Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

– Лізо, ти так дограєшся до виклику в поліційне відділення. Хто говорить про подібне на вулиці? А до тиру тобі ходити не заборонено. Нехай мсьє навчить тебе влучати в зірочки й зайців. Про інше мова не йде. Правда, дядьку Анваре?

Тепер я допетрала, що ці двоє добрі друзі, не дивлячись на різний вік. Вони тихі й непримітні, але думають однаково. Я перевела погляд на колишнього воїна й зрозуміла, що знайшла, кого шукала. Наразі його спотворене обличчя вже не було лихе. Воно випромінювало доброзичливість і він сказав наступне:

– Я ніколи не відмовляю дітям розважатися у своєму тирі. Звісно приходьте коли завгодно, мадмуазель.

– Дякую Вам, мсьє! Не переймайтеся через вік. Мені вже є вісімнадцять. Це до банку я беру опікуна. Та насправді геть доросла! – гордо задрала я голову.

Мабуть, мої щирі зізнання прозвучали смішно тому, що обидва співрозмовники виховано опустили очі та змовчали. Скоро ми з Даніелем пішли.

Я ледве дочекалася наступного дня й примчала до міського парку вже без одногрупника. Сьогодні в тирі було весело. Купа малечі з батьками намагалася виграти здоровенного жовтого ведмедя, з сердечком на грудях. Але пухнастий звір вперто не бажав покидати насиджену полицю.

Анвар мовчки спостерігав за тією баталією, та коли я з’явилася в полі зору знову оповив мене гострим магічним поглядом. Чоловік оцінив зграю діточок і помітив одного нещасного на візочку. Його батько точно не вмів влучно стріляти й тоді господар розваг взяв до рук іграшкову зброю та однією рукою, навіть не прицілюючись вибив усе, що рухалось. У відповідь панель заграла яскравими барвами, а мій знайомий взяв ведмедя й простягнув татові нещасної дитини:

– Тримайте для хлопчика. Думаю, він заслужив цей приз. Заходьте до мене ще!

– Дякую, мсьє! Але ж ми його не виграли... – знітився родич дитини-інваліда.

– Іншим разом повезе більше! Даруйте, любі діти, та на сьогодні тир зачиняється. Мені треба повернути звірят на місце. Приходьте завтра, я всіх чекатиму! – щиро посміхнувся відставний легіонер і весела купа людей розбіглася.

– Ви дуже добра людина, мсьє! – зробила я очевидний висновок. – А ще я просто вражена Вашою майстерністю. Прошу Вас: навчіть мене хоча б кільком способам стрільби. Тоді до смерті молитиму за Вас Бога.

– Це будуть марні старання, мадмуазель! Бог мене до себе не прийме, – тяжко зітхнув майстерний стрілець. – Та не зашкодить навчити Вас трохи власному захисту. Поїхали до мене на ранчо, там для цього все є. Я давно вже збирався тут прибратися. Чомусь, як глянув на ту приречену дитину, мене понесло.

Він зачинив віконця тиру й опустив навіс.

– Ось я й кажу, що Ви чуйний і сміливий! Я обов’язково допоможу Вам порозставляти іграшки. Тільки будьте моїм учителем. Що завгодно зроблю, але я повинна вміти стріляти! – відчайдушно вчепилась я в його руку та відчувала, що ця мужня людина не підведе.

РОЗДІЛ 5

АНВАР

Він посадив мене до старенького корвета й ми поїхали в передмістя, що на іншому кінці Парижа. На околиці невеличкого поселення стояв скромний будинок.

– Ви тут один живете? – миттю полізла я до особистого.

– Звичайно один. Кому я потрібен? Та й немає в мене в цій країні жодної рідні. В Алжирі є брати й тітка. Але саме Франція витягнула мене з лап вірної смерті. Тут гарно зашили й допомогли знову стати на ноги. Так і живу серед спогадів вночі та дитячого сміху вдень, – сумно й досить неочікувано зізнався він.

– Я буду вашим другом, якщо захочете, – впевнено бовкнула я й розуміла, що у нас обох є спільна самотність та відсутність поруч рідних людей.

– Дякую, дитино! Тільки з мене поганий друг. Я старий і нудний, а ще каліка. Проходь, будь ласка, сюди, – відімкнув він міцні дерев’яні двері й запросив піти сходами вниз.

Тепер я опинилася у справжньому військовому тирі. Чи краще сказати на стрільбищі. Все як у кіно: паперові цілі розвішані вдалині на різній відстані. Солом’яні тюки, доріжка для бігу, а ще тренажер для м’язів і боксерська груша...

– Нічого собі! Як у Вас тут все серйозно. Виходить я не помилилася? Ви дійсно готуєте людей для якихось місій? – знову попхалася я туди, куди мене не запрошували.

– Та яких там місій? Старі каліки інколи розважаються аби відчути, що ще живі. Скажи, а ти не голодна? У мене є овече молоко, воно смачне й поживне. Мабуть, такого й не куштувала ніколи? А дають їх дві мої кудлаті красуні, – лагідно посміхнувся чоловік.

– Дякую, ні. Може пізніше подивлюся на овечок. А тепер, будь ласка, хоча б дайте потримати справжню зброю, – щиро заглядала я в його очі та відчувала дивний потяг до геть незнайомої людини. Він вабив мене своєю силою й загадковістю. Може тому, що я ніколи не знала батька, а може тому, що він вміє вбивати людей?

Анвар пішов у куток, відкотив у бік стос соломи та витягнув з кишені зв’язку ключів. Взяв найдовший і відчинив важкі залізні дверцята сховку. Якусь мить подумав та, прикривши сейф, приніс мені невеличкий дамський пістолет...

– Перепрошую, мсьє Анвар, але такого я не хочу! Мені треба щось потужне й міцне. Щоб відразу вбивало! – негативно закивала я своєю дурною головою, а він тихо посміхнувся й відповів:

– Гранатометів мені сьогодні не завозили.

Я зрозуміла, що стара контузія від падіння в ванній, ще й досі заважає мені бути адекватною та знизала плечима:

– Даруйте! Я знаю, що виглядаю дурепою, але зрозумійте мене...

– Якби не розумів, тебе б тут не було. Але й ти зрозумій, що не можна починати з танка. Спочатку взагалі я хочу побачити на твоєму тілі хоч якість м’язи. Зброя не терпить слабких рук чи ніг. Отож, наступного разу прихопи з собою одяг дівчаток для фітнесу й почнемо зі звичайних спортивних вправ. А поки на, потримай оце.

– Він заряджений? – з острахом подивилась я на темну сталь.

– Жартуєш? Звичайно, ні! Хочу побачити твоє перше враження. Це буде відраза чи магнетизм, – сканував він моє обличчя своїми неймовірно проникливими очима та вже точно знав, що мороки з такою «ученицею» буде сила-силенна.