Влада Клімова - Серце Парижа, Влада Клімова

Секретарка головного редактора одного відомого Паризького видання, мсьє Анрі де Бежара, просто влетіла до його кабінету й скрикнула:

– Шефе, Ви тільки подивіться що там робиться на площі Республіки! Але я навіть не про це... Тримайте телефон, Вас терміново...

– Мадмуазель Колєт! Чого Ви завжди так імпульсивно реагуєте на новини? Ви ж не перший день працюєте в пресі? – спокійно пронизав очима дівчину бос, сидячи у своєму високому кріслі.

– Та візьміть же, будь ласка, слухавку! – аж пританцьовувала дівчина й навіть не збиралась заспокоюватись.

– Добре, вже добре! – поклав на спеціальну підставку на столі свою улюблену сигару де Бежар. – А хто це?

Але Колєт лише мовчки похитала голівкою й подала телефон так, наче на іншому кінці був сам президент.

– Слухаю! – спокійно відізвався керівник. – Що? Якого біса ти туди поперся? Ти ж у відпустці, чорт забирай!

Дівчина відійшла вбік та лише ствердно закивала головою:

– А я Вам про що, босе? Чого ти така імпульсивна?

Де Бежар навіть встав. Його огрядне тіло, в гарному дорогому костюмі зараз знервовано сіпалось, бо він кричав:

– Жане, в останній раз тебе питаю: що ти там забув? Чому взагалі не засмагаєш десь на пляжі в Сен-Тропе? Тобто, все уже в порядку? Не розумію. А, тобі вже надали медичну допомогу! Бери таксі й щоб духу твого там не було, чуєш?

Головний редактор знову звалився в улюблене крісло та збуджено додав:

– Колись він мене доб’є. Ну чого, питається, не відпочивати? Тільки-но виліз з того світу й знову його тягне до біди.

А мав на увазі керівник популярного Паризького видання те, що його кращий журналіст-міжнародник Жан Віжан кілька днів тому повернувся до Франції з гарячої Лівії. Деякий час успішний репортер передавав звідти цікаві новини, що завжди були ексклюзивними й рейтинговими, аж доки не потрапив у полон.

Йому пред’являли якість неймовірні звинувачення та навіть обіцяли публічну страту, в прямому ефірі. Але доля виявилась прихильною до Жана і його, та ще кількох громадян Франції, скоро обміняли й повернули на батьківщину.

Та людина, що звикла регулярно ризикувати життям, не вміла довго відпочивати. А ще Жану «пощастило» з’явитись у рідному Парижі в ті дні, коли по всій країні знову прокотилися масові заворушення. Зіткнення протестувальників супроводжувались підпалами автомобілів та знищенням магазинів і шалений любитель свіжих та гострих новин відразу забув про свій відпочинок. Виходило, що цей божевільний, на свій ризик, поїхав відзняти новий репортаж?

Там, у дикій пустелі життя було страшне, але ж і вдома він бачив сьогодні тяжкі речі. Люди кидали камінням в правоохоронців, а ті після марних вмовлять запускали сльозогінний газ, утихомирювали самих злісних порушників правопорядку гумовими палицями та волокли до спецтранспорту...

Жан так захопився зйомкою, що не помітив добротної каменюки, запущеної в його бік. Врятувала репортера улюблена стара камера, що побувала з ним в багатьох місцях світу. Та от сьогодні взяла на себе кусок бруківки й розлетілась на друзки. Але якби не ця «вірна подружка», Жану не відбутися б легким струсом мозку та кривавим синцем.

Коли Віжан, з професійно перемотаною головою зайшов до свого шефа, де Бежар підвівся йому назустріч та знову взявся за перевиховання підлеглого:

– Ну, красунчик, нічого не скажеш! Жане, чого тебе завжди несе туди, куди не просять? Я тебе туди засилав?

– Та наче ні, мсьє Анрі. Я сам поїхав забрати стару камеру з ремонту. Є в мене там один спеціаліст. Тепер таких уже не ремонтують, а вона зі мною майже з перших днів була. Я віддав йому ще до відрядження в Лівію. А зараз поїхав, щоб забрати. Дивно, але він її таки відремонтував. Я ж не знав планів протестувальників. Ну, а вже як знаходився поруч, та ще й з камерою – чому ж не відзняти? Відправили б молодняк, то вони назнімали б! Наразі камеру, звичайно жаль, та вона мене рідненька врятувала. Тільки репортаж зіпсований. Я ходив до наших талантів у підвал, але вони запевнили, що відновити не вийде. Та не біда, я й так напишу.

– Дивне ти створіння, Жане! – невдоволено закивав шеф. – Просять же відпочити, а в твоїй голові крутиться лише робота. Чому ти, наприклад, не заведеш собі дружину? Ну, чи хоч дівчину якусь для розради?

На останній фразі свого боса журналіст щиро розсміявся й сказав:

– Та немає на світі такої жінки, щоб витримала мій характер. Я вже пробував декілька разів, але ж нічого не виходить, бо одружений я виключно на роботі. Хіба це погано, мсьє де Бежар?

– Уяви собі, що погано! Ось дивись: у мене на столі фото дружини й онуків. А в тебе лише побита голова та порожній репортаж. Жане-Жане, життя воно ж не вічне? Думай про це хоч інколи.

– Дякую, мсьє Анрі! Я спробую, але повірте, нічого з того не вийде. А репортаж? У мене порожніх не буває! До вечора я подам Вам на затвердження матеріал і можна буде верстати в завтрашній номер. Піду попрацюю?

– Та йди вже, пищи, що обіцяв. А потім, щоб кілька днів я тебе взагалі не бачив! Горе з ним... – буркотів вслід невтомному підлеглому мсьє де Бежар.

Розділ 4. Відсутня жінка

Травмований Жан Віжан зайшов до свого скляного кабінету та сів за обіцяне. Дивно, але навіть з легким струсом, його мозок працював наче машина і неповторний влучний стиль написання властивий талановитому журналісту, ніколи не зраджував його. Репортер передивився кримінальну хроніку сьогоднішніх подій, але ніяких нових підказок не знайшов. Тому перевірив власні рядки та заніс шефу на узгодження, як і було домовлено.

Далі він забув, що травмований та легко застрибнув до свого кабріолета й дійсно махнув на один з пляжів Парижа. Там він зняв з голови бинта й стрімко кинувся до води, а плавав Віжан гарно. Після запливу в тілі відчувалась приємна легкість і репортер влаштувався під вільним зонтом. В кінці вересня туристів ставало трохи менше, але осіб прекрасної статі навколо ще вистачало. Чоловік згадав настанови шефа й безтурботно оцінював зграї дівчат, що проходили повз.

Красуні теж не залишали Жана без своєї чарівної уваги та зацікавлено поглядали в його бік. А дивитись там точно було на що. Бронзова засмага лівійської пустелі неймовірно личила до його яскраво блакитних очей. Довгі пухнасті вії, під які він частенько ховав свій принадливий погляд та шовкові чорні брови, що звабливо розлітались в різні боки – могли привернути будь-чию увагу. Але тридцятирічний шатен модельної зовнішності тільки скромно поправляв волосся, з першим вкрапленням сивини й навіть не думав про конкретику відносин.

Журналіст попив фруктових коктейлів, зустрів на пляжі захід сонця, а потім завів свого безвідмовного залізного коня та й подався додому. Жан був дитиною акторів, що працювали в кабаре-театрі Мулен Руж. Але життя батьків обірвав політ в один кінець, коли вони якраз летіли на відпочинок. З того часу Віжан не любив відпочивати й страшенно ненавидів слово «відпустка». Та від батьків йому залишилась хороша квартира на вулиці Прованс. І зараз він з насолодою релаксував у ванній. Від сьогоднішньої травми голова ще трохи боліла, але ж це було ніщо в порівнянні зі стусанами, якими нещодавно частували його охоронці клітки посеред пустелі в Північній Африці.

Останнім часом все відбувалось якось стрімко й несподівано. Раніше він спокійно катався Європою та писав репортажі про зустрічі високопоставлених осіб чи деякі незначні інциденти. А потім йому запропонували оту поїздку в гарячу Лівію й Жан миттю вчепився в небезпечну подорож. Він кинув дім та й помчав до нових пригод, які ледве не закінчились мандрівкою до батьків, на небеса. Але ж обійшлося і репортер зовсім не хотів знову сидіти вдома та втикати в телевізор на стіні. Величезну панель Жан вмикав лише тоді, коли треба було досконало передивитись відзнятий матеріал. Бо серіали й телешоу викликали в нього відразу, а новин він вже надивився років на двісті вперед, хоча сам невтомно їх створював.

Коли чоловік відчув під собою улюблений пружний диван, він миттю відключився. Спочатку йому снився сон про гарячу пустелю й лівійських дикунів, що носяться зі зброєю заради розваги. Уві сні Жан здригався та рипів зубами, але потім стих і мабуть, побачив сьогоднішніх засмаглих дівчат. Він мирно посміхався й виглядав справжнім чарівним мачо, тому було неймовірно шкода, що поруч відсутня жінка...

Вже пізно ввечері, після відвідин улюбленої бургерної, ситий і задоволений Віжан отримав дзвінок від шефа.

– Мсьє де Бежар? Чому Вам не спиться в такий час? Щось не так з репортажем? – здивувався журналіст.

– Та ні. Твій текст вже пішов у набір для завтрашнього номера. Жане, я пам’ятаю, що обіцяв не чіпати тебе кілька днів, але в мене виникла невідкладна справа.

Як завжди, коли Віжан чув від боса ці слова, у нього всередині спрацьовувала невидима катапульта й він нетерпляче виголосив:

– Мсьє Анрі, прошу Вас, не тягніть кота самі знаєте що.

– Я так і думав. Тоді слухай. Тут мені декілька хвилин тому підкинули справу. Тобі такі не подобаються, але краще про це теж ніхто не напише. Хочу викласти в нашому виданні правдиву статтю про скіфське золото та тих, кому ж воно все-таки належить? А для цього треба летіти до України. Я вже чую твою відмову, – зітхнув де Бежар та він помилився.

– Чому ж відмову? Босе, я залюбки візьму в роботу цей репортаж, – впевнено відповів йому Жан Віжан.

Розділ 5. Знайомство

Таксі довезло Жана під готель «Україна». Там йому був заброньований люкс і журналіст піднявся на поверх. В номері було гарно. Віжан вийшов на балкон та окинув поглядом місто. Він вже не вперше відвідував Київ, але наразі від побаченого на душі стало затишно й приємно. Можливо тому, що навколо були красиві споруди, багато дерев в осінньому вбранні та ніякої пустелі й брудних знервованих бойовиків...

Журналіст прийняв душ, змінив одяг та оцінив себе у великому дзеркалі. Наче нічого. Адже не кожен день ідеш спілкуватися з професором мистецтвознавства. Це тобі не знімати, як збуджені люди посеред площі кидаються камінням. Тут треба бути на висоті.

Жан зателефонував і ввічливо почав англійською:

– Вітаю, пане Кошель. Це репортер Віжан. Вибачте, я Вас не потривожив своїм дзвінком?

– З приїздом, пане Віжан. Все добре. Можна Вашою рідною, я знаю французьку, – почув Жан приємний голос літнього чоловіка та вкотре оцінив неперевершену українську гостинність й освіченість цих людей.

– Скажіть, будь ласка, коли можна завітати до Вас на інтерв’ю?

– Та хоч зараз. Беріть таксі та скажіть водію, щоб довіз до університету Шевченка. Я сьогодні буду там цілий день. Коли під’їдете, наберіть. Вас зустрінуть, а я буду чекати.

Жан так і зробив та вже опинився під стінами відомого червоного університету. Він окинув поглядом історичну споруду й кілька разів сфотографував її. Звісно це вже почалась його робота. Хоча репортер і так сфотографував би відому на весь світ Київську альма-матер.

Він зателефонував і скоро назустріч вийшла дівчина, гарна наче яскравий захід сонця. Вона теж заговорила хорошою французькою:

– Ласкаво просимо до Києва, мсьє Жан. Прошу, тато Вас чекає.

– Вітаю! Ви донька професора Святослава? – здивувався він.

– Саме так. Мене звати Лілія Кошель. Я теж тут працюю. Сьогодні взагалі на кафедрі буду допізна. А тато інколи читає лекції випускникам з історії та археології.

– Приємно чути, Лілі, що Ви успадкували татову професію, – вже увімкнув неперевершеного мачо Віжан.

– Ну, майже. Знаєте, моя дисертація якраз на тему, котра Вас зацікавила. Тому скоріше за все ми ще обов’язково зустрінемось. Прошу сюди, – прочинила дівчина двері до кабінету з високими стелажами по стінах. Всі вони були заповнені книгами в дивовижних старовинних обкладинках. «Яка унікальна бібліотека!» - миттю подумав Жан.

За столом сидів сивий чоловік і повністю відповідав визначенню «пан професор». Навіть якби йому одягли шолом чи постригли наголо – він все одно мав би вигляд професора. Жан знову приємно посміхнувся та подав дідусеві для привітання обидві руки. Так він завжди звик виказувати особливу повагу під час знайомства.

Професор відповів взаємністю й посадив гостя в крісло навпроти, щоб було зручно спілкуватись.

– Як долетіли? – стандартно ввічливо поцікавився він, на що отримав відповідь:

– Дякую! Злітали так собі, але в Борисполі приземлилися вдало.

– А Ви жартівник, мсьє Жан. Хочете чаю чи кави? Є тут у мене гарний індійський чай, – розвернувся професор і налив з великого настільного термоса в чашку напій, що миттю заповнив східними пахощами все навколо.

– Дякую, пане Святославе, не відмовлюсь. Бо від різновидів кави вже аж голова болить. А це, здається, щось дуже вишукане.

Лілія подала Жану чашку й спитала:

– Тату, я ще потрібна?

– Донечко, ну це вже як гість скаже, – знову зашкалила ввічливість українця. Та Жан зрозумів, що дівчина має йти й тому відповів:

– Мені дуже приємно було познайомитися з Вами, Лілі. Але не смію відривати від важливіших справ. Ми спочатку з професором трішки поговоримо. А потім, якщо Ваша ласка, мені дуже знадобиться допомога. Я на неї щиро розраховую.

– Перепрошую за поспіх, але у моїх студентів сьогодні залік, – ввічливо приклала руку до грудей прекрасна жінка. – Студенти, знаєте, народ нетерплячий і бойовий. Приємно було познайомитись, мсьє Жан, і до зустрічі іншим разом. Тато покличе.

Ліля вийшла за двері й чомусь піймала себе на думці, що цей приємний чоловік їй сподобався. Ну, він же француз! А ще молодий і гарний та приїхав з країни романтики й мрій. Ось тому склалося саме таке враження.

– Ліліє Святославівно, він у мене конспект відібрав! Скажіть, щоб повернув негайно... – перервав її думки про Францію пронизливий крик однієї зі студенток. А високий чорнявий хлопець махав конспектом у дівчинки над головою та весело сміявся.

– Поцілуєш, тоді віддам! Тільки так і не інакше, Попелюшко.

– Семенченко, перестань, будь ласка. Ну, ви ж не в другому класі. Студенти все-таки й знаходитесь посеред вищого навчального закладу. Негайно віддай Оленці зошита та пішли розповіси мені, що ти знаєш про наскельні малюнки нагорян.

– Чому я, Ліліє Святославівно? Нехай спочатку вона. Я ж бо людина вихована! – хитрував хлопчина.

– Ось бачиш, як швидко закінчився твій запал. Тому віддай дівчині конспект і йди готуватись, а я поки в Оленки залік прийму, – розклала по поличках ситуацію викладачка та пішла до аудиторії.

Розділ 6. Скіфське золото

Жан з професором довго говорили про золото та таємниці Чорного моря, з альтернативною назвою «Скіфське золото». Про те, як спочатку було сформовано п’ять українських музеїв. Один у Києві, а чотири в Криму. Жан дізнався, що там було понад дві тисячі артефактів, які потім потрапили до Німеччини, а вже в 2014 році були перевезені до Амстердаму й тепер навколо цього надбання історії точаться такі баталії, що їм кінця не видно.

В цікавій розмові закінчився весь неймовірно смачний індійський чай і Жан не помітив, як кілька годин пролетіли наче одна мить. Коли Віжан виключив диктофон, надворі вже смеркло. Він розпрощався з професором та попросив дозволу на відвідини музеїв з експонатами. Пан Кошель був щедрим господарем і пообіцяв у гіди свою доньку, й репортер з радістю погодився. Він же розумів, що у професора на мандрування визначними місцями Києва немає ні часу, ні сил. А від такого екскурсовода як чарівна Лілі – Жан звичайно ж не відмовиться. Адже він відразу оцінив її інтелект та прекрасну зовнішність.

Журналіст вийшов на вулицю й замилувався осіннім парком, навпроти університету. Там вже загорілись ліхтарі та їх світло чарівно губилося поміж жовтого листя кленів і каштанів. Це було схоже на казку! Віжан мав хист художника й відразу зробив ще кілька вечірніх знімків, а потім хотів пішки спуститися до Хрещатика. Дорогу він знав, але тут почув за спиною знайомий жіночий голос:

– Красиво, правда мсьє Жан?

Репортер радісно повернувся й побачив Лілі. Вона була вже одягнена у довгий білий плащ і тримала під рукою шкіряну теку, звісно з якимись розумними паперами.

– У Вас неймовірно красиве місто, мадмуазель Лілі! – згодився Жан.