Влада Клімова - Ти - моя пристрасть, Влада Клімова

Тоді я вперше в житті взяла до рук вбивчий інструмент й від задоволення мало не захлинулась.

– Ого, важкенький! Але він мені подобається, – проковтнула я повітря й спробувала різко повернутися в бік цілей. Добре, що розумний чоловік дав мені незаряджену зброю, бо той пірует міг перетворитися на останній у моєму житті.

Від хвилювання й дурощів я втратила рівновагу та збиралася впасти, але дбайливі й міцні руки вчителя вдало підхопили мене. Ой, як соромно! Наче дитині, з котрої впали штанці... Моє обличчя спалахнуло вогнем, але крім ганьби я відчула в його обіймах щось дивне. Схоже на те, що під час поцілунків з Вінсентом.

– Тепер бачиш, про що я кажу, – відпустив мене він та забрав з рук зброю.

– Так, вибачте мені! Дякую, що притримали. Обіцяю надалі бути розважливою й слухняною, мсьє Анвар, – майже прошепотіла я у відповідь, але незрозуміла прихильність до нього не полишала мене.

Зате мій вчитель був немов сталевий. Він спокійно відніс зброю на місце. Все зачинив і повернувся з благородною посмішкою на спотвореному обличчі:

– Що ж, пішли я познайомлю тебе з Майрою й Сарою.

– А може не треба, щоб мене тут у Вас бачили? – геть заплуталися мої скуйовджені думки.

– Так вони нікому не скажуть. Мої красуні дуже потайні. Хоча вміють ввічливо вітатися. Ходімо, тобі сподобається! – ще повеселішав він.

Ми вийшли надвір і попрямували до невеликого сарайчика. Тут відчувався неприємний запах якихось тварин. Тепер я згадала про його овець і вже побачила серед чистенького сіна двох розкішних пухких кіз. Схожих я бачила в нашому Венсенському зоопарку. Тільки ті були дещо засмучені й брудні. А ці такі біляві й спокійні. Вони відірвали мордочки від їжі й закивали хвостиками. Та, що більша уважно подивилася на господаря й привіталася своїм протяжним: «М-м-м-е-е!!!» За нею подала голос інша.

– Привіт, мої милі! – заглянув Анвар до корита з їжею й підсипав їм з пакета комбікормів. – Ви ж мої ненажерки! А я до вас чарівну дівчинку привів. Бачу, зацікавилися гостею?

Зараз його голос був геть іншим. Але я вже чула сьогодні такий. Тоді, коли Анвар дарував бідолашній дитині ведмедя. Дивлячись на цього грізного та знедоленого воїна, я усвідомлювала наскільки йому самотньо. А ще за зовнішньою бронею спокою він тамував у собі порівну ніжність та неймовірний біль... Саме це я зрозуміла наразі поруч з ним.

– Що, аромат не подобається? – навіть зі спини все бачив Анвар. – Та це не найгірше у тій роботі, яку ти хочеш. Буває страшенний холод або спека, чи купа мурашок у траві. А ти лежиш і нічогісінько не помічаєш. Тобі потрібен лише Він, той на кого чекаєш. Годинами чи навіть кілька діб. А замість їжі - крапля води, щоб не палитись походеньками до кущів. Та що це я тобі страшилки розповідаю? Ходімо, пухнасті вже зрозуміли, що ти своя людина...

– А Ви подібне переживали, так? – нахабно розкручувала я на зізнання колишнього снайпера. Але ж не я тягнула його за язик, сам почав сповідатись.

– Хм! Я багато чого пережив та маю купу гріхів. А з тебе ми зробимо захисницю власного розуму й тіла. Цього буде достатньо для дівчинки, що живе серед прекрасних мрій про майбутнє. Думаю, в тебе вже є залицяльник, чи як ви там кажете - бойфренд?

– Ні, немає. Я його кинула, бо він був зарозумілим нарцисом, що любить лише себе, – відзвітувала я Анвару про розставання з Вінсентом. А сама подумала: «Навіщо йому таке?» Взагалі подібною інформацією цікавляться тоді, коли хочуть дізнатись: чи вільне серце дівчини? Господи, яка ж я все-таки дурепа! Де я, а де він?

– Ясно. Ну, нічого. У такої вродливої наречених буде ще як гороху в повному відрі. Даруй за дивне порівняння. Та що з селюка візьмеш? – посміхнувся він спотвореною щокою, але серед цієї зеленої тиші здавався загадковим і чарівним.

Мій вчитель не пожартував про молоко овець і налив мені в домі повну склянку. Я спробувала на смак, але навіть його аромат лякав мене. Та Анвар поблажливо сказав:

– Ось бачиш і молоко моїх господинь тобі не подобається. А, між іншим,  для витривалості воїна воно незамінне та поживніше ніж коров’яче в кілька разів. Хоча звісно тобі подобається пійло з супермаркету. А там від справжнього молока лише назва та кілька рекламних рядків. У мене й на городі овочі чистенькі ростуть. Скуштуєш якось. Не впевнений, що з тебе вийде супербойовик, але до здорової їжі спробую привчити.

На слові «супербойовик» Анвар весело розсміявся. А я страшенно бажала стати ним! Чому він такий відважний і бувалий та геть не розуміє, що мені конче потрібні знання й навички аби звести зі світу вбивцю моєї мами? Простіше за все когось найняти, але я хочу бачити як він конає саме від моєї руки! Ось тільки як мені його згадати?

РОЗДІЛ 6

ГРІХ

Привести до ладу іграшковий тир Анвар спромігся без моєї допомоги. Зате довірив мені ключі від свого дому й наказав тренуватися у підвалі, що є сил. Я погодилась. Ніяких інших занять після закінчення коледжу я не мала. Мамин бізнес працював, а за рухом коштів і справ впевнено слідкували мсьє Шантоні та наш бухгалтер.

Я сказала опікуну, що мені якийсь час треба походити в групу дітей-сиріт аби поспілкуватися. І довірливий та люблячий дід повірив. А я брала таксі й прямувала у підвал до свого вчителя – мсьє Анвара. Одягала модний прикид для фітнесу й до нудоти бігала по стрічці та качала прес.

До повернення господаря пила лише воду й нічого не їла. А вже тоді ми разом куштували молоко овечок, їли салати з городини та неймовірно смачний домашній хліб, що мій учитель готував у хлібопічці. Товстою я не була зроду, але тепер всі мої зайві грами зникли кудись і на їх місці почали з’являтися пружні смужечки м’язів. Це просто зачаровувало!

Якось Анвар дістав зі сховку Smith&Wesson та почав демонструвати стійку, в якій найзручніше стріляти стоячи. Він знаходився позаду надзвичайно близько, майже впритул і підтримував мої руки на необхідній висоті. Докладно пояснював все про кут, напрямок і відстань. Я слухала й відчувала його тіло та схвильований стукіт серця, а ще тепле дихання біля моєї щоки й це страшенно збуджувало. Деякий час я терпіла, а потім заплющила очі та прошепотіла:

– Прошу, зупинися на мить. Ти ж хочеш до мене інакше доторкнутись... І я також хочу. Чому ти цього не робиш?

Вперше, не питаючи згоди, я звернулася до нього як до близького. Та вчитель не здивувався й не присоромив, просто замовк. Я повернула голову й побачила, що Анвар щось шепоче, без жодного звуку.

– Що з тобою? З ким ти говориш? – з цікавістю роздивлялась я його каліцтво зблизька та воно більше не лякало, а вабило мене.

– Молюся аллаху, щоб наставив і спинив! Так не можна. Ти маленька дівчинка, – впевнено відповів він.

– Я доросла! Природою мені наказано бути жінкою... Ти даєш мені знання та я залишаюся ніякою. Моя мрія стати завойовницею, котра керуватиме своїми добрими почуттями й гнівом. А ще я знаю, що ти божеволієш від мене. Хіба ні? – повернулась я тепер до нього всім тілом і нахабно вперлася пружними частинами в міцний стан.

– Лізо, востаннє прошу: не роби цього з нами! Так, я до нестями хочу тебе, але ж то гріх. Ти навіть не уявляєш, що я відчуваю, коли дивлюся на твоє прекрасне тіло. Як ти волога працюєш на тренажері чи нахиляєшся, щоб підняти стрілу. Тоді я дійсно божеволію від тебе... І мені хочеться померти та народитися найпрекраснішим на землі, щоб володіти тобою.

– Але ж ти й так найпрекрасніший на землі. Для мене! Твоя смілива душа тягнеться й бажає бути в моїй! А я тану під твоїм вогняним поглядом і не можу більше прикидатися дурною ученицею. Скорися своїм бажанням і навчи мене кохатися... – важко дихаю та глибоко пірнаю поглядом в його збуджені очі, а сама відчуваю, що геть змокла внизу і раптом чую: