Влада Клімова - Серце Парижа, Влада Клімова

Відомий своїм екстримом французький журналіст отримує  завдання написати репортаж про скандальні артефакти. В цьому йому допомагає, нещасна в особистому житті, молода вчена. Скоро самотні та щирі серця наповнюються взаємними почуттями. Але кохання на дві країни та тяга чоловіка до пригод – несуть собою як захоплення, так і небезпеку...

Розділ 1. Бурхливе розставання

Вечірню тишу старого двору не тривожив навіть вітер. Сутінки вже оповили простір, а яскраві ліхтарі прийняли у сонця свою нічну естафету. Жовте листя під деревами, що насипалось за день, дарувало відчуття затишку й спокою та вранішню роботу двірникам.

Раптом десь гучно стукнули балконні двері й миттю почулись звуки гарячої сварки між чоловіком та жінкою. Літня леді, з цікавістю схилилась зі свого балкона, щоб помилуватись черговою суперечкою сусідів, поверхом нижче. Дама навіть зняла з шиї чисельні прикраси, щоб ті не заважали дивитись захопливий серіал наживо.

В цьому будинку навіть балконні вікна не перешкоджали милуватись цікавими дійствами. Адже на фасаді споруди красувалась табличка з написом «Історична пам’ятка», а значить мерія забороняла спотворювати її будь-якими перебудовами. Не секрет, що майже кожну будівлю в цьому районі столиці прикрашали подібні нагадування та невеличкі барельєфи, що свідчили про колишнє проживання тут відомих людей.

Ось тільки наразі було вже не до історичних спогадів, бо чоловік вчепився в шию жінки обома руками й почав душити. А та відчайдушно відбивалася й намагалась знайти порятунок. Спостерігачка вирішила не ризикувати життям сусідки та щосили заволала:

– Викличте хто-небудь поліцію, а заодно й швидку!

Дивно, що жінка командирським голосом давала настанови іншим замість того, щоб просто використати телефон, який тримала в руці.

Треба сказати, що вся ця несамовита вечірня метушня відбувалася в елітному будинку, вище Хрещатика, далеко не вперше. І хоч кілька театрів знаходились зовсім поруч, абсолютно не обов’язково було турбуватись про квитки та місце в ложі. Достатньо вийти на балкон власної квартири та насолоджуватись вечірнім повітрям і театральним дійством, котре безплатно демонстрували сусіди.

Ось жінці все-таки вдалося вирватись з міцних рук сивочолого красеня й кинутись в глибину кімнати, та він не побіг за нею, а лише закричав:

– Пішла геть, заучена паскудо! Я тебе бачити більше не хочу. І за речами не приходь, бо не впущу! Проп’ю я твої шуби та й край...

Далі події стали нецікавими, адже головні герої зникли з поля зору, а в сутінках чутно було лише віддалений шурхіт тисяч авто, що мчали центральною вулицею столиці. Але здається саме час ближче познайомитися з дійовими особами недавньої сімейної драми, що обійшлася без втручання правоохоронних органів.

Струнка висока жінка, років тридцяти, неквапливо йшла вулицею та змахувала сльози з гарного обличчя, зі спотвореним макіяжем. Періодично вона тяжко зітхала й вище підіймала комір плаща, а її гарним довгим волоссям грався осінній вітер.

Недавній Отелло, що вигнав жінку з дому, гордо глянув на себе у велике дзеркало й театрально закинув пасмо шикарного сивого волосся. Потім він наче згадав щось та в пошуках заметушився по оселі. Задоволено схопив свій мобільний і вийшов у передпокій. Там начепив потерту замшеву куртку, лаковані туфлі й обережно огорнув теплим шарфом шию. Це він робив підсвідомо багато років підряд, щоб вберегти свій голос. Адже перед нами, у всій красі стояв не хто інший, як заслужений артист одного з провідних театрів столиці – Остап Загорський.

Правда наразі він «трохи хворів» на свою традиційну хворобу... Актор скривився від страшного головного болю – відлуння вчорашнього корпоративу. Туди його запросили невідомі люди та ще й за маленький гонорар. З того часу, як головний режисер, за систематичне пияцтво відправив Загорського в «запасні» та інколи давав халтуру озвучки, про шикарне життя мріяти не виходило.

Залишалось лише згадувати яскраві роки, коли Остап не міг спокійно покинути дім і вийти на вулицю. Фанатки та репортери просто розривали його на шматки. Тоді доводилося користуватись службовим автомобілем або ховатися під грим. Та й це не допомагало, бо дівчатка так хотіли отримати автограф свого кумира, що днями чекали біля під’їзду. Вони годинами ховались десь поблизу, й намагалися хоча б доторкнутись, поцілувати або відірвати шматочок його знаменитого шарфа...

Від подібних думок актор сумно посміхнувся та вже зайшов до улюбленого бару, щоб хоч якось втамувати головний біль та смуток спустошеного серця.

Розділ 2. Вона

А його вигнанка, чи точніше – викладачка факультету історії й археології Лілія Кошель вже зайшла до іншого старого двору на вулиці Лютеранській.

Цей двір вона знала з народження, тобто з тих самих часів, скільки себе пам’ятала. Та здавалося це місце зовсім непідвладне часу. Ну, може будинок перефарбовували кілька разів, та спилювали гілки старих дерев. Але за роки життя з Остапом Загорським їй було не до таких спостережень.

Навіть зараз вона не могла прогнати гидку думку, що весь проведений з ним час залишалася лише коханкою. Тобто в сучасному світі це називають цивільним шлюбом. Але ж, фактично, вони майже десять років були одне одному ніким. Звісно Лілія довго сприймала їх стосунки, як шалене кохання. Але відомий актор часто повертався додому через кілька днів, в помаді всіх кольорів. Та жінка дбайливо віддавала до хімчистки гори його костюмів і плащів, а потім все починалося спочатку.

Коли померла її мама, Остап якийсь час був людиною і майже не гуляв та не пив. Адже з життя пішла його вчителька – народна артистка Лада Зоріна. Коли в неї раптово виявили пухлину, Остап знаходився на піку своєї слави та навіть не пошкодував для лікування наставниці престижної премії, яку щойно отримав. Але доля виявилась невблаганною, бо ніякі заморські лікарі не змогли врятувати маму.

Красуня прочинила важкі двері під’їзду та підійшла до ліфта, але й тут їй сьогодні не щастило, бо на кабіні висів папірець: «Не працює!» По широких сходах хтось спускався вниз пішки. Це виявилася стара дама, з карликовим пінчером на руках. В погано освітленому під’їзді жінка впізнала Лілю та привіталась, а песик навіть обгавкав, чи може теж сказав по-собачому щось приємне. В голові бідолашної промайнула думка: «Краще б мене зараз ніхто не бачив». Та через неробочий ліфт, на східцях обов’язково ще хтось зустрінеться.

Дивно, але Лілія самотньо піднялася на високий третій поверх, що в сучасних будинках міг би слугувати, як мінімум, п’ятим. Знову тяжко зітхнула й натиснула дзвінок «родового гніздечка». Наразі в ньому самотньо жив її старенький батько – професор мистецтвознавства Святослав Кошель. Ліля знала, що треба почекати, адже він працював у себе в кабінеті, в самій дальній кімнаті, та й ніжки все частіше підводили його.

Ось вона почула за дверима шурхіт татових улюблених капців і ніжно посміхнулась. Чоловік глянув у двірне вічко й миттю відчинив.

– Донечко моя, вітаю! Який же я радий... – пропустив старенький всередину своє дитя та глянув на її лице. Ліля хотіла, щоб він не помітив, бо власний зір у тата був дуже поганий. Але потужні діоптрії зробили свою зрадницьку справу.

Після смерті дружини професор так і не кинув свою активну наукову діяльність, та окрім лекцій в університеті часто допомагав з аналізом археологічних знахідок і консультував тих, хто пише дисертації. «Ну, а навіщо тоді жити, якщо не працювати?» – саме так він коментував свій старечий невгамовний шлях.

Ліля щиро обійняла батька й відчула полегшення:

– Привіт, тату! Не чекав? А я, як кажуть, з речами. Хоча й без речей! Той клятий алкоголік остаточно прогнав мене.

– Слава тобі, Господи! – навіть перехрестився професор. – Я все-таки дожив до цього світлого дня. Думав, що не зможу, але ж дожив! А що в тебе з личком, доню?

– Наслідки бурхливого розставання! Та нічого. Зате це вже точно все! Він сам сказав, що не впустить мене навіть за речами й шуби проп’є. Пити ж на щось йому треба. В цьому він мастак! – вище підняла комір кофтинки донька, бо вже залишила плащ у передпокої.

– Та нехай він з тієї випивки згорить! Ану, зажди. Що це в тебе таке? – взявши дочку за підборіддя, обережно вліво-вправо покрутив її головою старий і побачив на шиї гематоми. – Ну все! Добігався твій акторишка до тюрми. Я дзвоню своєму адвокату, зараз поїдете зафіксувати сліди.

Лілія тяжко опустилась в улюблене батькове крісло, в якому вона виросла. Поклала руки на підлокітники й прикрила очі.

– Нічого не треба, тату. Живою пішла і слава Богу. Бо інколи він тепер напивається до чортиків та зовсім себе не пам’ятає. Я раніше не боялась, а сьогодні він сам себе перевершив! – зітхнула жінка.

Старий професор був дуже збентежений станом дочки, але радісна звістка далася взнаки й він з розмаху всівся поруч на стілець.

– Донечко! Та не жалкуй ні за чим. Речі – то все наживне. Але всіх цих років, що ти віддала супостату, не повернути й страшенно жаль.

– Ну, це вже не виправити, тату. А ще пропиту мамину тіару я йому ніколи не прощу. Виміняв на випивку й оком не зморгнув, а казав, що вона його цариця-Клеопатра...

Наразі доросла донька, в рідному домі, поруч з єдиною найдорожчою людиною зовсім розм’якла та залилася гіркими сльозами. Вона хотіла б стриматись, але не вийшло. А старий професор лагідно погладив доньку по плечах, що здригались:

– Ну, поплач-поплач. Нехай воно все вилізе з тебе назавжди, щоб нове життя розпочинати. Я постелю у твоїй кімнаті, вона зачекалася. Зараз наберу до ванної водички та заварю чай. Мені тут з Індії передали - гарний заспокійливий.

Старий професор почвалав дбати про доньку та в душі щиро радів, що життя набирає якихось нових обертів.

Розділ 3. Він