Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Проплакала я цілу ніч. А вранці мені знову зателефонував той слідчий і викликав, щоб підписала якісь папери. Він пояснив мою відповідальність за спадок Магди. Здається все ще не вірив, що в нас не було прихованих мільйонів. Та я невідкладно бажала здихатися будиночка у передмісті. Хотіла продати його кому завгодно, за будь-яку ціну, тільки б не бачити тих стін, де ми з провидицею були рідні й щасливі.

Від горя я погано пам’ятаю похорон та поминки. Знаю, що односельці накрили щедрий стіл, усілися за нього, наїлись, напились і хтось почав співати... Та вчасно пригадавши чого зібралися, допили мовчки. Словом, життя пішло далі, а я попленталася за ним.

Архип Борисович дбайливо взяв мене під свій захист і допомагав вилазити з біди, як тільки міг. Можливо в пам’ять про віщунку Магду чи про свою дружину він запропонував пожити деякий час у нього. Казав, що треба звикати до самостійності.

Професор був не в захваті від мого бажання продати будиночок сивіли. Та я вже точно вирішила перебратись до столиці. Розкидала мережею оголошення щодо продажу своєї приміської нерухомості й мені відразу посипалися дзвінки. Багато хто запитував дурниці, але траплялись і справжні рієлтори. Професіонали, що в будь-якому варіанті шукають користь і не зважають: маєток то чи крихітка землі?

Найстрашнішими були поїздки на ділянку. Звісно клієнти хотіли бачити об’єкт і мені доводилось весь час повертатися до стін, де вбили Магду. Я мужньо стримувала сльози й чекала на покупців.

Якось до двору під’їхало гарне авто. З нього вийшла струнка дама, тицьнула сигналізацію й пішла до мене. Вона артистично показала посвідчення представника світу нерухомості та почала відверто оцінювати продавця.

– Вітаю, юна пані! Мене звати Софія Навроцька, агенція «Новосел». Що тут у Вас, подивимось? – прорекла вона й додала: – Отак живеш собі живеш, а потім бац і ні тебе, ні власності.

– Будь ласка, прошу роздивляйтесь. Я подала в мережу фото, але наживо краще видно, – пропустила я її неприємну репліку та не розуміла: чому вона зовсім не цікавиться фазендою й поглядає так, наче продають мене.

– Архип Борисович окреслив мені Вашу біду і я допоможу. Комісію призначу мінімальну, інакше правила агенції не дозволять. Продамо доволі швидко, не хвилюйтеся. Діано, а що бажаєте натомість? – зітхнула жінка і я зрозуміла, що сподіватися на квартиру мені не варто.

– Мабуть, Ви будете сміятися та я планувала придбати хоч якусь комірку в столиці, – чесно відповіла я брокерці.

– Чому ж комірку? Хороми не обіцяю, але тепер з’являється все більше охочих дихати свіжим заміським повітрям. Ділянка у Вас прямокутна, без ямок та горбів. Тому на невеличку однокімнатну, десь на околиці, можете розраховувати, – поважно запевнила вона мене.

– Буду Вам дуже вдячна! – зраділа я так, наче вже сиділа у міській квартирі.

– Ну, поки дякувати зарано. І ще одне. Я так розумію, що Вам незручно тут бувати. Діано, якщо довірите ключі, я можу проводити огляди самостійно. Тільки залишу Вам розписку, – ще більше надихнула мене пані.

– Навіщо мені та розписка? Ось Вам ключі... – миттю простягнула я їх.

– Е, ні! Я так ніколи не працюю і Вам не раджу довіряти. Якщо людина має приємний вигляд, це ще нічого не означає. Світ жорстокий і страшний. Тому краще все робити правильно, – прочитала мені лекцію дама.

Я підписала з нею угоду про послуги, замкнула двері й отримала блискучу теку з копіями документів. А потім з Софією повернулася до міста. Вона висадила мене на зупинці тролейбуса й помчала працювати, а я попрямувала до професора в дуже піднесеному настрої.

Бувають же такі дива на землі! Я думала, що хатинка продаватиметься місяці, але через два дні рієлторка покликала мене оглянути квартиру. Не повірите – на Оболоні! Це звісно не Хрещатик, але з часів, коли там засипали болота й проклали гілку метро, район став швидко розбудовуватися й вважався майже престижним.

А після того, як я зайшла в повнометражну однокімнатну, на радощах ледь не втратила свідомості. Софія ввічливо запитала: чи згодна я оформити покупку? Звичайно згодна! Миттю підписала всі папери та вже роздивлялася краєвид за Дніпром.

Потім був банк і обмін віртуальними грошима. Я спостерігала за роботою рієлторки й тихо заздрила їй. Ця Софія була така усміхнена, але одночасно чітка й невблаганна. З її діями навряд чи кому прийде до голови обманювати або жартувати.

Саме тоді я вперше подумала не ходити восени на екзамени до вишу. Адже я залишилась без будь-якої допомоги. Як я одночасно навчатимусь і працюватиму? Це в закордонних серіалах виглядає доволі просто. А в нашому житті потрібні мама й тато, тиха кімната для конспектів та смачний гамбургер з ковбаскою й сиром. Ось тільки всі ці блага мені недоступні!

Я щиро дякувала пані Навроцькій за якісну й швидку роботу, а вона повела плечем й відповіла:

– Моя подяка вже на рахунку. Вам, Діано, я була рада допомогти. Живіть собі щасливо та плануйте майбутнє!

– Я перепрошую, а можна запитання? – насупилася я рішуче.

– Будь ласка, слухаю, – з цікавістю поглянула вона, адже все залежне вже філігранно виконала.