Курт Воннегут - Буфонада, або Більше не самотні

Події роману «Буфонада, або Більше не самотні» Курта Воннеґута відбуваються в Сполучених Штатах Америки у недалекому майбутньому. Держава розпалася і втратила весь свій престиж, водночас зруйновано всю земну цивілізацію, у світі вирують природні й техногенні катаклізми. Попри це люди не втрачають доброти, сердечності та співчуття.
Роман поєднує в собі ориґінальний задум і блискучий авторський стиль. Автобіографічні спогади перевтілюються у карколомні пасажі фантазії, а парадоксальні ситуації та ґротескові персонажі описані з душевним теплом і ніжністю. «Буфонада, або Більше не самотні» сповнений м’якого гумору і тонкої іронії.

ISBN 978-966-97482-4-9
© Курт Воннеґут, англійський текст, 1976
© Вавилонська бібліотека, українське видання, 2018
© Тетяна Некряч, переклад, 2018
© Володимир Гавриш та Марія Гавриш, художнє оформлення, 2018

Курт Воннеґут

Буфонада, або Більше не самотні

Присвячується пам’яті Артура Стенлі Джеферсона і Норвела Гарді, двом янголам у моєму житті

Назви мене коханим, і у мить я вдруге охрещусь...[1]

Ромео

Пролог

Ніколи досі не підходив я так близько до написання автобіографії. Назвав я її «Буфонада», бо це поезія ґротеско-вих ситуацій, подібних до тих кінофар-сів, у яких грали Лорел і Гарді в давно минулі часи.

Йдеться про те, як я відчуваю життя.

Тут можна знайти всі випробування моєї обмеженої жвавості і кмітливості. Випробування ці тривають і досі.

Найістотніше в комедіях з Лорелом і Гарді, як на мене, є те, що вони цілковито віддавалися кожному випробуванню.

Вони завжди чесно домовлялися з долею і через це були приголомшливо привабливі й кумедні.

• • •

В їхніх фільмах ніколи не було багато кохання. Почасту там виникала ситуативна поезія шлюбу, але це зовсім інша річ. То було ще одне випробування — з комічними перспективами, за умови, що всі діятимуть з усією сумлінністю.

Кохання ніколи не стояло в центрі уваги. І, можливо, через те, що я був зачарований Лорелом і Гарді і мав їх за зразок у дитинстві, яке припало на Велику депресію, для мене стало цілком природним говорити про життя, зовсім не згадуючи про кохання.

Воно не видається мені важливим.

Що ж видається важливим?

Домовлятися з долею чесно.

• • •

Я маю певний досвід у коханні, чи принаймні думаю, що маю, хоча почуття до тих, кого я любив найбільше, можна легко описати терміном «елементарна пристойність». Я добре ставився до певної особи нетривалий час, а можливо, і неймовірно довго, і та особа ставилася добре до мене. Любов тут взагалі ні до чого.

І ще: я не можу відрізнити свою любов до людей від своєї любові до собак.

Коли дитиною я не дивився на коміків у кіно й не слухав коміків по радіо, то чимало часу качався на вкритій килимом підлозі з нашими собаками, переповненими некритичною любов’ю.

Я й тепер нерідко цим займаюся. Собаки втомлюються, ніяковіють і бентежаться значно раніше за мене. Я б цим займався вічно.

Гей-го.

• • •

Кохання є там, де його знаходиш. Гадаю, що безглуздо шукати його, а ще я думаю, воно часто може бути згубним.

Мені б хотілося, щоб люди, які нібито кохають одне одного, могли сказати під час сварки: «Будь ласка — трохи менше кохання і трохи більше елементарної пристойності».

• • •

Одного разу, на свій 21-й день народження, один з моїх трьох прийомних синів, який саме мав вирушати до джунґлів Амазонки у складі Корпусу миру, сказав мені: «Знаєш, а ти ніколи мене не обіймав».

І я його обіймав. Ми обійнялися. Це було дуже приємно. Як качатися на килимі з данським доґом, який у нас був колись.

• • •

Найтриваліший досвід з елементарною пристойністю я отримав, звісно, зі своїм старшим братом, своїм єдиним братом Бернардом, який був ученим-ме-теорологом в Університеті штату Нью-Йорк в Олбені. Він удівець, який сам виховує двох маленьких синів. А ще він має трьох дорослих синів.

Ми народилися з зовсім різними типами розуму. Бернард ніколи не міг би стати письменником. Я ніколи не став би вченим. А що ми обидва заробляємо на життя розумом, то звикли дивитися на нього як на пристрій, відокремлений від нашої обізнаності, від нашої сутності.

• • •

Ми обіймалися три або чотири рази — на дні народження, ймовірно, і дуже незграбно. Ми ніколи не обіймалися у часи горя.

• • •

Розум, який ми отримали, полюбляє той самий тип гумору, принаймні гумор Марка Твена і гумор Лорела й Гарді.

І мій, і його розум однаково безладні.

Ось одна кумедна історія про мого брата, яка, з невеличкими відмінностями, могла б трапитися і зі мною:

Бернард якийсь час працював у науково-дослідній лабораторії «Дженерел електрик» у Скенектаді, штат Нью-Йорк, і там він виявив, що йодид срібла може викликати осади, сніг або дощ, у певних видах хмар. У його лабораторії завжди був страшенний безлад, де випадковий відвідувач міг би загинути в тисячу різних способів, залежно від того, об що він необачно зачепився.

Компанія мала інспектора з техніки безпеки, який мало не зомлів, побачивши оті джунґлі з пасток, тенет і мін-сюрпризів, які вибухали від найменшого доторку. Інспектор добряче насварив мого брата.

Мій брат відповів йому, постукавши пальцями собі по лобі: «Якщо вам здається, що в цій лабораторії аж так погано, побачили б ви, що коїться отут».

І все таке решта.

• • •

Я сказав якось братові, що коли я щось лагоджу в себе вдома, то завжди гублю усі свої інструменти, не встигши закінчити роботу.

— Тобі пощастило, — відповів він. — Я завжди гублю те, з чим працюю.

Ми посміялися.

• • •

Утім через той тип розуму, що ми отримали при народженні, і попри його безладність ми з Бернардом належимо до тих штучно утворених кланів, які дозволяють нам претендувати на родичів по всьому світу.

Він брат для будь-кого з учених. Я брат для будь-кого з письменників.

Це тішить і заспокоює нас обох. Це приємно.

Добре, що люди потребують усіх родичів, яких можуть роздобути, — як потенційних донорів або отримувачів якщо не любові, то хоча б елементарної пристойності.

• • •

Коли дітьми ми жили в Індіанаполісі, штат Індіана, здавалося, ніби в нас там завжди буде родинний клан зі справжніми родичами. Зрештою, наші батьки, наші дідусі й бабусі — усі вони зростали там разом з цілою купою братів, сестер, кузенів, кузин, дядьків і тіток. Так, і їхні родичі були добре виховані, освічені й заможні і говорили вишуканою німецькою й англійською.

• • •

Між іншим, усі вони були релігійні скептики.

• • •

Вони могли мандрувати світом у молоді свої роки і часто мали чудові пригоди. Але рано чи пізно їм казали, що настав час повертатися додому, до Індіанаполіса, вгамуватися і розпочинати поважне життя. Вони беззастережно підкорялися — ось чому вони там мають так багато родичів.

Звісно, їм було що успадковувати: надійний бізнес, затишні домівки, вірних слуг, нагромадження порцеляни, кришталю й столового срібла, репутацію ведення чесних ділових операцій, котеджі на озері Максінкукі, вздовж східного берега якого моя родина володіла