трішки раніше, щоб бути лише моїм? Скільки щастя, серед сонця і зірок, розпорошили б ми вже по всесвіту!

– Можна я залишусь на ніч? – почула я виконання своїх мрій.

– Можна. Я б хотіла сказати: залишайся на все життя, але це ти вирішиш сам.

А він пригорнув мене ще лагідніше і тихо відповів:

– Сам я вже нічого не хочу вирішувати. Я чекав, коли Бог поєднає нас навіки. Ти ж відчуваєш, як могутньо керує нами неймовірне Кохання, без права на помилування.

Розділ 8. Будь ти проклята

Більше ніколи в моєму житті не буде такої неймовірно чарівної ночі. Будуть інші, може кращі, але ця була перша! Господь почув і виконав мою мольбу про єдиного у світі. І хоч колись я не знала: як це, але дуже чекала й Він прийшов. Може не так складно, як у казках, але коли одного разу я побачила ті божественні очі – вони більше не покинули мене. Й до скону не покинуть!

Зовсім зморені, але нескінченно щасливі, на світанку ми відключились на пару годинок. Прокинулись життєрадісні та сплетені в обіймах так, наче провели шлюбну ніч й попереду нас чекає медовий місяць та ціле щасливе життя. Ден без перестанку сипав дотепними жартами відносно мого носика, ніжок та носив на руках по кухні, коли я намагалась готувати сніданок. А я верещала й розсипала блаженний сміх. Його добу неголене личко зводило мене з розуму більше, ніж гладеньке. За столом ми годували одне одного з рук. Я сиділа на колінах, в Його обіймах, і це просто заворожувало. На жаль і такий сніданок вже ніколи не повториться в нашому житті. Звичайно, кожна мить неповторна, але залишимо прогнози на майбутнє. А поки нехай собі щастя зашкалює, бо ми ще не знаємо, що чекає нас за порогом мого дому.

З учорашнього дня ми з Деном вимкнули телефони й тепер я побачила кілька пропущених дзвінків від Алекса. А ще хрещений звечора шукав Дена, а вранці гучно нагримав на нього та невідкладно відправив на Борщагівку, де «горіли» строки здачі об’єкта. Мій коханий весело підморгнув, тихенько поцілував в щічку та й помчав працювати. А я марно натискала виклик Алекса, бо він весь час знаходився поза зоною досягнення...

Від божевільної ночі кохання я засинала на ходу. Але згадуючи деякі моменти, мої очі миттю спалахували та готові були виконати що завгодно. З паперами знову приперлася працелюбна Мілка:

– Ого! Бачу, ви не сумували сьогодні вночі! – розсміялась пишногруда красуня, а я невинно повела плечем та здивовано запитала:

– Про що це ти, Мілочко? Я не розумію.

– Ага, не розуміє вона! Дитино, та в мене коханців було більше, ніж волосся на голові. І ти думаєш, що я не можу розпізнати з першого погляду: хто, де і скільки? Зараз зіштовхнулась у дверях з красунчиком Деном і побачила той самий вираз обличчя, який сяє на тобі. Та й сорочка у нього вчорашня. Порада на майбутнє: заведи у себе в гардеробі йому кілька, на заміну, а то ж не тільки в мене очі є. А Денчик-красава! Добився таки свого...

Отаке почула я не від жінки-психолога, а від звичайної працівниці розрахункового відділу й зрозуміла, що вона не тим заробляє собі на хліб. А через те, що виправдовуватися не було ніякого сенсу, я просто пожартувала:

– Дякую за пораду, Міло. Ми обов’язково поповнимо гардероб!

Та в районі обіду сталося наджахливе. Мені зателефонували з поліції й викликали на упізнання тіла. Я ледве не збожеволіла, бо відразу подумала про Дена...

– Коваль Олександр Михайлович Вам хто? – спитали мене з трубки.

– Мій хлопець, а що? – від щастя, що переповнювало мене, я поки не доперла слова «упізнання».

– Я розумію, що це важко чути, але ж включіть мізки й почуйте мене: Вам треба упізнати тіло. Я скинув адресу.

Я сиділа, вчепившись руками в стіл та намагалась не збожеволіти. Тобто поки я ховала на пальці його каблучку та всю ніч займалась шаленим коханням з Деном, мій Алекс загинув? Як? Чому? Від чого? Наразі мені здалося, що настала ніч, бо все стемніло й кудись зникло...

...Прокинулась я на канапі в кімнаті відпочинку шефа. Мілка стирчала наді мною й тикала під носиком хусточкою з аміаком. А хрещений, що рідко бував на місці, зараз злякано дивився на мене та викликав швидку.

– Ти що вже й вагітна? – тихенько прошепотіла мені на вухо Мілка. – Ну ви даєте, спринтери...

– Ні! У мене хлопець загинув. Дзвонили з поліції про упізнання... Від цього я, мабуть, і відключилась, – сказала я і все згадала.

– Ну, наша поліція нас береже! Хто про таке телефоном сповіщає? – розбушувалась бухгалтерка, а шеф з розумінням дорослої людини закивав головою:

– Робота у них така, Людмило Олександрівно. Ніколи цим людям слова підбирати. У них за добу різних випадків багато, ось і не опускаються до манер. Як ти, Сніжинко? Зараз будуть медики, я викликав «Бориса».

– Навіщо, хрещений? Чим вони мені допоможуть? – лила сльози я й відчувала дику слабкість у всьому тілі, а ще страшенний біль на душі. Той, з яким медикам точно не справитись.

– Як це «навіщо»? Нехай подивляться, чи щось вколють тобі. Тепер твої батьки мене точно зі світу зживуть! Нащо я тільки взяв на себе таку відповідальність? – бігав по кімнаті відпочинку дядя Гоша і зараз зовсім не був схожий на керівника серйозної компанії.

– Хрещений, прошу тебе! Мені й так непереливки. В чому ж твоя вина, що мого... О, Господи! – в мене почалась істерика, але дуже вчасно приїхала бригада «Бориса». Вони вкололи мені якусь гидоту, від котрої стало байдуже до всього на світі. Лише одне не піддавалось ніяким седативам – я страшенно хотіла бачити Дена...

Мабуть, шустра Мілка вже зателефонувала йому, бо не встигли ми зібратись у поліцію, як Денис забіг до приймальні та, не звертаючи ніякої уваги на трьох-чотирьох сторонніх свідків, кинувся переді мною на коліна.

– Що з тобою? Що сталося? – пестив він долонями моє мокре лице.

Людмила Олександрівна та, що зранку робила нам компліменти, тільки здивовано кивала головою й чомусь промовляла:

– А я ще лаяла себе за різноплановість відносин...

– Денисе Миколайовичу, тримайте себе в руках, будь ласка. Чого Ви тут взагалі? Я куди Вас відправив? – намагався розібратись у керованій ним Санта-Барбарі мій хрещений.

– Георгію Олексійовичу, я все зроблю, тільки зараз мені треба бути тут. Я поїду зі Сніжаною Тарасівною. А про об’єкт все Вам доповім пізніше. Так і не інакше, – відрізав хрещеному мій Ден.

– Добре. Але без фанатизму! – знизав плечима Дорошенко, тяжко зітхнув та й пішов за свій стіл.

– Ну, закрутилась у вас інтрига! Я так розумію, що теж можу бути вільною? – з натяком сказала Мілка й повела медиків на вихід.

Ден витирав мої сльозинки й шепотів:

– Не переймайся, маленька, ти невинна. Тільки я не можу втямити: куди він за вчора встиг вляпатись? Що такий бешкетник був?

– Ні, Денчику, він був дуже хороший. Я взагалі не розумію: що могло статися, – хлюпала я носиком.

Ми з Деном поїхали до поліції. У своєму горі я не відразу зрозуміла, що це відділення нашого району і вбили Алекса біля самісінького дому. Молодий слідак був гарячим і слів особливо не підбирав. Поки я була шокована, він намагався випитати: де я була вчора, з ким і скільки. Але Ден упевнено тримав мене за руку та відповів, що він мій зведений брат і вчора я весь день провела з ним та родичами. Потім він кинув ще кілька розумних юридичних фраз та запитав у поліціянта:

– А можна, коротко, що все-таки сталося?

– Не можна. Йде слідство. Можу лише сказати, що загиблий Коваль був учасником колективної бійки. Начебто захищав якусь жінку, та вона з місця зникла. Свідчення путані. А, скажіть: ваш знайомий любив ходити з ножем?

– Ніколи в житті! – впевнено відповіла я. І це була правда. Навіть якби було інакше – я все одно захистила б Алекса, бо він на те заслуговував.

– Значить ніж був у іншого. Хтось професійно ширнув. Будемо шукати сидільців. Жаль, що він не викликав допомогу, а витрачав дорогоцінний час ось на це, – слідчий відкрив фото у себе в телефоні та я виразно побачила на знайомому паркані криві червоні літери: «Кохаю...»

Далі я б відключилась знову, але ми вже зайшли в страшне місце. Паталогоанатом автоматично дав мені пляшечку з нашатирем і спокійно сказав:

– Все в порядку. Готові?

Ден поняття не мав, як виглядав мій Алекс, але кивнув головою й дядько в темному довгому халаті відкрив нам страшну картину. На металевому столі, білий і неживий, лежав мій перший хлопець, який до вчора був життєрадісним і щасливим...

– Де підписати, це він, – почула я слова Дена, а далі знову нічого не пам’ятаю.

Коли ми опинилися на лавці під відділенням поліції, з дверей вийшла тьотя Оля – мама Алекса. Очі нещасної жінки, що тільки-но втратила єдиного сина, були порожніми й злими. Проходячи повз нас, вона глянула на мене колючим поглядом і прошипіла:

– Що, задоволена шльондро розбещена? Він же тебе більше, ніж мене любив. Я спеціально покликала, щоб ти побачила справу рук своїх. Ненавиджу. Будь ти проклята!

І пішла собі. А я сиділа поруч зі своїм коханим чоловіком і тихенько плакала. Як же нещадно Доля тримає баланс! В один день я стала найщасливішою й найнещаснішою на землі.

Розділ 9. Біда одна не ходить

Поховали Алекса в могилі батька, з підзахороненням. Це звучить дико, але якщо подумати – тепер удвох їм буде не так сумно. Спочатку тьотя Оля була категорично проти моєї присутності на похороні, але коли ми прийшли всією родиною, вона погодилася. Дивно, та в цьому страшному випадку мої батьки повелися більш ніж достойно. Вони підтримували мене, а тато запропонував Ользі Карпівні фінансову допомогу. Через мій стан Ден теж намагався прийти, але я розуміла, що це блюзнірство й заборонила новому коханцю з’являтись на похороні свого попередника.