Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Ось де вони голуб’ята! А ми вас по всьому готелю шукаємо, – невдоволено сказав Очеретний і зрозумів, що таки не треба було брати цю парочку разом в романтичну подорож до Братислави.

Глава 5. Ти – моє сонце

Другого дня Степан Богданович провів ще кілька дружніх зустрічей, а наступного – вся група поверталась зі Словаччини додому, в консульство. Тому вечір, для підлеглих, Очеретний оголосив вільним.

– Степане Богдановичу, а можна мені погуляти містом? – спитала дозволу у шефа Софійка.

– От же невгамовна! Та можна, звичайно. Тільки візьми когось із хлопців у провожаті, – посміхнувся старий і точно знав, що гуляти перекладачка піде саме з Галасюком. У цьому випадку за дівчину він міг бути абсолютно спокійним.

– Дякую! – весело відреагувала красуня та й побігла в номер перевдягтись.

В улюблених джинсах та легеньких мокасинах гуляти можна було хоч до ранку. Та не встигла дівчина розпушити перед дзеркалом хвилясте волосся, як у двері тихенько постукали. Софія відчинила й побачила Ромку.

– Богданович наказав тебе охороняти. Можна? – пританцьовував хлопець, а яскравий погляд сяяв дитячим захопленням.

– Тю! А казав, що я можу сама обрати охоронця? – пожартувала Софія, накинула на плечі вітрівку та взяла сумочку.

– Тобто я не підходжу? Хочеш піти з Тарасом? – підіграв їй Роман, але вона наче школярка, показала йому кінчик язика й проскочила повз. Дивно, але від цього її жесту лейтенант став дуже серйозним.

Вже зовсім смеркло, а тиха парочка все ще гуляла прекрасним старим містом та розмовляла про все на світі. Юний офіцер так щиро й відверто розповідав Софії про своє сирітське життя, що серце співчутливо здригалося, й вона теж повідала йому щось своє.

Від неквапливого пізнання вечірньої Братислави обоє відчували легку втому. Вони назнімали, на згадку, купу селфі та наостанок зупинилися помилуватися величною спорудою мосту через Дунай. Сотні різноколірних вогнів віддзеркалювались в нічній гладі та здавалося, наче міст пливе по воді.

Софія мовчки вдивлялася в неймовірну красу, й вогники в її очах мерехтіли захопленням. Зараз вона відчувала, як схвильовано б’ється в грудях серце та розуміла, що відбудеться щось непередбачуване.

А Роман нишком стояв позаду, майже впритул, та милувався не містом, чи мостом, а нею... Ось він обережно підібрав розсипане волосся й тихенько доторкнувся губами до її щоки. Дівчина здригнулась, підняла на нього жалібний погляд і попрохала:

– Ромочко, не можна. Ми чужі...

Але здається, на цей рахунок, лейтенант Галасюк мав зовсім іншу думку. Він не нахабнів та не доводив протилежне, лише спитав:

– Невже зовсім чужі? А твої очі кажуть інше і серце тягнеться до мене. Навіщо ти нас мучиш, синьоока?

– Тому, що ми на видноті, в іншій країні, а ще я заміжня, – невідомо з ким більше боролася тепер бідолашна Софія.

– І це усе, що заважає нам дихати взаємним щастям? – прекрасний охоронець був розумним, але кохання з розумом не дружить і дівчина тяжко зітхнула:

– Ой, Ромо! Це ти так мене покликав заміж чи в коханки?

– Та байдуже, між нами доля! Я відчуваю твоє серце у своєму і відштовхнути ти мене не зможеш, – настирливо сказав Роман.

– А як же Макс? – ще якось намагалась бути моральною перекладачка.

– Отой запрограмований суб’єкт? Та він же зовсім не цінує твоє серце. Це я ночами марю, як ми разом...

Чужа дружина слухала його відверті зізнання і чітко розуміла, що треба все це якось припинити.

– Вже пізно, я втомилась. Ромашко, повернімося в готель, – спробувала обійти його дівчина.

– Так значить, не здаєшся? Навіщо ж тоді дражниш щастям? – тяжко зітхнув закоханий юнак та ще стояв у неї на шляху.

– Ой, Ромочко, та я давно здалася, тільки сама собі боюся зізнаватись. Ти ж відібрав у мене розум й не відпускаєш ні на мить! – не витримала більше Соня.

Почувши це Роман вдихнув повітря так, наче його в нього відібрали, а потім обхопив її всю-всю та поглинав тепло і аромат шалено бажаного тіла. Застиг від щастя і стояв, не рухаючись якийсь час.

– Як гарно... – збуджено прошепотів і тихо цілував її волосся. – Я дуже хочу поцілунок...

– Ромашко, я тебе прошу, пішли в готель, – блаженно посміхнулась Соня.

– Так, Сонечко! Куди завгодно, – покірно відповів Роман.

В готелі панувала тиша. На поверхах м’які доріжки ховали кроки від безсонних вух. Наразі офіцер зітхнув та невдоволено промовив:

– Ого! Якось я не звертав уваги. Чого це вони так слідкують за постояльцями? Іди до себе, я прийду пізніше.

– Чому? Яке їм до нас діло? – бурхливо відреагувала збуджена красуня.

– На всякий випадок. Іди, прошу...

Софія думала, що він жартує, але Роман спокійно розвернувся й пішов до свого номера. Чому він з нею поводиться аж так жорстоко? Отримав бажане зізнання і все? Тепер вона йому байдужа?

По номеру одяг Софії порозлітався в усі боки й вона пішла прийняти душ. Потім забралася в затишне ліжко, але тепер воно здалося сумним та непотрібним.

Заснути було важко, бо заважав шалений вітер... Хвилиночку! Але коли вони гуляли, надворі вітру зовсім не було? Мабуть, птахи! Так вони сплять давно. То що тоді за дивний шурхіт за шибкою? Софія злякано поглянула в вікно і від побаченого остовпіла... За склом, на невеличкому карнизі висотної будівлі, стояв Роман та безтурботно посміхався. «Знайшов безпечний, непомітний шлях!» - майнуло в голові. Дівчина обережно відчинила створку та простягнула йому руки.

– Ромашко, ти здурів? Залазь швиденько, бо як не вб’єшся, то заарештують. Фасад весь сяє вікнами на площу...

Здається, саме на таку реакцію закоханий сміливець і чекав. Він жваво вибрався на підвіконня, зіскочив на підлогу та промовив:

– Здурів, відразу як тебе побачив. О, Господи, яка ж ти гарна...

Через його чарівний погляд Софія зрозуміла, що перед ним стоїть лише в короткому тонкому негліже, але вдягатися було запізно. Роман шалів на ній очима і важко дихав. Потім гляну на свої руки й щиро розсміявся: