Влада Клімова - Його колібрі, Влада Клімова

Дівчина виконала прохання хазяїна дому і знову, обхопивши голівку обома руками, залилась гіркими сльозами, Її маленьке тіло здригалось і адвокат не знав: що йому наразі робити? Адже заспокоювати дівчину обіймами він не мав права. А ще Тимур розумів, що виносячи сьогодні сміття, він знайшов біля під’їзду чужу велику біду. І усвідомлював, що навіть без виконання адвокатської присяги – нізащо не залишить все, як є. Звичайно, незнайомка могла все це вигадати, але як професіонал, Буянов відчував в її словах чистісіньку правду. Тому зараз просто терпляче чекав кінця дівочої істерики.

Розділ 2. Скривджене пташеня

На годиннику була друга година ночі. Тимур вже не відмовився б від здорового сну, бо вранці йому треба до суду, а потім ще й звіти по закінчених справах писати. Але ж перед ним, за столом, сидить і ридає від свого горя дівчинка, що на рік молодша за його власну доньку. Ось тільки Саманта, з матір’ю та старшим братом, знаходяться в Лондоні. Вони живуть на одній з респектабельних вулиць англійської столиці й, скоріше за все, їм нічого подібного не загрожує.

А це бідолашне маленьке дівча, що по черзі втрачало своїх близьких, навіть намагається навчатися й працювати. Та страшний навколишній світ чомусь підкидає їй все жахливіші страждання. Ну а він, старший радник юстиції Буянов Тимур Анварович, учора ввечері пішов викидати сміття та й побачив біля під’їзду її – голодну й холодну, наче пташку, що випала з гнізда. І що це він весь час порівнює її з пташеням? Але ж вона дійсно дуже схожа на маленьке скривджене створіння, яке ще не бачило своїми крилами неба, а життя вже давить його до землі...

– Ну, все досить. Я хотів би тебе пожаліти, але не маю права наближатись. І не тому, що боюся відповідальності; а тому, що це знову тебе образить. Вибач, така в мене професія, знати як себе вести. Пропоную наступне: до ранку ти поспиш у вітальні, тут вже залишилось небагато часу. У мене всі двері замикаються на ключі. Тому, якщо хочеш, замкнись зсередини. Бо куди ти підеш в такому стані? – включив у собі тата Тимур.

Від ридань красивий голосок дівчини тремтів і переривався:

– Я не можу. Я боюсь...

– Кого, мене? Але ж я вже сто разів міг би повторити «подвиг» того виродка. Та я лише слухаю й намагаюсь зрозуміти: як тобі допомогти. Тому йди до ванної, там є свіжі рушники, а потім замикайся і спи до ранку. Ранок завжди мудріший за вечір. Ну, хіба що за твоїми бідами я зовсім забув про ввічливість. Тобі звісно байдуже, та я представлюсь. Мене звати Тимур Анварович, а тебе?

Дівчинка уважно подивилась смарагдовими блюдцями очей на Тимура так, наче зважувала: чи можна йому сказати справжнє ім’я. А потім знову протерла мокрі щічки й сказала:

– Кіра Корабльова, пане. Саме так записано у мене в паспорті. Не знаю, чи варто зараз говорити, що мені приємно з Вами познайомитись? Але так. Бо за вечір Ви зробили для мене більше, ніж будь-хто: нагодували, вислухали, та ще й дах над головою до ранку запропонували. Дякую Вам безмежно.

– Ну, безмежно не треба, але будь ласка. Тільки ж ти вранці не тікай, наче та Попелюшка. Я хочу допомогти тобі зняти гріх з душі за вигадане вбивство. Як правило, такі тварюки дуже живучі. Тому скажи мені адресу, де ти жила і я зможу встановити необхідні факти інциденту.

– Правда? – зраділо «пташеня». – Вулиця Борщагівська 23, квартира 59.

– А прізвища, що було вказане в Угоді ти, звісно, не пам’ятаєш? – тепер включив адвоката Тимур.

– Угоду я вкладала з брокером. У неї було доручення, – чітко розуміла закон дівчина.

– Добре. То хоча б назву агенції пригадати можеш?

– Певно, що так. Її в столиці знають всі – «Барбарис» називається.

– Ясно. Ну, це вже щось. Бачиш, не все так погано. Іди спати, а коли прокинешся, я вже буду знати: хто твій кривдник і чи живий. Хоча запевняю тебе: таким покидькам одного удару по голові точно недостатньо.

Дівчина встала, поставила чашку до мийки й хотіла погосподарювати, але Тимур відмовився.

– Не напружуйся. В мене є кому мити посуд, – попестив рукою він посудомийну машину й додав: – Знаєш, я радий, що побачив тебе біля баків. А то втрапила б ще в якусь халепу. Спокійної ночі, дитино!

Адвокат Буянов намагався завжди тримати слово. Та сьогодні вночі він виконав би будь-які незаплановані дії, аби з’ясувати обставини описані дівчиною, що притихла на дивані в його вітальні. І він виконав. Але Тимуру необхідно було порадитись з потерпілою. Адже рецидивіст, що недавно повернувся з чергової відсидки – нападом на Кіру, знову заробив собі строк. От тільки чи захоче дівчинка свідчити? Про це він повинен запитати в неї особисто.

Після вчорашнього мокрого й вітряного вечора настав яскравий сонячний ранок. З деяких часів таке бувало часто. Налетить на столицю нестримний вітер, наламає дерев, інколи навіть пошкодить чиєсь авто, а новий день приходить лагідний та сонячний, наче нічогісінько й не було. Отоді вже комунальники, ноги в руки, і давай усувати наслідки негоди. Щось схоже відбувалось і минулої доби.

Коли юна й красива гостя вранці з’явилась на порозі кухні, Тимур навіть позаздрив їй. Дитина, що два дні бігала містом без крихти в роті, а потім гаряче ридала вночі у нього за столом – наразі виглядала так, наче зійшла з картини якогось талановитого художника. Величезні смарагдові очі дівчини, з-під густих довгих вій виглядали так, наче й не пам’ятали вечірнього смутку. Вона повела шовковими брівками та з пухких, мов намальованих губенят, злетіло чарівне:

– Доброго ранку, Тимуре Анваровичу!

Від тональності її голосу, адвоката навіть в жар кинуло.

– Доброго, Кіро! Сідайте поснідаємо. А ще мені треба поставити Вам кілька запитань, – ввічливо сказав Тимур, на що красуня жартома відповіла:

– Дивно. В книжках пишуть, що коли дівчина проведе ніч в домі чоловіка – вони переходять на «ти». А в нас з Вами все йде у зворотному порядку. Вчора Ви говорили мені «ти», а сьогодні чомусь з’явилось оце «ви». Прошу: не треба! Мені приємніше вчорашнє спілкування. І дякую, я дуже добре виспалась. У Вас чудовий диван: м’якенький та зручний...

Адвокат щиро посміхнувся й відчув себе справжнім чоловіком. Ні, не збудженим, просто приємно бути потрібним комусь слабшому. Бо через від’їзд родини, він вже давно залишався лише радником та захисником у суді.

– Ми з диваном дуже раді, що ти добре відпочила. І так, я не буду втрачати твоєї довіри отим «ви». Сідай, я вмію готувати прекрасну яєшню з беконом.

– Тимуре Анваровичу, але ж я Вас зовсім об’їм. Мені незручно, бо не маю чим віддячити, – засоромилась дівчина, а Буянов знову відчув, як на серці забриніла тепла струна.

– Тримай тарілку. Ти мариновані корнішончики любиш? – намагався не звертати уваги на дитячі дурниці дорослий чоловік.

– Страшенно люблю. Ми з бабунею, в сезон, їх часто в баночки запихаємо. А взимку вони такі смачні, – нещасна вчора дівчина посміхалась зараз так, наче поряд дійсно відчувала рідну людину.

І знову всередині у Тимура защеміло, ніби й вона була йому рідною. Він дістав кілька огірочків та обережно поклав на тарілку дитини.

– Дякую, досить. А що Ви хотіли в мене спитати? – терпляче чекала Кіра інформацію про тварюку з готельки, яку він пообіцяв їй уночі.

– Дізнався я все про твого кривдника. Живий-здоровий та чекає: коли ми з тобою замкнемо його на новий строк, – відповів на її очікування адвокат. Ну, й звичайно, він отримав підтвердження особи своєї нічної гості. Саме тому, як ввічлива людина, зранку перейшов у спілкуванні на «ви».

Тепер маленька пташка звела до купи свої тендітні брівки, наче в неї заболіло все відразу й тихо відповіла:

– Я не хочу нічого цього, Тимуре Анваровичу. Тільки б забути. Головне, що він живий, а я невинна. Мені цього досить...

– Добре. Я не маю ніякого права тебе змушувати. Але ж виродок зробить те саме знову й знову. Постраждають такі ж невинні, як ти. Невже тобі це байдуже? – професійно вмів домовлятися зі свідком кримінального злочину Буянов.

– Ні, не байдуже. Але я не можу. Пробачте, будь ласка. Я вже, мабуть, піду. Мені треба до бабусі зателефонувати. І на заняття йти. Дякую за все, що Ви для мене зробили. Ви гарна людина, Тимуре Анваровичу, і я буду пам’ятати Вас завжди.

– Кіро, ти так урочисто прощаєшся, наче відлітаєш на іншу планету. Може ще й зустрінемося колись. Місто ж у нас маленьке! Буду потрібен, ось телефонуй, – він дав дівчинці свою ламіновану візитку та зачинив за нею двері.

Це дивно, але наразі адвокату здалося, наче в нього дійсно забрали щось дуже важливе й дороге.

Розділ 3. Дві біди

В навчальному корпусі було тихо та небагатолюдно, бо ще йшли заняття.

– Корабльова, де ти вештаєшся цілих дві доби? Ми тут всі тебе обшукалися. Ти тільки не переживай сильно, але телефонували з твого Зарічного. Бабця в лікарні померла і, крім тебе, її нікому поховати. Тому йди до свого керівника та оформляй короткострокову відпустку. Проблем не буде, я розпорядився. Отже ж біда за бідою в тебе взагалі! – це було перше, що почула дівчина в коридорі вишу від декана кафедри журналістики та знову розплакалась.

Складалося таке враження, що невідома сила загартовує це дитя, щонайменше, для якоїсь міжзоряної місії. А як іще можна схарактеризувати все те, що відбувається з юною студенткою Кірою Корабльовою? Залишалось лише сподіватись, що окрім неї самої тепер немає нікого в світі, хто ще міг би зіпсувати їй життя. Але ж і жодної рідної людини на землі у бідолашної теж не залишилося! Кіра протерла свої красиві очі, гордо підняла гарненьку біляву голівку та й пішла виконувати наказане.

Селяни поспівчували дівчинці й дещо допомогли. По традиції таких місць, літні жінки зібрали продукти та накрили поминальний стіл. Місцевий батюшка відспівав стареньку односелицю, не дуже дорого, та й поховали її у могилці разом з чоловіком, тому місця шукати не довелося. Так і залишилась Кіра в неповних дев’ятнадцять літ зовсім без рідні.

На чистеньку хатинку миттю знайшлися охочі покупці та й Кіра з радістю продала б місце, де залишались лише сумні спогади. Звісно, треба почекати: чи не з’являться інші спадкоємці. Але наскільки дівчині було відомо, таких охочих не знайти. Та вона вже нікуди не поспішала. Просто повернулась до столиці та й поринула з головою в навчання. Зрозуміло, що через події останнього місяця, майбутня журналістка дуже відстала і потрібно було докласти неабияких зусиль, щоб наздогнати та піти далі в необхідній для неї науці.

Після життя в поганенькій, але окремій квартирі, Кірі дуже важко було зосередитись на навчанні в кімнаті з сусідкою. До Ліки весь час приходили хлопці з гітарою, колою та перезаписували пісні. Наразі дівчині було вже не до блогерства. Тут хоч би якось почитати конспекти та не нахапатись негативних оцінок і тому Кіра частенько тепло вдягалась та зависала в великому парку біля КПІ.

Якось вона засиділась допізна на лавці зовсім одна і не відчула, як до неї підсів незнайомець.

– Студенточко, привіт! – почула вона неприємний чоловічий голос та підняла голову.

– Привіт. Вибачте, мені вже потрібно йти, – почала складати вона книжки, але чоловік з неприємним голосом, навіть не збирався прощатися з красивою студенткою.

– Куди ж ти? Зажди! Хіба нам не знайдеться про що поговорити? – міцно схопив її за руку невідомий. Добре, що на Кірі було пальто, бо якби він отак вчепився влітку, то залишилися б ще ті синці. Дівчина намагалась вирватись, але сильний залицяльник не відпускав її. – Ти дивись яка гаряча та заманлива!

– Будь ласка, відпустіть! Що Ви від мене хочете? – билась в його руках Кіра й, тим самим, лише розбурхувала апетит збоченця.

– Дивачка! А що всі хочуть від таких, як ти? Звісно, здійснення мрій. А для такої гарної приманки – у мене їх ціла прірва...

Кіра пронизливо закричала та він здавив їй горло і маленька пташка захрипіла, хоч до них уже мчали два поліціянти. Один відходив нахабі гумовою палицею по спині, а інший замкнув його руки в наручники.

– Ворушись, Отелло хрінів! Дівчино, Ви в порядку? – запитав поліціянт, а Кіра потерла шию та зітхнула:

– Дякую, що допомогли. Так, я в порядку. Як завжди. Лише цікаво: чому я маю ім’я «вічної біди»?

Друга біда жила в гарному сучасному будинку, серед поважних сусідів, в затишку й теплі. Але з кожним прожитим днем адвокат Буянов відчував все більшу пустку в своїй самотній душі. В квартирі стояла німа тиша, нагальних справ не було, тому він вирішив зателефонувати дружині. Краще так, ніж бачити на екрані її розмальоване обличчя. Бо після того, що він дізнався від їх власної дочки, дивитися в очі Вікторії було гидко. Так, ця жінка народила йому двох дітей та прожила з ним у шлюбі двадцять років. Але наразі жила з молодим стриптизером і навіть не приховувала того сорому. Тимур почув її награно веселий голос та скривився:

– Привіт, коханий! Чого тобі?

– Привіт, Віко. Взагалі-то нічого, я просто хотів спитати про дітей. Тому й телефоную, – у Буянова сьогодні зовсім не було настрою для зайвого лицемірства.

– Ха! Ти ще пам’ятаєш, що маєш від мене двох дітей? Хоча, судячи з грошових переказів, не забув. Дякую! – від спілкування з тим жиголо, Вікторія ставала все нестерпнішою.

Адвокат тяжко зітхнув і продовжив:

– Тобто гроші ти отримуєш від мене, а спиш з іншим? Віко, чому стриптизер? Що на все Сполучене Королівство для тебе не знайшлося більш достойної людини?

– Буянов, от чому ти завжди такий нудний? Скільки пам’ятаю: все бу-бу-бу... Це в тебе вічне покликання: захищати різних покидьків та вагітних повій. А з ним я радію життю! – запевнила дружина Тимура і він не витримав:

– Знаєш, я тут подумав: якщо вже я тобі такий бридкий, то розлучімося! Бо бути чоловіком настільки багатогранної особи стає якось незручно.

На іншому кінці зв’язку спочатку притихли, а потім Тимур почув непідробний щасливий сміх:

– Та з радістю, Буянов! Я ж все одно залишуся тут назавжди. А ти мені, як тягар у житті. Висилай папери. Все, що завгодно підпишу, тільки б тебе не бачити й не чути. І гроші можеш залишити при собі. Теж мені розкіш! Едик працює, Сем уже закінчує навчання, а мій Чарлік за виступ має стільки бабок, що тобі й не снилося...

– Віко, я батько. Тому гроші дітям надсилатиму й надалі. Це не обговорюється. Але мені просто цікаво. Скажи: як себе почуває твоя гордість і егоїзм при думці, що тим Чарліком користуються інші жінки? Чи тобі байдуже, аби «бабки» приносив? – вирвалося з Буянова назовні наболіле питання, а ще дуже захотілося покінчити з брудною розмовою.

Та вже майже колишня дружина знову дзвінко розсміялася й додала:

– Ти, Буянов, як був селюком, так ним і здохнеш. Це – Європа, дурню, вільний світ! Тому кожен заробляє, як йому хочеться. І ти правий: мені абсолютно байдуже, хто і як любить мого жеребчика. Я навіть пишаюся славою свого красеня. Бо він все одно мій. Тому зав’язуй зі своїми нотаціями та готуй папери. Я заміж за нього вийду!

– Добре, Вікторіє. Я тебе почув. Розлучимось і будеш вигулювати свого песика по Лондону. Як Саманта, готує дипломну? Я ж думав, місце їй тут підібрати до душі – знову сумно зітхнув адвокат.

– Слухай, Буянов! Ти до лікаря звернись, бо вже зовсім серед своїх кримінальних дружків розум втратив. З якого б це дива дитина попхалася назад до тебе? Хіба я для цього все кинула та виховую її, як справжню англійську леді? Не переймайся, придбає дівчинка європейський диплом і без тебе. Бережи себе, «коханий»!

Вікторія кинула слухавку й Тимур чомусь подумав: «Господи, яку леді може виховати з доньки, на своєму прикладі, така мати?»

Чоловік поклав телефон на диван і просто дивився порожнім поглядом у стіну. Так, колись він приїхав до Києва навчатись і робив це з великим натхненням. Любив ризик, набирався досвіду та, з часом, став популярним столичним адвокатом. У гарному сучасному будинку купив квартиру і мріяв, що колись вона наповниться сміхом його внуків. Завжди старався, щоб родина ні в чому не мала скрути. Та й дружину він жалів і беріг, хоч вона ніколи не кохала, а лише хизувалась його досягненнями та безглуздо витрачала кошти.

А коли Саманта закінчила школу, Тимур знайшов вихід на престижний Лондонський університет та успішно влаштував доньку вивчати міжнародне право. Дуже сподівався, що після повернення кровиночка продовжить його справу. Старший син навчання не любив. Але бармен з нього був справний. Якось він поїхав в гості до сестри, та й зачепився працювати у місцевому пабі. Саме тоді Тимур відправив дружину, щоб нарозумила сина повернутись. А вийшло все зовсім навпаки. Вікторії страшенно сподобався шопінг на берегах Темзи й вона сама вже мріяла залишитись у Сполученому Королівстві назавжди. Адвокат вирішив не чинити спротиву. Якщо дітям там ліпше – він їм не ворог.

Розділ 4. Знайомий голос

Через пів року, з першими променями весняного сонця, Кіра зателефонувала до Зарічанської сільради. Вона була готова підписати угоду про купівлю-продаж бабусиної хати з сусідами зліва, що вперто цього чекали. Але голова сільради сказала, що й тут не все так просто. Начебто, кількома місяцями раніше, до неї завітав ще один претендент на спадок.

– Хто? – щиро здивувалась Кіра, адже ніяких інших родичів вона не мала.

– Сказав, що він позашлюбний син твого дідуся, тобто твій дядько і звідний брат твого покійного тата. Показував якісь фото та натякав, що теж має повне право на спадок. Тому тут потрібно розібратись.

– Вибачте, але ж старі фото – це не документи. Та й не було у мого дідуся більшого кохання, ніж бабуся. Не міг він ніде залишити нащадків. Тьотю Таню, скоріше за все, то якийсь аферист, – добродушно сказала відповідальній жінці Кіра.

– Ну, аферист не аферист, а просто дозволити продаж я тепер не маю права. Тому, Кіро, збирайся та приїзди. Він тут недалечко, в нашому районі проживає й з’явиться відразу.