Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

– Ні, дякую. Прошу Вас: довезіть якомога швидше! З кіно я знаю, що поліціянти часу не гають. От заміряють усе, сфотографують та й заберуть. А я її бачити хочу...

Тепер водій став ввічливішим, вимкнув магнітолу та звернув на швидкісну смугу.

Біля нашого дому дійсно стояли: швидка, поліція та ще якийсь дивний темний автомобіль. Таксист відчинив мені двері й не захотів брати плату:

– Сховай свої копійки! Не треба мені грошей від таких пасажирів. Йди собі, дитино, і нехай тебе Бог береже.

Я подякувала та пішла до хвіртки, не відчуваючи ніг. Там вже стирчали кілька цікавих сусідок і ходили люди в формі. Але той що вийшов мені назустріч був у звичайному одязі. З голосу я впізнала свого співрозмовника. Він порозпитував про наше життя та з його незадоволеного вигляду я розуміла, що нічим не допомогла.

– Будь ласка, я хочу її бачити. Пустіть! – просила я слідчого й додала: – Ви запитували у мене про її «дивні заняття». Але ж Магда мала сертифікат на індивідуальну трудову діяльність та завжди сплачувала податки. І нічим дивним вона не займалася, а володіла справжнім даром передбачення й ні з ким не ворогувала.

– Ну, Діано, Ви наче детектив! Це вже я буду вирішувати, що й до чого. А на питання: хто вбив - відповідь ми вже маємо. У вашого сусіда камери натикані повсюди. Саме вони чітко демонструють, як двоє чоловіків, зі сторони річки, увійшли до Вашого дому. Ідентифікувати їх неважко. Це злочинці, що два дні тому втекли з колонії. Скажіть: до Магди часто зверталися колишні в’язні або їх дружини? – Наскільки мені відомо: таких випадків не було взагалі. Магда підказувала людям про їх хвороби та родичів. Інколи просили допомоги зраджені дружини й чоловіки. Але ніякого відношення до криміналу провидиця не мала. Це був її життєвий принцип, – розповідала я все, що знаю, адже треба допомогти швидше знайти тих нелюдів.

– Точно? Чи Ви щось приховуєте від мене, Діано? Адже злочинці у вас шукали гроші або прикраси? В домі було багато цінних речей? – дірявив мене поглядом слідчий. – Ні! Інколи провидиці пропонували великі гонорари, але вона прохала відразу переказувати їх до конкретних лікарень та дитбудинків. У нас взагалі нічого немає. Картопля в погребі та вода у свердловині. Магда вважала, що земне життя повинне пройти так, щоб нічим не обтяжувало небесного.

– Да-а... Не часто таке зустрінеш. Ось тепер їй полегшало! Перепрошую. Я не хотів Вас хвилювати її виглядом. Розумієте, вони швидше за все не повірили, що у такої відомої на всю область людини не було заощаджень. Тому били й катували її. Вибачте, але в моїй роботі я зобов’язаний казати родичам правду. Тихо-тихо! Сядьте ось сюди, – допоміг мені впасти на нашу лавку слідчий і додав: – Саме тому я вважаю, що Вам не потрібно її роздивлятися. Сержанте, принеси дівчині води!

– Ні, я повинна... – заклинило мене, а світ крутився перед очима, наче від гігантської каруселі.

Після домашньої води мені стало трохи ліпше й на хитких ногах я підійшла до ношів, закритих плівкою. Магду вже винесли на вулицю й наші сусідки жваво перешіптувались та чекали: коли ж я почну битися в істериці? Адже втратила ту, що виховала й вигодувала тоді, як справжня мати кинула на вулиці. Я навіть здогадувалась, що жінки тримали напоготові телефони, щоб фотографувати цікаву картинку біди. Може через це мені вистачило сил просто стати перед ношами на коліна. – Давай, Богдановичу, обережно покажи дівчині матір. Ти ж добре вмієш це робити, – натякнув слідчий дядькові в гумових рукавичках і той відкрив мені верхню частину обличчя Магди. Воно було бліде й одна брівка в крові...

– Все? Я можу їхати працювати? – суворо гримнув Богданович та не дуже чемно відсторонив мене рукою від страхітливих ношів. Моє життя від народження не було казковим, але наразі я взагалі не розуміла: як, де, з ким і для чого житиму далі?

Розділ 3. Неочікувано

Після всього, що сталося, знаходитись вдома я не могла. Тому попхалася до професора. Дідусь був вдома і знайома медсестричка, вже традиційно, проводила вечірнє лікування.

– Що трапилося, юна помічнице? З твоєї дивної записки я нічогісінько не зрозумів. Заходь, розповідай скоріше, – сидів з ногами, спущеними в тазик з травами, Архип Борисович. Він виглядав зараз таким безпомічним, навіть смішним. Я сіла й просто випалила:

– Сьогодні вбили Магду. Можна я у Вас переночую? Там мені страшно.

– О, Господи! Та яка ж тварюка спромоглася на подібне? Вона Божа людина й допомагала простим смертним зрозуміти свій шлях на цій землі, – від несподіванки професор встав на ноги та забув про власні болячки.

Тепер я плакала й Архип Борисович покликав медсестру:

– Катю, негайно йди сюди! Дай нам обом щось заспокійливе. Ой-ой, яка біда...

Дівчина вискочила з кухні та почала порпатися у своєму ранці, але я відмовилася категорично.

– Будь ласка, я не хочу ліків. Мені треба звикати до думки, що її немає. Нічого вже не буде як раніше, навіщо обманювати себе?

Дідусь із сумом подивився на знову круглу сироту та впевнено сказав:

– Діно, ти здібна й розсудлива дівчинка. Я підготую тебе сам, щоб у наступному сезоні вступила в політех беззаперечно. Катю! Тоді зроби нам, будь ласка, чай з ромашкою та бутерброди. Бідолашна дитина навряд чи сьогодні їла.

– Це я миттю, Архипе Борисовичу! – побігла назад до кухні медсестра. Дійсно в животі у мене урчали тигри, але жоден шматок туди б не поліз. Я подякувала, але від їжі відмовилась та усамітнилася в кімнаті, де працювала.

В квартирі професора їх було аж п’ять. Високі стелі й паркет з візерунками. Мабуть, вони з дружиною провели тут багато приємних часів, але наразі її вже не було у цьому світі та й він хворів.