Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

кохання і за зраду. Ти не спіши, заїдь додому, бо мене в консульстві не буде. Ми з Максом на вокзалі та їдемо додому, назавжди...

– Не треба так жахливо жартувати! Я ж можу вмерти від подібних слів, – підтвердив він її підозри.

– Я не жартую, ми звільнились та їдемо сьогодні. Ти прости... Кохатиму тебе довіку, але нам не судилось бути разом. Ти знайдеш щастя, бо хороший... – Софія залилась сльозами.

В трубці спочатку стало зовсім тихо, а потім знищений її словами Ромка шалено скрикнув:

– Щастя пошукати? Без тебе? Але ж я тебе кохаю! Лише в тобі воно було: величне, світле і гаряче...

Софія вимкнула свій телефон та зрозуміла, що наразі втратить свідомість. Повз проходила висока статна дама. Вона спинилась та спитала англійською:

– Допомогти?

Але Софія тільки закивала так, наче з її голови пропали всі слова тієї мови. Скоро приїхав потяг, щоб забрати родину Міщенків туди, звідки вони щасливо прибули півтора року тому до Європи.

Ось тільки долі не сиділося без жартів й вона підкинула Софійці, для біди, зеленоокого гусара. Тепер у її тілі жив маленький спадкоємець Ромки, а ще страшний пекучий біль, якого вона й ворогу не побажає!

Глава 7. Життя не хочеш, смерть тобі віддав

Чи знав Максим Міщенко правду? А Ви як думаєте? Дорослий, тридцятирічний чоловік, електронний геній, з вищою освітою та добра й порядна людина, що бачила на моніторах кожен крок замкнутого простору консульства – не могла зрозуміти простих речей? Тим більше, що знав він свою чутливу й романтичну дружину навіть краще, ніж вона себе сама. Бачив, як дивиться на неї голодними очима отой розбещений генеральський племінник. Можливо Макс поки не склав до купи пазлів про недавнє відрядження до Словаччини та раптову вагітність Софії, але це відкриття чекає його попереду. Та поки подружжя мирно відпочиває на полицях м'якого вагона й прямує в бік дому, відпрацювавши за кордоном лише половину обумовленого терміну.

Наразі сумна дружина лежить на нижньому дивані, порожнім поглядом дивиться за вікно й тихо плаче. Макс спробував, але не зміг заспокоїти її, тому заліз нагору та читав якийсь дуже розумний журнал, пов’язаний з професією. Так він відвертав свою увагу від непотрібних здогадів та сумнівів. Яскраве травневе сонце ще довго супроводжувало швидкісний потяг, але потім залишило горизонт, поступаючись місцем мерехтливим зорям. Вечеряти Софія відмовилась і Макс, замовивши чаю, теж влігся спати.

Життя побігло далі, а за стінами консульства відбувались свої події. Новенька перекладачка, що приїхала з Вінниці на прохання якогось місцевого цабе, просто доводила Очеретного до сказу й він щоразу, як хлопчина, червонів перед іноземцями. На відміну від прекрасної Софійки, вона плуталась у звичайному дослівному перекладі, не кажучи вже про літературну обробку текстів. А начальник служби безпеки, майор Донченко, який колись після першого інциденту за участі Ромки, прохав консула відправити гонористого підлеглого  якомога далі – вже й сам інколи мріяв про звільнення. Адже лейтенант Галасюк, після від’їзду Софії, щодня викидав все нові й нові фокуси. Він почав виходити на чергування напідпитку, а табельну зброю взагалі перестав здавати під охорону. У консула Очеретного в столі вже накопичилась ціла  підбірка творів, під назвою «Докладна на військовослужбовця Галасюка Р.» Але ж майор розумів, що Степан Богданович ніколи не наважиться зробити боляче племіннику найкращого друга, тим більше після такої душевної травми! Тому жив як на пороховій діжці та сподівався, що Бог відведе їх колектив від біди.

Після нового казусу з недолугою перекладачкою, сьогодні Степан Богданович почувався не дуже добре, тому ліг трохи раніше самим собою розробленого графіка. Він ніяк не міг змиритися з тим, що кращі його співробітники, нехай і за щасливих обставин, але так швидко покинули керовану ним дипломатичну установу. Без жвавого голосочка Софії на території консульства було занадто сумно. І майор Донченко сьогодні знову гучно погиркався з малим Галасюком, що ставав дедалі неконтрольованішим. Після втечі коханої, зрозуміти хлопця можна було. Та Очеретний з жахом думав про те, що одного разу Ромка дізнається ще й про приховану від нього майбутню дитину. Ось тоді вже точно місця замало буде для всіх!

Коли майже півтора року тому, Степану Богдановичу порекомендували взяти до себе на роботу зовсім незнайому сімейну пару з Києва, він зрадів. Адже програміст і перекладачка мали чудові відгуки, гарний вигляд та не переймались через дітей, тобто проблем не несли взагалі ніяких. Так розмірковував тоді дипломат. А потім приперся юний Галасюк та закохався в чарівну перекладачку і все змішалось докупи. Та й хто знає: скільки років таке прийдеться розгрібати?

Раптом невеселі думки Степана Богдановича перервав гамір в коридорі. Консул подивився на годинника. Той показував 2:15 і зазвичай в таку пору в корпусах царювала повна тиша та спокій. Але наразі у двері неввічливо гучно постукали.

– Та що ж це діється? – піднявся на ноги Очеретний і відчинив. На порозі стояв майор Донченко і його чорняві очі виглядали страшенно переляканими.

– Перепрошую, Степане Богдановичу! Біда! Шизонутий Галасюк застрелився...

– Що?! – скрикнув Очеретний і схопився за серце. – Де? Як? Чому?

– Ми з хлопцями від воріт почули щось схоже на постріл, зі сторони його кімнати, та кинулися туди. Ні, я залишив звичайно чергового на посту, але те що ми побачили... Воно лежало, відкинувшись на підлозі, посеред кровищі, а поруч валялась табельна зброя. Я сам ледве в штани не наклав... Перепрошую! Лікаря Білаша  викликав, але що він уже зробить? Пульсу не знайшли...

Від такої доповіді головного охоронця, консул теж довго намагався потрапити в штани від спортивного костюма, потім накинув футболку та майже побіг за майором у сусідній корпус. Побаченого Степан Богданович вже не забуде ніколи, бо не кожного дня в його мирному відомстві відбуваються «бойові дії».

Лейтенант Галасюк наразі лежав на своєму ліжку та, здається, дихав. А лікар Білаш тримав біля вуха телефон і з кимось жваво обговорював незрозумілі медичні терміни. Руками ж медик вправно накладав шину та пов’язку. Навколо, дійсно, було багато крові та вся ця картина виглядала  дуже жахливо.

– Васю, прошу тебе: скажи, що він живий... – прохрипів Очеретний і впав у крісло, бо ноги його зовсім не тримали.

– Живий, Стьопо. Поки живий, але дуже поганий. Крові багато втратив. Я без твого дозволу викликав чужий реанімобіль. Це мої давні знайомі. Галасу не буде, обіцяю. Та якщо зараз хлопцю професійно не допомогти - станеться непоправне. У мене просто немає таких ресурсів, як у них. Те, що його дядько познімає з нас голови, то сто процентів. Але ж брати гріх на душу за смерть хлопця? Воно того не варте...

– Васю, чого ти переді мною виправдовуєшся? Зреагував ти правильно, молодець. Коли вони прибудуть?

– Скоро, – кивнув лікар і щось вколов блідому, як смерть, Роману.

– Майоре, давай до воріт! Тільки прибудуть - миттю їх сюди супроводиш.

– Прийнято, Степане Богдановичу, – зник з очей отетерілий він нічних пригод майор Донченко й розумів, що Бог не почув його молитви.

– А що то в нього з кишені випало? – спитав уважний консул.

Лікар підняв листочок і прочитав, написане рукою Ромки:

«Для Неї...

Я так нікого в світі не кохав!
Душа тобою, через вінця, повна.
Палає в серці мука невимовна.
Життя – не хочеш, смерть тобі віддав»

– Що це за поезія? – не розуміючи нічого, з-під окулярів, подивився на шефа лікар.

– Васю, от я тебе зараз прошу: просто нічого не питай! – приклав долоню до збуреного серця Очеретний і знову тяжко всівся в єдине тут крісло. Скоро вони почули, як тихо скрипнули добре відрегульовані гальма.

Після надання пораненому хлопцю необхідної висококваліфікованої допомоги та переливання крові – його життю вже нічого не загрожувало. А консул добровільно «поклав голову на плаху» й зателефонував старому товаришу, генералу Галасюку. Вранці вертоліт медичної служби забрав Романа до військового шпиталю додому, в Дніпро.

Глава 8. Не підвладне відстані і часу

Ранок видався на диво яскравим і сонячним. Весело наспівуючи якусь нову мелодію Софія, з піднесеним настроєм, поралася на власній кухні. Нещодавно закінчений ремонт радував якісним виконанням та гарним оздобленням. Вона зварила для себе з чоловіком каву та приготувала легкий сніданок. Усміхнений Макс вийшов з ванної й попрямував до дружини. Він поцілував Софію в щічку й усівся на законне місце за столом. Вони організовано почастувались, а далі кожен був готовий до виконання денних справ.

– Буду, як завжди, пізно! – зібрав необхідне в саквояж хазяїн дому і вже від дверей пожартував: – Ви ж не сумуйте тут без мене.

– Та де нам сумувати? Пройти б вже через той конкурс швидше, а потім сподіваюсь, що повернемось до нормального життя. Максе, я від постійних репетицій сама втрачаю розум, – посміхнулась жінка та зачинила за чоловіком двері.

Вона повернулась у свою царину, на кухню, щоб готувати кашу для синочка. Софія все наспівувала й міркувала: