Влада Клімова - Небом вінчані, Влада Клімова

«Як швидко виріс мій маленький хлопчик! Хоча йому всього шість років, а розуму й талантів, як у тата! О, Господи, чому Його згадала? Всі знають: тато Ярика – Максим. Чого минуле ворушити?..»

Зараз Софія намагалася затримати свої думки, але вони зрадливо зачепили той вечір, коли Ярик доволі сильно травмувався у садочку. Вона була розгнівана наче тигриця, а Макс просто сказав, що це для хлопчика нормально й скоро все пройде. Тоді дружина звинуватила його в бездушності. Але її законний чоловік запевнив, що малого дуже любить, хоч той нагадує йому про зраду. Софія згарячу заговорила про їх розлучення, але Максим запевнив, що не хоче розставатись. Відтоді вони всі жили щасливо...

– Синочку, Ярику, іди до мами! – покликала вона малого.

В цю мить, стрибаючи наче веселе зайченя, до кухні завітала маленька копія Романа. Хлопчина був так неймовірно схожий на батька, що здавалось наче мама в процесі участі не брала взагалі. Колись вона почула від бабусі, що крихітка походить більше на того із батьків, хто був закоханим без меж. В цій ситуації всі суперечки були б марні. Адже наразі за столом сидів беззаперечний факт шаленого Кохання, в єдину ніч під зорями Європи.

– Чого мій скарб так сяє? Щось наснилось? Розповідай! – поставила перед малим Софія тарілку з вівсяною кашею та медом.

– Так! Мені снились ви із татом. Сьогодні ми вночі були на морі. А ще там повзали кругом смішні манюні черепашки! – щиро ділився враженнями Ярик, а мама милувалась ним та згадувала ясний погляд Ромки...

«Що це зі мною? Я його шість років не згадувала аж так часто...» – заграли в жінці докори сумління і тут вона почула телефон.

– Приємного, синочку! Не спіши. Я відповім і миттю повернуся, – дістала з сумочки мобілку та щиро посміхнулась: – Степан Богданович! Доброго ранку. Я дуже рада Вам.

Цей чоловік теж був відлунням «європейської балади», бо після звільнення й повернення додому, ні Міщенки, ні консул Очеретний не розірвали їх тісних зв'язків. Старий хитрун давно їх кликав в гості, на Хортицю, але Софія боялась зустрічі з Романом та все знаходила якісь відмовки.

Наразі вона вийшла на балкон, помилувалась на чарівний ранок та добродушно запитала:

– Як почуваєтеся, пане консул? Чому забули й не дзвонили? Я скучила за Вами!

– Я теж, красуне! Дякую, порядок. Ганяюсь за онуками по дачі. Недавно рибу упіймав велику і зараз скинув тобі фото. А як живе столиця? – якось нещиро говорив старий.

– Та все чудово. Тільки я відчула, що Ви не договорюєте щось, – не вміла критись з ним Софія.

– О, дівчинко! Ти суперспостережливість свою іще не розгубила! Та є одне питання...

– То вже питайте, нащо ця інтрига? – прохала Очеретного розумниця-перекладачка.

– Що ж добре, розповім як все було. Ті нові відео: з вистави та з дельфінарію поніс, щоб разом з дідом Ярослава порадуватись. Сіли, сидимо не заважаємо нікому. Аж тут вривається герой та бачить у телевізорі, на пів стіни, своє обличчя тільки зовсім юне... Я думав він нас порішить відразу! Бо цей шалений, як прийшов з АТО став ще неконтрольованішим. Соню, прости дідів, ми прокололись. Реакція уже не та зовсім!

– І що ж він говорив? – присіла на ослінчик жінка.

– Ну, що він говорив - тобі того не треба знати. Кричав, що ми старі падлюки та змовились з тобою і приховали його сина. А ще він вимагає твій контакт. Але ж я старий партизан, без дозволу нізащо не віддам...

– ...Ма-а! Мені все тут помити, чи ця тарілка під салат іще потрібна? – прозвучало з кухні.

– Це Ярик там у тебе хазяйнує? – тепло спитав Степан Богданович.

– О, так! Він мій коханий помічник, – гордо зізналась мама-Соня.

– І Ромка був таким. Пробач... То, що мені йому сказати? – соромився помилки дипломат.

– Та що тут скажеш? Ну, давайте... Раз винна - буду відбиватись від нашого героя. По-суті, він правий. Синочку скоро в школу, а татусь зовсім не в курсі, що дитину має.

– А я тобі казав, що так і буде? Тримайся, Сонечко! – закінчив Очеретний. І тут прибіг малий:

– Степан Богданович?

– Так, моя радість! – обійняла його Софія і раптом пригадала шалену неповторну ніч з Романом та її втечу. А вже потім з’явився цей чарівний хлопчик. – Іди, маленький, одягайся на репетицію. Я зараз підійду.

Софія знала Ромку, як себе. Він і раніше був настирливим, а вже якщо дізнався про синочка, проявиться негайно. Вона не помилилась! Через мить з'явився невідомий виклик на екрані.

– Алло, я слухаю, – доволі сухо відізвалась жінка.

– Ну, здрастуй, Сонечко! – це прозвучало, як переміщення у часі.

– Роман? Привіт! – вона відчула, як затремтіло все, що в ній. Болючий і безмежно дорогий - він жив у ній ще й досі...

– Не буду перепитувати двічі: у нас з тобою син? Чому ти стільки років не казала? – Софія слухала і чула Ромку того, що на мосту стояв посеред Братислави.

– Прости... Спочатку я втекла, неначе злодійка. А потім вже боялась, – зізналася вона.

– Мене боялась? Ти? Це чути дивно і страшенно прикро, – Софія плакала і розуміла, що там на іншому кінці зв'язку, з ним робиться те ж саме.

– Прости мене дурепу...

– Ні. Так вибачень я не приймаю і хочу бачити обох негайно! – завівся він.

– Не треба, Ромочко! Навіщо хлопчика нам травмувати? Мій гріх, тому роби що хочеш. Синочка не чіпай, – молила жінка.

– Ти себе чуєш? Я ніколи у житті не зможу ні тобі, ні нашому маленькому зробити нічого прикрого. Ти - янгол мій. Нічого не змінилось з того часу. Я просто подивитись хочу, повірити у неймовірне диво. І все. Клянуся! – голос Ромки здригався болем і безмежним щастям.

– Коли ти хочеш побувати у столиці? – не стала більше сперечатись Соня.

– Тоді, коли дозволиш. Побратими мене прозвали невблаганним. Тільки з тобою я завжди шовковий, покірний і слухняний. Це через те, що ти у мене душу відібрала, але подарувала СИНА! Не здатен я образити тебе...

Софія плакала на власному балконі та відчувала в серці біль. Здавалось Ромка говорив хороші речі, але страшенно ранив ними, через роки та простір. Адже Кохання не підвладне ні відстані, ні часу!

Глава 9. Фінал розлуки

Сьогодні був важливий день. По-перше, в танцюриста Ярика – фінал. А другим надхвилюючим моментом був той, що мама фіналіста призначила їм зустріч з татом. Зі справжнім, з тим, хто дав життя. Та хлопчик готувався до концерту, повторював якісь моменти з танцю і не здогадувався більше ні про що. Зате Софія була вбрана, як царівна і мала дуже дивний настрій. Це виглядало наче хвилювання за виступ сина.

Максим привіз сімейку під Палац і побажав їм перемоги. Він рушив в справах, а Софія шукала в натовпі очима омріяний роками образ та не знайшла. Вона тримала Ярика за ручку і рушила на сходи.

– Я перепрошую! Не скажете: де тут центральний вхід? – почула і завмерла бездиханно. Потім зібралась з духом, обернулась і підняла на Нього очі. Перед Софією стояв міцний і зовсім сивий чоловік, та погляд не змінила біль років. Та ж сама ніжність і бажання...

– Сюди, будь ласка, – вимовила тихо й відчувала, що тремтить. «Ох, Ромочко, що я зробила! Навіщо кинула тебе поневірятись? Не треба слів, бо сивина сама кричить...» - корила себе жінка. Але наразі бачила, як Він примружив очі й дивиться на сина...

– ... Ма, чого ти тут стоїш? Мені ще Ритку треба відшукати у цьому гаморі, – вернувся від дверей маленький спадкоємець.

– Синку, будь ласка, познайомся. Тут до вас продюсер з телебачення приїхав... Він телефонував, а я забула... Романе Ярославовичу, це мій син, – збрехала перше, що прийшло до голови Софія та винувато причаїлась.

– О, дякуємо! Ви проходьте. Мене, будь ласка, запишіть як Ярослава Міщенка, – зреагував спокійно хлопчик.

При цих словах маленького синочка бувалий воїн затремтів, як лист на гілці восени! Він відчував, що в жилах стигне кров, а серце наче зупинилось. Його продовження на цій землі, рідненький син назвав чуже ім'я і дарував тим самим муки пекла... Та сильний командир зібрався з духом й простягнув дитині руку:

– Вітаю, Ярославе! Як красиво назвали Вас. Це ім'я дідуся?

– Ні! Мій дідусь Максим. Це тато з мамою обрали, випадково...

Тепер у гостя на очах з'явились сльози. Софія підхопила сина та повела нагору. Потім оглянулась та запросила:

– Пане продюсере, ходімте з нами. Я покажу Вам вхід до зали, – на ватяних ногах Роман пішов за ними.

Серед дзеркал у вестибюлі уважний Ярик вже знайшов партнерку та дзвінко закричав:

– Савранська! Ритко! Йди сюди, – він весело махав рукою, підстрибував і нічогісінько не помічав. Що мама наче каменем прибита і дядько, у всі очі, шалено дивиться на них.

Гарненька дівчинка, в концертній сукні, сміялась і тягнула свою маму.

– ...Привіт, красунечко! – розцілувались (безконтактно) дами. Велика жінка, вся в прикрасах, побачила стрункого чоловіка і миттю почала стріляти очима й червоніти. Софія вибору не мала і знову почала брехати:

– Будь ласка, познайомтесь. Продюсер з телебачення цікавиться, для передачі, дитячим конкурсом. Романе Ярославовичу, це моя подруга Аліна.

– О-ох, як приємно! Так, я мама цього маленького таланту. Хоч може віднайдемо і великий? Я права, конкурсанти? – розвихрилась Аліна. Малі тихенько закивали.

– Не зрозуміла? Що за поза? Чого киваємо, наче німі? – скрикнула дама до дітей. Щоб відкараскатись від темпераментної тітки, талановитий мамин син штовхнув партнерку з-за спини.

– Так, тьотю Алю, ми візьмемо перемогу! – почув Роман від свого сина і ледь не впав.

– Оце вже краще! Романе Ярославовичу, Ви нас відпустите в гримерну? – навіщось фліртувала жінка, не знаючи, що сивочолий красень забув наразі все на світі та бачить тут лише Софію.

– Так, підемо в гримерну. Вибачайте! – опам'яталась мама Ярика. – Ви, пане, проходьте в зал. Якщо не важко, забронюйте мені місце. Зазвичай на концертах сина я сиджу у сьомому ряду.

Роман кивнув і мовчки виконав наказ. Аліна ж розійшлась несамовито:

– Ти бачила: який чарівний погляд? Собі взяла, чи можна взяти?