Влада Клімова - Серце Парижа, Влада Клімова

– Чому ж відмову? Босе, я залюбки візьму в роботу цей репортаж, – впевнено відповів йому Жан Віжан.

Розділ 5. Знайомство

Таксі довезло Жана під готель «Україна». Там йому був заброньований люкс і журналіст піднявся на поверх. В номері було гарно. Віжан вийшов на балкон та окинув поглядом місто. Він вже не вперше відвідував Київ, але наразі від побаченого на душі стало затишно й приємно. Можливо тому, що навколо були красиві споруди, багато дерев в осінньому вбранні та ніякої пустелі й брудних знервованих бойовиків...

Журналіст прийняв душ, змінив одяг та оцінив себе у великому дзеркалі. Наче нічого. Адже не кожен день ідеш спілкуватися з професором мистецтвознавства. Це тобі не знімати, як збуджені люди посеред площі кидаються камінням. Тут треба бути на висоті.

Жан зателефонував і ввічливо почав англійською:

– Вітаю, пане Кошель. Це репортер Віжан. Вибачте, я Вас не потривожив своїм дзвінком?

– З приїздом, пане Віжан. Все добре. Можна Вашою рідною, я знаю французьку, – почув Жан приємний голос літнього чоловіка та вкотре оцінив неперевершену українську гостинність й освіченість цих людей.

– Скажіть, будь ласка, коли можна завітати до Вас на інтерв’ю?

– Та хоч зараз. Беріть таксі та скажіть водію, щоб довіз до університету Шевченка. Я сьогодні буду там цілий день. Коли під’їдете, наберіть. Вас зустрінуть, а я буду чекати.

Жан так і зробив та вже опинився під стінами відомого червоного університету. Він окинув поглядом історичну споруду й кілька разів сфотографував її. Звісно це вже почалась його робота. Хоча репортер і так сфотографував би відому на весь світ Київську альма-матер.

Він зателефонував і скоро назустріч вийшла дівчина, гарна наче яскравий захід сонця. Вона теж заговорила хорошою французькою:

– Ласкаво просимо до Києва, мсьє Жан. Прошу, тато Вас чекає.

– Вітаю! Ви донька професора Святослава? – здивувався він.

– Саме так. Мене звати Лілія Кошель. Я теж тут працюю. Сьогодні взагалі на кафедрі буду допізна. А тато інколи читає лекції випускникам з історії та археології.

– Приємно чути, Лілі, що Ви успадкували татову професію, – вже увімкнув неперевершеного мачо Віжан.

– Ну, майже. Знаєте, моя дисертація якраз на тему, котра Вас зацікавила. Тому скоріше за все ми ще обов’язково зустрінемось. Прошу сюди, – прочинила дівчина двері до кабінету з високими стелажами по стінах. Всі вони були заповнені книгами в дивовижних старовинних обкладинках. «Яка унікальна бібліотека!» - миттю подумав Жан.

За столом сидів сивий чоловік і повністю відповідав визначенню «пан професор». Навіть якби йому одягли шолом чи постригли наголо – він все одно мав би вигляд професора. Жан знову приємно посміхнувся та подав дідусеві для привітання обидві руки. Так він завжди звик виказувати особливу повагу під час знайомства.

Професор відповів взаємністю й посадив гостя в крісло навпроти, щоб було зручно спілкуватись.

– Як долетіли? – стандартно ввічливо поцікавився він, на що отримав відповідь:

– Дякую! Злітали так собі, але в Борисполі приземлилися вдало.

– А Ви жартівник, мсьє Жан. Хочете чаю чи кави? Є тут у мене гарний індійський чай, – розвернувся професор і налив з великого настільного термоса в чашку напій, що миттю заповнив східними пахощами все навколо.

– Дякую, пане Святославе, не відмовлюсь. Бо від різновидів кави вже аж голова болить. А це, здається, щось дуже вишукане.

Лілія подала Жану чашку й спитала:

– Тату, я ще потрібна?

– Донечко, ну це вже як гість скаже, – знову зашкалила ввічливість українця. Та Жан зрозумів, що дівчина має йти й тому відповів:

– Мені дуже приємно було познайомитися з Вами, Лілі. Але не смію відривати від важливіших справ. Ми спочатку з професором трішки поговоримо. А потім, якщо Ваша ласка, мені дуже знадобиться допомога. Я на неї щиро розраховую.

– Перепрошую за поспіх, але у моїх студентів сьогодні залік, – ввічливо приклала руку до грудей прекрасна жінка. – Студенти, знаєте, народ нетерплячий і бойовий. Приємно було познайомитись, мсьє Жан, і до зустрічі іншим разом. Тато покличе.

Ліля вийшла за двері й чомусь піймала себе на думці, що цей приємний чоловік їй сподобався. Ну, він же француз! А ще молодий і гарний та приїхав з країни романтики й мрій. Ось тому склалося саме таке враження.

– Ліліє Святославівно, він у мене конспект відібрав! Скажіть, щоб повернув негайно... – перервав її думки про Францію пронизливий крик однієї зі студенток. А високий чорнявий хлопець махав конспектом у дівчинки над головою та весело сміявся.

– Поцілуєш, тоді віддам! Тільки так і не інакше, Попелюшко.

– Семенченко, перестань, будь ласка. Ну, ви ж не в другому класі. Студенти все-таки й знаходитесь посеред вищого навчального закладу. Негайно віддай Оленці зошита та пішли розповіси мені, що ти знаєш про наскельні малюнки нагорян.

– Чому я, Ліліє Святославівно? Нехай спочатку вона. Я ж бо людина вихована! – хитрував хлопчина.

– Ось бачиш, як швидко закінчився твій запал. Тому віддай дівчині конспект і йди готуватись, а я поки в Оленки залік прийму, – розклала по поличках ситуацію викладачка та пішла до аудиторії.

Розділ 6. Скіфське золото

Жан з професором довго говорили про золото та таємниці Чорного моря, з альтернативною назвою «Скіфське золото». Про те, як спочатку було сформовано п’ять українських музеїв. Один у Києві, а чотири в Криму. Жан дізнався, що там було понад дві тисячі артефактів, які потім потрапили до Німеччини, а вже в 2014 році були перевезені до Амстердаму й тепер навколо цього надбання історії точаться такі баталії, що їм кінця не видно.

В цікавій розмові закінчився весь неймовірно смачний індійський чай і Жан не помітив, як кілька годин пролетіли наче одна мить. Коли Віжан виключив диктофон, надворі вже смеркло. Він розпрощався з професором та попросив дозволу на відвідини музеїв з експонатами. Пан Кошель був щедрим господарем і пообіцяв у гіди свою доньку, й репортер з радістю погодився. Він же розумів, що у професора на мандрування визначними місцями Києва немає ні часу, ні сил. А від такого екскурсовода як чарівна Лілі – Жан звичайно ж не відмовиться. Адже він відразу оцінив її інтелект та прекрасну зовнішність.

Журналіст вийшов на вулицю й замилувався осіннім парком, навпроти університету. Там вже загорілись ліхтарі та їх світло чарівно губилося поміж жовтого листя кленів і каштанів. Це було схоже на казку! Віжан мав хист художника й відразу зробив ще кілька вечірніх знімків, а потім хотів пішки спуститися до Хрещатика. Дорогу він знав, але тут почув за спиною знайомий жіночий голос:

– Красиво, правда мсьє Жан?

Репортер радісно повернувся й побачив Лілі. Вона була вже одягнена у довгий білий плащ і тримала під рукою шкіряну теку, звісно з якимись розумними паперами.

– У Вас неймовірно красиве місто, мадмуазель Лілі! – згодився Жан.

– Дякую. Але ж це не комплімент, а чистісінька правда. Інколи я дурію посеред наших гамірних вулиць, але без них свого життя зовсім не уявляю, – щиро зізналася киянка в коханні до рідного міста та поцікавилась: – Вас провести?

Жан розсміявся щасливим сміхом і вперше відчув, що йому з цією жінкою так легко, наче вони давно знайомі:

– Зазвичай так запитують у дівчат чоловіки. Але Вам, Лілі, це страшенно личить і я не маю сил відмовитись від Вашої пропозиції.

– Ось тобі й маєш! Хотіла виказати гостинність, а отримала визначення, наче поводжуся як чоловік. Дякую, мсьє Жан! – пожартувала леді.

– Ні-ні! Пробачте мені, мадмуазель Лілі! Я зовсім не це мав на увазі. Щось я зовсім розгубився у французькій. Мелю несусвітнє, – підтримав жарт він та знову почув:

– Прошу Вас, мсьє Жан, називайте мене просто Лілі. Мені сподобалося таке трактування імені.

– Домовились, Лілі. Тоді навзаєм, будь ласка, називайте мене просто Жаном. Мені таке трактування теж подобається. То куди Ви мене супроводите? – продовжував зваблювати її поглядом невгамовний француз та вже підкорився красуні.

– Я не знаю. А куди Ви хочете? Можемо спуститись на Хрещатик. Подивимось на кольорові фонтани, а потім десь повечеряємо. Бо татків чай сприяє травленню і від нього страшенно хочеться їсти. Чи може то мене студенти завели? Я за сьогодні з ними зморилась й відклала заліки. Все одно ті, що залишились – нічогісінько вже не здадуть. А завтра буду приймати іншу групу.

Віжан слухав цю розумницю й теж відчував себе поруч з нею юним студентом. Ні, зовсім не тому, що жінка була занадто дорослою! Вона була тендітною, наче фарфорова балерина, але ж неймовірно розумною. Таких у нього ще не було!.. І чого це раптом він «приміряє» її в статусі жінки? Ось покаже вона музейні експонати, кілька старовинних вулиць, вид на Дніпро та й полетить він собі до Парижа. А Лілі миттю забуде його, як черговий випадок з роботи. Зрозуміло ж, що у такої красуні є багатий і знаменитий чоловік. А те, що вона не носить обручки – зовсім нічого не означає...

– ...Ви мене зовсім не слухаєте, Жане! Я розповідала ось про цю історичну споруду, корту правозахисники ледве відвоювали у ненажерливих забудовників. Уявляєте, її хотіли знести й побудувати тут ще один торговельний центр. Наче по району мало торговельних закладів, – обурювалась жінка-історик.

– О, перепрошую, Лілі! Я зачаровано слухав Вас. Просто навколо так гарно та затишно, що мені не вистачає оглядової пам’яті й розуму, щоб все це відразу охопити. Прошу Вас: можна я буду фотографувати? Ваше місто ввечері дивовижно прекрасне, – відповів репортер і дійсно його очі зараз були такі яскраві й захоплені всім, що Лілі не могла чинити спротиву.

– Добре, Жане. Ви – гість. Тому ні в чому собі не відмовляйте.

– Ах, Лілі! Це для мене занадто спокуслива пропозиція! – таємниче відповів їй француз Віжан.

Розділ 7. Чарівний гід

Наступний день виявився насиченим. Зранку вони побували в Печерській Лаврі, в музеї історичних коштовностей і Жану наразі здавалося, що він школяр, бо майже не здогадувався про красу та дивовижну велич країни, зі старовинною історією й шедеврами світового рівня.

Не дивлячись на те, що журналіст неодноразово вже бував в Україні, з соромом зізнавався собі, що знав про цей неймовірний край лише як батьківщину відомих боксерів. Пам’ятав, що тут була проголошена Незалежність та виготовляли кілька всесвітньо відомих брендів смачної горілки.

Віжан тихо слухав свою супутницю і все більше розумів, які мізерні його пізнання. Тому зі своїм репортерським азартом вже настирливо розпитував у Лілі про все, що його цікавило.

А цікавило Жана з нею все! Він фотографував вулиці й каштани, фонтани й будівлі та весь час писав на диктофон її насичені й грамотні розповіді. Він вже піймав себе на думці, що зі сказаного майже нічого редагувати, бо як викладала інформацію ця прекрасна жінка, сам він зроду не написав би. «Ото підфортило!» - щиро подумав журналіст.

Віжан уважно перевірив: чи все правильно занотував про шедеври з колекції, заради якої сюди приїхав. Ще і ще раз передивився якість знімків знаменитої золотої пекторалі та відчайдушно ховав у собі страшенну втому від мандрівок по залах музеїв.

Як істинному французу, йому вже страшенно хотілося десь розважитись. Але чарівна Лілі, здавалось, не знала втоми! Коли вона говорила про свою роботу, її неймовірні очі палали такими вогнями, що Жан піймав себе на думці про земну половинку. Адже в цих розповідях про цінні знахідки вона розчинялася так само як він у своїх карколомних мандрах та репортажах. Вони обоє були божевільно закохані кожен у свою професію. Тому Віжан мовчки поглинав пристрасть Лілі й нізащо не наважився б її спинити.

Та ось невтомна жінка все ж згадала про звичайну гостинність і винувато призупинила потік професійних емоцій:

– Перепрошую, Жане! Певно я зовсім замучила Вас своїми розповідями. Ви ледве на ногах тримаєтесь, а я поводжуся занадто егоїстично. Вам нудно зі мною?

– Та що Ви, Лілі! Я таку закохану у свою справу людину ще ніколи не зустрічав, принаймні серед жінок. Зазвичай вони люблять лише себе та шопінг. А Ви унікум! Хоча знаю я одного блаженного, який марить тільки роботою. Знайомтесь: він перед Вами. Хоча я схиблений на подорожах світом і бажано там, де гаряче. Саме таке мене приваблює найбільше. Якщо матимете бажання й час – я з радістю розповім Вам про свої захоплення. Ось не так давно побував у одному «чудовому» місці, де мало не позбувся голови. Та вибрався й не шкодую, бо іншого життя не уявляю.

– З радістю послухаю Вас, Жане. Зайдімо сюди. Я пригощу Вас справжніми українськими стравами та уважно слухатиму Ваші історії.

Наразі парочка знаходилась посеред Андріївського узвозу й Лілія вже приготувала йому розповідь про іншу історичну будівлю, але репортер повернув її на землю:

– Я згоден, Лілі. Кажуть, що Ваші фірмові українські страви найсмачніші у світі.

– Жане, але ж це кажуть українці, які довго не були вдома. І коли повертаються, то наш український борщ, галушки, чи котлета по-київськи здається їм витвором кулінарного мистецтва саме тому, що це призабута часточка їх душі. Але я спробую не розчарувати Вас також. Прошу!

Коли вони пообідали й Жан встиг розповісти кілька своїх захопливих історій, він вже точно знав, що закоханий в Україну, її кухню та в прекрасну Лілі.

Далі вони гуляли Володимирською гіркою й Жан не стримався та попросив:

– Не сприйміть це за нахабство, Лілі, але я дуже хотів би побувати з Вами ще в одному Київському музеї.

– Якому? – миттю відреагувала ввічлива Кошель.

– Вашій Національній опері. Я вже неодноразово туди збирався, але весь час не встигаю потрапити. Ви можете мені в цьому допомогти? – звабливо посміхнувся він, а жінка оцінила тягу репортера до прекрасного та відповіла:

– З радістю! Тим більше, що це мені простіше-простого.

– Ви затята театралка? – поцікавився Віжан.

– Можна й так сказати. Мій колишній чоловік - заслужений артист України. Ось тому я й театралка. Та, слава Богу, він працює не в оперному.

– Слава Богу, що не співає, а лише грає на сцені? – наївно допитувався Віжан.

– Слава Богу, що коли ми підемо до оперного, я його там точно не побачу. Ми не так давно розлучились, тому бачити його мені хочеться менше за все на світі, – тяжко зітхнула Лілі, а в журналіста на душі стало так гарно, що він почув музику й без відвідин театру.

– А чому саме, Ви віддаєте перевагу: опері чи балету? Я подивилась в репертуар та можу наразі запропонувати істинно українську оперу «Запорожець за Дунаєм» або балет «Весілля Фігаро», хоча його Ви точно бачили у себе вдома, – впевнено сказала Лілі й Жан тихо почервонів.

Звісно він часто бував у кабаре-театрі Мулен Руж, полюбляв грати в боулінг та більярд, але ні Фігаро, ні Лускунчика вдома - в очі не бачив. Ось коли люди б’ють одне одного камінням чи палять на вулицях авто - це Жану близьке й зрозуміле. Та поруч з цією розумною красунею він згодиться на що завгодно.

Розділ 8. Казкова царівна

Ввечері Лілі повела Жана до оперного. Вже кілька днів він милувався нею в діловому вбранні, але коли зняв з жінки пальто у вестибюлі театру, то втратив дар мовлення. Тепер Віжан зрозумів, що до неї краси він не бачив взагалі. Приталена чорна сукня й нитка перлин, яка погойдувалася на її тоненькій довгій шиї, миттю звели Жана з розуму й він забув про манери.

Потім кинувся за номерком в гардеробну та тихо взяв супутницю під лікоть, не торкаючись її руки. Ніжні вечірні парфуми та акуратно складене в скромну зачіску довге волосся Лілі створювали образ казкової царівни. Здавалося, що вона вже спустилася зі сцени й непотрібно ніякого спектаклю, просто хочеться дивитися на неї, забувши про все навколо.

Вони сіли серед почесних гостей на балконі. Адже Лілі продовжувала підкоряти французького репортера щирою гостинністю та обирала найкраще. А Жан панічно шукав у голові відомі йому правила поводження в таких місцях, щоб не осоромитись перед сліпучою красою, й тому нагадував зараз скутого підлітка. Звісно прекрасна жінка відчувала його переживання і лише скромно посміхалась та пропонувала звичайні театральні інструменти: бінокль, програмку й тиху розповідь про історію Національної опери.

«Запорожець за Дунаєм» Жан подивився з неймовірним захопленням. Він не міг відірватись від колоритного вбрання акторів, гарних декорацій, а ще його потрясли насичені й професійні голоси виконавців. Інколи здавалося, що це дійство створене якимось штучним інтелектом, бо живі люди не можуть так красиво співати. Але ж все відбувалося перед його очима, а ще божественна красуня сиділа поруч з ним й натхненно вбирала всі звуки опери.

Коли, після спектаклю, вони вийшли на вулицю переповнену емоційними людьми, Жан поцілував Лілі ручку й сказав:

– Дякую, мадмуазель Лілі. Цього вечора я не забуду вже ніколи в житті та обов’язково напишу велику статтю про київську Національну оперу й неймовірну гру акторів. У мене вдома є безліч театрів, але це дійство запало мені в душу. А ще... Ви сьогодні особливо прекрасна. Хоча це неправильний вислів, адже прекрасна Ви завжди, з ранку й до вечора.

Француз ледве стримався, щоб не сказати їй про ніч. Але ж це були лише його мрії, бо він не знав її вночі.

– Дякую Вам за компліменти, мсьє Жан, – якось офіційно заговорила Кошель і репортер зрозумів, що перейшов заборонену межу.

– Я перепрошую, Лілі, але це були не компліменти, а чистісінька правда від усієї моєї французької душі. Кажуть, що ми безвідповідальні й дуже вітряні хлопці. Та це не завжди так, адже наразі я говорю серйозно й щиро. Тільки, якщо я порушив заборонене, ще раз перепрошую...

– Ой перестаньте, будь ласка, Жане! Це я інколи буваю на диво цинічною й сухою та зовсім не відчуваю, що жива. Той клятий заслужений артист забрав з мене все добро і я навчилася захищатись навіть від хорошого. Зовсім не розуміюся вже на звичайних людських почуттях. Тому це я повинна у Вас перепросити.

– Що ж, прекрасна Лілі! Будемо вважати, що ми перепросили одне в одного, а тепер я хочу запросити Вас на вечерю, ось тільки не знаю куди. Оберіть на свій чарівний смак якесь достойне Вашої краси місце. Ми посидимо й знову поговоримо про наші країни, культуру, мистецтво, навіть про особисте. Бо я так розумію, що ми з Вами у своїй душевній самотності дуже схожі й страшенно боїмося, хоч на мить, впустити в заборонену зону іншу людину.

Тепер Лілія посміхнулася дуже сумною посмішкою та відповіла:

– Ви проникливо мислите, Жане! Настільки точно й прицільно дали визначення нещасній жінці. Для цього потрібна неабияка спостережливість і світлий розум.

– Взагалі-то я говорив про себе, – сумно зізнався французький красунчик та благав Бога, щоб ця розмова між ними продовжувалась у подібній площині сьогодні, завтра, вічно...

Лілія Кошель запросила свого гостя до вишуканого ресторану в районі Бесарабської площі. Якось татова колега відзначала тут своє сімдесятиліття. Страви тоді подавали надзвичайно смачні й Лілі дещо запам'ятала та хотіла якось ще зайти. Але не було ні відповідної компанії, ні приводу. І ось сьогодні здається саме той випадок, коли висока кухня стане в пригоді.

У закладі продовжувала панувати затишна атмосфера і з неповторними блюдами Ліля вгадала. А вже розмова, що почалася на вулиці, за столиком продовжилась душевна й особлива.

Жан більше не хотів і не міг тримати в собі бажань та першим почав відверто загравати. Він взяв її за руку й сказав:

– Лілі! Я всього-на-всього син акторів та волочуся світом в пошуках сенсацій, тому мені до Вашої краси й розуму, як до сонця. Але залишити непомітним те, що за ці дні я відчув до Вас, уже не вийде. Я не той моряк, що має по жінці в кожному порту. В мене взагалі нікого немає. Мій шеф каже, що я одружений на роботі й часто лає мене за це. Він гарна людина й давній друг нашої родини, хоча родини в мене теж немає. Батьки загинули доволі давно в авіакатастрофі. Та я вже якось звик бути на самоті. Ось тільки тут моє серце відчуло, що Ваше серденько – мені рідне...

Увесь час, упродовж його сповіді, Лілія сиділа опустивши засоромлений погляд, наче їй сімнадцять. Бідолашна жінка так давно не чула на свою адресу подібних слів, що забула про власну жіночність. Тому зараз слухала зізнання репортера та не розуміла, що повинна йому відповісти.

– Лілі, я знову перейшов заборонену межу? Скажіть мені хоч щось, – попрохав француз.

– Жане, я так багато знаю про скам’янілі артефакти, але зовсім не знаходжу відповіді для Вас... Я б хотіла бути нормальною, тільки забула як це, – підняла на нього жінка красиві очі, повні сліз.

Віжан міцніше стиснув її руку та відповів:

– То може нам просто треба згадати про це разом? Адже я теж зовсім не пам’ятаю себе живим.

Розділ 9. Зоряна ніч

Зрозуміло, що в інтуристі на ресепшні не мали звички натякати своїм гостям: «З дівчиною лише до одинадцятої». Тому Віжан та Лілі безперешкодно зайшли до його люксу.

Жан допоміг їй зняти пальто й обережно повісив до шафи. Потім супроводив гостю до вітальні та дивним, як для тридцятирічного француза, голосом школяра запитав:

– Я можу запропонувати Вам мартіні з льодом?

– Буду вдячна, – вимовила Лілі й теж почувалася, як наречена на виданні.

Жан миттю організував легку випивку та подав гості:

– Яка зоряна ніч за вікном. Вона схожа на Ваші очі, Лілі. Я хочу випити за них.

– За зорі? – посміхнулася красуня. Він кивнув:

– За зорі, за це казкове місто й за те, що ми з Вами зустрілися. Коли я вилітав, то навіть не думав, що зі мною станеться стільки неймовірного. А потім Ви з’явилися під червоними стінами університету і я вперше зрозумів, що точно мав опинитися саме там.

– Жане, Ви казали, що не відчуваєте себе живим. Але це не так. Зараз Ви говорите дуже щиро й проникливо і я теж оживаю з Вами. Дякую! – вона доторкнулася до келиха й трішки відпила. Віжан розумів, що дочекався жаданої миті та ще не наважувався зробити перший крок.

Що як вона образиться та відмовить? Це ж не дівчинка з бару, а чарівна леді, розумна й неповторна. Скаже своє «ні» та піде геть. Але ж навіщось вона прийшла з ним до номера?

«Та що це з тобою, дурню? Мабуть, таки дикуни відбили в пустелі щось цінне? Е, ні! Здається все на місті й працює...» - бігали думки під його пишною шевелюрою, й чоловік взяв з рук гості випивку та поставив разом зі своєю на стійку поруч.

Потім він мовчки запитав очима її згоди і вперше тихо доторкнувся губами до вуст жінки. Ліля не відсахнулася. Вона тяжко зітхнула й потягнулася ближче до нього. Красивий щирий поцілунок наповнив обох своїм теплом та лише тепер Віжан спробував обійняти київську принцесу.

Він відчував як Ліля обережно оповила руками його стан і пригорнулася всім тілом. Жан з подивом розумів, що вони дійсно рідні. Це було таке незвичайне, давно забуте почуття прекрасного. Наче він опинився в дитинстві, де ще немає ні горя, ні втрат. Де не треба думати, а просто поглинати мрії та сподіватися, що наступна мить буде кращою за попередню...

Йому дуже хотілося, щоб цей поцілунок тривав вічно, але Жан чув, що по її щоках стікають сльози і ввічливо запитав:

– ...Чому?

– А ти не розумієш? – вперше звернулася вона до нього на «ти». – Я не хочу більше нічого, лише щоб ти був поруч. Так добре, як у дитинстві колись...