Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Я людина, що вміє вирішувати складні питання. Причому раз і назавжди. За це мені добре платять, адже я професіонал, що ніколи не помиляється. Кохання не входить в мої плани, а жінки – то лише засіб для зняття стресу. Та одного разу я все-таки схибив, коли виконуючи роботу, не помітив її. Тієї, що покохав. А вона взяла за мету: завдати мені мук і смертельного болю

РОЗДІЛ 1

ЕМІЛЬ

На вулиці йде дощ. Ні, він просто ллє та тримає мої нерви на межі. Дивно, що дорослий і здоровий чоловік переймається негодою за вікном, правда? А ще я негативно ставлюся до вітру й туману...

Це тому, що звик багато бачити й помічати, а самому залишатися непоміченим. Колись, до війни, мене звали Еміль Савар. У двадцять п’ять молодий француз мав багато сподівань і мрій. Тільки рекрутингова компанія виявила в мене геть не романтичні здібності.

І тоді я потрапив до пекла, де став професійним вбивцею. Солдат на війні повинен виконувати накази і я це робив. Та якось не зміг. Мені повеліли зачистити точку спротиву. На той момент я вже звик бачити у приціл очі смерті, але ж не беззахисних жінок і дітей! Тому я потонув. Не знайшов нічого розумнішого, як залишити зброю біля лунки сипучих пісків. У пустелі вони не рідкість. Керівництво повірило й мене визнали зниклим безвісти.

Не відкрию таємниці, якщо скажу, що немає в світі людини, котра не хоче додому. А ті, хто стверджує протилежне – просто блазнюють. Ось і мій шлях у рідні краї виявився довгим та непростим. Десь у роззявкуватого подорожнього я поцупив посвідчення особи й трішки готівки. Так повернувся в Париж.

Спочатку вночі ходив на вулицю Фонтен-о-Руа. Туди, звідки я пішов на війну й годинами дивився у вікна колишньої домівки та згадував минуле життя. Але потім темні віконця засяяли світлом і стало ясно, що домовласник вселив нових пожильців. Виходить дізнався, що я безповоротно згинув.

Я ж продовжував жити чужим життям як Бенджі Кітт, турист зі Штатів, що посіяв свої документи десь посеред Афін. Ночував у дешевих мотелях, працював вантажником, прибиральником, навіть верхолазом. Там, де не дуже переймаються біографіями тимчасових робітників. Та скоро жити вигнанцем вдома мені набридло, а ще я добряче програвся й тоді вирішив згадати свій військовий фах.

Через геть ненадійні джерела отримав першу роботу та зброю й віртуозно виконав завдання. А як почув віддачу приклада і палець на спусковому гачку – ледве не завив. Ні не за знищеною ціллю, а від туги, що накрила. Виходить немає в мене іншої долі, ніж звільняти світ від потвор і пройдисвітів? Замовник пропонував мені постійну роботу та я одинак по життю й тому відмовився.

Наразі неважко шукати замовлення в мережі. Всі хочуть когось вбити, а вже чужими руками й поготів. Це дуже сумний висновок та мені зовсім не кортить хапатися за першу ліпшу справу. Нести смерть – геть не моя пристрасть, а звичайний хліб.

Головне перевіряти факти й необхідність крайніх дій. І це робити досить легко. Хаотичний рух містом не дає можливості відстежити «цікавого». А якщо незабаром мішень перестає існувати – значить роботодавець не жартував і винагороду отримав колега-конкурент. Дехто з нас байдуже натискає на гачок. А я й досі не можу! Та вже попрацював кілька разів і тепер вважаюсь примарним паризьким кілером.

Правда мого життя сумна, адже й зараз я сиджу в орендованій кімнаті та дивлюся на грозу за вікном. От навіщо вона зачепилася за Ейфелеву вежу? Не могла пройти десь поза містом? Я ж затримуюся з виконанням роботи вже на декілька днів. То мені треба було перевірити правдивість злочинів жінки. Потім я ходив до собору помолитися. А тепер цей клятий дощ заважає чисто зробити справу й отримати решту до авансу, що товстенькою купкою лежить у пакеті на вікні.

Комусь почулося – жінка? А як же принцип: не вбивати жінок і дітей? Та інколи в тілі жінки сидить така потвора, з якою не зрівняється жоден кілер-чоловік. Ця звірюка торгує дівчатками, що злітаються до Парижа з різних причин. В основному діти зубожілих родин, що шукають у столиці кращої долі. А та погань живе вільним життям, у своєму заміському маєтку, й навіть не криється. Вона називає себе власницею приватного коледжу, а місцеві таблоїди сурмлять, що мадам меценатка й добродійка, яких не бачив світ...

Та я вже знаю про неї таке, чого не друкують паризькі ЗМІ. Наприклад, про таємні апартаменти, де за великі бариші ґвалтують і знущаються з її підопічних заможні збоченці. А потім сухі поліційні звіти свідчать, що знайшли в Сені чергову невідому дівчину, з ознаками насильницької смерті та присутністю в тілі важкої наркоти.

Наступного дня, коли я зрозумів, що погода грозою не обмежиться й дощ перейшов у затяжний, вирішив залишити у сховку улюблену зброю й піти в гості до «шанованої» особи, прихопивши ніж. Цим інструментом я володію ніяк не гірше. А для такої тварюки кулі дійсно шкода. Звісно я докладно вивчив план маєтку та денний і нічний розклад цілі.

Ох і добре ж облаштувалася ця мерзота коштом загублених молодих життів! Я не казав, що вмію ходити тихіше за кішку? Так, умію. Тому до величезного двоповерхового будинку зайшов з боку зимового саду, через завжди відкриті скляні двері.

Навіщо цій гидкій бабі так багато місця? Ну звісно, щоб проводити тут, серед покидьків і босоти, свої відьмацькі шабаші та домовлятися з ними про подальше душогубство. Тільки наразі час зав’язувати з філософією мораліста й непомітно прямувати нагору. Пізня година і слуги також вляглись. А я знаю, що перед сном потвора приймає омолоджувальну ванну і їй буде геть не з руки чинити спротив.

По всьому простору доречно горить лише нижнє нічне освітлення й мені це на користь. Я обережно рухаюся вздовж стіни та прочиняю добре змазані двері. Ось вона лежить, з кублом волосся на голові, спиною до мене. Поруч високий келих червоного вина та монотонне булькання турбомасажу, що також допомагає мені.

Я заношу ніж і роблю свою справу майстерно й миттєво. Струмінь крові стікає до води й вона швидко стає червоною, а моя ціль навіть не розуміє, що вже мертва. Уважно прислухаюся – тиша... Добре! Справу зроблено, треба забиратися звідси.

Пульс перевіряти марно. Мертвішою паскуда вже не буде. Кілька секунд і я обережно спускаюся сходами вниз та виходжу надвір. Стриженими газонами ми не ходимо, щоб не залишати слідів. Тому я прослизнув  кам'яною доріжкою, перестрибнув через паркан і опинився за межами маєтку.

Одяг у мене чистий. Я добре вмію робити своє діло й ніколи не полишаю кривавих плям на собі. Трішки медичної підготовки й усе о’кей. Гуляючи набережною Сени, скидаю у воду ніж. Шкода, він був добре збалансований! Але майже будь-який криміналіст, почаклувавши над використаною зброєю, може зробити небажані для мене висновки. І тому річ назавжди прямує до багатотонного мулу страшенно забрудненої ріки.

Була б у мене власна домівка, тоді купив би собі цілий набір ножів. Нещодавно бачив просто фантастичний! Але поки я не можу дозволити собі арсеналу зброї, адже веду життя сущої невидимки. Ось я чиркнув запальничкою й спалив на широкій огорожі мосту рукавички, а попіл відправив слідом, до води. Тепер справу завершено.

Дивіться й дощ чомусь раптом стих! Виходить ми обоє на сьогодні виконали свою мокру роботу і можна спокійно прямувати на квартиру. А там і собі прийняти розслабляючий душ та забутися серед снів.

РОЗДІЛ 2

ЛІЗА

Раптово прокидаюся й шукаю та не знаходжу під подушкою улюбленої іграшки – телефона. Де він? Точно, забула біля джакузі! Сьогодні між лекцій побилася з Жюстін. Ця тварюка стверджувала, що Вінсент кохає лише її!

Цілий день під формою намагалася сховати припухлості, а вдома відразу полізла до маминої ванни. Кажуть, що гідромасаж допомагає зняти синці. Там і залишила частину себе – мій новітній гаджет. І хоч на годиннику пів на першу, я повинна зайти на свою сторінку в мережі. Вінсент вночі пише мені такі сексуальні непристойності...

Але в холі я відчула рух та підсвідомо завмерла. Це був справжній жах! Згори, по сходах, обережно крався страшний незнайомець. Кремезний, сірий, в чорних латексних рукавицях. Я сховалася за дверима й розуміла, що кричати марно. Нехай краще йде. Якщо й поцупив щось з маминих прикрас у спальні, дешевше обійдеться купити нові. У нього ж явно є зброя, а я ще поживу аби Вінсент був тільки мій!

У мене добра фотографічна пам’ять і впізнати цього, як спитають поліціянти, буде пара дрібниць. Дурисвіт пішов грабувати добрих людей, навіть не прикривши обличчя. Напевне з новачків! От скільки разів наш адвокат, мсьє Шантоні, прохав маму облаштувати в будинку систему відеоспостереження. А вона сміється й жартує, що пильне око камер спотворить її таємничий світ. Та наразі вони були б доречні.

Я відчуваю тремтіння у всьому тілі. Чекаю у сховку. Хто їх знає, можливо він не один? Тільки всюди мертвецька нічна тиша. Що я тут забула? А! Треба забрати телефон нагорі. Я йду спираючись на стіну, бо ноги дрижать, мов після забігу. Перед дверима ванної кімнати зупиняюся та ввічливо стукаю. Знаю, що вона перед сном любить трішки випити улюбленого червоного й інколи задовольняє себе у воді... Але на стукіт мама не реагує. Може заснула? Тоді точно треба розбудити, бо це небезпечно.

Рішуче заходжу й бачу жахіття, яке залишиться в голові, серці й кожній клітинці моєї свідомості до моменту, поки я не зроблю те ж саме з Ним... Адже моя єдина рідна душа наразі плаває у кривавій рідині й бульбашки продовжують змішувати той кошмар.

А вона лежить, неприродно опустивши голову вниз і більше ніколи гордо не скине її на публіці. Не засміється своїм запальним сміхом і не скаже мені: «Ліз, моє дурне дівчисько, навіщо ти малюєшся? Ти ж найчарівніша на землі!»

Далі я даремно намагаюся її трясти, щоб оживити й тому вже вся мокра та червона, а вона не хоче дихати й сміятися... Просто мовчить! Від шоку мене теліпає сильніше. Тут здається страшенно холодно і я зціплюю зуби та намагаюся квилити мов тварина, бо кричати не сила...