Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

– Правда? А я думав до тебе взагалі підходити не можна.

– Так ти й не підходиш більше. Проскочиш, наче вжалений та навіть не глянеш в мій бік.

– Бо ти заборонила. А мені та розмова й досі болить... – тихо зізнався він і я не витримала:

– Давай шукай, що хотів, а потім підвезеш мене додому!

– Не треба нічого шукати, – знову загорілись жагою його очі. – Я вже знайшов.

Він посадив мене у свою стареньку Шкоду та виїхав на проспект. Наразі мені здавалося, що можу їхати з ним так довіку! Можна до раю, а можна до пекла, тільки б поруч. Я страшилася своїх думок та намагалася не демонструвати того шаленого настрою, що вже вирував у мені. А коли у дворі Ден вийшов відчинити дверцята, мене наче біс попутав, і я спитала:

– Кави хочеш?

– Що? – недовірливо примружився він.

– Ти чув. Батьки на дачі. А мені одній сумно. Пішли? – промовила я, на перший погляд, звичайні слова та розуміла, що зупинитися ми вже не зможемо ні за яку ціну...

– Понад усе на світі хочу, – якось урочисто сказав він і схвильовано зітхнув.

У нас вдома було гарно. Я провела гостя у вітальню й плеснула в долоні. Миттю «розумний дім» увімкнув приємну музику, а я пішла до кухні варити каву, але не встигла. Мабуть, Дену стало сумно наодинці слухати саксофон. Він обережно підійшов до мене ззаду й тихенько пригорнувся всім тілом. Сьогодні нічого не питав і не казав, а лише дихав мені в потилицю своїм теплом та пестив волосся губами. Від болючої насолоди я заплющила очі й відставила з панелі турку.

Господи! Вперше в житті мені було так неймовірно добре тільки тому, що поруч саме Він. Я боялася зробити зайвий рух, щоб не прокинутися від чарівного сну. Не могла повірити, що все це відбувається з нами насправді. Моє бідне серце билося так гучно й зрадливо, наче зараз прив’язану переїде потяг. Здавалося, що розум вже залишив мене, а Ден провів руками по моїх плечах і, не отримавши спротиву, лагідно опустив їх на мій збуджений до нестями живіт. Я не стрималась і зойкнула, а він неквапливо підіймав долоні все вище, аж доки не оповив ними мої груди. Від його ніжних пестощів мені стало важко дихати і я забула про все, що думала та говорила раніше. Тепер він володів мною повністю і мені було байдуже, і до дружини, й до доньки. Наразі я б продала душу дияволу, тільки щоб він тримав мене ось так нероздільно та дарував свій блаженний світ...

Ден тихенько застогнав і продовжував тулитися обережно, наче янгол. Я чула, як рветься з його грудей до мене спантеличене серце. Ми стояли посеред кухні, в одязі, без поцілунків та розмов про кохання, а я вже розуміла, що те жіноче щастя існує!

– Сніжиночко... Господи, мої мрії збуваються. Я ще не вірю... – ледве чутно прошепотів мені на вушко він і я затремтіла всім тілом та ослабла в його руках. Вперше, без близькості, я пульсувала солодкою мукою в його обіймах і бідолашний божеволів від того, що бачить.

– Дене... Як же довго я чекала на твій дотик. Пробач за все, що говорила раніше. Ти заповнив всю мою душу відразу і немає нікого на землі, щоб витіснити тебе звідти. Мені нічого не треба, тільки відчувати тебе ось так поруч і танути...

– Навіщо вибачаєшся? Я відчував наш світ. За те, що робиться між нами життя можна віддати. Але я хочу трішечки пожити, щоб дарувати кожну мить і кожен подих лише тобі одній...

Ден розвернув мене до себе обличчям і тепер торкався до нього найніжнішими поцілунками, легенько наче вітерець. Скільки ночей я провела без сну, намагаючись уявляти це дійство! З того самого першого погляду відчула страшну силу його влади наді мною. Інколи я боялась бути грішною, але ж як я марила бути грішною з Ним...

Зараз мені знову захотілося потонути в глибині його очей, тому я обійняла долоньками лице Дена і попросила:

– Побудь ними в мені. Твій погляд – це найпрекрасніше з усього, що я бачила на землі. Я намагалась боротися, але ти моє блаженство, з яким вже ніколи не справитися...

Відтоді та на все життя я зрозуміла, що немає більшого щастя, ніж просто дивитися в Його очі, чути Його голос і дихати поруч. І вже не страшно ні дощу, ні снігу, ні кінця світу взагалі. Тільки б розчинятися в Його погляді й вірити в надприродне.

– Дякую тобі... Я не знав, що вмію так кохати. Це вже не я, а перевтілення якесь. Легенька оболонка, а всередині ти і кохання... Не треба боротись. Неможливо. Дозволь нашим душам бути разом, – тихенько попрохав він.

– Вони весь час разом. Я скорилась та лише тобі підвладна... Пішли до мене, – забула я про каву, протерла сльозинки, взяла його за руку і всім єством відчула щастя на дотик.

Одяг поступово зник і тепер ми зліпилися тілами так, наче давно не бачились. Мабуть, то була розлука у кілька минулих життів, але тепер ми вже зустрілись. Я тихенько розвернула каблучку на пальці олександритом вниз, щоб не поранити коханого, а може, щоб сховати зраду? Наразі я не думала про Алекса, бо він назавжди залишився в минулому житті. Тільки один чоловік заповнив весь мій простір і я божеволіла від усвідомлення, що зараз він заповнить собою моє тіло. Ден ще й досі слухняно чекав згоди, а я заглянула у його чарівні очі й тихенько сказала:

– Ти прийшов до мене з небес. Тому нехай це буде, як вперше і востаннє у житті. Саме так я хочу...

Завжди веселий і дотепний, зараз він був серйозним і мовчазним. Таким, наче й справді то була остання мить нашого життя. Ми відчули, що дійсно народились одним цілим. Не придумали люди слів, якими передати ту неймовірну ніжність і блаженство, що поглинули нас. Зараз ми ще не знали: скільки горя чекає попереду та губилися серед світів, захлинаючись від найгострішого меду і не могли розділитись.

– Кохаю... – ворушились його ніжні вуста.

– Кохаю... – віддзеркалювалась в ньому моя душа й належала найріднішому.

Чому він не прийшов трішки раніше, щоб бути лише моїм? Скільки щастя, серед сонця і зірок, розпорошили б ми вже по всесвіту!

– Можна я залишусь на ніч? – почула я виконання своїх мрій.

– Можна. Я б хотіла сказати: залишайся на все життя, але це ти вирішиш сам.

А він пригорнув мене ще лагідніше і тихо відповів:

– Сам я вже нічого не хочу вирішувати. Я чекав, коли Бог поєднає нас навіки. Ти ж відчуваєш, як могутньо керує нами неймовірне Кохання, без права на помилування.

Розділ 8. Будь ти проклята

Більше ніколи в моєму житті не буде такої неймовірно чарівної ночі. Будуть інші, може кращі, але ця була перша! Господь почув і виконав мою мольбу про єдиного у світі. І хоч колись я не знала: як це, але дуже чекала й Він прийшов. Може не так складно, як у казках, але коли одного разу я побачила ті божественні очі – вони більше не покинули мене. Й до скону не покинуть!

Зовсім зморені, але нескінченно щасливі, на світанку ми відключились на пару годинок. Прокинулись життєрадісні та сплетені в обіймах так, наче провели шлюбну ніч й попереду нас чекає медовий місяць та ціле щасливе життя. Ден без перестанку сипав дотепними жартами відносно мого носика, ніжок та носив на руках по кухні, коли я намагалась готувати сніданок. А я верещала й розсипала блаженний сміх. Його добу неголене личко зводило мене з розуму більше, ніж гладеньке. За столом ми годували одне одного з рук. Я сиділа на колінах, в Його обіймах, і це просто заворожувало. На жаль і такий сніданок вже ніколи не повториться в нашому житті. Звичайно, кожна мить неповторна, але залишимо прогнози на майбутнє. А поки нехай собі щастя зашкалює, бо ми ще не знаємо, що чекає нас за порогом мого дому.

З учорашнього дня ми з Деном вимкнули телефони й тепер я побачила кілька пропущених дзвінків від Алекса. А ще хрещений звечора шукав Дена, а вранці гучно нагримав на нього та невідкладно відправив на Борщагівку, де «горіли» строки здачі об’єкта. Мій коханий весело підморгнув, тихенько поцілував в щічку та й помчав працювати. А я марно натискала виклик Алекса, бо він весь час знаходився поза зоною досягнення...

Від божевільної ночі кохання я засинала на ходу. Але згадуючи деякі моменти, мої очі миттю спалахували та готові були виконати що завгодно. З паперами знову приперлася працелюбна Мілка:

– Ого! Бачу, ви не сумували сьогодні вночі! – розсміялась пишногруда красуня, а я невинно повела плечем та здивовано запитала:

– Про що це ти, Мілочко? Я не розумію.

– Ага, не розуміє вона! Дитино, та в мене коханців було більше, ніж волосся на голові. І ти думаєш, що я не можу розпізнати з першого погляду: хто, де і скільки? Зараз зіштовхнулась у дверях з красунчиком Деном і побачила той самий вираз обличчя, який сяє на тобі. Та й сорочка у нього вчорашня. Порада на майбутнє: заведи у себе в гардеробі йому кілька, на заміну, а то ж не тільки в мене очі є. А Денчик-красава! Добився таки свого...

Отаке почула я не від жінки-психолога, а від звичайної працівниці розрахункового відділу й зрозуміла, що вона не тим заробляє собі на хліб. А через те, що виправдовуватися не було ніякого сенсу, я просто пожартувала:

– Дякую за пораду, Міло. Ми обов’язково поповнимо гардероб!

Та в районі обіду сталося наджахливе. Мені зателефонували з поліції й викликали на упізнання тіла. Я ледве не збожеволіла, бо відразу подумала про Дена...

– Коваль Олександр Михайлович Вам хто? – спитали мене з трубки.

– Мій хлопець, а що? – від щастя, що переповнювало мене, я поки не доперла слова «упізнання».

– Я розумію, що це важко чути, але ж включіть мізки й почуйте мене: Вам треба упізнати тіло. Я скинув адресу.

Я сиділа, вчепившись руками в стіл та намагалась не збожеволіти. Тобто поки я ховала на пальці його каблучку та всю ніч займалась шаленим коханням з Деном, мій Алекс загинув? Як? Чому? Від чого? Наразі мені здалося, що настала ніч, бо все стемніло й кудись зникло...

...Прокинулась я на канапі в кімнаті відпочинку шефа. Мілка стирчала наді мною й тикала під носиком хусточкою з аміаком. А хрещений, що рідко бував на місці, зараз злякано дивився на мене та викликав швидку.

– Ти що вже й вагітна? – тихенько прошепотіла мені на вухо Мілка. – Ну ви даєте, спринтери...

– Ні! У мене хлопець загинув. Дзвонили з поліції про упізнання... Від цього я, мабуть, і відключилась, – сказала я і все згадала.

– Ну, наша поліція нас береже! Хто про таке телефоном сповіщає? – розбушувалась бухгалтерка, а шеф з розумінням дорослої людини закивав головою:

– Робота у них така, Людмило Олександрівно. Ніколи цим людям слова підбирати. У них за добу різних випадків багато, ось і не опускаються до манер. Як ти, Сніжинко? Зараз будуть медики, я викликав «Бориса».

– Навіщо, хрещений? Чим вони мені допоможуть? – лила сльози я й відчувала дику слабкість у всьому тілі, а ще страшенний біль на душі. Той, з яким медикам точно не справитись.

– Як це «навіщо»? Нехай подивляться, чи щось вколють тобі. Тепер твої батьки мене точно зі світу зживуть! Нащо я тільки взяв на себе таку відповідальність? – бігав по кімнаті відпочинку дядя Гоша і зараз зовсім не був схожий на керівника серйозної компанії.

– Хрещений, прошу тебе! Мені й так непереливки. В чому ж твоя вина, що мого... О, Господи! – в мене почалась істерика, але дуже вчасно приїхала бригада «Бориса». Вони вкололи мені якусь гидоту, від котрої стало байдуже до всього на світі. Лише одне не піддавалось ніяким седативам – я страшенно хотіла бачити Дена...

Мабуть, шустра Мілка вже зателефонувала йому, бо не встигли ми зібратись у поліцію, як Денис забіг до приймальні та, не звертаючи ніякої уваги на трьох-чотирьох сторонніх свідків, кинувся переді мною на коліна.

– Що з тобою? Що сталося? – пестив він долонями моє мокре лице.

Людмила Олександрівна та, що зранку робила нам компліменти, тільки здивовано кивала головою й чомусь промовляла:

– А я ще лаяла себе за різноплановість відносин...

– Денисе Миколайовичу, тримайте себе в руках, будь ласка. Чого Ви тут взагалі? Я куди Вас відправив? – намагався розібратись у керованій ним Санта-Барбарі мій хрещений.

– Георгію Олексійовичу, я все зроблю, тільки зараз мені треба бути тут. Я поїду зі Сніжаною Тарасівною. А про об’єкт все Вам доповім пізніше. Так і не інакше, – відрізав хрещеному мій Ден.

– Добре. Але без фанатизму! – знизав плечима Дорошенко, тяжко зітхнув та й пішов за свій стіл.

– Ну, закрутилась у вас інтрига! Я так розумію, що теж можу бути вільною? – з натяком сказала Мілка й повела медиків на вихід.

Ден витирав мої сльозинки й шепотів:

– Не переймайся, маленька, ти невинна. Тільки я не можу втямити: куди він за вчора встиг вляпатись? Що такий бешкетник був?

– Ні, Денчику, він був дуже хороший. Я взагалі не розумію: що могло статися, – хлюпала я носиком.

Ми з Деном поїхали до поліції. У своєму горі я не відразу зрозуміла, що це відділення нашого району і вбили Алекса біля самісінького дому. Молодий слідак був гарячим і слів особливо не підбирав. Поки я була шокована, він намагався випитати: де я була вчора, з ким і скільки. Але Ден упевнено тримав мене за руку та відповів, що він мій зведений брат і вчора я весь день провела з ним та родичами. Потім він кинув ще кілька розумних юридичних фраз та запитав у поліціянта:

– А можна, коротко, що все-таки сталося?

– Не можна. Йде слідство. Можу лише сказати, що загиблий Коваль був учасником колективної бійки. Начебто захищав якусь жінку, та вона з місця зникла. Свідчення путані. А, скажіть: ваш знайомий любив ходити з ножем?

– Ніколи в житті! – впевнено відповіла я. І це була правда. Навіть якби було інакше – я все одно захистила б Алекса, бо він на те заслуговував.

– Значить ніж був у іншого. Хтось професійно ширнув. Будемо шукати сидільців. Жаль, що він не викликав допомогу, а витрачав дорогоцінний час ось на це, – слідчий відкрив фото у себе в телефоні та я виразно побачила на знайомому паркані криві червоні літери: «Кохаю...»

Далі я б відключилась знову, але ми вже зайшли в страшне місце. Паталогоанатом автоматично дав мені пляшечку з нашатирем і спокійно сказав:

– Все в порядку. Готові?

Ден поняття не мав, як виглядав мій Алекс, але кивнув головою й дядько в темному довгому халаті відкрив нам страшну картину. На металевому столі, білий і неживий, лежав мій перший хлопець, який до вчора був життєрадісним і щасливим...

– Де підписати, це він, – почула я слова Дена, а далі знову нічого не пам’ятаю.

Коли ми опинилися на лавці під відділенням поліції, з дверей вийшла тьотя Оля – мама Алекса. Очі нещасної жінки, що тільки-но втратила єдиного сина, були порожніми й злими. Проходячи повз нас, вона глянула на мене колючим поглядом і прошипіла:

– Що, задоволена шльондро розбещена? Він же тебе більше, ніж мене любив. Я спеціально покликала, щоб ти побачила справу рук своїх. Ненавиджу. Будь ти проклята!

І пішла собі. А я сиділа поруч зі своїм коханим чоловіком і тихенько плакала. Як же нещадно Доля тримає баланс! В один день я стала найщасливішою й найнещаснішою на землі.

Розділ 9. Біда одна не ходить

Поховали Алекса в могилі батька, з підзахороненням. Це звучить дико, але якщо подумати – тепер удвох їм буде не так сумно. Спочатку тьотя Оля була категорично проти моєї присутності на похороні, але коли ми прийшли всією родиною, вона погодилася. Дивно, та в цьому страшному випадку мої батьки повелися більш ніж достойно. Вони підтримували мене, а тато запропонував Ользі Карпівні фінансову допомогу. Через мій стан Ден теж намагався прийти, але я розуміла, що це блюзнірство й заборонила новому коханцю з’являтись на похороні свого попередника.

Поминки влаштували в ресторані наших знайомих, де був ювілей тата й він заплатив всю суму. Я була неймовірно вдячна батькові, що хоча б мертвого Алекса він поважав більше, ніж живого. На дев’ять днів людей прийшло вже зовсім мало й до церкви я пішла з Деном. Він надійно підтримував за руку та мовчки контролював моє самопочуття. Коли ми сіли до авто, він обцілував мої долоньки й сказав:

– Бідна моя, кохана Сніжиночко. Стільки біди звалилось на твою чарівну голівку. Ти прости мене, будь ласка...

– А тебе за що? – витирала я опухлі від сліз очі.

– Ну, як же? Виходить я вкрав тебе у нього. Будь ви разом – нічого б цього й не сталося. Ти якось підсвідомо вмієш рятувати від напасті.

– Господи, Дене! Ти найщиріше з усіх Божих створінь, яких я коли-небудь зустрічала. Ну, до чого тут ти? Доля так розпорядилася. А, може, своїм коханням ти врятував мене в той вечір? Будь я з Алексом – лежати б мені поруч з ним. Цього ти не враховуєш? І взагалі я вважаю, що всі ми йдемо шляхом, визначеним Долею і скільки б не намагались обійти – нічого не вийде. Я боялася кохати тебе, але ж ми разом! Мені дуже шкода Алекса, та значить йому на роду написано померти молодим. І хто знає: кому з нас скільки відміряно?

– Перестань про погане! Ми кохаємо так, що нездоланні. Може, це звучить по-дитячому, але я вірю. А ще в церкві я був грішником, бо молебень був за того хлопця, а я стояв і молився про НАС. Сніжиночко, я страшенно скучив за нашим щастям. Поїхали я буду тебе «лікувати». Кажуть, це допомагає, – натякав на близькість він. Хтось вважає мене падлюкою? То й нехай! Але ж навіть у всьому цьому страхітті я не можу опиратись коханню та неземному погляду свого найдорожчого на землі!

– Я згодна, пішли. Тільки куди? – покірно прошепотіла йому.

– Знімемо номер у Савані, – запропонував Ден.

Саваною звався невеличкий бюджетний готель, що не дотягував і до трьох зірок, але там було чистенько й тихо. Спочатку ми забрались в душову кабіну й Ден, під потоками води, намагався заспокоїти мене ніжним масажем, з поцілунками. А потім трохи підсушились та сплелись у неймовірно солодкій позі на зручному ліжку.

Сьогодні він дійсно дуже скучив, тому його особлива ніжність більше нагадувала шалену пристрасть. І я була йому до нестями вдячна, що саме в горі мені є кому віддати свою наболілу душу. З його першого дотику я повірила всім словам, що читала колись про жіноче щастя. Бо зі своїм неймовірним Коханим приймала такі блаженні муки, що там не описані були. Господи, які ж МИ споріднені! Він без слів відчував все, чого я хочу і з радістю тамував мій біль. А я «платила» йому відданістю й жагою, якої він потребував. Потім ми розмовляли про відсторонене. Про минуле і майбутнє, про цілий світ і мені попустило. Я незчулась як солодко заснула в його чарівних обіймах та підсвідомо отримувала спокій і легкість.

Ден розбудив мене цілунками, коли на вулиці вже зовсім смеркло.

– Прости, Сніжиночко, але мені треба їхати.

– Куди? Навіщо? Побудемо тут до ранку, – ніжилась я в його руках. Тоді Ден тяжко зітхнув і сказав дивну річ:

– Вона знову запила. А Катруся ж в цьому невинна. Я забрав дитину до мами й вона мене чекає та не спить, аж доки не побачить...

Зараз мене наче громом ударило! А ще я подумала про те, що біда ніколи не ходить одна. Ми так довго намагались «бути друзями», а коли з’єднались та відчули себе від щастя на небесах – горе полилося рікою...

– Так ось про який біль ти казав тоді в офісі, а я не здогадалась. Коханий мій, звичайно йди. І як давно це з нею? – запитала я спантеличено.

– Мабуть, з підліткового віку. Просто спочатку я не розумів. А коли розказали, що й батько в неї був таким, я намагався лікувати. Та куди там? – тепер відверто довіряв мені коханий чоловік свої нещастя.

– А чому ж тобі дівчинку не віддали? – намагалась з’ясувати я все відразу.

– Хм! Та тому, що суд завжди на боці матері. Її ж прав на дитину поки ніхто не позбавляв. Так і мучимось усі. Ти прости мене, Сніжиночко! У тебе самої стільки горя, а я тут зі своїми скелетами вліз.

– Дурненький мій! Ти не вліз – ти все в моєму житті змінив. Дав неземне кохання й щастя, за яке я довіку буду вдячна тобі. Не сумуй, ми все переживемо разом. І Катрусю твою до себе заберемо...

При цих моїх словах Денис Задорожний весь затремтів і кинувся мене обіймати:

– Навіщо Господь подарував тебе тоді, коли я вже стільки помилок в житті наробив? Як же я хотів би, щоб це було наше дитятко! Ти справді погодишся на виховання моєї доньки?

– А воно й буде наше, бо твоє. Дене, все твоє - мені завжди буде рідним, – прошепотіла я й пригорнулась до найдорожчого, а всередині палав страшний біль.

– Кохаю тебе, Сніжинко моя. Прости... Завтра буде новий день і ми знову будемо разом. А там побачимо, – одягав мене він. Це дивно, але Ден страшенно полюбляв допомагати мені одягатись. Ні, роздягати мене він теж дуже любив, але одягав з радістю. Можливо це тому, що вдома він часто одягав маленьку дівчинку? Набагато пізніше до мене прийде розуміння, що чоловік у якого є донька, з більшою ніжністю та любов’ю відносяться до коханої жінки.

Тато маленької дівчинки завіз мене додому та й поїхав собі. Я дуже сподівалась відпочити, але мої батьки чомусь ще й досі не спали. І вигляд у них обох був такий, наче воскрес Алекс і сидів десь на кухні... Господи! Що я несу? А як іще можна описати моїх завжди байдужих предків, що тепер з перекошеними обличчями бігали по квартирі? Я зрозуміла, що й тут теж щось сталося.

– Доню! – дивно кинулась до мене мама, а я такого прояву почуттів за нею взагалі не пам’ятала.

– Господи, чого ви такі? Ще хтось помер? – останнім часом мене важко було чимось здивувати. І Ден повідав сьогодні страхіття, якого я навіть не уявляла.

– Гірше! Ми розорені. Тата можуть посадити в тюрму, а він же ні в чому не винен, – голосила мама так, що на неї зовсім було не схоже.

– Що ви мелете? Обкурились чи що? У тата звичайнісінька адвокатська контора. Як його можна розорити? – намагалась ще залишатись при здоровому глузді я сьогодні.

– Запросто, доню. Пам’ятаєш нашого особливого гостя на ювілеї? – поморщився батько.

– Пам’ятаю. То й що?

– Так ось це він створив нашу контору й за паперами вважається власником, а я так – виконавець робіт. Наразі в нього там якісь складнощі у Варшаві й він оголосив про продаж нашої справи. Ось так, маленька. Я тепер без роботи та доходів взагалі, – важко сів на стілець тато.

Тепер я чомусь подумала, що у її величності Біди дуже розігрався апетит і вона вирішила втамувати його саме на нашій родині!

– І що зовсім нічого не можна зробити? – шукала я вихід.

– Чому ж, можна! Вітольд запропонував тобі стати його дружиною, тоді він перепише агенцію мені повністю.

– Що він запропонував мені? – сіла я поруч на стілець та згадала хтиві погляди того поляка на собі, коли танцювали. – Хіба таке в наш час буває?

– О, дитинко! Ти навіть не уявляєш, які дива інколи потрапляли мені в роботу. А тепер я сам на гачку, та й ви разом зі мною, – зізнавався татусь і на нього важко було дивитись.

– Тобто я фіктивно виходжу за нього заміж, а він відписує тобі право на всю контору? – вчепилась я в порятунок родини так, що навіть забула про реакцію Дена.

– Якось так. Хоча я не впевнений у фіктивності його намірів...

– Тату, але ж він старий дід! Про що ми говоримо? Звичайно фіктивні, – розсміялась я та батько чомусь моїх радощів не підтримав. – Доцю, ти могла б на це піти?

– Та запросто! Поїхати на кілька місяців до Варшави? Це ж моя заповітна мрія: відірватись зараз на якійсь тварюці. Давай, татку, дзвони! Буду виходити заміж, – запевнила я розгублених батьків.

Розділ 10. Допоможи запам’ятати щастя

Кінець тижня видався бурхливим. Спочатку колектив поздоровляв одну дівчину зі шлюбом і всі ходили піднесені так, наче їх теж взяли заміж. А от моя посмішка тепер, здавалось, зникла назавжди. Окрім нещастя з Алексом, я мала на сьогодні присмак такої біди, яку раніше навіть не уявляла. Тому тихо постояла в кутку та й пішла до себе у приймальню. Ден зранку ганяв по об’єктах і з’явився в офісі лише ближче до обіду. Він заскочив до мене й, не криючись, поцілував в щічку:

– Привіт! Як ти?

– Нормально, дякую. А як твоя маленька донечка, дочекалась тата? – ввічливо поцікавилась я, бо пам’ятала, що від мене він поспішав до своєї дитини. Ден розцвів, наче мак серед поля, та піднесено відповів:

– Так, Сніжиночко! Ми читали казки, а я весь час думав про те, що ти вчора сказала. Я навіть не знаю, як реагувати, бо від щастя зовсім здурів...

Звичайно мій коханий чоловік говорив зараз про об’єднання родини, разом з його донечкою й справді шаленів від щастя. Адже не кожна дівчина, та ще й з заможної родини, згодиться доглядати за чужою їй крихіткою. Але мені був настільки дорогий її тато, що байдуже – одна в нього донька чи дві. Головне, щоб у мене був Він! От тільки наразі перед очима цієї «святої» жінки висіла така завіса нового суму, що точно було не до веселощів.

– Дене, підеш зі мною в кафе на обід? Нам треба обговорити одну дуже серйозну тему, – пробубніла я й він злякався:

– Ти передумала, щоб ми були родиною? Тебе відговорили?

– Ні. Бути з тобою і Катрусею я хочу понад усе на світі. Та ніхто не зміг би мене від такого відмовити. Тим більше, що я ні в кого про це не питала. Справа зовсім в іншому, але розмова точно невідкладна, – інтригувала я бідолашного.

– То пішли зараз, – глянув на годинника він. – Вже майже обід.

– Але ж хрещеного на місці немає. Не треба подавати іншим приклад недисциплінованості. Ти ж знаєш: я схиблю, а догану може отримати він. Почекаємо кілька хвилин, добре? – попрохала я й Ден згодився на вимоги цієї неймовірно правильної особи.

– Тоді я піду закину звіт у комп’ютер, а потім відразу виходимо, – скомандував він.

– Добре, коханий.

Я була настільки приголомшена ще страшнішими змінами в житті, що просто не мала сил для спротиву. Як же це сталося? Я пережила смерть Алекса, згодилась жити разом з дитиною свого Коханого, але миттю стала нареченою старого діда! Окрім того, він живе в іншій країні й мене чекає невідомий примарний світ, чужі люди та ненависть до тварюки, яка зі мною все це робить.

– ... Я готовий пішли. Офіс вже майже порожній. Всі помчали зі швидкістю світла і я страшенно голодний, після біганини без ліфта серед запилених поверхів, – щиро розповідав мені про свій трудовий ранок коханий архітектор. Я зітхнула, взяла сумочку та побрела за ним.

В кафешці, за рогом, було багатолюдно і ми пішли трішки далі. Тут годували краще та дорожче, але мені було зараз зовсім не до підрахунку грошей. Бо думала я про те, що скоро нам з Деном прийдеться платити розлукою, а не паперовими купюрами? Хоча, як не крути, а все в цьому житті зводиться саме грошей!

– Що з тобою, щастя моє солодке? Я тебе такою розгубленою ще ніколи не бачив. Де та сонячна посмішка, за яку я тебе покохав? Що трапилося за одну ніч? Скажи, я повинен знати. Якщо ти сумуєш за хлопчиком – не треба. Він наразі серед інших світів і хто знає: може там набагато краще?

Ден пестив мої руки у своїх та говорив так лагідно, що я вже хотіла плакати. Звідки ж йому було знати, на що я згодилась піти заради батьків?

– ...Вибач, що ти мені говорив? – прошепотіла я та намагалася стримувати нестерпний біль.

– Ого! Допрацюємо й відразу поїдемо до Савани. Мені треба тебе рятувати, бо ж ніяка зовсім, – поставив діагноз мені коханий та нам вже принесли смачний біфштекс з картопелькою фрі. Офіціантка тільки відійшла від нас і я миттю залилась сльозами.

– Підемо, коханий! Підемо до Савани прощатись...

– Не зрозумів!?! – вибухнули подивом чарівні очі Дена.

– Денчику, доле моя єдина! Нам більше не бути разом. Я виходжу заміж...

– Господи, Сніжиночко, тобі до лікаря треба, – подумав він, що я марю.

– Так, відразу до всіх. Бо я вчора погодилась на таку аферу, що самій страшно. Щоб врятувати бізнес тата я погодилась вийти заміж за старого діда, що живе в іншій країні. Прости, в мене більше немає слів...

Я ридала так, що кілька відвідувачів ресторану вже уважно поглядали в наш бік. Ден тихенько пестив мої руки та хитав головою підказуючи їм, що в нас все нормально. Але ж ненормально! Неможливо! Нащо я тільки народилася на світ?

– Про що ти говориш? Який іще дід? – тепер сам затремтів від моїх слів красивий чоловік і зрозумів, що я не марю.

– Польський, старий, багатий. Я не знала. Виявляється він татову фірму на себе відкрив, а тепер забирає. Я не хочу втратити батька, бо він на межі. І тому вирішила пожертвувати нашим з тобою щастям. Прости, коханий мій...

– Дівчинко моя ріднесенька поясни, бо я нічого не розумію. До чого тут «заміж»? – звісно мій сумлінний архітектор нічого не тямив у підлих схемах. Та й хіба може нормальна людина зрозуміти: як міняють бізнес на доньку?

– А до того, що він мене на татовому ювілею як побачив то прикипів і хоче собі за будь-яку ціну взяти. Коли отримає мене - поверне татові агенцію. Сама кажу й не вірю. Я ж про таку дикість лише в книжках читала, а тепер відчуваю себе ганчіркою, яку міняють на інший товар... – тепер я знову залилась сльозами.

До нас підійшов адміністратор та ввічливо попросив:

– Я перепрошую, шановні, але наш заклад створений, щоб годувати людей. Вони тут відпочивають і не згодні спостерігати за Вашими особистими проблеми. Не треба платити за обід, тільки покиньте заклад, будь ласка.

– Вибачте, ми вже йдемо, – кинув Ден на стіл, все що в нього було і ми пішли на вихід. Сіли під кроною дерев і я пригорнулась до плеча свого коханого.

– А може краще його вбити? – розлючено спитав Ден, бо вже зрозумів, що все це відбувається насправді. – Де ти казала він живе?

– О, Господи! Денчику, не будь захисником знедоленої дівчини зі старої казки. В наш час все відбувається зовсім інакше. Він на ювілей до тата приїхав з такою свитою головорізів, яких я зроду не бачила.

– Тобто ти пропонуєш мені просто взяти й відпустити ту, котру я кохаю більше за життя? Я ж тільки знайшов тебе, а тепер повинен мовчки віддати? Може тебе ще й на потяг провести? – від розбурханих почуттів Ден тремтів і обіймав мене так, наче ніколи не відпустить.

– Не треба, мій любий, нікого вбивати. І на потяг проводжати теж не треба. Той шахрай обіцяв надіслати за нами літак, коли вирішимо прийняти його пропозицію.

– Ах, літак! Ну, тоді він мені зовсім не конкурент, – навіть посміхнувся Ден. – Десь у мене в гаражі валявся старий велик, дуже раритетна річ. Сніжинко, що нам робити?

– Тобі - мене чекати. Денчику, не треба так гостро реагувати. Я поїду, підпишу з ним одні папери, а він з татом підпише інші. Він старий, може загнеться або про мене забуде й тоді я повернуся до тебе. Я ж нічого не кажу, що ти був одружений. Просто рахунок вирівняється й буде: один-один.

Ден подивився на мене якось дуже дивно й промовив:

– Ніколи не міг уявити, що десь у тобі заховано стільки цинізму. Тобто ти наче їдеш у відрядження, а мені пропонуєш тебе почекати? А нічого, що він буде до тебе торкатись і взагалі... О, Господи! Краще б мені цього не знати, – закрив руками своє знедолене прекрасне личко він. А потім знову заговорив: – А як же «єдиний», «найсолодший у світі», «навіки мій»?

– Дене, я думала ти сильний! Підтримаєш мене, пожалієш, а ти зовсім розкис. Дивись: тваринка яку продають і та не плаче. В мене вже просто немає сліз, – зізнавалась я гордо.

– Ніколи не називай себе так! Я з тобою сяйво неземне побачив, а ти його якомусь дідові від мене забираєш, – не міняв свій загробний тон бідолашний Ден.

– Та не буде йому від мене ніякого сяйва! Так поп’ю трохи крові і якщо не вб’є, то сам здихатися захоче. Ти ж не знаєш: яким я можу бути стервом. Тобі мій темний бік не побачити ніколи, бо ти сам наче сяйво серед світів.

– Все одно: не їдь від мене, – шепотів мій коханий Задорожний, а я обійняла його міцно й пояснила:

– Не можна, Дене. Я батькам пообіцяла. Просто допоможи мені запам’ятати наше красиве щастя. Я буду згадувати його в найстрашніші часи.

Розділ 11. Щиро вітаю на польській землі

Ніч я провела без сну, та як належить нареченій – тихо плакала. А ще тремтячими руками заблокувала контакт Дена, бо відчувала, що телефонуватиме він часто. Але ж його голос буде для мене, наче повільна смерть.

На ранок я мала такий жахливий вигляд, що на роботу вже не пішла. Батько зателефонував хрещеному та змалював ситуацію. Правда він не сказав, що якийсь варшавський дід шантажує його конторою й бажає виторгувати собі мене. Дядя Гоша почув лише, що один багатий польський залицяльник хоче зі мною заручин та весілля.

Не з чуток знаючи про мої стосунки з його підлеглим архітектором, Дорошенко був вкрай здивований почутим. Крім того, він завжди вважав, що буде присутнім на весіллі своєї похресниці й наразі трішки образився на моїх батьків, але нічого не сказав. Він дав Таїсії Павлівні наказ звільнити мене за власним бажанням, заочно. Ось так закінчилась моя коротка кар’єра в будівельному бізнесі хрещеного.

У суботу вранці тато привіз нас в аеропорт Жуляни (нині аеропорт «Київ»). Мама збиралася взяти з собою речей на сто років, але я влаштувала таку істерику, що попхалися ми на літак з кількома маленькими валізами. Зі смертю Алекса вдома в мене з’явилися дивні привілеї. Якщо я на чомусь наполягала – це виконувалося майже миттю. Виходить, загинув мій хлопець не марно. Прости мене, Господи!

Як виявилося, літачок пана вже був тут і стояв на віддаленій смузі. До нас підійшов пілот, десь ровесник Дена. Одягнений в гарну, майже звичайну льотну форму, тільки з нашивками приватної компанії.

На борту, було затишно, навіть якось по-домашньому. Дівчина-стюардеса (для нас трьох) привітно посміхалася та знала українську на зубок. Скоріше за все то була наша землячка, що тепер працювала на Вітольда.

Я мріяла в польоті відірватися від страшних думок про розлуку та помилуватися хмарками й це мені зробити вдалося. Дівчина запропонувала нам коктейлі, але я відмовилась, бо в голові за останні дні, вже був присутній неперевершений коктейль. Мама попросила мартіні з льодом; а мій татусь, що вже неодноразово мандрував приватними літаками - замовив собі «Секс на пляжі». Так ми й провели в повітрі десь годину. Ну, з підйомом та посадкою, максимум – півтори.

Я чекала на посадку в Варшавському аеропорту, але літачок покрутився та й приземлився посеред зеленого поля на території якоїсь вілли. Схоже це й був замок того Вітольда. Вдалині ідеально стрижених безкраїх газонів стояв величезний будинок, десь в стилі бароко. Не встигли ми подякувати команді за чудовий політ, як на машинці для гольфу, щоб зустріти дорогих гостей, примчав сам господар. Місцевий магнат у сфері нерухомості – пан Вітольд Стеловський, зіскочив на траву наче юнак та розкинув щирі обійми:

– Пане Тарасе, шановний, вітаю! Дами, цілую ручки, – широко посміхався в ідеально рівні зуби дід. Він делікатно доторкнувся до наших з мамою рук і знову засяяв: – Щиро вітаю на польській землі!

Здається він говорив українською не гірше, ніж польською. Трохи акценту залишалось, але це навіть віддавало шармом. Вітольд розпорядився щодо нашого багажу, зробив коротку екскурсію садибою та запросив на обід.

Таке застілля я бачила лише в старих фільмах про королів. Величезний стіл, сервірований наче для якогось прийому, з купою квітів по центру. Височенні стільці з різьбою на спинках були такі важкі, що хрін сам піднімеш. Але для цього позаду стояла прислуга та допомагала всістися на ті царські трони. І взагалі все це виглядало якось не по-справжньому. Мабуть, щоб добити нас усіх подавали королівських омарів і колекційне вино. Хоча те пійло було надзвичайно приємне!

Звісно обід пройшов, як кажуть у теплій і дружній атмосфері. Потім нам дали трохи перепочити, а далі закрутилась ота казка польської гостинності, що вже й не зупинити її.

Погода ранньої альпійської осені була чарівною. Перші золотаві дерева заворожували погляд, а день був таким тихим, що здавалося Вітольд зателефонував особисто Богові й замовив найкращу погоду. Щоб усе добре роздивитись він возив нас великим сучасним кабріолетом по Варшаві, зупиняючись в самих відомих, як звучить польською «знакомітих» місцях.

Ми вже побували в неймовірно красивому – королівському парку Лозєнки та відвідали палац. В озерній гладі віддзеркалювалося небо, а на спеціальних платформах посеред води грали музики. Понад усе мене потряс піаніст, що сидів весь в білому, за білим роялем, під вербами й талановито грав Шопена... На якийсь час я навіть забула про смуток і горе та про свій переїзд на чужину.

Непомітно настав вечір і пан привіз нас до мультимедійного парку фонтанів. Там, як і в Києві чи Вінниці, після настання сутінків починалось феєричне дійство води. Може коли цього не бачив, воно й викликає ейфорію, але мені чомусь стало сумно. Зате мама, як музикант, бігала повсюди й тягала за собою тата.

– ...Ну, як панянка Снєжка не проти бачити цю красу вічно? – злякалася я, бо побачила поруч свого старого залицяльника.

– Проше? – вже встигла я навчитися питати: «Якого дідька тобі, діду, треба від мене?»

Та він зовсім не знітився й продовжував роздягати поглядом:

– Ти неймовірно прекрасна і я буду милуватися тобою до кінця життя...

– Вибачте, пане Вітольде, я Вам дуже вдячна за увагу, але Бог свідок: я не розумію про що Ви...

– Розуміє, пані, розуміє, – традиційно ставив наголос поляк на першому складі слова та жадібно зім’яв рукою мій бік. По мені пройшов електричний струм відрази і я автоматично відскочила та він лише посміхнувся й привітно простягнув до мене руку:

– Пішли, моє кохання! Знайдемо в цій купі люду твоїх батьків.

Ввечері, Вітольд вишикував перед нами всю прислугу й почав розповідати, про нову пані та їх обов’язки переді мною. Людей у нього в слугах було багато. Я нарахувала двадцять вісім осіб, але він сказав, що це ще не всі. З рештою інструктажі будуть проводитися окремо. Весь цей люд вже звісно звик до свого самодура й мирно вислухав лекцію, дивлячись у підлогу. Потім він їх відпустив.

Дід відвів нам з батьками окремі спальні, але я попросилась ночувати з мамою й він зрозумів, що так я створюю для себе додаткову безпеку. Я пояснила, що буду дуже сумувати за нею й тому хочу провести разом більше часу. А Вітольд з батьком пішли ще пограти в гольф. Хоч я не знала, що мій татко має навички в таких розвагах. Як на мене, то краще б вони вже підписали папери про татову власність, а завтра в магістраті - про мій перехід у його власність. Але хитрий дід побажав, щоб усе було якраз навпаки.

Вранці Вітольд посадив нас з батьком до свого модерного електрокара та й повіз туди, де я офіційно стала пані Стеловською. Бог свідок: це навіть смішно! Адже папери треба подавати й чекати на погодження цілий місяць, а нас прийняли, як добрих знайомих та узгодили все й відразу. Здавалося, що якби сюди привезли мавпочку з цирку, то їй теж дозволили б стати законною дружиною цього усміхненого пана, без жодних слів. А може Вітольд Стеловський був у них постійним клієнтом та оформлював шлюби доволі часто й тому мав відповідні преференції?

Особисто мені той цирк даром не здався і я страшенно хотіла лише одного: потрапити швидше в душ, щоб змити з себе невидиму гидоту. Така звичка з’явилася у мене зовсім нещодавно, але переслідувала постійно й нав'язливо. Можливо, вже треба було звернутись до психіатра, але які мої роки? Все ще попереду!

Розділ 12. Сімейне життя

Весілля на галявині маєтку було пишним. Гостей понаїхало багато. Вітольда навіть зайшли привітати якісь їхні відомі актори, та мені до того дійства було байдуже. Я просто посміхалась наклеєною посмішкою голлівудської кінозірки та зовсім нічого не відчувала. Не було в мені вже ні страху, ні болю, ні навіть образи на саму себе. Я наче померла, але ще ходила по цьому світу. Ось так я підготувалась до життя в шлюбі, без кохання. Думаю, таких як я на землі більше, ніж багато. Але ж всі вони якось живуть, деякі навіть задоволені й не хочуть повертатись у світ «живих».

В кімнаті, де прожила кілька днів, з радістю зняла з себе фату й дорогущу сукню від кутюр’є, поскладала на столику навішані на мене прислугою коштовності з діамантами й знову пішла змивати з себе гидоту, якої набралась за день. Всі ті лестиві погляди з посмішками, вітання й компліменти – стікали зараз разом з водою в каналізацію і мені ставало дедалі краще...

Батькам відвели одну із гостьових спалень в іншому крилі маєтку, та зараз я почула, що хтось зайшов до моєї кімнати. Миттю виглянула, бо переживала, щоб не вкрали мільйонні коштовності, що лежали на столі. Це пізніше я дізнаюсь, що в маєтку немає крадіїв, бо одного разу за зрізані в саду квіти цей приємний на вигляд дідусь - відшмагав батогом для коней нещасного злодюжку так, що той потрапив до лікарні. Ось такі бувають дві сторони однієї людини. Але наразі я побачила найчарівнішу посмішку, яку тільки могла уявити на лиці того діда. Воно стояло в довгому шовковому халаті й тримало в руках ще один неймовірно набридлий мені за сьогодні букет білих квітів... Що вже він збирався з ними робити, не знаю, але я миттю кинулась назад до ванної та завернулась у свій великий махровий халат, а вже потім з’явилася перед законним чоловіком.

– Не бійся, кохання моє. Я ніколи й нічим тебе не ображу. Ходімо до нашої опочивальні, я подарую тобі свою найщирішу любов...

«О, Господи! Яку любов? От і добралася ти, Снєжко, до найстрашнішої миті у своєму житті. Давай, ощаслив діда...» - здригнулась від цих думок я й смиренно відповіла:

– Вибачте, пане Вітольде, я страшенно зморилась. Прошу дозволу: поспати тут.

– Що ти таке кажеш? Який пан? Я раб твій навіки – Вітек. Тільки так і не інакше. Добре, відпочинь, коли хочеш. Я пізніше зайду, – відтермінував мою загибель він. Тоді я зробила дурнувате обличчя, наче не розумію його. А для себе вирішила, що краще здохну, ніж дозволю йому ту щиру любов!

– Пшепрашам бардзо, Віте. Але Бог свідок – не все відразу. Я Вас дуже прошу...

– Та де ж відразу? Коли я жадаю тебе з того часу, як побачив. Нікого в житті так не хотів. Серцем чую, що ти фантастична жінка.

Щоб якось припинити його старечі фантазії, я нагадала:

– Віте, я дуже хвилююся за коштовності. Може їх покласти до сейфа?

– То не твоє хвилювання, Беата сховає. А я буду чекати тебе в ліжку до ранку і дуже сподіваюся, що ти прийдеш.

Нарешті він пішов, а я зітхнула й подумала: «Здається на якийсь час відбилась!» Потім забралась до ліжка та відчувала, що тремчу від страху. Але прошепотіла:

– Доброї ночі тобі, коханий Дене... Мені без тебе дуже страшно. Прошу: приснися вночі!

Ранок був такий же прекрасний, як завжди, в золоту альпійську осінь. Робітники майже прибрали з галявини святкові столи, а на терасі маєтку служниці накривали стіл для вранішньої кави. Мої батьки вийшли такі щасливі, наче це в них сьогодні була шлюбна ніч. Мати безперестанку поглядала на мене допитливими очима й намагалась зрозуміти: як донька провела ніч зі старцем?

Дивно, але Вітольд ввічливо постукав до мене й запропонував допомогу служниці Катажини. Я посміхнулась черговою посмішкою й мовчки пішла за його «невільницею». У величезній гардеробній ми з дівчиною швиденько обрали для мене сукню, потім я причесалась та приготувалась вийти на люди. Хитрий старий дочекався мене біля виходу на терасу, а в петлиці його вранішнього костюма красувався багряний бутон троянди. Я не знаю, що це повинно було означати, та вийшов він на ґанок, ніжно підтримуючи мене під лікоть і сяяв таким щасливим поглядом, що вчорашні актори поняття не мали про настільки талановиту гру.

– Вітаю, шановне панство! Який неймовірно прекрасний ранок! Я навіть трішки захмелів від повітря і сонця, – яскраво посміхався він, щоб усі думали, які ми з ним цієї ночі були щасливі.

Вітольд без упину сипав українськими приколами та анекдотами. Всі весело сміялись, а я сиділа з чашкою кави в руці й тихенько згадувала наш чарівний ранок з Деном, після першої з ним найщасливішої в моєму житті, ночі.

Скоро батьки полетіли додому, а я залишилась сам на сам зі своїм страшним дідом. Папери на татову агенцію він чесно підписав і за це я була йому неймовірно вдячна.

Кілька днів пройшли тихо-мирно. Вітольд щедро прикріпив до мене обслугу: дав зі свого чисельного парку надійне Вольво, з водієм, та трьох служниць. Навіщо так багато – не знаю? Одягатись я можу сама, подавати улюблені страви в ліжко мені не обов’язково. Стелити постіль, то нехай уже стелять, адже дівчатам треба старанно відробляти кожен злотий.

Дуже скоро я побачила: наскільки старанно! Якось принесла з саду букет свіжих троянд та й пішла шукати пристойну вазу. Але з сусідньої кімнати почула дивні звуки. Ну, не такі вже вони й дивні. Просто хтось посеред робочого дня, в покоях хазяїна, займався бурхливим сексом. На правах хазяйки дому, щоб припинити акт розпусти, я різко відчинила двері й від несподіванки просто заклякла на місці...

Перед моїми очима відкрилась яскрава картина, як дідуган ще може бути корисним жінці. Вітольд тримав симпатичну служницю Беату руками за обидва боки, а та стояла навшпиньки та безсоромно віддавалась хазяїну. Наразі на обличчях розпусників застиг звичайний вираз «кота, який злизав сметану», а я гірко посміхнулась і сказала:

– Не звертайте на мене уваги, продовжуйте. Не буду вам заважати...

Потім закрила важкі дубові двері так, що вони ледве не злетіли з петель та й пішла до себе в кімнату. Дивно, але зараз у мене зовсім не було бажання плакати. Навпаки, дуже хотілося когось вбити, або хоч покалічити. Тому я схопила щось фарфорове та з усієї сили жбурнула об стіну. Куски розлетілись у всі боки, а на прекрасній обшивці з’явилась перша зарубка від «щасливого сімейного життя».

Через секунду, наче застуканий на списуванні школяр, в моїй кімнаті вже стояв Вітольд і винувато промовляв:

– Вибач мені, кохана Снєжко! Не розумію: як це сталося. Але ж ти не допускаєш мене до себе, а я звичайний чоловік, зі звичайними потребами. Тим більше коли я дивлюся на тебе, то хочу кохатись безперестанку...

Мені стало так гидко, що якби не знала, що наразі ні від кого не вагітна – подумала б саме про токсикоз. Я схопилась з ліжка й кинулась до ванної кімнати, бо мене страшенно знудило. А цей старий розпусник вже забув про свій гріх й миттю запитав про мій:

– То може пані від когось понесла й тому вийшла за мене?

Я закінчила неприємну процедуру, добре прополоскала рота й вийшла до нього.

– Поїхали! – скрикнула я й тільки зараз доперла свою найбільшу помилку в житті. Чому я не завагітніла від Дена? Зараз носила б під серцем його дитинку та була найщасливішою у світі. Біда з цими чесними дівчатами!

– Куди? – не зрозумів мене Вітольд.

– До лікаря, який обслуговує твоїх шльондр. Хочу перевірки й негайно!

Він чомусь посміхнувся та лагідно сказав:

– Ну, тебе буде обслуговувати інший лікар, найвищого рангу, але якщо хочеш – бардзо проше!

І ми поїхали. Зазвичай будь-який похід до гінеколога, то не тільки неприємна процедура, а ще й неймовірне приниження. Бо в жінку входить не коханий всім серцем чоловік, а медична залізяка та ще й абсолютно незнайома стороння людина заглядає тобі в самі нутрощі. Але зараз я була така злюща, що до подібних тонкощів мені було байдуже.

Розділ 13. Удосконалення краси

В дорозі Вітольд весь час посміхався, наче його нагодували чимось солодким і смачним. Він мчав Варшавою на своєму улюбленому Мерседесі, та виглядав наче хлопчисько, що вперше взяв татову машину, щоб покатати дівчину. Я не звертала на його піднесений настрій ніякої уваги, адже розуміла, що він просто демонструє людям нову іграшку, тобто мене.

Ми заїхали до старого міста й він припаркувався під якимось, стерильного вигляду, триповерховим будинком. Всередині приватного медичного центру було багато квітів та усміхнених працівників. Вітольд залишив мене у м’якому кріслі, а сам зник за одними з дверей. Повернувся він у супроводі людини, що могла б позувати художникові при написанні картини «кращий лікар століття». Він був у тонких золотавих окулярах, з чарівною сивою борідкою, в милій шапочці та стильному медичному вбранні. Притримуючи мене за кінчики пальців так, наче ми будемо танцювати, медик провів до свого кабінету й виконав неприємну процедуру дуже лагідно та обережно. Як тільки я звільнилась, Вітольд прожогом кинувся всередину, а вийшов з таким гордим виразом обличчя, наче я вже народила йому купу дітей.

– Дякую тобі, кохане серце, що так ненароком ми заїхали сюди. Взагалі-то цю процедуру жінки-іноземки повинні проходити до реєстрації шлюбу, але твоїй родині я безмежно довіряю, тому не став дарма принижувати. Наразі я неймовірно щасливий. Адже мій великий друг-професор сказав, що такої здорової жінки він не бачив давно і в нас будуть прекрасні діточки...

При цих його словах, навіть після огляду у професора, я знову відчула позиви токсикозу, але стрималась.

– Вітольде, прошу тебе, поїхали звідси кудись, – щиро попросила я його.

– Так, моя дівчинко! А куди ти хочеш?

Я хотіла лише в обійми Дена до кінця життя, але туди мій шлях перервався і я панічно шукала, що йому запропонувати. Адже повертатися в кубло розпусти наразі я точно не бажала. Що ж вигадати?

– Вітольде, а можна мені до якогось салону краси? У цього лікаря я зрозуміла, що запустила себе до неможливості...