Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Та вихід є! Шукаю: чим укоротити віку й собі, тільки раптом чую: «Не треба! Живи, щоб мститися...» Дійсно, цей внутрішній голос правий! Я знову втрачаю здоровий глузд і починаю битися в нападі істерики. А потім ковзаю на слизькій підлозі й падаю без свідомості.

Приходжу до тями на вулиці. Ще ніч. Я лежу на ношах, вкрита ковдрою, а навколо сліпуче миготіння ліхтарів спецтехніки й купа людей у формі. Лікарі у своїй, поліціянти у своїй. Всі стурбовано бігають по нашому двору, а я нічого не розумію... Голова збоку дуже болить. І здається вона забинтована. Я що десь впала чи то наслідки вчорашньої бійки з подругою по коледжу, за хлопця?

Раптом бачу, як з нашого дому медики виносять щось повністю вкрите плівкою. Не розумію, мама когось вбила? Ні, вона буває ексцентричною, але ж не настільки. Оце мені горе! Та мсьє Шантоні великий маг серед юристів. Він зробить так, що маму не посадять.

А в голові відбувається щось дивне... Світ гойдається та здається несправжнім... Де моя мама? Бачу червону воду і якийсь змазаний силует незнайомця на сходах... Намагаюся встати, але чую рішучий наказ:

– Мадмуазель, будь ласка, лежіть! Вам наразі не можна різко рухатися.

Чому хтось диктує мені у власному дворі? Я хапаюся за боки ношів та продовжую сповзати. Тоді людина у медичній одежі силоміць вкладає мене назад і пристібає ременями, наче ляльку.

– Що Ви робите? Відпустіть! Мені терміново треба до мами, – сіпаюсь я й відчуваю новий сильний біль в голові, а тіла зовсім не чую. Далі мені щось колють і знову сутінки...

...Тепер світло дуже яскраве. Навколо все якесь біле й порожнє. Господи, це ж я в лікарні! Пам’ятаю, як вночі мене забирали сюди.

– Вітаю, мадмуазель Еліз! Ні-ні. Тільки ні в якому разі не робіть зайвих рухів, – дбайливо каже невідомий чоловік, можливо лікар.

– Чому? Де я? Покличте мою маму! – питаю й вимагаю все відразу, а дядько починає уважно вивчати моє обличчя, наче на ньому щось написано.

– Ви нічого не пам’ятаєте, так? – далі крутить якимись дурними скельцями та сідає біля ліжка на стілець. – Лізо, Ви впали й отримали серйозну травму голови. Тому пам’ять вибірково відсутня. Звісно все відновиться, але поступово...

– Де моя мама? Що сталося? – здається я кричу та голос кволий, наче чужий.

– Зараз мадмуазель Хлоя під’єднає Вам крапельницю. Прошу Вас, заспокойтеся й поспіть. Трохи пізніше ми поговоримо, – рішуче встає лікар, а дівчина підсовує до мене штангу з ємностями рідини та віртуозно розтинає голкою мою вену.

Не знаю: скільки я тут і навіщо? В мені вже наробили достобіса дірок і все страшенно болить, а сказати щось путнє ніхто не хоче. Медики пересуваються туди-сюди, мов роботи й виконують свою роботу. Я вдячна їм за турботу, але навіщо воно мені? Достатньо було б відлежатися вдома кілька днів. Там мама зробить мені улюблений омлет, обійме й весело розсміється. І миттю все погане забудеться.

– Скільки я тут? Коли Ви мене відпустите? – вкотре чіпляюсь я до лікаря, а він стурбовано поглядає на мене та намагається посміхнутися:

– П’ять днів. Лізо, Ви у нас всього лишень п’ять днів. Так швидко Ваша травма не лікується. А головне: треба потроху відновлювати пам’ять. Скоро до Вас прийде психолог, щоб зрозуміти наскільки все серйозно. Поспішати не будемо. Обіцяєте мені, мадмуазель?

– Та я б з радістю пообіцяла, але коли Ви дозволите мені побачитися з мамою? – товчу йому одне й те ж, а він тяжко зітхає та говорить повну дурню:

– Ось цього робити не треба. Вам ще довго жити на землі, дівчинко. Даруйте! У мене обхід...

Що він верзе? До чого тут моє життя на землі? Чому вони всі такі утаємничені? Мовчки поглядають на мене очима повними жалю, наче я заразна чимось невиліковним. А я лише впала трохи й стукнулась головою. Та мама, після останньої підтяжки стверджує, що наша медицина на висоті. Ось і мені б тільки добратися до рідненької!

РОЗДІЛ 3

ЕМІЛЬ

Після виконаної роботи ніколи не пропускаю нічних чи вранішніх новин. Звісно я не дивлюся канали, де освітлюють політичні події, але кримінальні – перевіряю завжди. Не через жагу до слави, а якраз навпаки. Дуже хочеться, щоб про мої справи взагалі не знали. Але так не буває, адже від моєї руки гинуть останні покидьки. Іншими я не займаюся, хоча про це вже говорив.

Отож зі сходом сонця вмикаю телик і чую необхідне сухе підтвердження та клацаю, не дослухавши. Якраз у той момент отримую повідомлення, що повинен з’явитися в обумовленому місці, для завершення угоди. Тобто зі мною бажають чесно розрахуватися. Хоча завжди існує вірогідність простої ліквідації виконавця іншим снайпером. Такі в нас правила: ніхто й ніколи не дасть стопроцентної гарантії на наступний день.

Звісно краще б це була комірка на поштамті або сховок серед кущів. Та цього разу мене викликають особисто. Власне так і передбачалось. А коли що, я спробую втекти. Булонський лісопарк мною добре вивчений і зникнути там – дитячі забавки.

Знайоме авто і кур’єр той самий. Він чемно вітається й подає пакет з винагородою. Я заглядаю, але не перераховую. Навіщо? Торговці смертю не мають звички підкладати фальшивки. Тому, що інколи сподіваються на продовження співробітництва або просто непокояться за власні життя.

– Хвилинку, будь ласка, – зупиняє мене посередник. – Господар велів переказати Вам вдячність за майстерно виконану роботу, а ще попередження. Річ у тому, що Ви залишили непотрібний слід.

– Перепрошую? Що мається на увазі? – дивуюсь я його впевненості.

– Хазяїн визначився на Вашу користь за фантастичний образ безликої тіні. Але в маєтку мадам Хейсбі, після Вашого зникнення, розгорнулася справжня драма. Добре, що журналісти спали, та медики й поліціянти вночі витоптали там всю траву. Зі своїм завданням Ви справилися на відмінно тільки чомусь не помітили поруч її доньки...

– Це погано. Але замовлення на дитину я відхиляю! – безкомпромісно киваю співрозмовнику.

– Цього я Вам не говорив. Тема поки закрита. Дівчина лежить у клініці, з травмою голови. Ймовірно, побачивши мертву матір, вона невдало впала й тепер лікарі зайняті її пам’яттю. Ми звісно простежимо подальший розвиток подій, але для Вашого блага треба зробити те, що Ви також добре вмієте: розтанути як весняний сніг.

Я сидів у тому авто й не вірив власним вухам! Як я міг не помітити дитину? Хіба що вона сховалася десь у кутку, а значить бачила в обличчя? Тому відповідаю:

– Добре, це я зроблю. Давно хотів трохи відпочити. Тільки останнє запитання, просто з цікавості. Скільки доньці років?

– П’ятнадцять. Вона навчалася в коледжі своєї матері та ймовірно повернеться туди, коли відновить пам’ять. Ми зможемо отримати результати її спогадів і залишимо Вам повідомлення в мережі. Якщо дівчисько Вас не бачило – спокійно повернетеся до виконання завдань тут.