Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

На цьому я розпрощався й пішов парком у напрямку оренди авто. Взяв простенький Джип і поїхав кататися містом. Перевірявся з пів години та за мною довго не прямувала жодна машина. Тоді я повернувся на квартиру, по-військовому зібрав свій нечисленний скарб і залишив домовласнику ключі під килимком. Адже розрахувався з ним наперед за місяць.

В голові весь час свербіли слова посередника: «Ви залишили непотрібний слід...» Від них мене аж корчило! Не через гордість чи страх, а з професійного погляду. Я звик працювати неймовірно чисто. А тепер сам, наче кріт, ховаюся в орендованому Джипі на їду на середній швидкості, не привертаючи уваги камер і людей навкруги.

За містом пообідав у пристойній таверні, але жодного задоволення від їжі не отримав. Просто заправився в дорогу. Взяв з собою великий бургер з м’ясом та овочами й поїхав трасою в бік Ліона. Десь годин за п’ять доїду. Давно вже хотів побувати на батьківщині матері. Там вона й похована. Померла, коли я ще служив. А мені, за мокрими справами, ніяк не вистачало часу побувати на її могилці.

Далі чомусь почав розмірковувати, що повинна відчувати дівчина, котрій сказали, що я вбив її матір? Ну, тобто хтось убив найголовнішу людину в її житті. Адже вона ще геть мала й та потвора, скоріше за все, була лагідна до своєї дитини. Як взагалі жінка, що мала доньку-підлітка дозволяла жорстоко знущатися й губити життя таких же малих? Навіть мені, вбивці-привиду, не зрозуміти її бізнесових мотивів.

Чому не відкрити інші коледжі? Грошей за комерційне навчання батьки платять достатньо. Невже не вистачало на життя для неї й дочки? Та всі ці байки в моїй голові вже нічого не варті. Тепер потрібно знайти себе на новому місці. Тобто знову вбивати? Але ж це єдине, що я вмію добре робити.

Довгий літній день дозволив мені не лише вдало доїхати, а й знайти достойне житло. Ліон зустрів мене привітно. Я провів тут багато днів свого звичайного хлоп’ячого дитинства. Бігав з однолітками старими вулицями та знав силу-силенну переходів і потаємних дворів, якими славиться  місто. З такими ж шибениками грав у футбол чи плавав та засмагав на берегах ріки Сонни. А тепер з’явився, наче вовк гнаний мисливцями, щоб сховатися від знедоленої мною дитини... Інколи через такі думки я шкодую, що дійсно не потонув у пісках африканської пустелі.

Та не варто забувати, що ліонські дівчата можуть витягнути з будь-якої хандри. Завтра поїду на кладовище, а зараз на пару годин зняв біля Амфітеатру повію й запросив до своєї кімнати. Цим невтомним трудівницям туристичної галузі до снаги цілодобово робити місто ще цікавішим та яскравим.

Ось і мене Катрін прийняла за спортсмена, що приїхав до Ліона на змагання з греко-римської боротьби, які виявляється тут наразі проходять.

– Чому ти так вирішила? – питаю її в розпалі процесу, а вона працює на совість, сидячи верхи на мені й завзято сміється:

– Та тому, що там всі такі ж качки як і ти. Тільки вони трохи молодші.

– А значить я застарий? – перевіряю на справжність її соковиті груди.

– Ну, не те щоб зовсім. Але ж тобі вже точно за тридцять, – навзаєм масажує вона мої мускулисте тіло та милується ним, дуже відверто облизуючи губи.

– Яка спостережлива! Мені дійсно тридцять один. А тобі наїзднице скільки? – просовую палець до її рота та роблю рухи, від яких повія починає заводитись. Потім ввічливо звільняє рота, щоб відповісти й каже:

– Двадцять чотири. Але ти не дивись, що я куртизанка. Між іншим, маю за плечима спеціальну освіту. Правда за фахом влаштуватися не вдалось, а жити якось треба. Ось і підхопили мене дівчата біля якогось бушона (ліонський ресторан). Власне тут повсюди купа заможних туристів. Давай я тобі зроблю те, що замислив. Не спиняй свою шалену пристрасть, пустельний принце!

– Чому саме так? – щиро дивуюся я її дедуктивним здібностям і чую у відповідь:

– Та тому, що в тобі точно наполовину грає східна кров...

Вона схиляє голову все нижче і я відчуваю гостре задоволення та відверто кажу:

– Ні, лише на третину. А тепер просто помовч і зроби мені це якомога приємніше.

РОЗДІЛ 4

ЛІЗА

Вже три роки, як мама на небесах. Я давно знаю про це. Адвокат родини, мсьє Робер Шантоні,  дуже добра людина. Тепер він мій наставник і опікун. Це по закону, а по життю закинув тоді свою прибуткову практику й став мені, наче рідний. За це я дуже вдячна йому.

Наш коледж назвали маминим іменем і я отримала його диплом. Але хіба це може замінити мені її яскраву посмішку, шалені жарти й ту божевільну жіночу пристрасть до всього на світі? Мсьє Робер каже, що з кожним днем я стаю на неї все більше схожа. Така ж безкомпромісна й цілеспрямована, хоч через ці вроджені якості йому важко зі мною. Та стриманий і мудрий чоловік терпить мої вибрики й сумно кличе «сиротиночкою».

Мою биту голову в клініці вилікували. І пам’ять повернулася та на жаль не вся. Я часто бачу уві сні, як мама плаває в червоній жижі, що булькає й тоді пронизливо кричу та просинаюся... А вбивцю пригадати ну ніяк не можу!!! Він залишається в моїй голові сірим привидом і жоден психолог та комп’ютерні програми поки не допомогли просунутися в персоналізації тварини, котра відібрала мою найдорожчу.

Одна медикиня заспокоїла! Сказала, що людський мозок спеціально блокує найстрашніше та важке. І цього ніякими гіпнозами не подолати. Прозріння прийде, коли я перестану боятися чи просто побачу його на вулиці.

Та я не збираюсь сподіватися на випадок і тому знайшла собі вчителя. Ні, не танців чи флористики. Ще в коледжі настирливо шукала: хто може навчити мене стріляти й битися. Спочатку натякала про допомогу Вінсенту, але той кінь думав лише про секс і віддав перевагу Жюстін. А скромний і непомітний Даніель, що завжди кохав мене, взяв і повів до тиру в міському парку. Ми добре повеселились, а потім він познайомив мене з господарем розважального закладу.

Чоловіка звуть Анвар. Здається він з Алжиру і його гострий погляд та мужній стан видають неабиякі військові здібності. Власник тиру злегка припадає на ліву ногу й має на щоці непривабливий шрам. Та мені ж за нього заміж не виходити!

Ми посиділи в кафе й Даніель розповів Анвару про моє бажання навчитися стріляти зі справжньої зброї. На це чоловік лише безтурботно розсміявся. Він сказав, що коли я буду так само влучати в ціль з бойового пістолета, як сьогодні з іграшкової зброї, то навчити мене можна років через сто. Та я не образилась і запитала: скільки навчався він?

– Мадмуазель, а Ви прониклива! Чому вирішили, що я взагалі вмію щось, окрім дарувати дітям м’які іграшки? – підступно примружив свій погляд він. Від тих пронизливих очей у мене всередині  щось торкнуло й притихло...

– Тому, що Ви точно були військовим. Це видно за кілометр. Мама навчила мене спостережливості. І хоч я не влучила сьогодні в жодну ціль, поставлю всі кишенькові гроші на те, що Ви служили у війську, – загорілись азартом мої очі.

– А давайте! – відповів на мій виклик чоловік й простягнув через стіл свою міцну долоню.

Я вихопила з жилетки кілька купюр, та він миттю забрав руку й похитав головою:

– Я ж пожартував, мадмуазель! Так, я був військовим. Ми з покійним батьком Даніеля разом служили в легіоні. А тепер я лише наглядач за тиром у парку розваг. І все, – сумно розвів руками він, але я не збиралася відступати.

– Даніелю, хоч ти допоможи! Мсьє Анвар відверто не хоче тренувати мене. А я платитиму чесні гроші. Скільки скажете, вони в мене є. Тільки дайте мені надію, що колись я віддячу тварині, котра забрала в мене маму, – просила обох зі сльозами на очах та відповів мені Даніель: