Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

– Я наче сажотрус. Камер натикали, а ось фасад не чистять! А що це в тебе одяг на підлозі?

– Бо я на тебе розізлилась, – задерла гордо підборіддя Соня.

– За що? Ти думала: я не прийду? Та після того, що почув, я й по канату перебрався б. Просто на відео не хочеться світитись. Богданович якщо дізнається – повісить. І дядька не злякається. Старий тебе оберігає й любить. Я миттю...

Він кинувся до ванної кімнати, а повернувся вже без одягу, лише в маленьких плавках. Софія збуджено зітхнула та не могла намилуватись його струнким засмаглим тілом. Вона здогадувалась, що під формою він гарний, але наразі безсоромні очі весь час сповзали на опуклість поміж стегон. Роман тихенько підійшов, заглянув в очі й доторкнувся до шовку її щічок:

– Запаморочливо красива... Тепер вже можна?

Дивовижно, що цей розбещений красунчик, яким вона його спочатку уявляла, був неймовірно скромним з нею. Він нахилився й ледве доторкнувся до її вуст. З того часу, як Соня вперше побачила його біля воріт їх консульства – пухкі вуста та ямочки в куточках не давали їй спокою, ні вдень, ні уночі. О, як же вона їх бажала! Тепер відчула і пропала...

– Між нами це блаженство буде вічно... – зітхнув Роман і ще додав: – Щоб захід сонця, і чарівні ночі та ранки у твоїх обіймах. Я більшого не хочу... Тільки це.

Він скинув з її плечиків шовкову перепону і пригорнувся всім тривожним тілом, божественно і ніжно... Софія застогнала, бо ще ніколи не було у неї такої гострої палкої втіхи. А Ромка обережно нахилив її на ліжко і накрив собою:

– Не хочу тих звичайних слів... Бо те, що відчуваю я не зумію описати. Ти моє сонце, ну а я хотів би для тебе назавжди зостатись небом. Як в пісні, щоб кохання вже навік...

Софійка тільки болісно здригнулась та відчувала, що зомліє зараз. Навіщо він такий? Вона ж тепер не зможе жити без його ніжного вогню. Їй необхідно розчинятись у їхньому коханні кожну ніч!

– Я хочу сяяти лише тобі... – прошепотіла і розтанула у ньому усім-усім, що було в ній.

– Моя... Тепер чужими вже не будемо ніколи? Ні! – скрикнув він і затремтів та навіть не збирався покидати її тіла. Софійка плакала в його обіймах і розуміла, що сьогодні пішла з ним в інший, новий світ.

Так! Ця блаженна ніч для двох піднесених створінь передбачала щастя й спільну долю. Залишилось про це розповісти усім та повернутися додому удвох чи може навіть більше? Так вони думали в палких обіймах. А що планує сама доля? Питання залишається відкритим.

Глава 6. Нехай росте здоровим

Через кілька тижнів після повернення з казкового відрядження перекладачка зрозуміла, що вона вагітна. Правда, ніколи раніше з нею такого не траплялось, але ж Софія була дорослою дівчинкою й спочатку уважно начиталась Інтернету, а потім вже купила тест. Він виявився позитивним. Окрім того, все частіше, в зовсім невідповідний момент перемовин, її просто атакували напади нудоти. Тому замість усміхненої й талановитої перекладачки, консул Очеретний спостерігав тепер бліду й на диво некомпетентну підлеглу. Але Софія не здавалась. Спочатку вона купила пігулок від нудоти. Хоч у її випадку вони виявились абсолютно бездієвими та ще й викликали алергічну реакцію.

Якось під час однієї звичайної зустрічі з іноземною делегацією, Софія майже втратила свідомість й після повернення в консульство Степан Богданович викликав її до себе.

– Соню, я розумію, що це не моє діло, але ж далі так продовжуватися не може. Останнім часом ти ледве тримаєшся на ногах. Не подумай, що я проти діточок, та мені тебе щиро шкода...

Софія мовчки сіла й прикрила очі:

– Степане Богдановичу, а звідки Ви знаєте?

– Дівчинко, ти за дурня мене тримаєш, чи як! Дві доньки й четверо внуків – щось же таки значать. Ромка, від щастя, наче зомбі став. Я змалечку знаю це диво, але таким покірним він зроду не бував. А за тобою просто ладен бруківку цілувати. Та й ти його медовим поглядом плекаєш. Отже ж напасть! Навіщо я вас тільки взяв разом до Братислави? Адже «домовились» ви саме там. Та й з Максом тобі точно треба порозумітись. Не годиться тримати чоловіка без пояснень.

– Степане Богдановичу, молю Вас, нікому більше не кажіть! – склала долоньки докупи Софія та виглядала, наче пташка, яку впіймали.

– Тобто, не казати? Ти що думаєш: воно само собою розсмокчеться? Чи ти хочеш позбутися дитинки? – заглянув в самі очі консул.

– Нізащо! – скрикнула Софія й перехрестилась. – Я страшенно хочу дитинку Ромчика. І взагалі я хочу бути з ним... – зітхнула винувато.

– Тобто у вас все вирішено? Добре. Але ж і мене також зрозумій. Я радий, що ви будете щасливі та й Ромці треба братися за розум. Ось тільки не на цій роботі. Є чіткі правила і їх писав не я. Якщо ти вирішила стати членом родини військовослужбовця, то сядеш до належних строків, на стенограми. А якщо залишишся з Максимом – тоді повернення додому. Повір, з іншого боку я не радію, бо з тобою ми спрацювались наче телепати.

– Я зрозуміла. Мені теж було дуже приємно працювати тут з Вами. Але я винна і заяву готова написати навіть зараз. Відносно перекладача, то думаю, не варто перейматись. Знайдеться миттю, краща аніж я.

– Хвилиночку! Я вже старий і плутаюсь в твоїх зізнаннях. То ти залишишся в родині, хоч і кохаєш малюка? А спадкоємця подаруєш Максу? Оце ви заварили кашу! Але ж малий так просто не залишить та буде сперечатись і боротись. Тут до ворожки не ходи! – присів у своє крісло консул.

– Я навіть плутаюсь сама й не знаю, що роблю... Їх двоє, а в мені живе вже третій! Ви дуже добрий і розумний чоловік. Тому прошу: відправте Ромку куди завгодно, поки ми поїдемо. Інакше я не зможу... Спочатку все здавалось раєм, а виявилось справжнім пеклом! – скидала сльози бідна жінка.

– Так, я зроблю. Є в мене для Романа завдання, полетить додому й не заважатиме від'їзду. Але ж це все неправильно, Софійко!

Вона поволі піднялась та не відповіла на підсумок старого дипломата. Кивнула і пішла на вихід, тримаючи невидимий живіт. Степан Богданович сам зупинив нещасну:

– Ти вибач, Соню, що нагримав. То з відчаю. А взагалі: вітаю! Нехай собі росте здоровим.

Перекладачка опустила очі та зникла. Очеретний сів, насупив брови, адже розумів як сильно вся ця заворуха поранить молодого хлопця, а він - учасник мимоволі. Такий вже наш шалений світ!

Степан Богданович дотримав слова та відрядив Галасюка, щоб супроводжував секретні документи на Батьківщину. Ромки в консульстві не буде днів два, а якщо він заскочить до Дніпра - то навіть більше. Цього часу достатньо, щоб Софія і Максим покинули країну, без скандалу.

Вже на вокзалі бідолашна Соня не витримала і пішла до дамської кімнати. Вона присіла у куточку й набрала дорогий контакт.

– Привіт, моя кохана! – почула жінка голос з трубки. – Ти скучила? Я теж страшенно скучив! Та дід наполягав. Я до Дніпра не заверну, бо дуже хочу бачити твої прекрасні очі...

Від його слів Софія миттю почула в тілі гострий біль так, наче їх дитинка хотіла вирватись назовні... О, Господи! Навіщо набирала? Як йому зараз пояснити, що більше не існує їх кохання?

– Чого ти не відповідаєш? Засумувала? Я вже скоро буду!

– О, Ромочко, прости мене дурну і дуже грішну...

– Що ти кажеш? За що прощати? Я тебе кохаю! – останню мить радів Роман.

– За все. За щастя, за