Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

– Щось погане? Хтось захворів? Не мовчи, будь ласка...

Тоді він мовчки підвівся, підійшов до мене впритул, нахилився і вперше доторкнувся до моєї щоки своїми божественними вустами.

– За що це мені? – спитала я та відчула як гаряче стало у всьому тілі.

– Вибач мені, що так довго мовчав. Я кохаю тебе з того дня, як побачив. Нічого не можу з собою вдіяти. Дорошенко наказав мені не зваблювати тебе. Я не хотів! Брешу: хотів. Кожної миті втрачаю розум, як тільки думаю про тебе. А думаю я про тебе завжди... Що мені робити?

Такого я від нього не чекала! Брешу: чекала. Кожного дня, з моменту зустрічі на будівельному майданчику, біля страшного трактора, чекала його освідчення. Ну, не можу я без Нього! Як же мені хотілося зараз кинутися в Його гарячі обійми й залишитися там навіки! Але ж жорстокі люди нас точно засудять. Він чоловік, у якого є маленьке дитя. А я зваблива секретарка й не більше! Господи, навіщо ти подарував нам зустріч і ці страждання? Хіба не можна було залишити йому родину, а мені закоханого Алекса? Все це пронеслось в моїй голові в долі секунд. А потім, як мене навчали на лекціях з психології, відмінниця опустила очі й тихо спитала:

– Дене, ти прийняв якісь ліки? Бо на п’яного зовсім не схожий.

– Ще й як схожий! З того часу, як побачив тебе серед пилюки у старому дворі – п’яним ходжу. Ти застрягла у моєму серці, наче спис чи куля. І воно весь час за тобою болить. Так, я для тебе ніхто і в мене купа проблем. Але почуття не відпускає! Кожного дня обіцяю, що не буду чіплятись, та як тільки бачу твій неймовірний погляд – забуваю про все. Невже ти нічого не хочеш мені сказати? Тендітна Сніжинко, скажи мені хоч щось. Адже я відчуваю, як в тобі те ж саме живе...

Зараз мені здавалося, що я розгубилась серед світів і не можу об’єднати розум і серце. А він дивився на мене з такою безмежною надією й сподіваннями, що я хотіла померти - тільки б не відмовляти йому.

– Дене, я ще ніколи не бувала в подібній ситуації. Розумієш, у мене є хлопчик зі школи. Ми ходимо з ним в кіно та клуб, а ти говориш про НАС... Так, у тебе багато нерозв'язаних проблем, тут хрещений правий. Я не знаю, як реагувати на те, що ти сказав, – намагалась бути правильною я, а всередині давив такий тяжкий біль, що врятувати могли лише його блаженні обійми.

Та я ще й досі бачила перед собою ту дурну жінку, з дитинкою в зеленці. Крім того, мені поки ніхто не довів, що між ними все скінчено. Навіщось же вона бігає до нього сюди? А я не хочу бути причиною сліз тієї маленької дівчинки, бо він її батько! І що з того, що кохаю я Його, як нікого у цьому житті?

– Чому? Сніжиночко, ти для мене повітря і сонце, світло і небо та й саме життя на землі. Хоча ти це й без мене знаєш, – змучено прошепотів він я наважилась:

– Денисе Миколайовичу, зараз просто йдіть. Бо я не хочу бути причиною Ваших бід. Дене, будь ласка, не роби гірше для всіх. Ми були друзями – нехай так і залишається.

– Та не можемо ми бути друзями, Сніжинко! Я коли вранці тебе в офісі побачу, то здається, що заново народжуюся на світ і цілісінький день щасливим ходжу лише від того, що побачив. Як нам після цього бути друзями?

– Дене, мене навчали аналізувати фінанси та кадри. А для допомоги у твоїй ситуації – треба звернутись до професійного психолога. Зрозумій: я не буду для тебе ні повітрям, ні сонцем. У мене є коханий хлопець і мені добре з ним, – навіщось сказала я неправду і самій стало нестерпно боляче.

– ...Я зрозумів. Вибач мені, будь ласка. Не треба психолога. І тебе я теж більше не потурбую, обіцяю, – тихо відповів він так, наче прощався навіки.

– Дене! Прошу: не ображайся. Просто між нами нічого не може бути, з багатьох причин. Це неможливо, – промовляла я, а самій здавалося, що ріжу себе по живому. Він мовчки повернувся, низько опустив свою чарівну голову й пішов.

Скоро настав день татового ювілею. В сукні, що прислала Каста я виглядала просто неймовірно. На фото вона була так-собі, а насправді виглядала фантастично. Запевняю Вас: таке теж трапляється в Інтернеті! Мама бігала, як дзиґа й муштрувала всіх. А коли почали збиратися гості, ми вийшли, щоб вітати їх біля входу. Багатьох татових колег я знала. В основному вони приперлися з дружинами та навіть були декілька прищавих діточок-підлітків, але мені компанія тут явно не світила.

Та на середині тостів приїхав якийсь важливий чоловік, з охороною. Заради нього татко, як піонер, вибіг аж на вулицю й привів до столу, підтримуючи під ручку.

– Шановний Вітольде, прошу Вас познайомитись з моєю дружиною та донькою. А це - мій найкращий та найдорожчий партнер! – лестиво промовив тато й стрункий сивочолий дід зупинив на мені очманілий погляд.

На ньому був дорогущий костюм, мабуть, шитий на замовлення в якогось іменитого кутюр’є. Запонки сяяли справжніми рубінами, а лице татового ровесника було настільки «відшліфованим та накрохмаленим», що навіть в мої двадцять два – було трохи заздрісно. Гармонійно підібрана до форми лиця борідка підкреслювала смак його стиліста і взагалі гість, явно належав до якогось вишуканого товариства.

Він галантно доторкнувся до наших з матір’ю ручок та й пішов у супроводі батька на почесне вільне місце. З почутого я зрозуміла, що ні графом, ні дипломатом той дядько не був, бо якщо ж компаньйон – то фінансист або юрист.

Перед гарячим столом почалися танці. Вітольд терпляче дочекався цього моменту й миттю опинився біля мене.

– Панянка дозволить? – запитав він і я зрозуміла, що він поляк. Акцент видавав діда з головою.

– Так, будь ласка, – подала я йому ручку.

Як для свого віку - рухався дід прекрасно. Звісно мені дурній здавалося, що він старий. Але в танці чоловік проявляв такі здібності, що не кожному юнакові до снаги. Свою національність пан підкреслював щирими компліментами та жартами. Поляки дуже люблять красивих молодих дівчат. Це я зрозуміла з його поведінки.

Коли танок закінчився, Вітольд граційно підвів мене до тата й, знову цілуючи мені ручку, промовив:

– Дякую! Донька у тебе, колего, просто неймовірна красуня...

Розділ 7. Щастя на дотик

Татків ювілей пройшов вдало та вже забувався. Якось ввечері після роботи, я зайшла до супермаркету й шукала щось смачне, або просто не хотіла йти додому.

– Дівчино, чого у вашому супермаркеті ціни, як на ринку, скачуть? – незадоволено спитала я у людини, що до цінників не мала ніякого відношення.

– Що Ви маєте на увазі? – не здавалась переді мною ровесниця, мирно протираючи баночки в залі Екомаркету.

– Ну, дивіться: код один і той же, а різниця на цінниках майже в двадцять гривень. По-вашому, це нормально? – добивала я ерудицією нещасну.

– Вам покликати адміністратора? – знизала плечима вона.

– Та навіщо він мені здався? Я краще до Фори сходжу, навпроти. Там цінники виставлені, наче на параді, – кинула я баночку на полицю й хотіла вийти, але зіштовхнулась з якимось чоловіком та намагалась обійти перешкоду. – Вибачте, будь ласка!

– Перепрошую, це я винен! – почула я голос Дена й підняла на нього здивовані очі.

– Привіт! А що ти тут робиш, в такий час? Це ж не твій район.

– А мені у твоєму більше подобається, – емоційно вимовив він і знітився, згадавши, що обіцяв не залицятись. – Вибач...

– За що? Ввічливість ти вже проявив, тоді за що знову перепрошувати? – тепло посміхнулась я й сама провокувала на приязнь.

– За те, що обіцяв, але виконати не в змозі...

– Та перестань, будь ласка. Я спілкуватися з тобою не відмовлялась, просто дещо заборонила і все, – роз’яснила свої вимоги я, від чого Ден страшенно зрадів.

– Правда? А я думав до тебе взагалі підходити не можна.

– Так ти й не підходиш більше. Проскочиш, наче вжалений та навіть не глянеш в мій бік.

– Бо ти заборонила. А мені та розмова й досі болить... – тихо зізнався він і я не витримала:

– Давай шукай, що хотів, а потім підвезеш мене додому!

– Не треба нічого шукати, – знову загорілись жагою його очі. – Я вже знайшов.

Він посадив мене у свою стареньку Шкоду та виїхав на проспект. Наразі мені здавалося, що можу їхати з ним так довіку! Можна до раю, а можна до пекла, тільки б поруч. Я страшилася своїх думок та намагалася не демонструвати того шаленого настрою, що вже вирував у мені. А коли у дворі Ден вийшов відчинити дверцята, мене наче біс попутав, і я спитала:

– Кави хочеш?

– Що? – недовірливо примружився він.

– Ти чув. Батьки на дачі. А мені одній сумно. Пішли? – промовила я, на перший погляд, звичайні слова та розуміла, що зупинитися ми вже не зможемо ні за яку ціну...

– Понад усе на світі хочу, – якось урочисто сказав він і схвильовано зітхнув.

У нас вдома було гарно. Я провела гостя у вітальню й плеснула в долоні. Миттю «розумний дім» увімкнув приємну музику, а я пішла до кухні варити каву, але не встигла. Мабуть, Дену стало сумно наодинці слухати саксофон. Він обережно підійшов до мене ззаду й тихенько пригорнувся всім тілом. Сьогодні нічого не питав і не казав, а лише дихав мені в потилицю своїм теплом та пестив волосся губами. Від болючої насолоди я заплющила очі й відставила з панелі турку.

Господи! Вперше в житті мені було так неймовірно добре тільки тому, що поруч саме Він. Я боялася зробити зайвий рух, щоб не прокинутися від чарівного сну. Не могла повірити, що все це відбувається з нами насправді. Моє бідне серце билося так гучно й зрадливо, наче зараз прив’язану переїде потяг. Здавалося, що розум вже залишив мене, а Ден провів руками по моїх плечах і, не отримавши спротиву, лагідно опустив їх на мій збуджений до нестями живіт. Я не стрималась і зойкнула, а він неквапливо підіймав долоні все вище, аж доки не оповив ними мої груди. Від його ніжних пестощів мені стало важко дихати і я забула про все, що думала та говорила раніше. Тепер він володів мною повністю і мені було байдуже, і до дружини, й до доньки. Наразі я б продала душу дияволу, тільки щоб він тримав мене ось так нероздільно та дарував свій блаженний світ...

Ден тихенько застогнав і продовжував тулитися обережно, наче янгол. Я чула, як рветься з його грудей до мене спантеличене серце. Ми стояли посеред кухні, в одязі, без поцілунків та розмов про кохання, а я вже розуміла, що те жіноче щастя існує!

– Сніжиночко... Господи, мої мрії збуваються. Я ще не вірю... – ледве чутно прошепотів мені на вушко він і я затремтіла всім тілом та ослабла в його руках. Вперше, без близькості, я пульсувала солодкою мукою в його обіймах і бідолашний божеволів від того, що бачить.

– Дене... Як же довго я чекала на твій дотик. Пробач за все, що говорила раніше. Ти заповнив всю мою душу відразу і немає нікого на землі, щоб витіснити тебе звідти. Мені нічого не треба, тільки відчувати тебе ось так поруч і танути...

– Навіщо вибачаєшся? Я відчував наш світ. За те, що робиться між нами життя можна віддати. Але я хочу трішечки пожити, щоб дарувати кожну мить і кожен подих лише тобі одній...

Ден розвернув мене до себе обличчям і тепер торкався до нього найніжнішими поцілунками, легенько наче вітерець. Скільки ночей я провела без сну, намагаючись уявляти це дійство! З того самого першого погляду відчула страшну силу його влади наді мною. Інколи я боялась бути грішною, але ж як я марила бути грішною з Ним...

Зараз мені знову захотілося потонути в глибині його очей, тому я обійняла долоньками лице Дена і попросила:

– Побудь ними в мені. Твій погляд – це найпрекрасніше з усього, що я бачила на землі. Я намагалась боротися, але ти моє блаженство, з яким вже ніколи не справитися...

Відтоді та на все життя я зрозуміла, що немає більшого щастя, ніж просто дивитися в Його очі, чути Його голос і дихати поруч. І вже не страшно ні дощу, ні снігу, ні кінця світу взагалі. Тільки б розчинятися в Його погляді й вірити в надприродне.

– Дякую тобі... Я не знав, що вмію так кохати. Це вже не я, а перевтілення якесь. Легенька оболонка, а всередині ти і кохання... Не треба боротись. Неможливо. Дозволь нашим душам бути разом, – тихенько попрохав він.

– Вони весь час разом. Я скорилась та лише тобі підвладна... Пішли до мене, – забула я про каву, протерла сльозинки, взяла його за руку і всім єством відчула щастя на дотик.

Одяг поступово зник і тепер ми зліпилися тілами так, наче давно не бачились. Мабуть, то була розлука у кілька минулих життів, але тепер ми вже зустрілись. Я тихенько розвернула каблучку на пальці олександритом вниз, щоб не поранити коханого, а може, щоб сховати зраду? Наразі я не думала про Алекса, бо він назавжди залишився в минулому житті. Тільки один чоловік заповнив весь мій простір і я божеволіла від усвідомлення, що зараз він заповнить собою моє тіло. Ден ще й досі слухняно чекав згоди, а я заглянула у його чарівні очі й тихенько сказала:

– Ти прийшов до мене з небес. Тому нехай це буде, як вперше і востаннє у житті. Саме так я хочу...

Завжди веселий і дотепний, зараз він був серйозним і мовчазним. Таким, наче й справді то була остання мить нашого життя. Ми відчули, що дійсно народились одним цілим. Не придумали люди слів, якими передати ту неймовірну ніжність і блаженство, що поглинули нас. Зараз ми ще не знали: скільки горя чекає попереду та губилися серед світів, захлинаючись від найгострішого меду і не могли розділитись.

– Кохаю... – ворушились його ніжні вуста.

– Кохаю... – віддзеркалювалась в ньому моя душа й належала найріднішому.

Чому він не прийшов трішки раніше, щоб бути лише моїм? Скільки щастя, серед сонця і зірок, розпорошили б ми вже по всесвіту!

– Можна я залишусь на ніч? – почула я виконання своїх мрій.

– Можна. Я б хотіла сказати: залишайся на все життя, але це ти вирішиш сам.

А він пригорнув мене ще лагідніше і тихо відповів:

– Сам я вже нічого не хочу вирішувати. Я чекав, коли Бог поєднає нас навіки. Ти ж відчуваєш, як могутньо керує нами неймовірне Кохання, без права на помилування.

Розділ 8. Будь ти проклята

Більше ніколи в моєму житті не буде такої неймовірно чарівної ночі. Будуть інші, може кращі, але ця була перша! Господь почув і виконав мою мольбу про єдиного у світі. І хоч колись я не знала: як це, але дуже чекала й Він прийшов. Може не так складно, як у казках, але коли одного разу я побачила ті божественні очі – вони більше не покинули мене. Й до скону не покинуть!

Зовсім зморені, але нескінченно щасливі, на світанку ми відключились на пару годинок. Прокинулись життєрадісні та сплетені в обіймах так, наче провели шлюбну ніч й попереду нас чекає медовий місяць та ціле щасливе життя. Ден без перестанку сипав дотепними жартами відносно мого носика, ніжок та носив на руках по кухні, коли я намагалась готувати сніданок. А я верещала й розсипала блаженний сміх. Його добу неголене личко зводило мене з розуму більше, ніж гладеньке. За столом ми годували одне одного з рук. Я сиділа на колінах, в Його обіймах, і це просто заворожувало. На жаль і такий сніданок вже ніколи не повториться в нашому житті. Звичайно, кожна мить неповторна, але залишимо прогнози на майбутнє. А поки нехай собі щастя зашкалює, бо ми ще не знаємо, що чекає нас за порогом мого дому.

З учорашнього дня ми з Деном вимкнули телефони й тепер я побачила кілька пропущених дзвінків від Алекса. А ще хрещений звечора шукав Дена, а вранці гучно нагримав на нього та невідкладно відправив на Борщагівку, де «горіли» строки здачі об’єкта. Мій коханий весело підморгнув, тихенько поцілував в щічку та й помчав працювати. А я марно натискала виклик Алекса, бо він весь час знаходився поза зоною досягнення...

Від божевільної ночі кохання я засинала на ходу. Але згадуючи деякі моменти, мої очі миттю спалахували та готові були виконати що завгодно. З паперами знову приперлася працелюбна Мілка:

– Ого! Бачу, ви не сумували сьогодні вночі! – розсміялась пишногруда красуня, а я невинно повела плечем та здивовано запитала:

– Про що це ти, Мілочко? Я не розумію.

– Ага, не розуміє вона! Дитино, та в мене коханців було більше, ніж волосся на голові. І ти думаєш, що я не можу розпізнати з першого погляду: хто, де і скільки? Зараз зіштовхнулась у дверях з красунчиком Деном і побачила той самий вираз обличчя, який сяє на тобі. Та й сорочка у нього вчорашня. Порада на майбутнє: заведи у себе в гардеробі йому кілька, на заміну, а то ж не тільки в мене очі є. А Денчик-красава! Добився таки свого...

Отаке почула я не від жінки-психолога, а від звичайної працівниці розрахункового відділу й зрозуміла, що вона не тим заробляє собі на хліб. А через те, що виправдовуватися не було ніякого сенсу, я просто пожартувала:

– Дякую за пораду, Міло. Ми обов’язково поповнимо гардероб!

Та в районі обіду сталося наджахливе. Мені зателефонували з поліції й викликали на упізнання тіла. Я ледве не збожеволіла, бо відразу подумала про Дена...

– Коваль Олександр Михайлович Вам хто? – спитали мене з трубки.

– Мій хлопець, а що? – від щастя, що переповнювало мене, я поки не доперла слова «упізнання».

– Я розумію, що це важко чути, але ж включіть мізки й почуйте мене: Вам треба упізнати тіло. Я скинув адресу.

Я сиділа, вчепившись руками в стіл та намагалась не збожеволіти. Тобто поки я ховала на пальці його каблучку та всю ніч займалась шаленим коханням з Деном, мій Алекс загинув? Як? Чому? Від чого? Наразі мені здалося, що настала ніч, бо все стемніло й кудись зникло...

...Прокинулась я на канапі в кімнаті відпочинку шефа. Мілка стирчала наді мною й тикала під носиком хусточкою з аміаком. А хрещений, що рідко бував на місці, зараз злякано дивився на мене та викликав швидку.

– Ти що вже й вагітна? – тихенько прошепотіла мені на вухо Мілка. – Ну ви даєте, спринтери...

– Ні! У мене хлопець загинув. Дзвонили з поліції про упізнання... Від цього я, мабуть, і відключилась, – сказала я і все згадала.

– Ну, наша поліція нас береже! Хто про таке телефоном сповіщає? – розбушувалась бухгалтерка, а шеф з розумінням дорослої людини закивав головою:

– Робота у них така, Людмило Олександрівно. Ніколи цим людям слова підбирати. У них за добу різних випадків багато, ось і не опускаються до манер. Як ти, Сніжинко? Зараз будуть медики, я викликав «Бориса».

– Навіщо, хрещений? Чим вони мені допоможуть? – лила сльози я й відчувала дику слабкість у всьому тілі, а ще страшенний біль на душі. Той, з яким медикам точно не справитись.

– Як це «навіщо»? Нехай подивляться, чи щось вколють тобі. Тепер твої батьки мене точно зі світу зживуть! Нащо я тільки взяв на себе таку відповідальність? – бігав по кімнаті відпочинку дядя Гоша і зараз зовсім не був схожий на керівника серйозної компанії.

– Хрещений, прошу тебе! Мені й так непереливки. В чому ж твоя вина, що мого... О, Господи! – в мене почалась істерика, але дуже вчасно приїхала бригада «Бориса». Вони вкололи мені якусь гидоту, від котрої стало байдуже до всього на світі. Лише одне не піддавалось ніяким седативам – я страшенно хотіла бачити Дена...

Мабуть, шустра Мілка вже зателефонувала йому, бо не встигли ми зібратись у поліцію, як Денис забіг до приймальні та, не звертаючи ніякої уваги на трьох-чотирьох сторонніх свідків, кинувся переді мною на коліна.

– Що з тобою? Що сталося? – пестив він долонями моє мокре лице.

Людмила Олександрівна та, що зранку робила нам компліменти, тільки здивовано кивала головою й чомусь промовляла:

– А я ще лаяла себе за різноплановість відносин...

– Денисе Миколайовичу, тримайте себе в руках, будь ласка. Чого Ви тут взагалі? Я куди Вас відправив? – намагався розібратись у керованій ним Санта-Барбарі мій хрещений.

– Георгію Олексійовичу, я все зроблю, тільки зараз мені треба бути тут. Я поїду зі Сніжаною Тарасівною. А про об’єкт все Вам доповім пізніше. Так і не інакше, – відрізав хрещеному мій Ден.

– Добре. Але без фанатизму! – знизав плечима Дорошенко, тяжко зітхнув та й пішов за свій стіл.

– Ну, закрутилась у вас інтрига! Я так розумію, що теж можу бути вільною? – з натяком сказала Мілка й повела медиків на вихід.

Ден витирав мої сльозинки й шепотів:

– Не переймайся, маленька, ти невинна. Тільки я не можу втямити: куди він за вчора встиг вляпатись? Що такий бешкетник був?

– Ні, Денчику, він був дуже хороший. Я взагалі не розумію: що могло статися, – хлюпала я носиком.

Ми з Деном поїхали до поліції. У своєму горі я не відразу зрозуміла, що це відділення нашого району і вбили Алекса біля самісінького дому. Молодий слідак був гарячим і слів особливо не підбирав. Поки я була шокована, він намагався випитати: де я була вчора, з ким і скільки. Але Ден упевнено тримав мене за руку та відповів, що він мій зведений брат і вчора я весь день провела з ним та родичами. Потім він кинув ще кілька розумних юридичних фраз та запитав у поліціянта:

– А можна, коротко, що все-таки сталося?

– Не можна. Йде слідство. Можу лише сказати, що загиблий Коваль був учасником колективної бійки. Начебто захищав якусь жінку, та вона з місця зникла. Свідчення путані. А, скажіть: ваш знайомий любив ходити з ножем?

– Ніколи в житті! – впевнено відповіла я. І це була правда. Навіть якби було інакше – я все одно захистила б Алекса, бо він на те заслуговував.

– Значить ніж був у іншого. Хтось професійно ширнув. Будемо шукати сидільців. Жаль, що він не викликав допомогу, а витрачав дорогоцінний час ось на це, – слідчий відкрив фото у себе в телефоні та я виразно побачила на знайомому паркані криві червоні літери: «Кохаю...»

Далі я б відключилась знову, але ми вже зайшли в страшне місце. Паталогоанатом автоматично дав мені пляшечку з нашатирем і спокійно сказав:

– Все в порядку. Готові?

Ден поняття не мав, як виглядав мій Алекс, але кивнув головою й дядько в темному довгому халаті відкрив нам страшну картину. На металевому столі, білий і неживий, лежав мій перший хлопець, який до вчора був життєрадісним і щасливим...

– Де підписати, це він, – почула я слова Дена, а далі знову нічого не пам’ятаю.

Коли ми опинилися на лавці під відділенням поліції, з дверей вийшла тьотя Оля – мама Алекса. Очі нещасної жінки, що тільки-но втратила єдиного сина, були порожніми й злими. Проходячи повз нас, вона глянула на мене колючим поглядом і прошипіла:

– Що, задоволена шльондро розбещена? Він же тебе більше, ніж мене любив. Я спеціально покликала, щоб ти побачила справу рук своїх. Ненавиджу. Будь ти проклята!

І пішла собі. А я сиділа поруч зі своїм коханим чоловіком і тихенько плакала. Як же нещадно Доля тримає баланс! В один день я стала найщасливішою й найнещаснішою на землі.

Розділ 9. Біда одна не ходить

Поховали Алекса в могилі батька, з підзахороненням. Це звучить дико, але якщо подумати – тепер удвох їм буде не так сумно. Спочатку тьотя Оля була категорично проти моєї присутності на похороні, але коли ми прийшли всією родиною, вона погодилася. Дивно, та в цьому страшному випадку мої батьки повелися більш ніж достойно. Вони підтримували мене, а тато запропонував Ользі Карпівні фінансову допомогу. Через мій стан Ден теж намагався прийти, але я розуміла, що це блюзнірство й заборонила новому коханцю з’являтись на похороні свого попередника.

Поминки влаштували в ресторані наших знайомих, де був ювілей тата й він заплатив всю суму. Я була неймовірно вдячна батькові, що хоча б мертвого Алекса він поважав більше, ніж живого. На дев’ять днів людей прийшло вже зовсім мало й до церкви я пішла з Деном. Він надійно підтримував за руку та мовчки контролював моє самопочуття. Коли ми сіли до авто, він обцілував мої долоньки й сказав:

– Бідна моя, кохана Сніжиночко. Стільки біди звалилось на твою чарівну голівку. Ти прости мене, будь ласка...

– А тебе за що? – витирала я опухлі від сліз очі.

– Ну, як же? Виходить я вкрав тебе у нього. Будь ви разом – нічого б цього й не сталося. Ти якось підсвідомо вмієш рятувати від напасті.

– Господи, Дене! Ти найщиріше з усіх Божих створінь, яких я коли-небудь зустрічала. Ну, до чого тут ти? Доля так розпорядилася. А, може, своїм коханням ти врятував мене в той вечір? Будь я з Алексом – лежати б мені поруч з ним. Цього ти не враховуєш? І взагалі я вважаю, що всі ми йдемо шляхом, визначеним Долею і скільки б не намагались обійти – нічого не вийде. Я боялася кохати тебе, але ж ми разом! Мені дуже шкода Алекса, та значить йому на роду написано померти молодим. І хто знає: кому з нас скільки відміряно?

– Перестань про погане! Ми кохаємо так, що нездоланні. Може, це звучить по-дитячому, але я вірю. А ще в церкві я був грішником, бо молебень був за того хлопця, а я стояв і молився про НАС. Сніжиночко, я страшенно скучив за нашим щастям. Поїхали я буду тебе «лікувати». Кажуть, це допомагає, – натякав на близькість він. Хтось вважає мене падлюкою? То й нехай! Але ж навіть у всьому цьому страхітті я не можу опиратись коханню та неземному погляду свого найдорожчого на землі!

– Я згодна, пішли. Тільки куди? – покірно прошепотіла йому.

– Знімемо номер у Савані, – запропонував Ден.

Саваною звався невеличкий бюджетний готель, що не дотягував і до трьох зірок, але там було чистенько й тихо. Спочатку ми забрались в душову кабіну й Ден, під потоками води, намагався заспокоїти мене ніжним масажем, з поцілунками. А потім трохи підсушились та сплелись у неймовірно солодкій позі на зручному ліжку.

Сьогодні він дійсно дуже скучив, тому його особлива ніжність більше нагадувала шалену пристрасть. І я була йому до нестями вдячна, що саме в горі мені є кому віддати свою наболілу душу. З його першого дотику я повірила всім словам, що читала колись про жіноче щастя. Бо зі своїм неймовірним Коханим приймала такі блаженні муки, що там не описані були. Господи, які ж МИ споріднені! Він без слів відчував все, чого я хочу і з радістю тамував мій біль. А я «платила» йому відданістю й жагою, якої він потребував. Потім ми розмовляли про відсторонене. Про минуле і майбутнє, про цілий світ і мені попустило. Я незчулась як солодко заснула в його чарівних обіймах та підсвідомо отримувала спокій і легкість.

Ден розбудив мене цілунками, коли на вулиці вже зовсім смеркло.

– Прости, Сніжиночко, але мені треба їхати.

– Куди? Навіщо? Побудемо тут до ранку, – ніжилась я в його руках. Тоді Ден тяжко зітхнув і сказав дивну річ:

– Вона знову запила. А Катруся ж в цьому невинна. Я забрав дитину до мами й вона мене чекає та не спить, аж доки не побачить...

Зараз мене наче громом ударило! А ще я подумала про те, що біда ніколи не ходить одна. Ми так довго намагались «бути друзями», а коли з’єднались та відчули себе від щастя на небесах – горе полилося рікою...

– Так ось про який біль ти казав тоді в офісі, а я не здогадалась. Коханий мій, звичайно йди. І як давно це з нею? – запитала я спантеличено.

– Мабуть, з підліткового віку. Просто спочатку я не розумів. А коли розказали, що й батько в неї був таким, я намагався лікувати. Та куди там? – тепер відверто довіряв мені коханий чоловік свої нещастя.

– А чому ж тобі дівчинку не віддали? – намагалась з’ясувати я все відразу.

– Хм! Та тому, що суд завжди на боці матері. Її ж прав на дитину поки ніхто не позбавляв. Так і мучимось усі. Ти прости мене, Сніжиночко! У тебе самої стільки горя, а я тут зі своїми скелетами вліз.

– Дурненький мій! Ти не вліз – ти все в моєму житті змінив. Дав неземне кохання й щастя, за яке я довіку буду вдячна тобі. Не сумуй, ми все переживемо разом. І Катрусю твою до себе заберемо...

При цих моїх словах Денис Задорожний весь затремтів і кинувся мене обіймати:

– Навіщо Господь подарував тебе тоді, коли я вже стільки помилок в житті наробив? Як же я хотів би, щоб це було наше дитятко! Ти справді погодишся на виховання моєї доньки?

– А воно й буде наше, бо твоє. Дене, все твоє - мені завжди буде рідним, – прошепотіла я й пригорнулась до найдорожчого, а всередині палав страшний біль.

– Кохаю тебе, Сніжинко моя. Прости... Завтра буде новий день і ми знову будемо разом. А там побачимо, – одягав мене він. Це дивно, але Ден страшенно полюбляв допомагати мені одягатись. Ні, роздягати мене він теж дуже любив, але одягав з радістю. Можливо це тому, що вдома він часто одягав маленьку дівчинку? Набагато пізніше до мене прийде розуміння, що чоловік у якого є донька, з більшою ніжністю та любов’ю відносяться до коханої жінки.

Тато маленької дівчинки завіз мене додому та й поїхав собі. Я дуже сподівалась відпочити, але мої батьки чомусь ще й досі не спали. І вигляд у них обох був такий, наче воскрес Алекс і сидів десь на кухні... Господи! Що я несу? А як іще можна описати моїх завжди байдужих предків, що тепер з перекошеними обличчями бігали по квартирі? Я зрозуміла, що й тут теж щось сталося.

– Доню! – дивно кинулась до мене мама, а я такого прояву почуттів за нею взагалі не пам’ятала.

– Господи, чого ви такі? Ще хтось помер? – останнім часом мене важко було чимось здивувати. І Ден повідав сьогодні страхіття, якого я навіть не уявляла.

– Гірше! Ми розорені. Тата можуть посадити в тюрму, а він же ні в чому не винен, – голосила мама так, що на неї зовсім було не схоже.

– Що ви мелете? Обкурились чи що? У тата звичайнісінька адвокатська контора. Як його можна розорити? – намагалась ще залишатись при здоровому глузді я сьогодні.

– Запросто, доню. Пам’ятаєш нашого особливого гостя на ювілеї? – поморщився батько.

– Пам’ятаю. То й що?

– Так ось це він створив нашу контору й за паперами вважається власником, а я так – виконавець робіт. Наразі в нього там якісь складнощі у Варшаві й він оголосив про продаж нашої справи. Ось так, маленька. Я тепер без роботи та доходів взагалі, – важко сів на стілець тато.

Тепер я чомусь подумала, що у її величності Біди дуже розігрався апетит і вона вирішила втамувати його саме на нашій родині!

– І що зовсім нічого не можна зробити? – шукала я вихід.

– Чому ж, можна! Вітольд запропонував тобі стати його дружиною, тоді він перепише агенцію мені повністю.

– Що він запропонував мені? – сіла я поруч на стілець та згадала хтиві погляди того поляка на собі, коли танцювали. – Хіба таке в наш час буває?

– О, дитинко! Ти навіть не уявляєш, які дива інколи потрапляли мені в роботу. А тепер я сам на гачку, та й ви разом зі мною, – зізнавався татусь і на нього важко було дивитись.

– Тобто я фіктивно виходжу за нього заміж, а він відписує тобі право на всю контору? – вчепилась я в порятунок родини так, що навіть забула про реакцію Дена.

– Якось так. Хоча я не впевнений у фіктивності його намірів...

– Тату, але ж він старий дід! Про що ми говоримо? Звичайно фіктивні, – розсміялась я та батько чомусь моїх радощів не підтримав. – Доцю, ти могла б на це піти?

– Та запросто! Поїхати на кілька місяців до Варшави? Це ж моя заповітна мрія: відірватись зараз на якійсь тварюці. Давай, татку, дзвони! Буду виходити заміж, – запевнила я розгублених батьків.

Розділ 10. Допоможи запам’ятати щастя

Кінець тижня видався бурхливим. Спочатку колектив поздоровляв одну дівчину зі шлюбом і всі ходили піднесені так, наче їх теж взяли заміж. А от моя посмішка тепер, здавалось, зникла назавжди. Окрім нещастя з Алексом, я мала на сьогодні присмак такої біди, яку раніше навіть не уявляла. Тому тихо постояла в кутку та й пішла до себе у приймальню. Ден зранку ганяв по об’єктах і з’явився в офісі лише ближче до обіду. Він заскочив до мене й, не криючись, поцілував в щічку:

– Привіт! Як ти?

– Нормально, дякую. А як твоя маленька донечка, дочекалась тата? – ввічливо поцікавилась я, бо пам’ятала, що від мене він поспішав до своєї дитини. Ден розцвів, наче мак серед поля, та піднесено відповів:

– Так, Сніжиночко! Ми читали казки, а я весь час думав про те, що ти вчора сказала. Я навіть не знаю, як реагувати, бо від щастя зовсім здурів...

Звичайно мій коханий чоловік говорив зараз про об’єднання родини, разом з його донечкою й справді шаленів від щастя. Адже не кожна дівчина, та ще й з заможної родини, згодиться доглядати за чужою їй крихіткою. Але мені був настільки дорогий її тато, що байдуже – одна в нього донька чи дві. Головне, щоб у мене був Він! От тільки наразі перед очима цієї «святої» жінки висіла така завіса нового суму, що точно було не до веселощів.

– Дене, підеш зі мною в кафе на обід? Нам треба обговорити одну дуже серйозну тему, – пробубніла я й він злякався:

– Ти передумала, щоб ми були родиною? Тебе відговорили?

– Ні. Бути з тобою і Катрусею я хочу понад усе на світі. Та ніхто не зміг би мене від такого відмовити. Тим більше, що я ні в кого про це не питала. Справа зовсім в іншому, але розмова точно невідкладна, – інтригувала я бідолашного.

– То пішли зараз, – глянув на годинника він. – Вже майже обід.

– Але ж хрещеного на місці немає. Не треба подавати іншим приклад недисциплінованості. Ти ж знаєш: я схиблю, а догану може отримати він. Почекаємо кілька хвилин, добре? – попрохала я й Ден згодився на вимоги цієї неймовірно правильної особи.

– Тоді я піду закину звіт у комп’ютер, а потім відразу виходимо, – скомандував він.

– Добре, коханий.

Я була настільки приголомшена ще страшнішими змінами в житті, що просто не мала сил для спротиву. Як же це сталося? Я пережила смерть Алекса, згодилась жити разом з дитиною свого Коханого, але миттю стала нареченою старого діда! Окрім того, він живе в іншій країні й мене чекає невідомий примарний світ, чужі люди та ненависть до тварюки, яка зі мною все це робить.

– ... Я готовий пішли. Офіс вже майже порожній. Всі помчали зі швидкістю світла і я страшенно голодний, після біганини без ліфта серед запилених поверхів, – щиро розповідав мені про свій трудовий ранок коханий архітектор. Я зітхнула, взяла сумочку та побрела за ним.

В кафешці, за рогом, було багатолюдно і ми пішли трішки далі. Тут годували краще та дорожче, але мені було зараз зовсім не до підрахунку грошей. Бо думала я про те, що скоро нам з Деном прийдеться платити розлукою, а не паперовими купюрами? Хоча, як не крути, а все в цьому житті зводиться саме грошей!

– Що з тобою, щастя моє солодке? Я тебе такою розгубленою ще ніколи не бачив. Де та сонячна посмішка, за яку я тебе покохав? Що трапилося за одну ніч? Скажи, я повинен знати. Якщо ти сумуєш за хлопчиком – не треба. Він наразі серед інших світів і хто знає: може там набагато краще?

Ден пестив мої руки у своїх та говорив так лагідно, що я вже хотіла плакати. Звідки ж йому було знати, на що я згодилась піти заради батьків?

– ...Вибач, що ти мені говорив? – прошепотіла я та намагалася стримувати нестерпний біль.

– Ого! Допрацюємо й відразу поїдемо до Савани. Мені треба тебе рятувати, бо ж ніяка зовсім, – поставив діагноз мені коханий та нам вже принесли смачний біфштекс з картопелькою фрі. Офіціантка тільки відійшла від нас і я миттю залилась сльозами.

– Підемо, коханий! Підемо до Савани прощатись...

– Не зрозумів!?! – вибухнули подивом чарівні очі Дена.

– Денчику, доле моя єдина! Нам більше не бути разом. Я виходжу заміж...

– Господи, Сніжиночко, тобі до лікаря треба, – подумав він, що я марю.

– Так, відразу до всіх. Бо я вчора погодилась на таку аферу, що самій страшно. Щоб врятувати бізнес тата я погодилась вийти заміж за старого діда, що живе в іншій країні. Прости, в мене більше немає слів...

Я ридала так, що кілька відвідувачів ресторану вже уважно поглядали в наш бік. Ден тихенько пестив мої руки та хитав головою підказуючи їм, що в нас все нормально. Але ж ненормально! Неможливо! Нащо я тільки народилася на світ?

– Про що ти говориш? Який іще дід? – тепер сам затремтів від моїх слів красивий чоловік і зрозумів, що я не марю.

– Польський, старий, багатий. Я не знала. Виявляється він татову фірму на себе відкрив, а тепер забирає. Я не хочу втратити батька, бо він на межі. І тому вирішила пожертвувати нашим з тобою щастям. Прости, коханий мій...

– Дівчинко моя ріднесенька поясни, бо я нічого не розумію. До чого тут «заміж»? – звісно мій сумлінний архітектор нічого не тямив у підлих схемах. Та й хіба може нормальна людина зрозуміти: як міняють бізнес на доньку?

– А до того, що він мене на татовому ювілею як побачив то прикипів і хоче собі за будь-яку ціну взяти. Коли отримає мене - поверне татові агенцію. Сама кажу й не вірю. Я ж про таку дикість лише в книжках читала, а тепер відчуваю себе ганчіркою, яку міняють на інший товар... – тепер я знову залилась сльозами.

До нас підійшов адміністратор та ввічливо попросив:

– Я перепрошую, шановні, але наш заклад створений, щоб годувати людей. Вони тут відпочивають і не згодні спостерігати за Вашими особистими проблеми. Не треба платити за обід, тільки покиньте заклад, будь ласка.

– Вибачте, ми вже йдемо, – кинув Ден на стіл, все що в нього було і ми пішли на вихід. Сіли під кроною дерев і я пригорнулась до плеча свого коханого.

– А може краще його вбити? – розлючено спитав Ден, бо вже зрозумів, що все це відбувається насправді. – Де ти казала він живе?

– О, Господи! Денчику, не будь захисником знедоленої дівчини зі старої казки. В наш час все відбувається зовсім інакше. Він на ювілей до тата приїхав з такою свитою головорізів, яких я зроду не бачила.

– Тобто ти пропонуєш мені просто взяти й відпустити ту, котру я кохаю більше за життя? Я ж тільки знайшов тебе, а тепер повинен мовчки віддати? Може тебе ще й на потяг провести? – від розбурханих почуттів Ден тремтів і обіймав мене так, наче ніколи не відпустить.

– Не треба, мій любий, нікого вбивати. І на потяг проводжати теж не треба. Той шахрай обіцяв надіслати за нами літак, коли вирішимо прийняти його пропозицію.

– Ах, літак! Ну, тоді він мені зовсім не конкурент, – навіть посміхнувся Ден. – Десь у мене в гаражі валявся старий велик, дуже раритетна річ. Сніжинко, що нам робити?

– Тобі - мене чекати. Денчику, не треба так гостро реагувати. Я поїду, підпишу з ним одні папери, а він з татом підпише інші. Він старий, може загнеться або про мене забуде й тоді я повернуся до тебе. Я ж нічого не кажу, що ти був одружений. Просто рахунок вирівняється й буде: один-один.