Влада Клімова - Серце Парижа, Влада Клімова

Може запитати про це у мсьє Анрі? Ні, спочатку він сам «копне» інформацію в мережі, а потім дійсно порадиться з шефом та й махне знову до України. По дорозі заскочить на той Донбас, щоб розібратись та висвітлити все яскравіше й миттю опиниться в обіймах своє коханої. Вирішено!

Талановитий журналіст вже вчепився в події сходу України своєю професійною мертвою хваткою, але в усіх виданнях бачив мутну й суперечливу інформацію, що не давала зрозуміти: хто там кому насолив? Думки кореспондентів рясніли туманними здогадами, а конкретних фактів не було взагалі. Одні писали, що винні українські націоналісти? Інші натякали на бажання деяких областей відокремитись від держави? Потім були знімки зібрань якихось людей на площах, лідери яких нічого не вимагали та й виглядали розгублено, наче виконували чиїсь вказівки?

З цієї каші Віжан ні чорта не зрозумів й лише матюкався в думках, відносно непрофесійності деяких своїх колег, котрих раніше навіть поважав. Але тепер Жан взяв той журнал та попрямував до мсьє де Бежара. Ось він точно все правильно розкладе по місцях!

Дивно, але шеф теж не видав ніякої конкретики і взагалі попросив Жана забути про подібний репортаж та відчайдушно запевняв, що Віжану не варто лізти туди, куди його не просять. Але, коли репортер чув саме цю фразу – вже ніяка сила на землі не могла зупинити його непереборного прагнення побувати в новій «гарячій» точці планети.

Коли треба, у Віжані прокидався рідний дідусь, що вмів неймовірно тонкими хитрощами витягнути згоду на прохання чи якісь дії.

– Мсьє Анрі! Ну, будьте Ви людиною. Самі ж хотіли, щоб я перетворився на нормального чоловіка, закохався та мріяв про щасливий світ. Чому б Вам не відправити мене знову до України? Я лише подивлюся в ЇЇ очі одну ніч, напишу щось про Дніпро та кургани й миттю повернуся висвітлювати боротьбу наших національних меншин за рівність та справедливість.

– Жане, ти знаєш, що інколи можеш і мертвого вговорити? – покурював свою сигару де Бежар.

– Я дуже перепрошую, мсьє! Але ж Ви занадто живий і точно мене розумієте. Прошу Вас, кохана жінка чекає на мене...

– Кажуть же люди: бійся своїх бажань! Я побажав, щоб ти ожив і на тобі. Це вже зовсім інший, якийсь зачарований іноземною красунею мій підлеглий хлопець. І зробити з цим я нічогісінько не можу. Та, добре! Знайду я тобі якусь тему й лети собі. Все одно допоки не викинеш свій любовний адреналін – користі з тебе не буде ніякої, – згодився головний редактор і скоро Жан вже летів до України.

Ось тільки квиток він взяв не до столиці, а спочатку все ж випросив у керівництва подорож на Схід України. Тема ця була гаряча й актуальна та повністю відповідала його профілю. Жан несамовито і вперто доводив шефу, наскільки сильно хоче тепер чесно висвітлити події, які там відбуваються.

Звісно мсьє де Бежар взяв зі свого закоханого співробітника клятву, що той не буде пертися на рожен. Він поїздить в глибині підконтрольної української території, візьме інтерв’ю у мирних жителів та ветеранів Операції об’єднаних сил, складе докупи талановито як уміє та й полетить до своєї Лілі. Саме на цих завданнях вони й зупинилися.

Розділ 12. Невиліковний екстрим

Паризький красунчик не був би собою, якби миттю не відкоригував поставлені перед ним завдання, на свій лад. Тепер Віжан розумів, що Донецького аеропорту більше не існує й довго перечитував відгуки про його героїчну оборону українськими Кіборгами. Але з сонячного Парижа все це виглядало якось нереалістично. Жан взяв до рук осінню куртку, свою щасливу дорожню валізу й вилетів до Харкова.

Йому страшенно хотілося зателефонувати Лілі та сповістити, що скоро вони зустрінуться, але ж не дивно, що француз був невиправним прихильником романтики й сюрпризів. Тому зупиняв себе, як міг й поки просто з’явився в редакції обласної газети, десь під вечір.

Журналіста Віжана зустріли стримано, але перекладача виділили й він супроводив гостя до готелю. На жаль готельний номер був не такий розкішний, як у столиці, але теж гарний. Тільки тут у репортера не планувалась зустріч з його прекрасною Лілі, тому до зручностей та дизайну йому було абсолютно байдуже. Жан попрохав помічника замовити йому в номер піцу й каву та відпустив до ранку.

Вночі закоханому репортеру снилася його Лілі. Вона кликала до себе й чомусь змахувала слізки, а він намагався дотягнутися до жаданої красуні, але не міг. Слава Богу, що тепер в його сни приходила чарівна жінка, а всі примари далекої лівійської пустелі геть зникли з його голови.

Вранці під готель підігнали старенький Джип, з водієм років сорока п’яти, але він знав англійську й тому перекладач залишився вдома, у Харкові.

Скоро чоловіки розговорились і виявилося, що цей пан колишній викладач місцевого вишу, а на сьогодні теж ветеран ООС та ще й активіст так званого «Правого сектора», про який Жан теж дізнався лише цими днями. Репортер трохи розповів водію про свої мандри світом, а той представився Іваном, на прізвисько «Сивий».

Доки вони прямували трасою Іван поцікавився: що саме хоче дізнатися в цих краях його тезка – мсьє Жан та почув у відповідь: «Якомога більше». Тоді він дивно посміхнувся й відповів:

– Бачу Вам, пане, нічого робити зі своїми бажаннями. У нас тут «знати якомога більше» часто погано закінчується. Тому заїдьмо до Слов’янська, адже це славнозвісний край. Поговорите там з місцевими, хоча за цей час вони вже призабули, що робилося в 2014-му. А потім їдьте собі додому. Така Вам моя порада.

– Оце вже дякую, але НІ! Не для того я прилетів з теплого романтичного Парижа, щоб ось так просто подивитися на порожні поля та й повернутися до наших пляжів, коли у Вас тут таке робиться, – задерикувато відповів чоловікові Віжан. Від доволі неспокійних розмов у журналіста вже прокинулась невиліковна тяга до пригод. Це в ньому було щось на кшталт: запаху крові для хижака. І тому він, звісно, спочатку згодився поїхати до того Слов’янська.

У місті Жан не встигав нотувати інформацію в записник, та вже кілька разів вмикав зарядку свого телефона, адже писав він просто без кінця.

Як виявилося, невеличке місто з залізничною станцією та десь сотнею тисяч жителів, у 2014 році пережило захоплення бойовиками, котрих у російських ЗМІ називали «повстанцями» та «добровольцями». Ці назви майоріли скрізь у репортажах, які Жан переглядав ще вдома, коли готувався до поїздки сюди.

Але місцеві жителі розповідали все зовсім інакше. Як пережили кілька штурмів, під час визволення Слов’янська. Як бойовики стратили активістів того ж таки «Правого сектора», показували масові поховання мирних громадян і Жану наразі здавалося, що відучора він посивів набагато більше, ніж тоді, коли його тримали в клітці посеред африканської пустелі.

Адже там було зрозуміло, що вся та міжконфесійна боротьба місцевих племен не закінчиться ніколи й виглядає як поганий серіал, з періодичним кровопролиттям, до якого звик весь цивілізований світ. Але тут, не так далеко від неймовірно прекрасного міста, де живе його чарівна кохана жінка, відбувається страшне. І коли б його не потягнуло до нової зустрічі з Лілі – Жан навіть не дізнався б про всі ці жахіття.

Ввечері Іван запропонував переночувати в однієї знайомої жінки й вона нагодувала чоловіків домашніми смаколиками, доповнюючи новинами. Вона розповіла про зраду місцевого мера, що тепер забігла невідомо куди. Та дамочка підтримувала російське вторгнення і зустрічала нелюдів з хлібом-сіллю, хоча раніше часто ходила у вишиванці, й коли б не з’явилися ті її «друзі» - люди продовжували б вважати її представницею влади.

Спати господиня вклала чоловіків у доволі пристойних ліжках і Жан, що звик інколи ночувати де завгодно – на диво добре виспався. За минулий день він зморився так, що вже точно трохи хотів повернутися до теплих пляжів Парижа, але після всіх неймовірних новин, які він встиг почути, зворотного шляху Віжан для себе не уявляв! Він просто зобов’язаний був тепер побачити й почути якомога більше, щоб потім висвітлити все це уже не в статті, а в цілій серії репортажів та циклів.

Ранком гостинна українка нагодувала чоловіків свіжими пиріжками, напоїла молоком, дала в дорогу цілу торбу теплих пухких смаколиків і два Івани, різних національностей, але впевнених у торжестві справедливості на землі – вирушили в бік лінії розмежування.

Дарма «Сивий» вмовляв Жана не пертися на очі до бойовиків та Віжан був невблаганним. Вони, без зупинки, проїхали Бахмут й опинилися на дорозі, що тут іменувалася «транспортним коридором». Вже кілька разів репортер чув щось схоже на вибухи, але думав, що то йому мариться. А запитувати було якось не з руки. Та коли вибухи стали сильнішими – Віжан усвідомив, що це не кіно й запитав:

– Пане Іване, а що то за канонада вдалині? Щось на шахтах вибухає?

– Можна і так сказати, мсьє Жан. Тільки не на шахтах. Під Світлодарськом у нас лінія вогню. Може все-таки поїдемо назад? Навіщо мені така відповідальність? Взяв покатати іноземного журналіста по прилеглій території, а тепер премося у саме пекло.

– Перепрошую, дорогий Іване. Під’їдемо ще трішки ближче. Я хочу познімати ту «лінію вогню», – наче у підлітка горіли очі журналіста, бо він ще зовсім не підозрював: чому Лілі приснилася йому в сльозах? А може й дійсно це в ньому говорив невиліковний екстрим, що зашкалював у крові?

До пункту перетину Джип доїхати не встиг. Один раз гримнуло зовсім поруч, а наступний вибух накрив землею та перевернув їх авто так, що в очах Віжана зовсім смеркло...

Розділ 13. Полон (початок)

– Привет тебе, товарищ! – почув Віжан і зрозумів, що це російська.

– Де я? – запитав Жан французькою. В його неодноразово битій голові ще дзвеніло від вибуху та автоаварії, але ж він сам просив водія підвезти якомога ближче до лінії розмежування та побачити справжні події. Зі свого багатогранного досвіду репортер знав, що тепер він побачить набагато більше запланованого.

– Господин журналист пребывает в Горловке, Донецкой области. Мы рады приветствовать товарища Вижана на родине наших предков, – почув Жан та спробував похитати головою в різні боки, але нудний шум у вухах не зникав.

– Як я тут опинився? І де мій водій? – продовжував ігнорувати чужу мову Віжан, хоча при бажанні, міг трохи говорити нею.

– Я понял. Господин журналист желает общаться на европейском языке. Марина! Иди сюда, поговори с нашим уважаемым гостем, как ты умееш, – скрикнув чоловік одягнений у напіввійськову форму, без шевронів та знаків відмінності. Військові галіфе та чоботи, морський смугастий тільник і куртка кольору хакі, а зверху фуфайка - не давали зрозуміти: хто він такий?

Зайшла фігуриста особа жіночої статі. Обличчя розмальоване, як у ляльки. Накладні вії непомірної довжини та величезний яскравий рот вже викликали відразу, але зараз треба було аналізувати зовсім інше. Та дамочка заговорила гарною англійською й навіть дещо здивувала Віжана.

– Вітаємо, шановного пана та вдячні за бажання подивитися на справедливу боротьбу російського народу проти гноблення нацистами. Ми вибачаємося, що трохи поцілили у Ваш автомобіль. Але ж Ви їхали без будь-якого попередження, – зухвало ходила вона так близько біля Жана, що майже тицяла йому в лице своїми величезними грудьми.

Щоб здихатися її нахабної уваги журналіст опустив голову та знову перепитав:

– Де мій водій?

– Пане, Вам необхідна медична допомога, ми вже покликали лікаря. Адже Ви неправильно реагуєте та ставите дивні запитання, – чомусь розсміялася перекладачка й Віжан не витримав:

– Чим же вони дивні? Їхали ми удвох, а тепер я один. Коли ви розумієте мою мову, то відповідайте!

В очах жінки промайнула злість й вона уважно подивилася на свого командира. Він кивнув і тоді Жан почув:

– Ви маєте на увазі того підступного «правосєка»? Так він отримав уже по заслузі. Ми його давно здихатися хотіли. Багато нам насолив, але вже не буде.

Жан зірвався на ноги, разом зі стільцем та лише тепер зрозумів, що його руки зв’язані за спиною й причеплені до стільця. За такі слова Віжану страшенно захотілося стукнути бабу з усієї сили тим стільцем по голові, але він не вірив їй і тому спокійніше сказав:

– Перепрошую, а Ви усіх гостей прив’язуєте до стільців чи лише з посвідченням журналіста-міжнародника? Добрі ж відгуки я напишу про Вашу гостинність після такого прийому!

– Развяжи его! – скомандував той «командир» і баба миттю кинулась до тіла приємного іноземця. Мабуть, цій лярві дійсно набридли брудні мужики, що оточували її? Вона навіть намагалася попестити долонями його руки, але Жан з огидою відняв їх та потер одна об одну.

– Маришка, спроси у нашего гостя: так он согласен освещять нашу святую борьбу в своих парижских новостях? – ляпнув неупізнаний командир.

– Пане Віжане, товариш полковник цікавиться: чи будете Ви писати про нашу героїчну боротьбу на Донбасі у своїх ЗМІ? Якщо так, то ми готові продемонструвати деякі аспекти...

«Господи! Де вони її взяли? Англійську знає, але ця поведінка й дурні слова, так наче намагається розумною виглядати» - подумав Жан і навіть посміхнувся. Звідки ж йому знати, що у цих недовчених осіб була просто манія, при їх обмеженому розумі, користуватися незрозумілими словами? Звісно це ми всі пережили нещастя під назвою Вітя Янукович. А французький репортер Віжан сидів та не розумів: якого біса він спілкується з подібною наволоччю й де все-таки «Сивий»? Якось же треба дізнатися: чи він живий та в якому стані знаходиться?

– Так, я готовий розібратися: що тут у вас і до чого. Але для цього мені потрібен мій кейс та трохи аспірину, – кивнув журналіст і «полковник» зі своєю розмальованою секретаркою радісно зітхнули.

Прийшов лікар. Він доволі професійно позаглядав Жану в очі та покрутив дзеркальцем, потім обмацав голову й відрапортував своєму господареві, що у гостя має місце незначний струс мозку, але в принципі, товариш готовий до виконання своєї роботи. Можна подумати репортер колись рахував: скільки йому констатували тих струсів? Гіршим було, що на рукавах одягу лікаря Віжан помітив висохлу й свіжу кров. Звісно, він міг допомагати пораненим, але чомусь в очах цієї людини досвідчений журналіст побачив не співчуття, а скоріше холодну й цинічну жорстокість. З іншого боку: чого ще можна чекати від лікарів? Жан їх боявся й ненавидів.

– Доктор, наш гость просит аспирин. Организуйте немедля, – скомандував «полковник», але Жан запротестував:

– Е, ні! У мене алергія на багато ліків. Мені потрібен мій кейс. Я маю свої.

– Товарищ репортер никому не доверяет? Может и правильно. Мариша, принеси.

Коли у Віжана в руках вже був його саквояж, весь в пилюці, чоловік дістав аспірин, а потім підійшов і сам набрав у склянку води з-під крана. Звісно вона була гидкою, але точно без препаратів, що вже могли знаходитись у пляшці його води з кейсу. Цьому Віжана навчили багаторічні відвідини ось таких «чарівних» місць, що регулярно притягували його, але часто несли смертельну небезпеку.

– Фу! Зачем вы приняли эту гадость? В воде из-под крана может быть что угодно. А потом будете предъявлять претензии, что мы вас отравили, – який же дбайливий був цей «командир»! Та Жан лише сумно посміхнувся й пояснив:

– Ви навіть не уявляєте: скільки гидоти я вже перепив, але ж ще якось животію. То що будете мені демонструвати аспекти своєї боротьби? Я готовий.

– Свиридов! – скрикнув «полковник» і на порозі кімнати, що виявилась одним із класів міської школи з'явився ще один незрозумілий вояка. Жан не міг втямити: чому вони не ходять у своїй нормальній військовій формі, якщо весь час торочать про «святу боротьбу», то треба ж якось демонструвати – кого саме представляють? Але ж ні! Всі ці особи більше нагадують збіговисько погорілого театру або недоукомплектований загін партизанів. Та байдуже! Йому наразі конче потрібно знайти: куди вони заправторили «Сивого»? Й заради цього Жан продемонструє їм будь-яку готовність до фільмування репортажу.

– Проводи товарища журналиста в его апартаменты, накорми чем Бог послал, а вечером мы с Вами, дорогой Вижан, выпьем за нашу славную борьбу вместе, – лестиво примружив погляд начальник у фуфайці й Віжан з радістю залишив віджатий у місцевих дітей клас.

Розділ 14. Полон (продовження)

А в Києві бідолашна Лілія просто втрачала розум. З того часу, як вони з Жаном розмовляли останній раз, пройшло кілька днів. Вона так кохала його, що могла б телефонувати першою, навіть після сварки. Але вони ще не сварилися взагалі! Навпаки в тій неймовірно солодкій розмові коханий обіцяв «миттю виконати одне завдання» та примчати, щоб обійняти її...

Тому без будь-якої гордості, в перервах між лекціями та в безсонні ночі – Кошель невтомно набирала номер Жана. Ні, контакт був робочий та чомусь не відповідав їй. Може Жан забув мобілку в редакції та взяв якийсь інший гаджет? Але ж за цей час, навіть маючи багато роботи, він уже точно зв’язався б... Значить, з її безстрашним репортером, у тому відрядженні, сталося щось жахливе!

Завжди гарна та підкреслено спокійна викладачка наразі виглядала наче тінь. Дівчата-студентки тихенько хіхікали й підозрювали, що їх незламна мадам може бути вагітною? Але Лілію не цікавили плітки дітей. Вона була на грані шоку й просто звернулася до одного відомого хлопця-хакера, що вмів творити дива в мережі. Той миттю визначив місцеперебування апарату Віжана й Лілія Станіславівна безсило опустилася на перший ліпший стілець...

«Господи! Чого він туди поперся? Навіщо йому репортаж про наш Схід?» - билися у закоханої жінки в голові путані думки й вона вже опинилася в кабінеті-бібліотеці батька.

– Тату! – кинулася на шию професору Ліля та заридала гірше, ніж тоді, коли втекла від свого п’яниці-артиста. – Жан у біді! Він на Донбасі... На вражій території! Таточку, я помираю...

– Доню, з чого ти так вирішила? Звідки ці думки? – лагідно пестив спинку дитини старий чоловік та розумів, що вона скоріше за все права.

– Це не мої думки, а дані GPS-трекеру з його телефону. Зайченко визначив кілька хвилин тому. Тату, що мені робити? Я поїду за ним! – голосила донька.

– Так, зупинись! Без істерики, будь ласка. Я навчав тебе думати й ти це робити вмієш, Лілю. Зараз я спробую... Сядь, посидь. Попий он води...

Старенький Кошель теж завжди виглядав, як казкар з картинки. Та наразі, від нового горя дочки, тяжко зітхнув і швиденько потупцяв у своє крісло. Там йому краще думалось. Дідусь взяв потертий записник, полистав сторінки й тепер почав набирати номер у телефоні. Стара гвардія! Все найцінніше у них на папері...

– Вітаю, генерале! Як живеш? У лікарні? Знову тиск? Розумію. Ну, така наша стареча доля. Ти тримайся, бо без нас цей світ зовсім хиткий буде. Тобто ти мені на сьогодні не помічник? Вибач, звичайно, – відверто вимовив професор.

Але скоро його старечі очі загорілися надією. Виходить, що знайомий, навіть на лікарняному ліжку, мав сумління та силу допомагати друзям. Тепер професор щось помічав у тому старенькому записнику й навіть підморгнув дочці. Швиденько завершив розмову та відповів Лілії:

– Нічого, доню! Коли старий Гапонов щось пообіцяє – діло буде. Він лікується в госпіталі, треба буде якось зайти. Але ж, слава Богу, зараз є купа телефонів і генерал обіцяв допомогу. Знайдуть твого репортера, з-під землі. Прости... Я не подумав.

Слова професора виявилися пророчими. Так, слава Богу поки не під землею, але наразі французький «гість» донецьких бойовиків сидів у підвалі тієї школи, прикований наручниками до труби.

Подібну гостинність ці халамидники виказали Жану після того, як він поліз у бійку з озброєними дебілами, коли вони вели кудись Сивого. Хоча все по черзі.

Того дня, коли Жан «познайомився» з новими учасниками свого репортажу, отримав консультацію зло-лікаря та прийняв аспірин – його «великодушно» поселили в чужий дім. Журналіст вже зрозумів, що поруч з озброєними хапугами тут залишилось мало населення. В будинках жили лише ті, кого влаштовувала «нова влада» або люди, що зовсім не могли дозволити собі швидке переміщення, тобто старенькі й слабі.

Його привели в багатоповерхівку та дали ключі від квартири, в котрій колись жили нормальні працьовиті люди. Тут навіть залишились фото на столі, адже цих «борців за святоє дєло» цікавили коштовності та дорогі речі, а чиїсь долі їм були зовсім байдужі.

Звісно Жан соромився займати чуже помешкання, але ж десь він повинен був подумати, зателефонувати, записати інформацію та відпочити перед тим, як почати суперечку з усім цим бедламом. І його голові аспірин мало допоміг, тому репортер сухо подякував та приліг на чужій канапі.

Відразу хотів зателефонувати Лілі, але не зміг. Десь поблизу явно працювала «глушилка». З таким він раніше уже стикався. Дивно, але як тільки він ліг – миттю відключився й прокинувся від гучного стуку в двері. Звичайно в його нинішніх «друзів» були ключі, але вони виказували свою особливу ввічливість.

Скоро Жан опинився на обіцяному «банкеті», та краще б він на нього не ходив! Там були присутні якісь дивні люди, що нагадували тих, котрих журналіст вже бачив вдома на записах. Всі вони намагалися виглядати розкутими, але насправді боялися вимовити зайве слово та несли таку нісенітницю, від якої у Віжана ще більше розходилась контужена голова.

Чопорні жіночки розповідали на диктофон, як добре їм живеться при новій владі та, як гнобила їх попередня. А ще додавали описи «звірячих» дій колишніх представників правопорядку та весь час допитливо поглядали в бік «полковника». Він сидів в центрі столу й намагався наливати Жану смердючої гидоти, яку всі вони з радістю пили. Такого спиртного пійла репортер ще в житті не зустрічав! Віжан навідріз відмовився від напою, через погане самопочуття. Але щоб мати сили для подальших дій – він поїв трохи курятини, що брали всі з однієї миски.

Скоро журналіст стримано подякував за гостинність та зібрався піти, мотивуючи тим, що буде працювати над новим матеріалом для репортажу. З цим «полковник» радісно погодився й відпустив. Та коли Жан, у супроводі свого наглядача Свиридова, вийшов на вулицю - в сутінках побачив: як двоє бойовиків ведуть полоненого.

За кілька годин перебування у цьому жахітті Віжан уже бачив подібні сцени. Але в нього поки був добрий зір і репортер зрозумів, що нинішній бранець - його водій і товариш Сивий. Жан страшенно зрадів, що розмальована хвойда йому збрехала та миттю кинувся через дорогу. Він покликав Івана й той повернувся до журналіста страшенно побитим лицем... Репортер неприродно для себе матюкнувся та інстинктивно вчепився в здоровило з автоматом. Далі він знову отримав по своїй хворій голові та опинився прикований наручниками до труби, поруч з Сивим, у підвалі.

Вони обійнялись, як змогли, й Жан побачив погано перемотану кисть правої руки Івана.

– Що там? – миттю поцікавився журналіст, а Сивий скривився трохи та спробував посміхнутись:

– Пальці обрізали, наволоч. Сказали, щоб більше стріляти не міг... Та власне, якби ти мене не побачив, вони й кінчили б наразі. Навіщо я їм? Уже розважились, пора й здихатися. А тут ти вліз, небораче, – відповів ледве живий, але нескорений чоловік.

Розділ 15. Осінній дощ

За годину, що бранці провели разом, Віжан почув від Івана набагато більше цікавого, ніж назбирав у своїй голові за весь цей час. Гіршим було те, що Сивий починав горіти та вже кілька разів втрачав свідомість. Жан не мав медичної освіти, але розумів, звідки йде проблема. Так, його товариш був дуже побитий, але високу температуру здоровому дядьку спричиняли не синці на обличчі, а скоріше за все – замотані брудною ганчіркою обрубки пальців. У чоловіка явно починалася гангрена і врятувати його могло лише термінове хірургічне втручання. Та де його тут взяти? Хіба що отой вимазаний кров’ю «лікар» поріже їх на шматки, тоді й буде медичне втручання...

Руки Жана страшенно затекли, але вони були скріплені залізякою за головою. Тому Віжан вкотре обережно помацав Сивого коліном, щоб той не йшов у відключку й тут почув поодинокі постріли нагорі. Потім ще і ще.

– Пане Іване, що діється? Може нас хтось прийшов визволяти? – майже по-дитячому видав бажане за дійсність Віжан.

– На жаль, НІ. Це ті ханиги, як наберуться, тоді влаштовують стрілянину між собою. Кажуть, що грають в «гусарську рулетку» та уявляють себе російськими офіцерами. Щоб їм... – Сивий злісно матюкнувся й більше прийшов до тями. Спрацював адреналін.

– Дійсно жаль, – зітхнув Віжан. – А я тільки вперше одружитися зібрався. Все життя їздив кудись, діставав інформацію та намагався писати правду й навіть не здогадувався, що Вона чекає на мене. Лише минулого місяця побачив у Києві розумну царівну, зовсім не з мого світу. Але кохання зрівняло наші шанси й після цього відрядження я мріяв зробити коханій жінці пропозицію. А зараз вже не впевнений, що встигну одружитися саме в цьому житті.

На дверях підвалу заскреготав засув. Хтось почав спускатися східцями й чоловіки приготувалися до найгіршого. У тьмяному світлі брудної лампочки побачили дивного, трохи згорбленого чоловіка. Він не був одягнений як ті, просто більше нагадував бездомного. В руках незнайомий ніс дві залізні миски, а в них по кусочку хліба та якась каша.

– Ось... Я вам поїсти приніс, – вимовив він так, наче дійсно був трохи не при собі й картавив. Зарослий, з недоглянутою бородою, з брудним довгим волоссям та в старій шапці на голові.

– Дякуємо, та нам не до їжі. А Ви хто? – миттю жваво зреагував Жан.

– Я? Дурник з Озерянівки. Є тут поруч таке село. Підмітаю, підгрібаю за цими панами, – кульгав дивак, але схилився над руками Жана й розстібнув наручники, а потім подивився на Івана та вже нормальним голосом сказав: – Поганенько виглядає Сивий. Нічого, якось дотягне. Швидше, поки ті дурні стріляються за школою. Миттю збирайтесь, я вас виведу через пустир...

– Хто Ви? – повторював Жан та схвильовано ковтав повітря, а Сивий хоч і був слабкий, тихо посміхнувся й усе зрозумів:

– Це «сплячий»... Привіт, дорогий!

– Пане журналіст, та навіщо воно Вам треба? Кажу ж – дурник з Озерянівки, чи Вам моє звання цікаве? Так цього я не скажу, навіть коли б оті мене розіп’яли, – взяв на плече агент обвисле тіло Івана й тихенько повів до сходів.

Зараз Жану здавалося, що він потрапив у якесь кіно! Але ж у нього нагорі в квартирі саквояж, а там записи, апаратура, знімки...

– Здається мсьє не розуміє. У Вас наразі вибратися звідси живими – один шанс із тисячі. Які записи? Який саквояж? Купите собі у Франції новий, – тихо та стримано пояснював розвідник.

Жан зрозумів та кинувся за чоловіками на вулицю. Там починався холодний осінній дощ. Через кілька метрів, у калюжі, валявся наглядач репортера – Свиридов. Кульгавий вже не кульгав, він швиденько підхопив автомат охоронця, що раніше поставив біля стіни та пішов якоюсь кривою доріжкою в бур’яни. Вони тут були високі, адже «новій владі» за банкетами та вбивствами людей, ніколи було займатися впорядкуванням міста.

Сивий зціпив зуби й стогнав.

– Пане Іване, тримайтеся! Де там наші іноземні ЗМІ? Йди сюди, допомагай вести! – гримнув на Жана сплячий агент. Тепер Віжан трохи прийшов до тями та вже підхопив водія з іншого боку. Так діло пішло швидше. А дощ посилювався й ноги починали застрягати в багнюці. Але ж життя дорожче чистих ніг, тому команда йшла в одній спайці доволі довго. Вони вже всі захекались, а пан Іван перестав перебирати ногами й чоловіки розуміли, що тягнуть непритомного, але продовжували настирливо йти.

Десь через годину цього «марафону», на горизонті з’явився чагарник.

– Туди! – скомандував агент. За деревами він зірвав з себе куртку, кинув під дерево й обережно опустив туди Івана. Потім покрутив головою та почав руками, під іншим деревом, розгрібати траву. Скоро цей чарівник дістав якогось пакетика і вже натиснув номер на мобільному телефоні.

– Я 435-й. Фіксуйте координати. Сивий зовсім поганий, боюсь не довезете. Вже в дорозі? Добре. Я на базу. До зв’язку! Дивись за ним, журналісте! Можеш попрокладати бідоласі до голови мокрого листя, бо він весь горить... Тепер тобі буде про що писати?

– Так! Все напишу... Дякуємо за порятунок. А кого нам чекати? Чи тих, хто прийде? – дурів від подій Віжан. Це раніше здавалося, що він спец в екстремальних ситуаціях, але на таке навіть не сподівався.

– Спокійно! Вони вас першими побачать. Ну, все! Радий був анонімному знайомству, пане журналіст, – міцно потис руку Віжану недавній «блаженний».

– А як же Ви? – не витримав репортер, що завжди та все хотів знати.

– Я? Та хіба мало на Сході дурних? Був горбатий, а десь з’явиться німий... – посміхнувся агент. – Удачі! Подивись за ним.

І зник за деревами так, наче його взагалі не було. Жан опустився перед скаліченим товаришем на коліна й почав прикладати, як порадили, мокре листя до його голови. Той застогнав і прийшов до тями:

– А-а? Це Ви, пане Жан... А де?

– Пішов когось іншого рятувати! Боже, я навіть не здогадувався: які страхіття у вас тут діються. А ще: які неймовірно героїчні люди зустрінуться на моєму шляху серед цих непримітних долин, – бурчав Віжан, а поранений ще знайшов сили для жарту:

– Гей, Жане! Марити це мій привілей, але здається й ти вже трохи мариш. Та все буде добре, пане репортер. Напишете Ви свій репортаж. Можливо десь і про мене згадаєте...

– Так!.. – хотів багато чого сказати Жан, але здригнувся, бо його за плече взяла чиясь рука. Журналіст чекав, що знову отримає по голові, але ні. Він обернувся й побачив тьох здорових хлопців, що мали при собі тент і двоє з них вже вкладали на брезент Івана. Потім прикрили курткою розвідника й мовчки, без єдиного слова, швидко пішли поміж дерев. А цей третій допоміг Жану підвестись і тихо сказав російською:

– В темпі, будь ласка. Часу обмаль. Ви мене розумієте?

– Так, розумію. Але ж Ви...

– Пане Віжане, мова значення не має. Головне те, що у людини в серці та в голові. Просто я французьку, вибачте, не знаю. Кажуть, Вам пора вчити українську? – посміхнувся він.

Тепер Жан зрозумів, що за ними з’явились ще одні доволі непрості хлопці та заради безпеки, й щоб виглядати не зовсім дурним, він просто пішов за цими мужніми людьми, які витягнули його з чергового пекла.

Далі всі вони забрались у звичайний військовий УАЗик та якийсь час прямували полями, посеред дощу, що вже періщив на повну силу. В авто Сивому щось вкололи й він тихо заснув та перестав стогнати, але ще тремтів...

Коли вибрались на асфальтову дорогу - Віжану відразу стало краще. Що візьмеш з тих цивілізованих чоловіків? А ще через пів години опинились у якомусь населеному пункті, де стояли поодинокі бронетранспортери.

Сивого відразу забрали до медпункту, а Віжан не встиг зреагувати, бо йому тепер точно здалося, що марить. З-за спини він відчув улюблені парфуми Лілі... Жан обернувся й дійсно побачив перед собою ЇЇ. Він був весь мокрий і в багнюці, але жінка кинулась йому на груди й приліпилася так, наче він був обмазаний медом.

Так, його Лілі, вже міцно та без будь-якого сорому обіймала цього ненормального, що замість бути поруч з нею й шаліти від щастя, весь час намагається влізти до смертельної біди!

– Більше ніколи в житті не випущу тебе зі своїх рук... – прошепотіла вона, а сльози зливались з осіннім дощем та жінці все це було байдуже. Він був живий, у її обіймах і тільки це мало значення. – Жане, як ти міг? Чому не попередив? Я ж уже всі церкви обходила й татових дідів на вуха поставила... Будеш тепер, у себе в Парижі, писати про Ваші жаб’ячі ферми. Тільки так і не інакше. Якщо звісно хочеш бути моїм!

ЕПІЛОГ

Щаслива парочка, не випускаючи одне одного з обіймів, повернулася до Києва. Вони провели разом єдину бурхливу ніч і Жан полетів додому. Йому страшенно не терпілося викласти все зі своєї, наповненої щастям і бідою, голови в декількох об’ємних статтях. Звісно журналісту дуже не вистачало матеріалів, що залишилися на Сході, але поки його шлях туди припинився.

З поверненням, живим та здоровим, репортера щиро вітали друзі в Паризькому офісі. А бідолашний де Бежар, від радощів, ледве не плакав. Адже виходило, що саме він дозволив своєму неврівноваженому співробітнику піти на вірну смерть. Хоча, треба нагадати, що журналісти-міжнародники часто потрапляють до небезпечних ситуацій. Така вже в них робота.

Після недовгих овацій – репортер Віжан забився у свій скляний куточок й творив безперестанку, кілька діб. Він лише виходив за кавою та часто телефонував коханій Лілі. Весь інший час чоловік писав, перечитував, міняв фрази та намагався створити найправдивішу історію про все, що побачив на сході України.

Ось Жан зітхнув, ще раз укомплектував теки на сторінці ноута й пішов з ним до головного редактора. Звісно він міг просто перекинути статті на затвердження, як було раніше, але репортер скучив за своїм товстим дідом у високому кріслі, а ще з нього перли емоції і їх треба було вивільнити особисто.

Анрі де Бежар теж сумував без осяяного натхненням погляду свого кращого співробітника, тому щиро запросив сісти поруч. Він відкрив сторінки робіт Жана й почав жадібно читати, але з кожною новою сторінкою обличчя головного редактора відомого європейського видання, ставало дедалі похмурішим. Жан не заважав й по-своєму розумів подібну реакцію шефа на описані біди людей. Та ось старий лис зупинився, протер хустинкою спітніле від хвилювання обличчя, і чомусь закрив ноутбук.

– Жане, ти дійсно думаєш, що все це піде до нашої преси? Ти здурів? – збурено видав керівник.

– Звісно, мсьє Анрі. Я працював цілодобово, щоб швидше закінчити й подати до різних номерів. Люди повинні знати правду! – ще не дійшло до Жана.

– Я вважав тебе дорослішим та розумнішим. Кому потрібна така правда? Що ти хочеш цим довести? Мене до інфаркту чи нас усіх до звільнення? Іди, перероби на декілька невеличких нарисів та добре обшліфуй усі ті страхітливі випадки, щоб читач бачив стильну й пристойну статтю. Все це нікуди не годиться, хлопче! Я нізащо таке не підпишу...

Наразі Віжан згадав самовпевнену пику «полковника», скалічену руку Сивого те, як вони голодні та холодні вночі тікали під холодним дощем, по коліна в грязюці... Він неквапливо підвівся й перепитав:

– Це Ваша остаточна відповідь, мсьє головний редакторе?

– Остаточніша нікуди. І не зиркай на мене тими своїми вогнями. Повернувся живий і радій собі. Чого ти завжди прешся, куди не треба? Ти ж жінку свою знайшов. То радій цьому щастю! Чому тебе вічно доводиться смикати, щоб поставити на місце? – почервонів від хвилювання шеф редакції.

– А не треба мене смикати. Я сам! – Віжан знову сів на стілець, потягнув до себе гаджет та швиденько набрав на клавіатурі кілька слів. – Відкрийте, мсьє, Вам прийшов лист.

Головний редактор посміхнувся, кивнув головою та відкрив пошту:

– Це що за жарти, Жане?

– Чому жарти, мсьє де Бежар? Я звільнився. Скоро передам папери, що залишились. Скажіть тільки кому, бо мені терміново треба замовити квиток до Києва, – абсолютно спокійно та впевнено вимовив репортер.

В його очах навіть з’явились щасливі вогники, бо він вже відчув, що перегорнув сторінку й починає зовсім нове життя. Звісно воно йому поки невідоме, але ж там є Вона... А це найголовніше!

І як не намагався головний редактор розтлумачити своєму талановитому репортеру-міжнароднику, з десятирічним досвідом мандрування світом, що все владнається, забудеться, а статті треба «трохи відредагувати»... Віжан залишив офіс з дорогоцінним ноутбуком та кількома флешками у руці. Він склав невеличку валізу, замкнув двері своєї квартири на вулиці Прованс і здійнявся в повітря над Парижем. Так, тут корінний парижанин залишав частину свого серця, але мчав до нового життя з тією, без котрої його не уявляв.

Рішення Жана переїхати до неї в Київ – Лілі сприйняла як здійснення фантастичної мрії. Вони орендували невеличкий будиночок на околиці столиці та почали створювати родину.

А на Різдво уже вдвох вони полетіли до Парижа. Тепер Віжан знайомив кохану зі своїм рідним містом, так само неймовірно щедро та захопливо, як кілька місяців тому це робила в Києві Лілі. І своїм коханням до Батьківщини скорила його паризьке серце.

Вони бували в дуже цікавому для Лілі - Луврі та звісно в його рідному кабаре-театрі Мулен Руж. Багато гуляли на Монмартрі та Єлисейськими полями. А після прогулянки Марсовим полем, дочекавшись святкових вечірніх феєрверків, під Ейфелевою вежею, Жан схилився на одне коліно й подарував Лілі обручку... Зі сльозами на очах, вона сказала: «Так!»

Тепер вони були офіційно заручені, залишалось лише узгодити вінчання та навіки забути про біду. Старий професор Кошель помолодів. Він забув про свої болячки та весь час, навіть на лекціях, розповідав студентам: яким повинне бути людське щастя! А після роботи професор одягав спортивний костюм і бігав парком, щоб бути в формі. Це теж виглядало дивовижно!

Про свого вірного товариша, з яким він познайомився на Українському сході, Віжан не забув. Він регулярно телефонував до Харкова та цікавився: чим ще може допомогти? Хоча саме Жан зв’язався зі своїми колегами-журналістами в Ізраїлі та прохав, щоб підказали: як швидше влаштувати Сивого в госпіталь, де йому виготовлять нову кисть, що ампутували відразу після повернення з полону.

Збір коштів був звідусіль: від побратимів з Правого сектора та небайдужих українців, а ще Віжан розкидав інформацію мережею й контролював: як надходять кошти на рахунок для лікування Івана. Жан не вважав це ні подвигом, ні хвастощами. Просто він завжди був щирим і правдивим, а після дивної реакції своїх колег – залишив рідний дім, щоб бути з найдорожчою жінкою й тепер дуже дорогою йому Україною.

Неважко здогадатись, що через дев’ять місяців прекрасна Лілі народила Жану сина. У нього були неймовірно блакитні очі батька та ніжна посмішка мами. Дід Святослав дурів від щастя та все гуляв зеленими скверами столиці зі своїм першим онуком.

Роботу Жан легко знайшов собі у місцевому виданні, що працювало між двох дружніх країн. А його чарівна Лілі тепер була зайнята турботами щасливої родини, про яку мріяла все своє життя.

Ну ось здається й підійшла до кінця дивна та непроста історія про серце Парижа, яке звісно любить свій край, але навіки оселилось у серці прекрасної українки та всі вони намагаються бути дуже щасливими, чого і Вам бажають!