Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Нізащо не попрошусь! З якого це дива? Я ж тільки почав звикати до неймовірної місцевої краси, – зізнався той і Очеретний раптом тяжко зітхнув:

– Головне, щоб ти до неї не занадто звикав. А то я й передумати можу.

Племінник генерала був не тільки гарним на вигляд, але й занадто розумним, щоб не зрозуміти натяку начальства на справжній підтекст про красу.

– Ні в якому разі, Степане Богдановичу. Все в рамках законності, – ще рівніше виструнчився юнак і тільки тепер згадав, що рука все-таки болить. Та при одній лише думці про «неймовірну красу», яка так лагідно намагалась йому співчувати, знітився й спитав: – Вибачте, я можу йти?

– Вільний, гуляка чортів! Тільки я тебе прошу: ну, не прирікайся ти з Донченком. А то виглядаєте, як два півні на городі.

– Дуже мені це треба! – знизав плечима Роман.

– Та йди вже, бо лікар чекає, – по-батьківськи посміхнувся Очеретний.

А тим часом Софійка бігла до начальства з перекладами. Ще мить і вона ненароком зачепила пошкоджену руку охоронця:

– Вибач, Ромко! Я не хотіла. Яка ж я незграбна! Ти як взагалі? – взяла вона його за здорову руку й побачила на собі сліпучий щасливий погляд.

– Все добре! Не варто перепрошувати. Я навіть радий, що якось доторкнулась, – щиро відповів хлопець і перекладачка сором’язливо опустила очі.

– Господи, ще й досі бачу, як ти з малим по бруківці котишся. Я страшенно злякалася, – зізналась дівчина.

– Сподіваюсь, за малого? – грав своїм чарівним поглядом лейтенант.

– Дурний ти, Ромчику, та ще дуже маленький! – гаряче відреагувала Софія й відчула, як зрадливо закалатало її серце. Але проникливий погляд хлопця вже вгадав її стан і від того загорівся ще яскравіше:

– Як жаль, що ми зустрічаємось тільки в коридорі, на мить. Наче кара якась! Отак: «Здрастуй і прощавай»...

– Таке життя! – розвела руками Софія та відчула себе ще більш дивно. – Вибач, мушу бігти, Богданович чекає. Ти одужуй, будь ласка.

– Навіть не збираюсь, – прошепотів вслід красуні-перекладачці Ромка, та наразі вже не пам'ятав ні про руку, ні про лікаря.

Глава 4. Ось вони голуб’ята

Тепер Софія все частіше мучилась вночі «страшною хворобою», яка називалась – безсоння. Її талановитий айтівець, що цілими днями удосконалював цифровий світ на території консульства, мирно хропів поруч. А вона тихенько вдивлялась у пітьму кімнати й намагалась проаналізувала те, про що думати не мала морального права.

Так, вона думала про гарного і ввічливого хлопчину, що безжально заповнив весь простір у її голівці. Його неймовірно прекрасні зелені очі так глибоко западали дівчині в душу, що боротися з цим вона вже не могла! Дивно, але Ромка був зовсім не схожий на пихатих дурнів, які зазвичай хизуються своїм статусом чи ріднею. Навпаки, цікавий у спілкуванні та завжди  скромний. Але ж він майже не приховує своєї гарячої прихильності до неї – заміжньої жінки, що старша від нього аж на три роки! Софії здавалося, що це дуже багато. А ще вона поняття не мала: як  реагувати на те, що між ними відбувається?

Сьогодні Очеретний викликав до себе улюблену перекладачку й відверто спитав:

– Красунечко, ти зі мною у відрядження поїдеш? Чи взяти Валю?

– А куди, Степане Богдановичу?

– До Словаччини. Нас запросили в Братиславу, на день міста. Правда,  в мене там ще пара зустрічей планується. Тому діловий костюм обов’язковий, але звичайно, знадобиться й вечірня сукня.

– А надовго? Бо я спитаю у чоловіка, – ввічливо уточнила дівчина.

– Днів на два. Завтра зранку мені відповіси, добре?

– Обов’язково. А хто ще поїде? – не втрималась Софія.

– Ну, поїздка без особливостей. Тому візьму молодняк, а Донченко нехай тут спокій охороняє, – відкрив усі карти консул.

– Я Вам зранку скажу! – радісно відреагувала на останні слова консула дівчина та й побігла геть. А старий лис вже напевно знав, що вона погодиться.

Консул добре пам'ятав, що Софія любить подорожувати  старовинними містами. Наприклад, з пів року тому, коли вони вперше побували в Празі, перекладачка була в захваті від тієї казки. Ось і тепер Очеретний мав на меті догодити гарній співробітниці новими враженнями. Та й чому б їй не розвіятись трохи від нескінченного сидіння за перекладами у підвалі?

Звісно на поїздку Софійка погодилась. І наразі її блакитні очі випромінювали таке неймовірне сяйво, що вони дійсно здавались яскравішими від сонця на небі, як сказав Ромка. Можливо то були враження від пейзажів за вікном, а може через те, що окреме купе для потреб дипломатів, надійно охоронялось трьома молодими співробітниками безпеки консульства. Одним з них був саме той, хто вже встиг добре зарекомендувати себе в екстремальній ситуації. Так, лейтенант Галасюк був присутній у цьому відрядженні.

Це зараз хтось натякає на звідництво старого дипломата? Але ж це абсурд! Степан Богданович Очеретний ніколи не повівся б на подібне, бо ставився до речей просто й зрозуміло. Виходить, якщо мета цих двох – бути разом, то ніяка сила у світі вже не змінить перебігу життєвих подій.

Денні перемовини пройшли страшенно нудно. Зате ввечері  Очеретний, з перекладачкою та охороною, прибули на захід. Софійка підготувалась, як завжди, відповідально та виглядала наразі просто приголомшливо. Її небесні оченята гармонійно доповнювала довга, ніжно блакитна сукня. А тоненькі ниточки перлів, на стрункій шиї, звабливо хитались поміж засмаглих грудей в глибокому декольте. Кілька арабських вельмож, не дивлячись на свій високий статус, безперервно запрошували тендітну перекладачку Степана Богдановича вальсувати з ними.

Коли всі дипломатичні реверанси скінчились, зморена від постійної уваги й напруги Софія просто впала в номері на ліжко. Якийсь час вона лежала, дивлячись на стелю, та краєчком вуха слухала з телевізора на стіні міжнародні новини. Потім приймала душ і, ось нарешті, блаженно стихла на приємних простирадлах. Номери в цьому готелі виявились дійсно суперлюксовими, тому дівчина, вперше за кілька останніх тижнів, солодко виспалась.

Ранком Софія спустилась на каву й релаксувала на літній терасі готелю.

– Доброго ранку, Сонечко! – почула вона голос Романа й підняла личко. – Можна до тебе приєднатись?

– Та прошу! – знизала плечима дівчина й зрозуміла, що її відпочинок скінчився.

Людей на тихій вулиці було зовсім мало, а нечисленні автомобілі проїжджали вдалині по більш жвавій артерії міста. В невеличких горщиках по периметру майданчика, під вітром, гойдалися квіти й дарували ніжні пахощі. Роман чомусь сів збоку та відверто милувався своєю колегою. Софія не витримала й розвернулася до нього майже всім тілом:

– Пане охоронцю, я ж так подавитися можу... Чому б тобі не сісти навпроти?

– Вибач, це дійсно параноя охоронця. Я повинен бачити всю площу. Так спокійніше.

– Але ж я не Степан Богданович. Кому я потрібна? – весело розсміялась перекладачка.

Тоді Роман підсів трохи ближче й тихенько сказав:

– Степан Богданович - то службовий обов’язок, а тебе я готовий охороняти вічно.

Софійка мовчки опустила очі, та все ж вирішила спитати:

– Ромо, навіщо ти це робиш?

– Бо інакше не можу. Ти застрягла у мене в серці й воно тепер завжди болить. Та й душа не хоче здаватись і тягнеться до тебе щомиті. Розумію, що дурний, але боротись не виходить...

Це було схоже на освідчення, тут посеред чужої красивої площі, за ранковою кавою! Він продовжив:

– Ти вчора була просто неймовірною. Як же я хотів хоч на мить доторкнутись до тебе, а ті замотані в ганчір’я дядьки все запрошували з ними танцювати. Вони, мабуть, у своїх шатрах такої краси зроду не бачили. Я їх усіх ненавидів! Скажи ж мені хоч щось...

– Ромочко, я не знаю, що повинна сказати. Тобто, що повинна – я знаю, але не хочу. А те, що хочу – не можна...

– Чому? – майже скрикнув він, але тут двері готелю роз’їхались і на порозі з’явився консул з двома охоронцями.