Влада Клімова - Його колібрі, Влада Клімова

Розділ 3. Дві біди

В навчальному корпусі було тихо та небагатолюдно, бо ще йшли заняття.

– Корабльова, де ти вештаєшся цілих дві доби? Ми тут всі тебе обшукалися. Ти тільки не переживай сильно, але телефонували з твого Зарічного. Бабця в лікарні померла і, крім тебе, її нікому поховати. Тому йди до свого керівника та оформляй короткострокову відпустку. Проблем не буде, я розпорядився. Отже ж біда за бідою в тебе взагалі! – це було перше, що почула дівчина в коридорі вишу від декана кафедри журналістики та знову розплакалась.

Складалося таке враження, що невідома сила загартовує це дитя, щонайменше, для якоїсь міжзоряної місії. А як іще можна схарактеризувати все те, що відбувається з юною студенткою Кірою Корабльовою? Залишалось лише сподіватись, що окрім неї самої тепер немає нікого в світі, хто ще міг би зіпсувати їй життя. Але ж і жодної рідної людини на землі у бідолашної теж не залишилося! Кіра протерла свої красиві очі, гордо підняла гарненьку біляву голівку та й пішла виконувати наказане.

Селяни поспівчували дівчинці й дещо допомогли. По традиції таких місць, літні жінки зібрали продукти та накрили поминальний стіл. Місцевий батюшка відспівав стареньку односелицю, не дуже дорого, та й поховали її у могилці разом з чоловіком, тому місця шукати не довелося. Так і залишилась Кіра в неповних дев’ятнадцять літ зовсім без рідні.

На чистеньку хатинку миттю знайшлися охочі покупці та й Кіра з радістю продала б місце, де залишались лише сумні спогади. Звісно, треба почекати: чи не з’являться інші спадкоємці. Але наскільки дівчині було відомо, таких охочих не знайти. Та вона вже нікуди не поспішала. Просто повернулась до столиці та й поринула з головою в навчання. Зрозуміло, що через події останнього місяця, майбутня журналістка дуже відстала і потрібно було докласти неабияких зусиль, щоб наздогнати та піти далі в необхідній для неї науці.

Після життя в поганенькій, але окремій квартирі, Кірі дуже важко було зосередитись на навчанні в кімнаті з сусідкою. До Ліки весь час приходили хлопці з гітарою, колою та перезаписували пісні. Наразі дівчині було вже не до блогерства. Тут хоч би якось почитати конспекти та не нахапатись негативних оцінок і тому Кіра частенько тепло вдягалась та зависала в великому парку біля КПІ.

Якось вона засиділась допізна на лавці зовсім одна і не відчула, як до неї підсів незнайомець.

– Студенточко, привіт! – почула вона неприємний чоловічий голос та підняла голову.

– Привіт. Вибачте, мені вже потрібно йти, – почала складати вона книжки, але чоловік з неприємним голосом, навіть не збирався прощатися з красивою студенткою.

– Куди ж ти? Зажди! Хіба нам не знайдеться про що поговорити? – міцно схопив її за руку невідомий. Добре, що на Кірі було пальто, бо якби він отак вчепився влітку, то залишилися б ще ті синці. Дівчина намагалась вирватись, але сильний залицяльник не відпускав її. – Ти дивись яка гаряча та заманлива!

– Будь ласка, відпустіть! Що Ви від мене хочете? – билась в його руках Кіра й, тим самим, лише розбурхувала апетит збоченця.

– Дивачка! А що всі хочуть від таких, як ти? Звісно, здійснення мрій. А для такої гарної приманки – у мене їх ціла прірва...

Кіра пронизливо закричала та він здавив їй горло і маленька пташка захрипіла, хоч до них уже мчали два поліціянти. Один відходив нахабі гумовою палицею по спині, а інший замкнув його руки в наручники.

– Ворушись, Отелло хрінів! Дівчино, Ви в порядку? – запитав поліціянт, а Кіра потерла шию та зітхнула:

– Дякую, що допомогли. Так, я в порядку. Як завжди. Лише цікаво: чому я маю ім’я «вічної біди»?

Друга біда жила в гарному сучасному будинку, серед поважних сусідів, в затишку й теплі. Але з кожним прожитим днем адвокат Буянов відчував все більшу пустку в своїй самотній душі. В квартирі стояла німа тиша, нагальних справ не було, тому він вирішив зателефонувати дружині. Краще так, ніж бачити на екрані її розмальоване обличчя. Бо після того, що він дізнався від їх власної дочки, дивитися в очі Вікторії було гидко. Так, ця жінка народила йому двох дітей та прожила з ним у шлюбі двадцять років. Але наразі жила з молодим стриптизером і навіть не приховувала того сорому. Тимур почув її награно веселий голос та скривився:

– Привіт, коханий! Чого тобі?

– Привіт, Віко. Взагалі-то нічого, я просто хотів спитати про дітей. Тому й телефоную, – у Буянова сьогодні зовсім не було настрою для зайвого лицемірства.

– Ха! Ти ще пам’ятаєш, що маєш від мене двох дітей? Хоча, судячи з грошових переказів, не забув. Дякую! – від спілкування з тим жиголо, Вікторія ставала все нестерпнішою.

Адвокат тяжко зітхнув і продовжив:

– Тобто гроші ти отримуєш від мене, а спиш з іншим? Віко, чому стриптизер? Що на все Сполучене Королівство для тебе не знайшлося більш достойної людини?

– Буянов, от чому ти завжди такий нудний? Скільки пам’ятаю: все бу-бу-бу... Це в тебе вічне покликання: захищати різних покидьків та вагітних повій. А з ним я радію життю! – запевнила дружина Тимура і він не витримав:

– Знаєш, я тут подумав: якщо вже я тобі такий бридкий, то розлучімося! Бо бути чоловіком настільки багатогранної особи стає якось незручно.

На іншому кінці зв’язку спочатку притихли, а потім Тимур почув непідробний щасливий сміх:

– Та з радістю, Буянов! Я ж все одно залишуся тут назавжди. А ти мені, як тягар у житті. Висилай папери. Все, що завгодно підпишу, тільки б тебе не бачити й не чути. І гроші можеш залишити при собі. Теж мені розкіш! Едик працює, Сем уже закінчує навчання, а мій Чарлік за виступ має стільки бабок, що тобі й не снилося...

– Віко, я батько. Тому гроші дітям надсилатиму й надалі. Це не обговорюється. Але мені просто цікаво. Скажи: як себе почуває твоя гордість і егоїзм при думці, що тим Чарліком користуються інші жінки? Чи тобі байдуже, аби «бабки» приносив? – вирвалося з Буянова назовні наболіле питання, а ще дуже захотілося покінчити з брудною розмовою.

Та вже майже колишня дружина знову дзвінко розсміялася й додала:

– Ти, Буянов, як був селюком, так ним і здохнеш. Це – Європа, дурню, вільний світ! Тому кожен заробляє, як йому хочеться. І ти правий: мені абсолютно байдуже, хто і як любить мого жеребчика. Я навіть пишаюся славою свого красеня. Бо він все одно мій. Тому зав’язуй зі своїми нотаціями та готуй папери. Я заміж за нього вийду!

– Добре, Вікторіє. Я тебе почув. Розлучимось і будеш вигулювати свого песика по Лондону. Як Саманта, готує дипломну? Я ж думав, місце їй тут підібрати до душі – знову сумно зітхнув адвокат.

– Слухай, Буянов! Ти до лікаря звернись, бо вже зовсім серед своїх кримінальних дружків розум втратив. З якого б це дива дитина попхалася назад до тебе? Хіба я для цього все кинула та виховую її, як справжню англійську леді? Не переймайся, придбає дівчинка європейський диплом і без тебе. Бережи себе, «коханий»!

Вікторія кинула слухавку й Тимур чомусь подумав: «Господи, яку леді може виховати з доньки, на своєму прикладі, така мати?»

Чоловік поклав телефон на диван і просто дивився порожнім поглядом у стіну. Так, колись він приїхав до Києва навчатись і робив це з великим натхненням. Любив ризик, набирався досвіду та, з часом, став популярним столичним адвокатом. У гарному сучасному будинку купив квартиру і мріяв, що колись вона наповниться сміхом його внуків. Завжди старався, щоб родина ні в чому не мала скрути. Та й дружину він жалів і беріг, хоч вона ніколи не кохала, а лише хизувалась його досягненнями та безглуздо витрачала кошти.

А коли Саманта закінчила школу, Тимур знайшов вихід на престижний Лондонський університет та успішно влаштував доньку вивчати міжнародне право. Дуже сподівався, що після повернення кровиночка продовжить його справу. Старший син навчання не любив. Але бармен з нього був справний. Якось він поїхав в гості до сестри, та й зачепився працювати у місцевому пабі. Саме тоді Тимур відправив дружину, щоб нарозумила сина повернутись. А вийшло все зовсім навпаки. Вікторії страшенно сподобався шопінг на берегах Темзи й вона сама вже мріяла залишитись у Сполученому Королівстві назавжди. Адвокат вирішив не чинити спротиву. Якщо дітям там ліпше – він їм не ворог.

Розділ 4. Знайомий голос

Через пів року, з першими променями весняного сонця, Кіра зателефонувала до Зарічанської сільради. Вона була готова підписати угоду про купівлю-продаж бабусиної хати з сусідами зліва, що вперто цього чекали. Але голова сільради сказала, що й тут не все так просто. Начебто, кількома місяцями раніше, до неї завітав ще один претендент на спадок.

– Хто? – щиро здивувалась Кіра, адже ніяких інших родичів вона не мала.

– Сказав, що він позашлюбний син твого дідуся, тобто твій дядько і звідний брат твого покійного тата. Показував якісь фото та натякав, що теж має повне право на спадок. Тому тут потрібно розібратись.

– Вибачте, але ж старі фото – це не документи. Та й не було у мого дідуся більшого кохання, ніж бабуся. Не міг він ніде залишити нащадків. Тьотю Таню, скоріше за все, то якийсь аферист, – добродушно сказала відповідальній жінці Кіра.

– Ну, аферист не аферист, а просто дозволити продаж я тепер не маю права. Тому, Кіро, збирайся та приїзди. Він тут недалечко, в нашому районі проживає й з’явиться відразу.

Настирлива і розумна дівчинка Кіра Корабльова вже давно вирівнялась у навчанні та знову отримувала відмінні оцінки й гризла свою науку вперто та завзято. До гамірного гуртожитку вона поступово звикла. Так було навіть ліпше тому, що між веселих студентів, ніяка сволота їй не загрожувала. Звісно, у такого прекрасного створіння була купа залицяльників серед небритих юнаків, але Кіра їх миттю відшивала та далі натхненно працювала над отриманням професії журналістки.

Вона навіть сподівалась, що за отримані від продажу хатинки кошти, зможе купити собі щось таке ж крихітне, як те нещастя на Борщагівській. Та на шляху до мрії маленької пташки знову стояли перепони. І тоді вона згадала про візитку одного відомого адвоката, що минулої осені врятував її від голоду та холоду у власному дворі. Кіра завжди знала: де й що в неї лежить. Але наразі чомусь ніяк не могла знайти той ламінований папірець.

– Ти щось шукаєш? – весело запитала в неї сусідка по кімнаті, бо ще ніколи не бачила у Кіри на ліжку такого розгардіяшу. Дівчина викинула зі своєї половини шафи майже все збіжжя та виглядала розгубленою, як ніколи.

– Так, Ліко. Шукаю, але думаю, що вже не знайду...

– А що саме в тебе пропало? Я можу в хлопців запитати. Ти ж знаєш: якщо взяли, то обов’язково віддадуть. Крадіїв серед наших немає, – перевдягалась Анжеліка для походу до нічного клубу.

– Ой, тут на мою хату в селі знайшовся ще один власник. Їхати треба. А я думаю, що він аферист. Тому й шукаю візитку. Був у мене контакт хорошого юриста, а тепер кудись зник...

Ліка миттю кинулась до своєї нижньої тумбочки. Одним рухом вивернула звідти все на підлогу та дістала журнал Бурда. Потрусила його й об підлогу стукнулась Кірина власність.

– Ось це ти шукаєш? – сказала, як ні в чому не бувало, дівчина. – Я бачила: як ця візитка випала в тебе з блокнота. А мені на той час конче потрібна була допомога адвоката, для мого хлопця. І знаєш, той дядько дійсно красний. Він нам допоміг, навіть без грошей...

– Ліко, як ти могла? Ти використала мої зв’язки, без будь-якої згоди? Ну, який з тебе буде журналіст, якщо викидаєш подібні номери? – обурилась Кіра.

– Між іншим, дуже хороший! Хіба ти не знаєш, що в нашій майбутній професії, заради правди або сенсації, можна користуватись чим і ким завгодно, аби тільки досягти поставленої мети? – випалила дівчина і вже чіпляла на груди якісь дивні прикраси.

– Ліко, скоріше за все, я ті лекції пропустила. Бо ніколи не чула від викладачів такої дурниці. Дай сюди! – неприродно, як для неї, скрикнула Кіра й вихопила у сусідки з рук візитку Буянова.

– Та бери. Подумаєш, яка вдячність! Я ж могла й не віддавати. Хм! – дуже яскраво намалювала губи сусідка та й вискочила, грюкнувши дверима кімнати.

А Кіра сіла посеред гармидеру на ліжко й попестила долоньками візитку. Вона миттю згадала торішній холодний вечір, коли зустрілась з Буяновим біля сміттєвих баків. Посміхнулась від думок про те, як Тимур нагодував її, вислухав, залишив у своєму домі на ніч. Нічого непристойного не пропонував, лише допомогу в розв’язанні кримінальної справи. Але вона відмовилась і пішла, а тепер знову його побачить. Ще й дурнувата Анжеліка влізла зі своїм проханням, але ж він допоміг. Великої душі чоловік – цей старший радник юстиції Буянов.

Телефонувати Кіра соромилась, але треба було й вона зважилась...

– Алло! Слухаю Вас, – вперше в житті почула вона голос Тимура з телефону. Та після всього, що він тоді для неї зробив, дівчина впізнала б його в будь-якій інтерпретації.

– Вітаю, Тимуре Анваровичу! – скромно привіталась вона.

– Кіро, це ти? Привіт! – миттю здогадався чоловік і їй наразі здалося, що отих пів року, як не було. Просто зустрілися лише вчора й тому добре пам’ятають кожну мить.

– Так, я. Відразу перепрошую за свою подругу. Вірніше сусідку по гуртожитку. Вона в мене трішки нахабна і вкрала Вашу візитку та скористалась. Мені так незручно за це, що не можу передати, – захлиналась наразі дівчина, чи то від сорому, чи від щастя, що розмовляє з ним?

– Та перестань. Подумаєш, штраф за перевищення швидкості. Я звісно такими дурницями не займаюсь. Перенаправив їх, до кого треба, та й забув відразу. А ти тільки через це телефонуєш, чи знову щось трапилось? – адвокат Буянов був занадто проникливим і розумним, а ще він так лагідно з нею говорив, що у Кіри навіть дихання перехопило.

– І так і ні. Я, звичайно, хотіла б сказати, що це дзвінок ввічливості, та не можу. Пробачте, Тимуре Анваровичу, в мене до Вас справа, – щиро відповіла дівчина й почула, як він зітхає:

– Прошу, не тягни, кажи. Хто тебе знову образив?

– Та ні, все не так погано, як тоді. Я живу в гуртожитку, добре навчаюсь, але майже відразу після нашої зустрічі в мене померла ще й бабуся та ось тепер, через пів року, я хотіла продати її хату. Але знайшовся чоловік, який має свої претензії щодо спадку. Я прошу у Вас поради, пане Буянов. Тільки для цього треба зустрітись, хоча б на кілька хвилин, – виховано сказала Кіра.

– Господи! Чого ж тебе життя так не любить, бідолашну? Звичайно, я готовий зустрітись. Тільки прошу: не називай мене, як записано в поліційних протоколах. Ми ж домовились, що друзі. Коли ти хочеш побачитись? – на диво м’яко говорив він.

– Сьогодні до кінця дня я вільна. Скажіть, будь ласка, куди мені під’їхати? – пропустила його зізнання в дружбі Кіра, адже відчувала в собі таке тепло, якого ще ніколи не знала.

– Та не треба нікуди їхати, бо ще кудись влізеш. Десь через годину, я сам під’їду до вашого корпусу. Тільки номер гуртожитку скажи, – продовжував пестити її добрим голосом чоловік, а дівчина танула від невідомих почуттів і вже прикидала: що одягне на зустріч зі старим знайомим. Хоча не такий він уже й «старий»...

Розділ 5. Телепатія

Срібляста Мазда покликала Кіру до себе й вона побачила, як Тимур через скло привітно помахав їй. Дівчина радісно посміхнулась і пішла до машини. Буянов відчинив для неї дверцята та вже не міг відвести погляду від знайомої, що за зиму подорослішала й стала ще чарівнішою ніж тоді, коли він її вперше побачив. Сьогодні він поглинав пташку зовсім не батьківським поглядом і нічого не міг з собою вдіяти. Не виходило в нього сховати під непроникну адвокатську міну осяяних захопленням очей.

– Ну, привіт, майбутня журналістко Кіро Корабльова! Яка ж ти стала гарна, – перше, що ляпнув чоловік і сам дивувався своїй непрофесійній поведінці. Але що в цьому такого? Знайома дівчина, дійсно, дуже красива. Саме це він і сказав. Тим більше, що відчуває він до неї такі теплі почуття, що не вміщаються всередині його «старезної» душі.

– Добрий день, Тимуре Анваровичу! Дуже рада Вас бачити, – посміхнулась прекрасна квітка й адвокат з подивом відчув, що наразі страшенно збуджений. Він миттю склав поли куртки докупи та відповів:

– І я радий зустрічі, Кіро! Ти підросла й стала божественним янголом... Тільки я почуваюся наче старий дід, коли ти мене так поважно називаєш. Прошу: клич тільки на ім’я, так буде набагато природніше. Хоча твій голос приємно слухати може й тоді, коли ти говориш нецензурною лексикою, – пожартував він.

– Я не знаю такої мови. А відносно: звати лише на ім’я? Ну, це якось зовсім неввічливо, – знизала плечиками дівчина.

– Чому? Весь цивілізований світ кличе одне одного на ім’я, навіть президенти могутніх держав. Та якщо тобі важко, забудь. Я дуже уважно слухаю твоє питання, – Тимур намагався поводитися нормально, але коли вона всілась поряд з ним, адвокат відчув збурене дихання, жар у всьому тілі й таку нестримну жагу до неї, що вже й не пам’ятав до когось подібних солодких почуттів.

А вона своїм солов’їним голосочком почала розповідати історію про продаж бабусиної господи та проблеми з невідомим родичем. Буянов сидів, дивлячись за вікно, і заворожено слухав її. Він боявся опустити погляд на ті чарівні пухкі вуста, що так спокусливо ворушаться, коли вона говорить... Та що ж це з ним за халепа? Ну, не може він радник юстиції мати з цією дівчинкою того, про що зараз мріє кожна клітиночка його тіла і душі! Хвилиночку: а чого це не може? Вона доросла й вільна дівчина, він дорослий і вільний чоловік. Так, між ними різниця в цілих двадцять років, але хіба для справжніх почуттів це біда? Господи! Що він такого собі надумав? Вона ж лише хоче поради та й знову забуде його на роки, а він сидить і хвилюється, наче юнак...

Тимур хитнув головою, прогнав шалені мрії та спокійно відповів:

– Коли скажеш, поїдемо до твого Зарічного і я того афериста миттю розколю та прожену. Кіро, не переживай, все буде добре. Таких ділків на кожній справі вистачає. Навіщо воно тобі? Це навіть розмови довгої не варте. Поїдьмо кудись: пообідаємо разом. Ми так давно не бачились. Я сьогодні не маю на вечір ніяких планів, а ти? – ось це вже вилізло з нього так, що адвокат сам не чекав від себе.

– Я теж вільна. Але яка Вам з мене компанія, Тимуре? – нерішуче вимовила дівчина і Буянов від задоволення навіть очі прикрив.

– Ось бачиш: нічого страшного не сталося. Грім мене не розбив, коли ти на ім’я назвала, – розсміявся він.

– Жартуєте, а я справді рада, що знову Вас побачила...

Це вже було занадто! Він розумів, що в будь-яку мить може не стриматись, бо хоче ті рум’яні вуста, наче одержимий. Навіщо він запропонував їй вечерю? А що запропонує після? Але ж вона точно відмовиться. Господи! Дай хоч якогось розуму та сил не дивитись їй нижче шиї... Адже там такий невеличкий виріз і в ньому дихають її малесенькі шовкові груди. Так, все! Мабуть, наразі треба знайти привід і не їхати з нею нікуди. Але як, коли в нього голова йде обертом і серце, як після марафону стугонить?

Давно адвокат так не радів телефонному дзвінку! Від неймовірної спокуси його врятував один набридливий клієнт, зі станції технічного обслуговування автомобілів. Не так давно там сталася крадіжка й тепер багатий чоловік звинувачував СТО, а директор прохав у Буянова захисту.

– Алло! Слухаю Вас уважно, – полегшено перевів схвильоване дихання Тимур. – Що знову? Ну, добре скоро буду, – майже щасливо відповів він. Хоч яке з того щастя, що не вийшло провести блаженний вечір в компанії цієї юної принцеси?

Тільки тепер чоловік глянув у смарагдові очі Кіри та побачив там образу. Вона була занадто розумною, щоб не здогадатись, що ніякого вечора разом вони не проведуть.

– Що, мені прийдеться йти готуватись до сесії, а Вам - їхати на роботу? – почув Буянов її покірний голос і всередині знову все перевернулось догори.

– Вибач, Кіро. Якось іншим разом. Але відносно поїздки на твою фазенду, я згоден. Тільки поклич, – неочікувано для себе взяв її руку чоловік і приклав до своїх гарячих вуст. Дівчина дивно здригнулась, але залишилась на місці й Тимур відчув, як все його тіло пронизав електричний струм від того, що вони доторкнулись. Личко Кіри вкрилось рум’янцем і було зрозуміло, що вона відчуває те ж саме. Щоб поміж них перестали йти ці дивні імпульси треба було відпустити її рученя, але Тимур не міг. Він пригортав її пальчики до губ і цілував кожен окремо...

Чарівна красуня, що годилась йому в доньки, опустила смарагдовий погляд ниць і вся палала, але мовчала та не забирала руки. Адвокат зрозумів, що «хвороба» у них взаємна і страшенно зрадів та треба було щось сказати. Він легенько стиснув її пальчики й прошепотів:

– Кіро, я тільки хотів попросити вибачення...

– У Вас це добре виходить, Тимуре, – схвильовано проковтнула повітря дівчина, і йому вже нікуди не хотілось від неї їхати.

* * *

Скоро вони побували в Зарічному й адвокат Буянов миттю розвіяв сумніви голови сільської адміністрації, відносно права Кіри на продаж ділянки з хатинкою. Сусіди від придбання були в захваті, а той дивний чоловік, що набивався в рідню, як тільки побачив розумного адвоката, відразу ж зник у невідомому напрямку.

Наразі Кіра й Тимур мчали назад до Києва. Вони відчували такий нестримний взаємний потяг, що десь на під’їзді до міста Буянов звернув з траси та зупинив авто на узбіччі. Він поставив Мазду на ручник, прикрив свої карі очі й важко дихав.

– Тимуре, Ви погано почуваєтесь? – делікатно спитала красуня, а він повернувся до дівчини всім тілом і відповів:

– Так. З того дня, як побачив тебе у своєму дворі. Саме тоді, коли ти перелякано тремтіла, плакала та розповідала про свої нещастя – я розумів, що це не випадковість. Спочатку я хотів забути, та знову й знову бачив уві сні твої неймовірно прекрасні очі й чув чарівний голос. Я згоден, що це виглядає так, наче старий маразматик чіпляється до юної красуні. Але ти сама запитала і я відповів...

Кіра уважно слухала його зізнання і її личко палало. Зараз Буянов був у такому стані, що не міг розпізнати: від щастя вона така, чи від обурення його нахабством? А дівчина стрімко повернулась до нього, глянула в саму душу й прошепотіла:

– Я думала, що це лише мій гріх, а виявляється взаємна телепатія. Адже я згадую про тебе кожної ночі й не можу забути: як зігрів та прихистив, наче рідну. А ще ти зовсім не старий, ти дуже гарний.

– Пташко моя маленька, але ж це Кохання! – прошепотів Тимур так, наче молився їй. – Дозволь до тебе доторкнутись...

Вона нічого не сказала, а лише ствердно кивнула і Буянов притис її до гарячих грудей та ніжно цілував красиве личко. Шалені бажання наразі порівну зливалися в них, але Тимур почув:

– Поїхали звідси кудись. Це негарно, на нас дивляться люди...

– Так, поїдемо. Тільки пообіцяй, що це не кінець. Що ти мені відповіси, як бути далі? – щасливо посміхався чоловік, та вже й так бачив позитивну відповідь у її погляді.

Розділ 6. Кохання

Не кожної травневої ночі можна побачити на небі такі яскраві зорі, якими зараз виглядали очі донедавна самотнього й нещасного столичного адвоката Тимура Буянова. Він мчав по швидкісній смузі Житомирської траси до Києва й таємниче посміхався. Мабуть, щоб не розплескати ні краплі з завойованого кількома хвилинами раніше щастя, він знайшов негучну приємну музику та інколи краєчком ока милувався чарівною пташкою, яка сьогодні може стати його Долею назавжди...

А Кірі, на відстані, передавався шалений стук його гарячого серця і вона тихенько мліла від невідомого раніше блаженства, що робило все її тіло збуджено слабким. Це було так приємно: ще не знати, що чекає попереду, але сподіватись на найкраще. Адже поряд з нею найдобріший чоловік на землі, а ще він чомусь дуже рідний.

Вже в місті, коли треба було обирати подальший шлях, Тимур несміливо спитав:

– Я можу знову запропонувати тобі свій дім? Ти не образишся?

– Ні. Я хочу згадати, як мені було затишно у тебе вперше. Може саме тому, що то твій дім, – зізналась Кіра й Тимур відчув, що від насолоди наразі втратить свідомість прямо за кермом...

– Дякую, моя маленька пташко! Дуже хочу, щоб дозволяла лише мені так тебе називати, – це було схоже на якесь дивне змагання: хто витримає більше щастя?

Скоро вони опинились поряд з домом Буянова.

– Я хочу піцу, а ти? – звабливо глянув Тимур на піцерію в сусідньому будинку і його очі продовжували вигравати всіма барвами світу.

– А я хочу всього, що ти й завжди та скрізь бути з тобою, – щиро, по-дитячому, промовляла Кіра і від тих її мелодійних ноток Тимур зачаровано млів. Він обережно взяв її за руку і парочка зайшла в ароматну скляну прибудову, замовити їжу. Звичайно вони вже зголодніли, бо поки займались паперами у Зарічному, пройшло майже пів дня. Але окрім гастрономічного – обоє відчували інший нестримний голод та тільки посміхались і слухали, як захлинаються від сподівань їх закохані серця.

Ось нарешті дівчина подала їм ароматну теплу коробку, а уважний Буянов знову уточнив:

– Ми ж нічого не забули, правда?

Але Кіра лише знизала плечиками та подивилась йому прямо в очі. Тимур зрозумів:

– Вибач, я дуже хвилююся та навіть боюся йти додому...

– Тоді не йди, – жартувала дівчина.

– Не можу. Дуже хочу піци, а на вулиці якось некрасиво. Пішли?

– Пішли, – згодилась вона та вслухалася, як дивно трусяться ніжки.

Шалено закохані, вони піднялись на поверх і зайшли: він додому, а вона – до прихистку добра і майбутнього щастя. Тимур заніс коробку до кухні, повернувся і був підкреслено ввічливим. Він допоміг зняти Кірі куртку й замкнув двері та, традиційно, кинув ключі на столик. Зараз вони обоє згадали ту мить, як це було вперше і нічна гостя тоді дуже боялася його зачинених дверей.

– Прошу! – посміхнувся щасливий чоловік і Кіра знову опинилась в його затишній кухні.

– Знаєш, Кіро, у мене є до тебе доволі смілива пропозиція. А відсвяткуймо продаж будинку пляшечкою колекційного сухого? Тобі ж уже є вісімнадцять? – звабливо пожартував Буянов.

– Я не проти відсвяткувати. Паспорт там, у коридорі, в сумці. Показати? – відгукнулась на його жарт Кіра.

– Не треба. Я його вже бачив, – зізнався адвокат.