Влада Клімова - Серце Парижа, Влада Клімова

Ввечері Лілі повела Жана до оперного. Вже кілька днів він милувався нею в діловому вбранні, але коли зняв з жінки пальто у вестибюлі театру, то втратив дар мовлення. Тепер Віжан зрозумів, що до неї краси він не бачив взагалі. Приталена чорна сукня й нитка перлин, яка погойдувалася на її тоненькій довгій шиї, миттю звели Жана з розуму й він забув про манери.

Потім кинувся за номерком в гардеробну та тихо взяв супутницю під лікоть, не торкаючись її руки. Ніжні вечірні парфуми та акуратно складене в скромну зачіску довге волосся Лілі створювали образ казкової царівни. Здавалося, що вона вже спустилася зі сцени й непотрібно ніякого спектаклю, просто хочеться дивитися на неї, забувши про все навколо.

Вони сіли серед почесних гостей на балконі. Адже Лілі продовжувала підкоряти французького репортера щирою гостинністю та обирала найкраще. А Жан панічно шукав у голові відомі йому правила поводження в таких місцях, щоб не осоромитись перед сліпучою красою, й тому нагадував зараз скутого підлітка. Звісно прекрасна жінка відчувала його переживання і лише скромно посміхалась та пропонувала звичайні театральні інструменти: бінокль, програмку й тиху розповідь про історію Національної опери.

«Запорожець за Дунаєм» Жан подивився з неймовірним захопленням. Він не міг відірватись від колоритного вбрання акторів, гарних декорацій, а ще його потрясли насичені й професійні голоси виконавців. Інколи здавалося, що це дійство створене якимось штучним інтелектом, бо живі люди не можуть так красиво співати. Але ж все відбувалося перед його очима, а ще божественна красуня сиділа поруч з ним й натхненно вбирала всі звуки опери.

Коли, після спектаклю, вони вийшли на вулицю переповнену емоційними людьми, Жан поцілував Лілі ручку й сказав:

– Дякую, мадмуазель Лілі. Цього вечора я не забуду вже ніколи в житті та обов’язково напишу велику статтю про київську Національну оперу й неймовірну гру акторів. У мене вдома є безліч театрів, але це дійство запало мені в душу. А ще... Ви сьогодні особливо прекрасна. Хоча це неправильний вислів, адже прекрасна Ви завжди, з ранку й до вечора.

Француз ледве стримався, щоб не сказати їй про ніч. Але ж це були лише його мрії, бо він не знав її вночі.

– Дякую Вам за компліменти, мсьє Жан, – якось офіційно заговорила Кошель і репортер зрозумів, що перейшов заборонену межу.

– Я перепрошую, Лілі, але це були не компліменти, а чистісінька правда від усієї моєї французької душі. Кажуть, що ми безвідповідальні й дуже вітряні хлопці. Та це не завжди так, адже наразі я говорю серйозно й щиро. Тільки, якщо я порушив заборонене, ще раз перепрошую...

– Ой перестаньте, будь ласка, Жане! Це я інколи буваю на диво цинічною й сухою та зовсім не відчуваю, що жива. Той клятий заслужений артист забрав з мене все добро і я навчилася захищатись навіть від хорошого. Зовсім не розуміюся вже на звичайних людських почуттях. Тому це я повинна у Вас перепросити.

– Що ж, прекрасна Лілі! Будемо вважати, що ми перепросили одне в одного, а тепер я хочу запросити Вас на вечерю, ось тільки не знаю куди. Оберіть на свій чарівний смак якесь достойне Вашої краси місце. Ми посидимо й знову поговоримо про наші країни, культуру, мистецтво, навіть про особисте. Бо я так розумію, що ми з Вами у своїй душевній самотності дуже схожі й страшенно боїмося, хоч на мить, впустити в заборонену зону іншу людину.

Тепер Лілія посміхнулася дуже сумною посмішкою та відповіла:

– Ви проникливо мислите, Жане! Настільки точно й прицільно дали визначення нещасній жінці. Для цього потрібна неабияка спостережливість і світлий розум.

– Взагалі-то я говорив про себе, – сумно зізнався французький красунчик та благав Бога, щоб ця розмова між ними продовжувалась у подібній площині сьогодні, завтра, вічно...

Лілія Кошель запросила свого гостя до вишуканого ресторану в районі Бесарабської площі. Якось татова колега відзначала тут своє сімдесятиліття. Страви тоді подавали надзвичайно смачні й Лілі дещо запам'ятала та хотіла якось ще зайти. Але не було ні відповідної компанії, ні приводу. І ось сьогодні здається саме той випадок, коли висока кухня стане в пригоді.

У закладі продовжувала панувати затишна атмосфера і з неповторними блюдами Ліля вгадала. А вже розмова, що почалася на вулиці, за столиком продовжилась душевна й особлива.

Жан більше не хотів і не міг тримати в собі бажань та першим почав відверто загравати. Він взяв її за руку й сказав:

– Лілі! Я всього-на-всього син акторів та волочуся світом в пошуках сенсацій, тому мені до Вашої краси й розуму, як до сонця. Але залишити непомітним те, що за ці дні я відчув до Вас, уже не вийде. Я не той моряк, що має по жінці в кожному порту. В мене взагалі нікого немає. Мій шеф каже, що я одружений на роботі й часто лає мене за це. Він гарна людина й давній друг нашої родини, хоча родини в мене теж немає. Батьки загинули доволі давно в авіакатастрофі. Та я вже якось звик бути на самоті. Ось тільки тут моє серце відчуло, що Ваше серденько – мені рідне...

Увесь час, упродовж його сповіді, Лілія сиділа опустивши засоромлений погляд, наче їй сімнадцять. Бідолашна жінка так давно не чула на свою адресу подібних слів, що забула про власну жіночність. Тому зараз слухала зізнання репортера та не розуміла, що повинна йому відповісти.

– Лілі, я знову перейшов заборонену межу? Скажіть мені хоч щось, – попрохав француз.

– Жане, я так багато знаю про скам’янілі артефакти, але зовсім не знаходжу відповіді для Вас... Я б хотіла бути нормальною, тільки забула як це, – підняла на нього жінка красиві очі, повні сліз.

Віжан міцніше стиснув її руку та відповів:

– То може нам просто треба згадати про це разом? Адже я теж зовсім не пам’ятаю себе живим.

Розділ 9. Зоряна ніч

Зрозуміло, що в інтуристі на ресепшні не мали звички натякати своїм гостям: «З дівчиною лише до одинадцятої». Тому Віжан та Лілі безперешкодно зайшли до його люксу.

Жан допоміг їй зняти пальто й обережно повісив до шафи. Потім супроводив гостю до вітальні та дивним, як для тридцятирічного француза, голосом школяра запитав:

– Я можу запропонувати Вам мартіні з льодом?

– Буду вдячна, – вимовила Лілі й теж почувалася, як наречена на виданні.

Жан миттю організував легку випивку та подав гості:

– Яка зоряна ніч за вікном. Вона схожа на Ваші очі, Лілі. Я хочу випити за них.

– За зорі? – посміхнулася красуня. Він кивнув:

– За зорі, за це казкове місто й за те, що ми з Вами зустрілися. Коли я вилітав, то навіть не думав, що зі мною станеться стільки неймовірного. А потім Ви з’явилися під червоними стінами університету і я вперше зрозумів, що точно мав опинитися саме там.

– Жане, Ви казали, що не відчуваєте себе живим. Але це не так. Зараз Ви говорите дуже щиро й проникливо і я теж оживаю з Вами. Дякую! – вона доторкнулася до келиха й трішки відпила. Віжан розумів, що дочекався жаданої миті та ще не наважувався зробити перший крок.

Що як вона образиться та відмовить? Це ж не дівчинка з бару, а чарівна леді, розумна й неповторна. Скаже своє «ні» та піде геть. Але ж навіщось вона прийшла з ним до номера?

«Та що це з тобою, дурню? Мабуть, таки дикуни відбили в пустелі щось цінне? Е, ні! Здається все на місті й працює...» - бігали думки під його пишною шевелюрою, й чоловік взяв з рук гості випивку та поставив разом зі своєю на стійку поруч.

Потім він мовчки запитав очима її згоди і вперше тихо доторкнувся губами до вуст жінки. Ліля не відсахнулася. Вона тяжко зітхнула й потягнулася ближче до нього. Красивий щирий поцілунок наповнив обох своїм теплом та лише тепер Віжан спробував обійняти київську принцесу.

Він відчував як Ліля обережно оповила руками його стан і пригорнулася всім тілом. Жан з подивом розумів, що вони дійсно рідні. Це було таке незвичайне, давно забуте почуття прекрасного. Наче він опинився в дитинстві, де ще немає ні горя, ні втрат. Де не треба думати, а просто поглинати мрії та сподіватися, що наступна мить буде кращою за попередню...

Йому дуже хотілося, щоб цей поцілунок тривав вічно, але Жан чув, що по її щоках стікають сльози і ввічливо запитав:

– ...Чому?

– А ти не розумієш? – вперше звернулася вона до нього на «ти». – Я не хочу більше нічого, лише щоб ти був поруч. Так добре, як у дитинстві колись...

Тепер всередині Віжана заворушилось щось гостре й зробило боляче. Але ж він точно плакати не міг, хоча й не відмовився б.

– Ні, я розумію. Ми й справді рідні. Адже ти промовила мої думки, Лілі. Не плач, я буду поруч з тобою. Не знаю як і коли, але точно буду, бо теж хочу саме цього, – прошепотів він, протер її мокрі щічки та знову припав до медових вуст красивої жінки.

Високе київське небо в мерехтливих зорях ще довго заглядало у вікна готелю, але двоє дорослих, донедавна страшенно самотніх людей вже точно знали, що щастя на землі існує, а вони – його невід’ємна світла частина.

Лілі ніжилась в тихих обіймах Жана й посміхалась такою солодкою посмішкою, яку не пам’ятала за собою взагалі. Бідолашна молила час хоча б трішки зупинитися, щоб ранок настав якомога пізніше. Вона зовсім забула про своїх студентів, про їх заліки й про тата, який сьогодні повинен читати лекції у неї на факультеті. Все це було у якомусь іншому житті, не з Нею і не з Ним...

Та й Жан, що прилетів до Києва на декілька днів у звичайне службове відрядження, тепер був розгубленим і не уявляв, як йому просто повернутись до Парижа?

– Жане, це наче сон... Прекрасний, але такий у який важко повірити. Що мені робити, коли ти полетиш? Я ожила у твоїх обіймах і тепер вразлива, наче дитина та всього боюся, – почув журналіст її щире зізнання.

– Лілі, це не сон. Я сам зовсім інший тепер. Того порожнього створіння більше не існує. Ти наповнила мене блаженним змістом. Я відчуваю себе одним великим серцем, що радісно пульсує у твоїх ніжних обіймах. Ти ж це теж відчуваєш, – прикрив від насолоди очі Віжан.

– Так, відчуваю. Серце Парижа, що спустилося до мене з небес і хоче знову розтанути, – ображено прошепотіла Лілі.

– Так поетично мене ще ніхто й ніколи не називав! Мені дуже подобається, все що діється з нами. Моє серце тепер належить лише тобі. Дай мені гарантії, що не забудеш наш сон, – натхненно вимовив він й легенько доторкнувся пальцями до її підборіддя та підняв личко Лілі ближче до своїх губ.

– Гарантії? Добре. Всі, які тільки захочеш, – захмеліли очі жінки, скореної його коханням.

Розділ 10. Зомбі кохання

Невблаганний рух ділового світу скоро розлучив новоспечене Кохання. До невпізнанності натхненна Лілія Святославівна повернулась до своїх студентів, а Жан Віжан – до скляної комірки та проникливих сторінок звіту про подорож до Української столиці.

Звісно він не писав про свої неймовірні почуття, що накрили його п’янкою непереможною хвилею. Але й не намагався приховати дивного шаленого погляду та весь час наспівував різні мелодії кохання. Його проникливі колеги тільки посміхалися й розуміли, що там у Києві, з Віжаном сталося щось дуже особливе.

Спочатку мсьє де Бежар мовчки знайомився з повним текстом статті про скіфське золото. Зрідка він утаємничено поглядав на Жана, що весело крутився в кріслі навпроти, а коли дочитав - поцікавився:

– Це все?

– Так! – з подивом примружив погляд неперевершений талант. – Хіба там чогось не вистачає, мсьє Анрі?

– Віршів про Київ. Ну, як же? Ти полетів з побитою головою й такий байдужий до всього світу, наче неживий. А з України нам повернули якогось іншого Віжана, зовсім не того, котрого я відправляв. Пане, Ви хто? Поверніть нам старого Жана, – жартував головний редактор і був впевнений, що йому репортер щось таки та розповість. Не будь він французом, що страшенно полюбляє романтичні історії!

Але Віжан лише щиро розсміявся, доволі дивним як для нього сміхом, та просто підійшов ближче до шефа. Він відкрив галерею з фото й мовчки почав демонструвати де Бежару їх численні знімки з Лілі. Неповторні види Києва доповнювали блаженно сяючі очі закоханої парочки й там уже нічого було коментувати...

– Бачу, ти її знайшов. Жінку, що витримає твій шалений потяг до професії та пригод. Хто це, Жане? – запитав щасливий за підлеглого редактор.

– Її звати Лілі. Це дочка професора Кошеля і, думаю, в недалекому майбутньому моя наречена. Мсьє Анрі! Я не знав, що вона існує на землі, моя неповторна половинка... Якби ж Ви тільки чули: яка вона розумна. Поруч з нею я спочатку відчував себе неандертальцем, але вона подарувала мені знання і можливість бути повноцінним та потрібним їй...

– Матір Божа, Жане, це вже точно не ти! Або повернись на землю, або я відправлю тебе писати колонку про театральні події та конкурси. Де це видано, щоб мій цинічний і вдумливий міжнародник говорив такими словами? ...Молодець! Я дуже радий за тебе, хлопче, – постукав його по плечу де Бежар.

– Мсьє Анрі, я навіть не знаю: як дякувати Вам за це відрядження? Чи точніше сказати подорож у світ мрій і безмежного кохання. Ви праві: я повернувся живий! Вона показала мені, що є величний, насичений красою світ. Не повірите, я був з нею в їх Національній опері. Таких голосів я не чув ще зроду-віку...

– Та все я вже зрозумів! Перестань, бо відправлю на медичне обстеження. Ти ж там нічого забороненого не приймав? – знову жартував головний редактор.

– Спочатку НІ. Лілі теж була дуже нещасною в особистому житті. Нещодавно розірвала давні й складні стосунки та мала спустошену душу. Але поступово наша тяга одне до одного наростала і в останні дні ми не могли повірити в те, що відбувається. Я й зараз хочу до неї...

– Це легко помітити! Можеш не продовжувати. А ще я радив би тобі тепер носити більш довгі піджаки. У нас же працюють молоді дівчата. Не варто зваблювати їх твоїм збудженим виглядом, – вже відверто потішався над підлеглим досвідчений чоловік.

– Вам би лише приколюватися, босе! А я ось кину все та й полечу до неї назавжди. Що Ви тоді скажете, мсьє головний редакторе? – примружив щасливий погляд Віжан.

– Скажу: щасливої дороги! Жане, ну вирішите вже якось питання. Головне, що ви знайшлися в цьому дикому та нерозбірливому світі. А все інше – справа часу та ваших сердець. До речі стаття неймовірно насичена й професійна. Здогадуюсь, що писали разом? – оцінив старання парочки керівник.

– Ми все робили разом. Без допомоги Лілі я взагалі б нічого не привіз. А знаєте, як вона мене назвала? Серцем Парижа! Може й так, але я залишив його їй, – відверто шалів журналіст.

– Ну, це як подивитись. Значить ти її серце з собою привіз. Бо навіть у найліпші часи я таким натхненним тебе зовсім не пам’ятаю. Виходить і я вдячний дівчині, що маю перед собою перенасичену творчу особистість. Та йди вже телефонуй! Я ж бачу, що вертиш телефон у кишені. Добре, що ти таким повернувся, Жане, – задоволено поклав у теку роботу закоханих мсьє де Бежар і млосно зітхнув.

– Дякую, мсьє Анрі! Я швиденько, а потім піду попрацюю над тими проєктами, що до поїздки залишив без уваги. Там теж знайдеться багато цікавого. Принаймні тепер! – жартома відчинив спиною двері журналіст і зник, а де Бежар лише задоволено кивав головою й посміхався, що подорож до Києва перетворила його кращого репортера у відвертого зомбі кохання та мрій.

Розділ 11. Туманні здогади

Віжан вийшов на вулицю, вдихнув повітря на повні груди та замилувався біленькими хмарками. Дивно, якось раніше він ніколи не бачив їх пухнастих обрисів? Небо було над головою, а земля під ногами – тільки й по всьому. А виходить, що височінь глибока й синя? Репортер замріяно посміхнувся й натиснув виклик.

– Вітаю тебе, моя прекрасна Лілі! Я страшенно скучив і неймовірно тебе кохаю... – без тіні гордості випалив щасливець.

– Серденько моє, привіт! І я тебе блаженно кохаю. Я скучила так, що світло гасне. Мені погано без тебе, Жане!

– Царівно моя, а мені як без тебе тяжко! Та я придумаю щось і скоро буду поруч. Ось кажу, а сам дихати не можу, бо навкруги бачу лише тебе.

Далі вони згадували щось дуже особисте й треба ж бути хоч трішки вихованими, щоб не підслуховувати шалені зізнання тридцятирічної парочки, яка не могла раніше знайти собі подібного, а знайшовши, вже не намагалась зупинити нестримної жаги.

Після розмови Віжан зрозумів, що повинен віднайти безвідмовний привід знову опинитися в Києві, в обіймах Лілі. Як обіцяв, в комп’ютері він переглянув всі більш-менш актуальні записи, але нічого суттєвого там не знайшов й ображено закрив файли.

На всякий випадок, він ще передивився друковані рядки у столі та на дні шухляди наткнувся на якийсь старий журнал. Навіщо він тут його залишив? Мабуть, щось хотів почитати. Та й чому старий? Номер комерційного видання за минулий рік для того, хто недавно писав про артефакти II-IV століття до н.е. – не може бути старим. На обкладинці крупним планом довгонога модель та ще кілька новин мілким шрифтом. Щось про тайфун на Балі та внутрішній конфлікт в Україні...

Ось воно! Віжан раніше вже чув про щось таке, але до поїздки в Київ, ті події всередині іншої країни – зовсім не цікавили його. Та й чому парижанина, після «відпочинку» серед лівійських бойовиків і нових заворушень у рідному місті, повинно турбувати подібне?

Тепер Жан уважно прочитав невеличку статтю на тринадцятій сторінці. Там писалось, що на сході України продовжується внутрішній конфлікт, через утиски російськомовних громадян центральною владою? Дивно, але Лілі з ним про це не говорила. Власне він не питав, та й розмови у них точилися спочатку навколо старовинних цінностей, а потім перейшли в неймовірно солодку особисту площину, де Віжан забув про все на світі.

Може запитати про це у мсьє Анрі? Ні, спочатку він сам «копне» інформацію в мережі, а потім дійсно порадиться з шефом та й махне знову до України. По дорозі заскочить на той Донбас, щоб розібратись та висвітлити все яскравіше й миттю опиниться в обіймах своє коханої. Вирішено!

Талановитий журналіст вже вчепився в події сходу України своєю професійною мертвою хваткою, але в усіх виданнях бачив мутну й суперечливу інформацію, що не давала зрозуміти: хто там кому насолив? Думки кореспондентів рясніли туманними здогадами, а конкретних фактів не було взагалі. Одні писали, що винні українські націоналісти? Інші натякали на бажання деяких областей відокремитись від держави? Потім були знімки зібрань якихось людей на площах, лідери яких нічого не вимагали та й виглядали розгублено, наче виконували чиїсь вказівки?

З цієї каші Віжан ні чорта не зрозумів й лише матюкався в думках, відносно непрофесійності деяких своїх колег, котрих раніше навіть поважав. Але тепер Жан взяв той журнал та попрямував до мсьє де Бежара. Ось він точно все правильно розкладе по місцях!

Дивно, але шеф теж не видав ніякої конкретики і взагалі попросив Жана забути про подібний репортаж та відчайдушно запевняв, що Віжану не варто лізти туди, куди його не просять. Але, коли репортер чув саме цю фразу – вже ніяка сила на землі не могла зупинити його непереборного прагнення побувати в новій «гарячій» точці планети.

Коли треба, у Віжані прокидався рідний дідусь, що вмів неймовірно тонкими хитрощами витягнути згоду на прохання чи якісь дії.

– Мсьє Анрі! Ну, будьте Ви людиною. Самі ж хотіли, щоб я перетворився на нормального чоловіка, закохався та мріяв про щасливий світ. Чому б Вам не відправити мене знову до України? Я лише подивлюся в ЇЇ очі одну ніч, напишу щось про Дніпро та кургани й миттю повернуся висвітлювати боротьбу наших національних меншин за рівність та справедливість.

– Жане, ти знаєш, що інколи можеш і мертвого вговорити? – покурював свою сигару де Бежар.

– Я дуже перепрошую, мсьє! Але ж Ви занадто живий і точно мене розумієте. Прошу Вас, кохана жінка чекає на мене...

– Кажуть же люди: бійся своїх бажань! Я побажав, щоб ти ожив і на тобі. Це вже зовсім інший, якийсь зачарований іноземною красунею мій підлеглий хлопець. І зробити з цим я нічогісінько не можу. Та, добре! Знайду я тобі якусь тему й лети собі. Все одно допоки не викинеш свій любовний адреналін – користі з тебе не буде ніякої, – згодився головний редактор і скоро Жан вже летів до України.

Ось тільки квиток він взяв не до столиці, а спочатку все ж випросив у керівництва подорож на Схід України. Тема ця була гаряча й актуальна та повністю відповідала його профілю. Жан несамовито і вперто доводив шефу, наскільки сильно хоче тепер чесно висвітлити події, які там відбуваються.

Звісно мсьє де Бежар взяв зі свого закоханого співробітника клятву, що той не буде пертися на рожен. Він поїздить в глибині підконтрольної української території, візьме інтерв’ю у мирних жителів та ветеранів Операції об’єднаних сил, складе докупи талановито як уміє та й полетить до своєї Лілі. Саме на цих завданнях вони й зупинилися.

Розділ 12. Невиліковний екстрим

Паризький красунчик не був би собою, якби миттю не відкоригував поставлені перед ним завдання, на свій лад. Тепер Віжан розумів, що Донецького аеропорту більше не існує й довго перечитував відгуки про його героїчну оборону українськими Кіборгами. Але з сонячного Парижа все це виглядало якось нереалістично. Жан взяв до рук осінню куртку, свою щасливу дорожню валізу й вилетів до Харкова.

Йому страшенно хотілося зателефонувати Лілі та сповістити, що скоро вони зустрінуться, але ж не дивно, що француз був невиправним прихильником романтики й сюрпризів. Тому зупиняв себе, як міг й поки просто з’явився в редакції обласної газети, десь під вечір.

Журналіста Віжана зустріли стримано, але перекладача виділили й він супроводив гостя до готелю. На жаль готельний номер був не такий розкішний, як у столиці, але теж гарний. Тільки тут у репортера не планувалась зустріч з його прекрасною Лілі, тому до зручностей та дизайну йому було абсолютно байдуже. Жан попрохав помічника замовити йому в номер піцу й каву та відпустив до ранку.

Вночі закоханому репортеру снилася його Лілі. Вона кликала до себе й чомусь змахувала слізки, а він намагався дотягнутися до жаданої красуні, але не міг. Слава Богу, що тепер в його сни приходила чарівна жінка, а всі примари далекої лівійської пустелі геть зникли з його голови.

Вранці під готель підігнали старенький Джип, з водієм років сорока п’яти, але він знав англійську й тому перекладач залишився вдома, у Харкові.

Скоро чоловіки розговорились і виявилося, що цей пан колишній викладач місцевого вишу, а на сьогодні теж ветеран ООС та ще й активіст так званого «Правого сектора», про який Жан теж дізнався лише цими днями. Репортер трохи розповів водію про свої мандри світом, а той представився Іваном, на прізвисько «Сивий».

Доки вони прямували трасою Іван поцікавився: що саме хоче дізнатися в цих краях його тезка – мсьє Жан та почув у відповідь: «Якомога більше». Тоді він дивно посміхнувся й відповів:

– Бачу Вам, пане, нічого робити зі своїми бажаннями. У нас тут «знати якомога більше» часто погано закінчується. Тому заїдьмо до Слов’янська, адже це славнозвісний край. Поговорите там з місцевими, хоча за цей час вони вже призабули, що робилося в 2014-му. А потім їдьте собі додому. Така Вам моя порада.

– Оце вже дякую, але НІ! Не для того я прилетів з теплого романтичного Парижа, щоб ось так просто подивитися на порожні поля та й повернутися до наших пляжів, коли у Вас тут таке робиться, – задерикувато відповів чоловікові Віжан. Від доволі неспокійних розмов у журналіста вже прокинулась невиліковна тяга до пригод. Це в ньому було щось на кшталт: запаху крові для хижака. І тому він, звісно, спочатку згодився поїхати до того Слов’янська.

У місті Жан не встигав нотувати інформацію в записник, та вже кілька разів вмикав зарядку свого телефона, адже писав він просто без кінця.

Як виявилося, невеличке місто з залізничною станцією та десь сотнею тисяч жителів, у 2014 році пережило захоплення бойовиками, котрих у російських ЗМІ називали «повстанцями» та «добровольцями». Ці назви майоріли скрізь у репортажах, які Жан переглядав ще вдома, коли готувався до поїздки сюди.

Але місцеві жителі розповідали все зовсім інакше. Як пережили кілька штурмів, під час визволення Слов’янська. Як бойовики стратили активістів того ж таки «Правого сектора», показували масові поховання мирних громадян і Жану наразі здавалося, що відучора він посивів набагато більше, ніж тоді, коли його тримали в клітці посеред африканської пустелі.

Адже там було зрозуміло, що вся та міжконфесійна боротьба місцевих племен не закінчиться ніколи й виглядає як поганий серіал, з періодичним кровопролиттям, до якого звик весь цивілізований світ. Але тут, не так далеко від неймовірно прекрасного міста, де живе його чарівна кохана жінка, відбувається страшне. І коли б його не потягнуло до нової зустрічі з Лілі – Жан навіть не дізнався б про всі ці жахіття.

Ввечері Іван запропонував переночувати в однієї знайомої жінки й вона нагодувала чоловіків домашніми смаколиками, доповнюючи новинами. Вона розповіла про зраду місцевого мера, що тепер забігла невідомо куди. Та дамочка підтримувала російське вторгнення і зустрічала нелюдів з хлібом-сіллю, хоча раніше часто ходила у вишиванці, й коли б не з’явилися ті її «друзі» - люди продовжували б вважати її представницею влади.

Спати господиня вклала чоловіків у доволі пристойних ліжках і Жан, що звик інколи ночувати де завгодно – на диво добре виспався. За минулий день він зморився так, що вже точно трохи хотів повернутися до теплих пляжів Парижа, але після всіх неймовірних новин, які він встиг почути, зворотного шляху Віжан для себе не уявляв! Він просто зобов’язаний був тепер побачити й почути якомога більше, щоб потім висвітлити все це уже не в статті, а в цілій серії репортажів та циклів.

Ранком гостинна українка нагодувала чоловіків свіжими пиріжками, напоїла молоком, дала в дорогу цілу торбу теплих пухких смаколиків і два Івани, різних національностей, але впевнених у торжестві справедливості на землі – вирушили в бік лінії розмежування.

Дарма «Сивий» вмовляв Жана не пертися на очі до бойовиків та Віжан був невблаганним. Вони, без зупинки, проїхали Бахмут й опинилися на дорозі, що тут іменувалася «транспортним коридором». Вже кілька разів репортер чув щось схоже на вибухи, але думав, що то йому мариться. А запитувати було якось не з руки. Та коли вибухи стали сильнішими – Віжан усвідомив, що це не кіно й запитав:

– Пане Іване, а що то за канонада вдалині? Щось на шахтах вибухає?

– Можна і так сказати, мсьє Жан. Тільки не на шахтах. Під Світлодарськом у нас лінія вогню. Може все-таки поїдемо назад? Навіщо мені така відповідальність? Взяв покатати іноземного журналіста по прилеглій території, а тепер премося у саме пекло.

– Перепрошую, дорогий Іване. Під’їдемо ще трішки ближче. Я хочу познімати ту «лінію вогню», – наче у підлітка горіли очі журналіста, бо він ще зовсім не підозрював: чому Лілі приснилася йому в сльозах? А може й дійсно це в ньому говорив невиліковний екстрим, що зашкалював у крові?

До пункту перетину Джип доїхати не встиг. Один раз гримнуло зовсім поруч, а наступний вибух накрив землею та перевернув їх авто так, що в очах Віжана зовсім смеркло...

Розділ 13. Полон (початок)

– Привет тебе, товарищ! – почув Віжан і зрозумів, що це російська.

– Де я? – запитав Жан французькою. В його неодноразово битій голові ще дзвеніло від вибуху та автоаварії, але ж він сам просив водія підвезти якомога ближче до лінії розмежування та побачити справжні події. Зі свого багатогранного досвіду репортер знав, що тепер він побачить набагато більше запланованого.

– Господин журналист пребывает в Горловке, Донецкой области. Мы рады приветствовать товарища Вижана на родине наших предков, – почув Жан та спробував похитати головою в різні боки, але нудний шум у вухах не зникав.

– Як я тут опинився? І де мій водій? – продовжував ігнорувати чужу мову Віжан, хоча при бажанні, міг трохи говорити нею.

– Я понял. Господин журналист желает общаться на европейском языке. Марина! Иди сюда, поговори с нашим уважаемым гостем, как ты умееш, – скрикнув чоловік одягнений у напіввійськову форму, без шевронів та знаків відмінності. Військові галіфе та чоботи, морський смугастий тільник і куртка кольору хакі, а зверху фуфайка - не давали зрозуміти: хто він такий?

Зайшла фігуриста особа жіночої статі. Обличчя розмальоване, як у ляльки. Накладні вії непомірної довжини та величезний яскравий рот вже викликали відразу, але зараз треба було аналізувати зовсім інше. Та дамочка заговорила гарною англійською й навіть дещо здивувала Віжана.

– Вітаємо, шановного пана та вдячні за бажання подивитися на справедливу боротьбу російського народу проти гноблення нацистами. Ми вибачаємося, що трохи поцілили у Ваш автомобіль. Але ж Ви їхали без будь-якого попередження, – зухвало ходила вона так близько біля Жана, що майже тицяла йому в лице своїми величезними грудьми.

Щоб здихатися її нахабної уваги журналіст опустив голову та знову перепитав:

– Де мій водій?

– Пане, Вам необхідна медична допомога, ми вже покликали лікаря. Адже Ви неправильно реагуєте та ставите дивні запитання, – чомусь розсміялася перекладачка й Віжан не витримав:

– Чим же вони дивні? Їхали ми удвох, а тепер я один. Коли ви розумієте мою мову, то відповідайте!

В очах жінки промайнула злість й вона уважно подивилася на свого командира. Він кивнув і тоді Жан почув:

– Ви маєте на увазі того підступного «правосєка»? Так він отримав уже по заслузі. Ми його давно здихатися хотіли. Багато нам насолив, але вже не буде.

Жан зірвався на ноги, разом зі стільцем та лише тепер зрозумів, що його руки зв’язані за спиною й причеплені до стільця. За такі слова Віжану страшенно захотілося стукнути бабу з усієї сили тим стільцем по голові, але він не вірив їй і тому спокійніше сказав:

– Перепрошую, а Ви усіх гостей прив’язуєте до стільців чи лише з посвідченням журналіста-міжнародника? Добрі ж відгуки я напишу про Вашу гостинність після такого прийому!

– Развяжи его! – скомандував той «командир» і баба миттю кинулась до тіла приємного іноземця. Мабуть, цій лярві дійсно набридли брудні мужики, що оточували її? Вона навіть намагалася попестити долонями його руки, але Жан з огидою відняв їх та потер одна об одну.

– Маришка, спроси у нашего гостя: так он согласен освещять нашу святую борьбу в своих парижских новостях? – ляпнув неупізнаний командир.

– Пане Віжане, товариш полковник цікавиться: чи будете Ви писати про нашу героїчну боротьбу на Донбасі у своїх ЗМІ? Якщо так, то ми готові продемонструвати деякі аспекти...

«Господи! Де вони її взяли? Англійську знає, але ця поведінка й дурні слова, так наче намагається розумною виглядати» - подумав Жан і навіть посміхнувся. Звідки ж йому знати, що у цих недовчених осіб була просто манія, при їх обмеженому розумі, користуватися незрозумілими словами? Звісно це ми всі пережили нещастя під назвою Вітя Янукович. А французький репортер Віжан сидів та не розумів: якого біса він спілкується з подібною наволоччю й де все-таки «Сивий»? Якось же треба дізнатися: чи він живий та в якому стані знаходиться?

– Так, я готовий розібратися: що тут у вас і до чого. Але для цього мені потрібен мій кейс та трохи аспірину, – кивнув журналіст і «полковник» зі своєю розмальованою секретаркою радісно зітхнули.

Прийшов лікар. Він доволі професійно позаглядав Жану в очі та покрутив дзеркальцем, потім обмацав голову й відрапортував своєму господареві, що у гостя має місце незначний струс мозку, але в принципі, товариш готовий до виконання своєї роботи. Можна подумати репортер колись рахував: скільки йому констатували тих струсів? Гіршим було, що на рукавах одягу лікаря Віжан помітив висохлу й свіжу кров. Звісно, він міг допомагати пораненим, але чомусь в очах цієї людини досвідчений журналіст побачив не співчуття, а скоріше холодну й цинічну жорстокість. З іншого боку: чого ще можна чекати від лікарів? Жан їх боявся й ненавидів.

– Доктор, наш гость просит аспирин. Организуйте немедля, – скомандував «полковник», але Жан запротестував:

– Е, ні! У мене алергія на багато ліків. Мені потрібен мій кейс. Я маю свої.

– Товарищ репортер никому не доверяет? Может и правильно. Мариша, принеси.

Коли у Віжана в руках вже був його саквояж, весь в пилюці, чоловік дістав аспірин, а потім підійшов і сам набрав у склянку води з-під крана. Звісно вона була гидкою, але точно без препаратів, що вже могли знаходитись у пляшці його води з кейсу. Цьому Віжана навчили багаторічні відвідини ось таких «чарівних» місць, що регулярно притягували його, але часто несли смертельну небезпеку.

– Фу! Зачем вы приняли эту гадость? В воде из-под крана может быть что угодно. А потом будете предъявлять претензии, что мы вас отравили, – який же дбайливий був цей «командир»! Та Жан лише сумно посміхнувся й пояснив:

– Ви навіть не уявляєте: скільки гидоти я вже перепив, але ж ще якось животію. То що будете мені демонструвати аспекти своєї боротьби? Я готовий.

– Свиридов! – скрикнув «полковник» і на порозі кімнати, що виявилась одним із класів міської школи з'явився ще один незрозумілий вояка. Жан не міг втямити: чому вони не ходять у своїй нормальній військовій формі, якщо весь час торочать про «святу боротьбу», то треба ж якось демонструвати – кого саме представляють? Але ж ні! Всі ці особи більше нагадують збіговисько погорілого театру або недоукомплектований загін партизанів. Та байдуже! Йому наразі конче потрібно знайти: куди вони заправторили «Сивого»? Й заради цього Жан продемонструє їм будь-яку готовність до фільмування репортажу.

– Проводи товарища журналиста в его апартаменты, накорми чем Бог послал, а вечером мы с Вами, дорогой Вижан, выпьем за нашу славную борьбу вместе, – лестиво примружив погляд начальник у фуфайці й Віжан з радістю залишив віджатий у місцевих дітей клас.

Розділ 14. Полон (продовження)

А в Києві бідолашна Лілія просто втрачала розум. З того часу, як вони з Жаном розмовляли останній раз, пройшло кілька днів. Вона так кохала його, що могла б телефонувати першою, навіть після сварки. Але вони ще не сварилися взагалі! Навпаки в тій неймовірно солодкій розмові коханий обіцяв «миттю виконати одне завдання» та примчати, щоб обійняти її...

Тому без будь-якої гордості, в перервах між лекціями та в безсонні ночі – Кошель невтомно набирала номер Жана. Ні, контакт був робочий та чомусь не відповідав їй. Може Жан забув мобілку в редакції та взяв якийсь інший гаджет? Але ж за цей час, навіть маючи багато роботи, він уже точно зв’язався б... Значить, з її безстрашним репортером, у тому відрядженні, сталося щось жахливе!

Завжди гарна та підкреслено спокійна викладачка наразі виглядала наче тінь. Дівчата-студентки тихенько хіхікали й підозрювали, що їх незламна мадам може бути вагітною? Але Лілію не цікавили плітки дітей. Вона була на грані шоку й просто звернулася до одного відомого хлопця-хакера, що вмів творити дива в мережі. Той миттю визначив місцеперебування апарату Віжана й Лілія Станіславівна безсило опустилася на перший ліпший стілець...

«Господи! Чого він туди поперся? Навіщо йому репортаж про наш Схід?» - билися у закоханої жінки в голові путані думки й вона вже опинилася в кабінеті-бібліотеці батька.

– Тату! – кинулася на шию професору Ліля та заридала гірше, ніж тоді, коли втекла від свого п’яниці-артиста. – Жан у біді! Він на Донбасі... На вражій території! Таточку, я помираю...

– Доню, з чого ти так вирішила? Звідки ці думки? – лагідно пестив спинку дитини старий чоловік та розумів, що вона скоріше за все права.

– Це не мої думки, а дані GPS-трекеру з його телефону. Зайченко визначив кілька хвилин тому. Тату, що мені робити? Я поїду за ним! – голосила донька.

– Так, зупинись! Без істерики, будь ласка. Я навчав тебе думати й ти це робити вмієш, Лілю. Зараз я спробую... Сядь, посидь. Попий он води...

Старенький Кошель теж завжди виглядав, як казкар з картинки. Та наразі, від нового горя дочки, тяжко зітхнув і швиденько потупцяв у своє крісло. Там йому краще думалось. Дідусь взяв потертий записник, полистав сторінки й тепер почав набирати номер у телефоні. Стара гвардія! Все найцінніше у них на папері...

– Вітаю, генерале! Як живеш? У лікарні? Знову тиск? Розумію. Ну, така наша стареча доля. Ти тримайся, бо без нас цей світ зовсім хиткий буде. Тобто ти мені на сьогодні не помічник? Вибач, звичайно, – відверто вимовив професор.

Але скоро його старечі очі загорілися надією. Виходить, що знайомий, навіть на лікарняному ліжку, мав сумління та силу допомагати друзям. Тепер професор щось помічав у тому старенькому записнику й навіть підморгнув дочці. Швиденько завершив розмову та відповів Лілії:

– Нічого, доню! Коли старий Гапонов щось пообіцяє – діло буде. Він лікується в госпіталі, треба буде якось зайти. Але ж, слава Богу, зараз є купа телефонів і генерал обіцяв допомогу. Знайдуть твого репортера, з-під землі. Прости... Я не подумав.

Слова професора виявилися пророчими. Так, слава Богу поки не під землею, але наразі французький «гість» донецьких бойовиків сидів у підвалі тієї школи, прикований наручниками до труби.

Подібну гостинність ці халамидники виказали Жану після того, як він поліз у бійку з озброєними дебілами, коли вони вели кудись Сивого. Хоча все по черзі.

Того дня, коли Жан «познайомився» з новими учасниками свого репортажу, отримав консультацію зло-лікаря та прийняв аспірин – його «великодушно» поселили в чужий дім. Журналіст вже зрозумів, що поруч з озброєними хапугами тут залишилось мало населення. В будинках жили лише ті, кого влаштовувала «нова влада» або люди, що зовсім не могли дозволити собі швидке переміщення, тобто старенькі й слабі.

Його привели в багатоповерхівку та дали ключі від квартири, в котрій колись жили нормальні працьовиті люди. Тут навіть залишились фото на столі, адже цих «борців за святоє дєло» цікавили коштовності та дорогі речі, а чиїсь долі їм були зовсім байдужі.

Звісно Жан соромився займати чуже помешкання, але ж десь він повинен був подумати, зателефонувати, записати інформацію та відпочити перед тим, як почати суперечку з усім цим бедламом. І його голові аспірин мало допоміг, тому репортер сухо подякував та приліг на чужій канапі.

Відразу хотів зателефонувати Лілі, але не зміг. Десь поблизу явно працювала «глушилка». З таким він раніше уже стикався. Дивно, але як тільки він ліг – миттю відключився й прокинувся від гучного стуку в двері. Звичайно в його нинішніх «друзів» були ключі, але вони виказували свою особливу ввічливість.

Скоро Жан опинився на обіцяному «банкеті», та краще б він на нього не ходив! Там були присутні якісь дивні люди, що нагадували тих, котрих журналіст вже бачив вдома на записах. Всі вони намагалися виглядати розкутими, але насправді боялися вимовити зайве слово та несли таку нісенітницю, від якої у Віжана ще більше розходилась контужена голова.

Чопорні жіночки розповідали на диктофон, як добре їм живеться при новій владі та, як гнобила їх попередня. А ще додавали описи «звірячих» дій колишніх представників правопорядку та весь час допитливо поглядали в бік «полковника». Він сидів в центрі столу й намагався наливати Жану смердючої гидоти, яку всі вони з радістю пили. Такого спиртного пійла репортер ще в житті не зустрічав! Віжан навідріз відмовився від напою, через погане самопочуття. Але щоб мати сили для подальших дій – він поїв трохи курятини, що брали всі з однієї миски.

Скоро журналіст стримано подякував за гостинність та зібрався піти, мотивуючи тим, що буде працювати над новим матеріалом для репортажу. З цим «полковник» радісно погодився й відпустив. Та коли Жан, у супроводі свого наглядача Свиридова, вийшов на вулицю - в сутінках побачив: як двоє бойовиків ведуть полоненого.

За кілька годин перебування у цьому жахітті Віжан уже бачив подібні сцени. Але в нього поки був добрий зір і репортер зрозумів, що нинішній бранець - його водій і товариш Сивий. Жан страшенно зрадів, що розмальована хвойда йому збрехала та миттю кинувся через дорогу. Він покликав Івана й той повернувся до журналіста страшенно побитим лицем... Репортер неприродно для себе матюкнувся та інстинктивно вчепився в здоровило з автоматом. Далі він знову отримав по своїй хворій голові та опинився прикований наручниками до труби, поруч з Сивим, у підвалі.

Вони обійнялись, як змогли, й Жан побачив погано перемотану кисть правої руки Івана.

– Що там? – миттю поцікавився журналіст, а Сивий скривився трохи та спробував посміхнутись:

– Пальці обрізали, наволоч. Сказали, щоб більше стріляти не міг... Та власне, якби ти мене не побачив, вони й кінчили б наразі. Навіщо я їм? Уже розважились, пора й здихатися. А тут ти вліз, небораче, – відповів ледве живий, але нескорений чоловік.

Розділ 15. Осінній дощ

За годину, що бранці провели разом, Віжан почув від Івана набагато більше цікавого, ніж назбирав у своїй голові за весь цей час. Гіршим було те, що Сивий починав горіти та вже кілька разів втрачав свідомість. Жан не мав медичної освіти, але розумів, звідки йде проблема. Так, його товариш був дуже побитий, але високу температуру здоровому дядьку спричиняли не синці на обличчі, а скоріше за все – замотані брудною ганчіркою обрубки пальців. У чоловіка явно починалася гангрена і врятувати його могло лише термінове хірургічне втручання. Та де його тут взяти? Хіба що отой вимазаний кров’ю «лікар» поріже їх на шматки, тоді й буде медичне втручання...

Руки Жана страшенно затекли, але вони були скріплені залізякою за головою. Тому Віжан вкотре обережно помацав Сивого коліном, щоб той не йшов у відключку й тут почув поодинокі постріли нагорі. Потім ще і ще.

– Пане Іване, що діється? Може нас хтось прийшов визволяти? – майже по-дитячому видав бажане за дійсність Віжан.

– На жаль, НІ. Це ті ханиги, як наберуться, тоді влаштовують стрілянину між собою. Кажуть, що грають в «гусарську рулетку» та уявляють себе російськими офіцерами. Щоб їм... – Сивий злісно матюкнувся й більше прийшов до тями. Спрацював адреналін.

– Дійсно жаль, – зітхнув Віжан. – А я тільки вперше одружитися зібрався. Все життя їздив кудись, діставав інформацію та намагався писати правду й навіть не здогадувався, що Вона чекає на мене. Лише минулого місяця побачив у Києві розумну царівну, зовсім не з мого світу. Але кохання зрівняло наші шанси й після цього відрядження я мріяв зробити коханій жінці пропозицію. А зараз вже не впевнений, що встигну одружитися саме в цьому житті.

На дверях підвалу заскреготав засув. Хтось почав спускатися східцями й чоловіки приготувалися до найгіршого. У тьмяному світлі брудної лампочки побачили дивного, трохи згорбленого чоловіка. Він не був одягнений як ті, просто більше нагадував бездомного. В руках незнайомий ніс дві залізні миски, а в них по кусочку хліба та якась каша.

– Ось... Я вам поїсти приніс, – вимовив він так, наче дійсно був трохи не при собі й картавив. Зарослий, з недоглянутою бородою, з брудним довгим волоссям та в старій шапці на голові.

– Дякуємо, та нам не до їжі. А Ви хто? – миттю жваво зреагував Жан.

– Я? Дурник з Озерянівки. Є тут поруч таке село. Підмітаю, підгрібаю за цими панами, – кульгав дивак, але схилився над руками Жана й розстібнув наручники, а потім подивився на Івана та вже нормальним голосом сказав: – Поганенько виглядає Сивий. Нічого, якось дотягне. Швидше, поки ті дурні стріляються за школою. Миттю збирайтесь, я вас виведу через пустир...

– Хто Ви? – повторював Жан та схвильовано ковтав повітря, а Сивий хоч і був слабкий, тихо посміхнувся й усе зрозумів:

– Це «сплячий»... Привіт, дорогий!

– Пане журналіст, та навіщо воно Вам треба? Кажу ж – дурник з Озерянівки, чи Вам моє звання цікаве? Так цього я не скажу, навіть коли б оті мене розіп’яли, – взяв на плече агент обвисле тіло Івана й тихенько повів до сходів.

Зараз Жану здавалося, що він потрапив у якесь кіно! Але ж у нього нагорі в квартирі саквояж, а там записи, апаратура, знімки...

– Здається мсьє не розуміє. У Вас наразі вибратися звідси живими – один шанс із тисячі. Які записи? Який саквояж? Купите собі у Франції новий, – тихо та стримано пояснював розвідник.

Жан зрозумів та кинувся за чоловіками на вулицю. Там починався холодний осінній дощ. Через кілька метрів, у калюжі, валявся наглядач репортера – Свиридов. Кульгавий вже не кульгав, він швиденько підхопив автомат охоронця, що раніше поставив біля стіни та пішов якоюсь кривою доріжкою в бур’яни. Вони тут були високі, адже «новій владі» за банкетами та вбивствами людей, ніколи було займатися впорядкуванням міста.

Сивий зціпив зуби й стогнав.

– Пане Іване, тримайтеся! Де там наші іноземні ЗМІ? Йди сюди, допомагай вести! – гримнув на Жана сплячий агент. Тепер Віжан трохи прийшов до тями та вже підхопив водія з іншого боку. Так діло пішло швидше. А дощ посилювався й ноги починали застрягати в багнюці. Але ж життя дорожче чистих ніг, тому команда йшла в одній спайці доволі довго. Вони вже всі захекались, а пан Іван перестав перебирати ногами й чоловіки розуміли, що тягнуть непритомного, але продовжували настирливо йти.

Десь через годину цього «марафону», на горизонті з’явився чагарник.

– Туди! – скомандував агент. За деревами він зірвав з себе куртку, кинув під дерево й обережно опустив туди Івана. Потім покрутив головою та почав руками, під іншим деревом, розгрібати траву. Скоро цей чарівник дістав якогось пакетика і вже натиснув номер на мобільному телефоні.

– Я 435-й. Фіксуйте координати. Сивий зовсім поганий, боюсь не довезете. Вже в дорозі? Добре. Я на базу. До зв’язку! Дивись за ним, журналісте! Можеш попрокладати бідоласі до голови мокрого листя, бо він весь горить... Тепер тобі буде про що писати?

– Так! Все напишу... Дякуємо за порятунок. А кого нам чекати? Чи тих, хто прийде? – дурів від подій Віжан. Це раніше здавалося, що він спец в екстремальних ситуаціях, але на таке навіть не сподівався.

– Спокійно! Вони вас першими побачать. Ну, все! Радий був анонімному знайомству, пане журналіст, – міцно потис руку Віжану недавній «блаженний».

– А як же Ви? – не витримав репортер, що завжди та все хотів знати.

– Я? Та хіба мало на Сході дурних? Був горбатий, а десь з’явиться німий... – посміхнувся агент. – Удачі! Подивись за ним.

І зник за деревами так, наче його взагалі не було. Жан опустився перед скаліченим товаришем на коліна й почав прикладати, як порадили, мокре листя до його голови. Той застогнав і прийшов до тями:

– А-а? Це Ви, пане Жан... А де?

– Пішов когось іншого рятувати! Боже, я навіть не здогадувався: які страхіття у вас тут діються. А ще: які неймовірно героїчні люди зустрінуться на моєму шляху серед цих непримітних долин, – бурчав Віжан, а поранений ще знайшов сили для жарту:

– Гей, Жане! Марити це мій привілей, але здається й ти вже трохи мариш. Та все буде добре, пане репортер. Напишете Ви свій репортаж. Можливо десь і про мене згадаєте...

– Так!.. – хотів багато чого сказати Жан, але здригнувся, бо його за плече взяла чиясь рука. Журналіст чекав, що знову отримає по голові, але ні. Він обернувся й побачив тьох здорових хлопців, що мали при собі тент і двоє з них вже вкладали на брезент Івана. Потім прикрили курткою розвідника й мовчки, без єдиного слова, швидко пішли поміж дерев. А цей третій допоміг Жану підвестись і тихо сказав російською:

– В темпі, будь ласка. Часу обмаль. Ви мене розумієте?