Влада Клімова - Його колібрі, Влада Клімова

Настирлива і розумна дівчинка Кіра Корабльова вже давно вирівнялась у навчанні та знову отримувала відмінні оцінки й гризла свою науку вперто та завзято. До гамірного гуртожитку вона поступово звикла. Так було навіть ліпше тому, що між веселих студентів, ніяка сволота їй не загрожувала. Звісно, у такого прекрасного створіння була купа залицяльників серед небритих юнаків, але Кіра їх миттю відшивала та далі натхненно працювала над отриманням професії журналістки.

Вона навіть сподівалась, що за отримані від продажу хатинки кошти, зможе купити собі щось таке ж крихітне, як те нещастя на Борщагівській. Та на шляху до мрії маленької пташки знову стояли перепони. І тоді вона згадала про візитку одного відомого адвоката, що минулої осені врятував її від голоду та холоду у власному дворі. Кіра завжди знала: де й що в неї лежить. Але наразі чомусь ніяк не могла знайти той ламінований папірець.

– Ти щось шукаєш? – весело запитала в неї сусідка по кімнаті, бо ще ніколи не бачила у Кіри на ліжку такого розгардіяшу. Дівчина викинула зі своєї половини шафи майже все збіжжя та виглядала розгубленою, як ніколи.

– Так, Ліко. Шукаю, але думаю, що вже не знайду...

– А що саме в тебе пропало? Я можу в хлопців запитати. Ти ж знаєш: якщо взяли, то обов’язково віддадуть. Крадіїв серед наших немає, – перевдягалась Анжеліка для походу до нічного клубу.

– Ой, тут на мою хату в селі знайшовся ще один власник. Їхати треба. А я думаю, що він аферист. Тому й шукаю візитку. Був у мене контакт хорошого юриста, а тепер кудись зник...

Ліка миттю кинулась до своєї нижньої тумбочки. Одним рухом вивернула звідти все на підлогу та дістала журнал Бурда. Потрусила його й об підлогу стукнулась Кірина власність.

– Ось це ти шукаєш? – сказала, як ні в чому не бувало, дівчина. – Я бачила: як ця візитка випала в тебе з блокнота. А мені на той час конче потрібна була допомога адвоката, для мого хлопця. І знаєш, той дядько дійсно красний. Він нам допоміг, навіть без грошей...

– Ліко, як ти могла? Ти використала мої зв’язки, без будь-якої згоди? Ну, який з тебе буде журналіст, якщо викидаєш подібні номери? – обурилась Кіра.

– Між іншим, дуже хороший! Хіба ти не знаєш, що в нашій майбутній професії, заради правди або сенсації, можна користуватись чим і ким завгодно, аби тільки досягти поставленої мети? – випалила дівчина і вже чіпляла на груди якісь дивні прикраси.

– Ліко, скоріше за все, я ті лекції пропустила. Бо ніколи не чула від викладачів такої дурниці. Дай сюди! – неприродно, як для неї, скрикнула Кіра й вихопила у сусідки з рук візитку Буянова.

– Та бери. Подумаєш, яка вдячність! Я ж могла й не віддавати. Хм! – дуже яскраво намалювала губи сусідка та й вискочила, грюкнувши дверима кімнати.

А Кіра сіла посеред гармидеру на ліжко й попестила долоньками візитку. Вона миттю згадала торішній холодний вечір, коли зустрілась з Буяновим біля сміттєвих баків. Посміхнулась від думок про те, як Тимур нагодував її, вислухав, залишив у своєму домі на ніч. Нічого непристойного не пропонував, лише допомогу в розв’язанні кримінальної справи. Але вона відмовилась і пішла, а тепер знову його побачить. Ще й дурнувата Анжеліка влізла зі своїм проханням, але ж він допоміг. Великої душі чоловік – цей старший радник юстиції Буянов.

Телефонувати Кіра соромилась, але треба було й вона зважилась...

– Алло! Слухаю Вас, – вперше в житті почула вона голос Тимура з телефону. Та після всього, що він тоді для неї зробив, дівчина впізнала б його в будь-якій інтерпретації.

– Вітаю, Тимуре Анваровичу! – скромно привіталась вона.

– Кіро, це ти? Привіт! – миттю здогадався чоловік і їй наразі здалося, що отих пів року, як не було. Просто зустрілися лише вчора й тому добре пам’ятають кожну мить.

– Так, я. Відразу перепрошую за свою подругу. Вірніше сусідку по гуртожитку. Вона в мене трішки нахабна і вкрала Вашу візитку та скористалась. Мені так незручно за це, що не можу передати, – захлиналась наразі дівчина, чи то від сорому, чи від щастя, що розмовляє з ним?

– Та перестань. Подумаєш, штраф за перевищення швидкості. Я звісно такими дурницями не займаюсь. Перенаправив їх, до кого треба, та й забув відразу. А ти тільки через це телефонуєш, чи знову щось трапилось? – адвокат Буянов був занадто проникливим і розумним, а ще він так лагідно з нею говорив, що у Кіри навіть дихання перехопило.

– І так і ні. Я, звичайно, хотіла б сказати, що це дзвінок ввічливості, та не можу. Пробачте, Тимуре Анваровичу, в мене до Вас справа, – щиро відповіла дівчина й почула, як він зітхає:

– Прошу, не тягни, кажи. Хто тебе знову образив?

– Та ні, все не так погано, як тоді. Я живу в гуртожитку, добре навчаюсь, але майже відразу після нашої зустрічі в мене померла ще й бабуся та ось тепер, через пів року, я хотіла продати її хату. Але знайшовся чоловік, який має свої претензії щодо спадку. Я прошу у Вас поради, пане Буянов. Тільки для цього треба зустрітись, хоча б на кілька хвилин, – виховано сказала Кіра.

– Господи! Чого ж тебе життя так не любить, бідолашну? Звичайно, я готовий зустрітись. Тільки прошу: не називай мене, як записано в поліційних протоколах. Ми ж домовились, що друзі. Коли ти хочеш побачитись? – на диво м’яко говорив він.

– Сьогодні до кінця дня я вільна. Скажіть, будь ласка, куди мені під’їхати? – пропустила його зізнання в дружбі Кіра, адже відчувала в собі таке тепло, якого ще ніколи не знала.

– Та не треба нікуди їхати, бо ще кудись влізеш. Десь через годину, я сам під’їду до вашого корпусу. Тільки номер гуртожитку скажи, – продовжував пестити її добрим голосом чоловік, а дівчина танула від невідомих почуттів і вже прикидала: що одягне на зустріч зі старим знайомим. Хоча не такий він уже й «старий»...

Розділ 5. Телепатія

Срібляста Мазда покликала Кіру до себе й вона побачила, як Тимур через скло привітно помахав їй. Дівчина радісно посміхнулась і пішла до машини. Буянов відчинив для неї дверцята та вже не міг відвести погляду від знайомої, що за зиму подорослішала й стала ще чарівнішою ніж тоді, коли він її вперше побачив. Сьогодні він поглинав пташку зовсім не батьківським поглядом і нічого не міг з собою вдіяти. Не виходило в нього сховати під непроникну адвокатську міну осяяних захопленням очей.

– Ну, привіт, майбутня журналістко Кіро Корабльова! Яка ж ти стала гарна, – перше, що ляпнув чоловік і сам дивувався своїй непрофесійній поведінці. Але що в цьому такого? Знайома дівчина, дійсно, дуже красива. Саме це він і сказав. Тим більше, що відчуває він до неї такі теплі почуття, що не вміщаються всередині його «старезної» душі.

– Добрий день, Тимуре Анваровичу! Дуже рада Вас бачити, – посміхнулась прекрасна квітка й адвокат з подивом відчув, що наразі страшенно збуджений. Він миттю склав поли куртки докупи та відповів:

– І я радий зустрічі, Кіро! Ти підросла й стала божественним янголом... Тільки я почуваюся наче старий дід, коли ти мене так поважно називаєш. Прошу: клич тільки на ім’я, так буде набагато природніше. Хоча твій голос приємно слухати може й тоді, коли ти говориш нецензурною лексикою, – пожартував він.

– Я не знаю такої мови. А відносно: звати лише на ім’я? Ну, це якось зовсім неввічливо, – знизала плечиками дівчина.

– Чому? Весь цивілізований світ кличе одне одного на ім’я, навіть президенти могутніх держав. Та якщо тобі важко, забудь. Я дуже уважно слухаю твоє питання, – Тимур намагався поводитися нормально, але коли вона всілась поряд з ним, адвокат відчув збурене дихання, жар у всьому тілі й таку нестримну жагу до неї, що вже й не пам’ятав до когось подібних солодких почуттів.

А вона своїм солов’їним голосочком почала розповідати історію про продаж бабусиної господи та проблеми з невідомим родичем. Буянов сидів, дивлячись за вікно, і заворожено слухав її. Він боявся опустити погляд на ті чарівні пухкі вуста, що так спокусливо ворушаться, коли вона говорить... Та що ж це з ним за халепа? Ну, не може він радник юстиції мати з цією дівчинкою того, про що зараз мріє кожна клітиночка його тіла і душі! Хвилиночку: а чого це не може? Вона доросла й вільна дівчина, він дорослий і вільний чоловік. Так, між ними різниця в цілих двадцять років, але хіба для справжніх почуттів це біда? Господи! Що він такого собі надумав? Вона ж лише хоче поради та й знову забуде його на роки, а він сидить і хвилюється, наче юнак...

Тимур хитнув головою, прогнав шалені мрії та спокійно відповів:

– Коли скажеш, поїдемо до твого Зарічного і я того афериста миттю розколю та прожену. Кіро, не переживай, все буде добре. Таких ділків на кожній справі вистачає. Навіщо воно тобі? Це навіть розмови довгої не варте. Поїдьмо кудись: пообідаємо разом. Ми так давно не бачились. Я сьогодні не маю на вечір ніяких планів, а ти? – ось це вже вилізло з нього так, що адвокат сам не чекав від себе.

– Я теж вільна. Але яка Вам з мене компанія, Тимуре? – нерішуче вимовила дівчина і Буянов від задоволення навіть очі прикрив.

– Ось бачиш: нічого страшного не сталося. Грім мене не розбив, коли ти на ім’я назвала, – розсміявся він.

– Жартуєте, а я справді рада, що знову Вас побачила...

Це вже було занадто! Він розумів, що в будь-яку мить може не стриматись, бо хоче ті рум’яні вуста, наче одержимий. Навіщо він запропонував їй вечерю? А що запропонує після? Але ж вона точно відмовиться. Господи! Дай хоч якогось розуму та сил не дивитись їй нижче шиї... Адже там такий невеличкий виріз і в ньому дихають її малесенькі шовкові груди. Так, все! Мабуть, наразі треба знайти привід і не їхати з нею нікуди. Але як, коли в нього голова йде обертом і серце, як після марафону стугонить?

Давно адвокат так не радів телефонному дзвінку! Від неймовірної спокуси його врятував один набридливий клієнт, зі станції технічного обслуговування автомобілів. Не так давно там сталася крадіжка й тепер багатий чоловік звинувачував СТО, а директор прохав у Буянова захисту.

– Алло! Слухаю Вас уважно, – полегшено перевів схвильоване дихання Тимур. – Що знову? Ну, добре скоро буду, – майже щасливо відповів він. Хоч яке з того щастя, що не вийшло провести блаженний вечір в компанії цієї юної принцеси?

Тільки тепер чоловік глянув у смарагдові очі Кіри та побачив там образу. Вона була занадто розумною, щоб не здогадатись, що ніякого вечора разом вони не проведуть.

– Що, мені прийдеться йти готуватись до сесії, а Вам - їхати на роботу? – почув Буянов її покірний голос і всередині знову все перевернулось догори.

– Вибач, Кіро. Якось іншим разом. Але відносно поїздки на твою фазенду, я згоден. Тільки поклич, – неочікувано для себе взяв її руку чоловік і приклав до своїх гарячих вуст. Дівчина дивно здригнулась, але залишилась на місці й Тимур відчув, як все його тіло пронизав електричний струм від того, що вони доторкнулись. Личко Кіри вкрилось рум’янцем і було зрозуміло, що вона відчуває те ж саме. Щоб поміж них перестали йти ці дивні імпульси треба було відпустити її рученя, але Тимур не міг. Він пригортав її пальчики до губ і цілував кожен окремо...

Чарівна красуня, що годилась йому в доньки, опустила смарагдовий погляд ниць і вся палала, але мовчала та не забирала руки. Адвокат зрозумів, що «хвороба» у них взаємна і страшенно зрадів та треба було щось сказати. Він легенько стиснув її пальчики й прошепотів:

– Кіро, я тільки хотів попросити вибачення...

– У Вас це добре виходить, Тимуре, – схвильовано проковтнула повітря дівчина, і йому вже нікуди не хотілось від неї їхати.

* * *

Скоро вони побували в Зарічному й адвокат Буянов миттю розвіяв сумніви голови сільської адміністрації, відносно права Кіри на продаж ділянки з хатинкою. Сусіди від придбання були в захваті, а той дивний чоловік, що набивався в рідню, як тільки побачив розумного адвоката, відразу ж зник у невідомому напрямку.

Наразі Кіра й Тимур мчали назад до Києва. Вони відчували такий нестримний взаємний потяг, що десь на під’їзді до міста Буянов звернув з траси та зупинив авто на узбіччі. Він поставив Мазду на ручник, прикрив свої карі очі й важко дихав.

– Тимуре, Ви погано почуваєтесь? – делікатно спитала красуня, а він повернувся до дівчини всім тілом і відповів:

– Так. З того дня, як побачив тебе у своєму дворі. Саме тоді, коли ти перелякано тремтіла, плакала та розповідала про свої нещастя – я розумів, що це не випадковість. Спочатку я хотів забути, та знову й знову бачив уві сні твої неймовірно прекрасні очі й чув чарівний голос. Я згоден, що це виглядає так, наче старий маразматик чіпляється до юної красуні. Але ти сама запитала і я відповів...

Кіра уважно слухала його зізнання і її личко палало. Зараз Буянов був у такому стані, що не міг розпізнати: від щастя вона така, чи від обурення його нахабством? А дівчина стрімко повернулась до нього, глянула в саму душу й прошепотіла:

– Я думала, що це лише мій гріх, а виявляється взаємна телепатія. Адже я згадую про тебе кожної ночі й не можу забути: як зігрів та прихистив, наче рідну. А ще ти зовсім не старий, ти дуже гарний.

– Пташко моя маленька, але ж це Кохання! – прошепотів Тимур так, наче молився їй. – Дозволь до тебе доторкнутись...

Вона нічого не сказала, а лише ствердно кивнула і Буянов притис її до гарячих грудей та ніжно цілував красиве личко. Шалені бажання наразі порівну зливалися в них, але Тимур почув:

– Поїхали звідси кудись. Це негарно, на нас дивляться люди...

– Так, поїдемо. Тільки пообіцяй, що це не кінець. Що ти мені відповіси, як бути далі? – щасливо посміхався чоловік, та вже й так бачив позитивну відповідь у її погляді.

Розділ 6. Кохання

Не кожної травневої ночі можна побачити на небі такі яскраві зорі, якими зараз виглядали очі донедавна самотнього й нещасного столичного адвоката Тимура Буянова. Він мчав по швидкісній смузі Житомирської траси до Києва й таємниче посміхався. Мабуть, щоб не розплескати ні краплі з завойованого кількома хвилинами раніше щастя, він знайшов негучну приємну музику та інколи краєчком ока милувався чарівною пташкою, яка сьогодні може стати його Долею назавжди...

А Кірі, на відстані, передавався шалений стук його гарячого серця і вона тихенько мліла від невідомого раніше блаженства, що робило все її тіло збуджено слабким. Це було так приємно: ще не знати, що чекає попереду, але сподіватись на найкраще. Адже поряд з нею найдобріший чоловік на землі, а ще він чомусь дуже рідний.

Вже в місті, коли треба було обирати подальший шлях, Тимур несміливо спитав:

– Я можу знову запропонувати тобі свій дім? Ти не образишся?

– Ні. Я хочу згадати, як мені було затишно у тебе вперше. Може саме тому, що то твій дім, – зізналась Кіра й Тимур відчув, що від насолоди наразі втратить свідомість прямо за кермом...

– Дякую, моя маленька пташко! Дуже хочу, щоб дозволяла лише мені так тебе називати, – це було схоже на якесь дивне змагання: хто витримає більше щастя?

Скоро вони опинились поряд з домом Буянова.

– Я хочу піцу, а ти? – звабливо глянув Тимур на піцерію в сусідньому будинку і його очі продовжували вигравати всіма барвами світу.

– А я хочу всього, що ти й завжди та скрізь бути з тобою, – щиро, по-дитячому, промовляла Кіра і від тих її мелодійних ноток Тимур зачаровано млів. Він обережно взяв її за руку і парочка зайшла в ароматну скляну прибудову, замовити їжу. Звичайно вони вже зголодніли, бо поки займались паперами у Зарічному, пройшло майже пів дня. Але окрім гастрономічного – обоє відчували інший нестримний голод та тільки посміхались і слухали, як захлинаються від сподівань їх закохані серця.

Ось нарешті дівчина подала їм ароматну теплу коробку, а уважний Буянов знову уточнив:

– Ми ж нічого не забули, правда?

Але Кіра лише знизала плечиками та подивилась йому прямо в очі. Тимур зрозумів:

– Вибач, я дуже хвилююся та навіть боюся йти додому...

– Тоді не йди, – жартувала дівчина.

– Не можу. Дуже хочу піци, а на вулиці якось некрасиво. Пішли?

– Пішли, – згодилась вона та вслухалася, як дивно трусяться ніжки.

Шалено закохані, вони піднялись на поверх і зайшли: він додому, а вона – до прихистку добра і майбутнього щастя. Тимур заніс коробку до кухні, повернувся і був підкреслено ввічливим. Він допоміг зняти Кірі куртку й замкнув двері та, традиційно, кинув ключі на столик. Зараз вони обоє згадали ту мить, як це було вперше і нічна гостя тоді дуже боялася його зачинених дверей.

– Прошу! – посміхнувся щасливий чоловік і Кіра знову опинилась в його затишній кухні.

– Знаєш, Кіро, у мене є до тебе доволі смілива пропозиція. А відсвяткуймо продаж будинку пляшечкою колекційного сухого? Тобі ж уже є вісімнадцять? – звабливо пожартував Буянов.

– Я не проти відсвяткувати. Паспорт там, у коридорі, в сумці. Показати? – відгукнулась на його жарт Кіра.

– Не треба. Я його вже бачив, – зізнався адвокат.

– А так! Сьогодні, коли оформляли папери, – махнула рукою дівчина.

– Ні, набагато раніше. Для цього в мене є багато ресурсів. Хіба ти не знала? – посміхався Тимур.

– Пане, адвокате! Піца захолоне, – грайливо нагадала Кіра.

– Дякую, мадмуазель! – дістав хазяїн з холодильника пляшку білого Піно-Нуар і налив у високі келихи. Потім сів, навпроти, як колись і додав: – Хочу випити за нашу подальшу плідну співпрацю!

Вони доторкнулись келихами й той сріблястий дзвін, здавалось, давав початок чомусь величному та новому в їх обопільному житті.

Зголодніла парочка швидко«проговорила» піцу, але вино залишились недопитим.

Наразі Буянов урочисто встав, підійшов до Кіри, підійняв її за дві руки й запитав:

– Можна тебе поцілувати? Я чекав цього дня цілих пів року.

– А я все життя, – відповіла йому гостя і Тимур блаженно полонив довгождані пухкі вуста красуні солодким поцілунком. Він пестив її шовкові губи та боявся відірватись хоч на мить. Як минулого разу від холоду й страху, так тепер від втіхи й насолоди Кіра тремтіла в його сильних, але обережних обіймах і це було схоже на чарівний сон. Багато разів вона уявляла його обійми, але того що наразі відчувала – звичайно ніколи не знала та просила Бога, щоб це не припинялось. Тимур на мить відірвав вуста і прошепотів:

– Восени тобі сподобався мій диван у вітальні, але я дуже хочу запросити тебе до спальні.

– Тимуре Анваровичу! Якби ж Ви знали: як давно я хочу побачити інтер’єр Вашої спальні, – ховала божевілля за жартами маленька колібрі та зводила адвоката з розуму.

Він не знайшов у собі гумору, закусив губу, обережно взяв дівча на руки й поніс, куди вона дозволила. Ще зранку він одягнув ліжко у звабливу білизну і сподівався, що знадобиться. А наразі палав від щастя, що все відбувається так, як марив. Стоячи в нерішучості, Тимур прошепотів:

– Якби я міг зупинити час назавжди, я б саме зараз зупинив його та милувався тобою вічно...

А дівчина простягнула до чоловіка рученята й попросила:

– Зупини час трішки ближче до мене. Я теж чекала тебе занадто довго, щоб навіть не мати змоги доторкнутись.

І він покірно обійняв тепло тендітного шовкового тіла та заплющив очі. Це було таке неземне блаженство: просто відчувати її, дихати так близенько, слухати як тріпотить її серце...

– Я ніколи не був таким схвильованим і дурним, – зізнався Буянов. – Ти надихаєш мене на якесь неземне вознесіння. Дякую, моя ніжна пташко!

Далі говорити він вже не міг, бо поряд була його чарівна крихітка, яку Тимур сподівається оберігати решту свого життя. Господи! Навіщо людині даються такі почуття, від яких не хочеться повертатися в реальний світ? Дорослий і досвідчений чоловік наразі потопав у її розгублених смарагдових очах та здавалось, що готовий розплакатися від неймовірного щастя. Це виглядало, як народження найчарівнішої мрії, яку він тільки міг уявити та нічого прекраснішого у житті не хотів. Але наче відчувши його думки, Кіра наразі заплакала й цим не на жарт налякала Буянова.

– Ти чого, янголе мій небесний? Чим я тебе образив? – не розумів він.

– Ні, ти невинен, бо для мене найніжніший і найдорожчий. Але чому таке божественне дійство я не змогла подарувати тобі першому? Як би я цього хотіла...

Дівчинка ридала поряд з Буяновим через те, чого вже ніколи не змінити й не виправити. Ось такі вони – жінки. Часто жалкують про минуле, що пішло назавжди. Тоді розумний і дбайливий чоловік лагідно обійняв свою вірну пташку та попросив:

– Будь ласка, не плач. Я не хочу бачити свою єдину в сльозах тоді, коли ми з’єднались навіки. Так, я б хотів вбити ту тварюку, але ж це нічого вже не змінить. Тому я прошу тебе: не край свою святу душу, бо мені все, що між нами відбувається завжди буде першим і останнім на землі. Ти ж не караєш мене за те, що я був одружений. І я не маю ніякого права вимагати від тебе недоторканості, як дикун якийсь. А ту сволоту життя десь обов’язково покарає, навіть не сумнівайся. Знаєш, я багато бачив таких. Вони спочатку дуже завзяті з жінками, з дітьми, а потім ридають як останні тварюки й молять про милість. Але такі, як я - милосердя їм отримати не дають. Я не провісник, але точно кажу тобі: він вже десь покараний за гріх. Тому забудь. Ти навіть не уявляєш: яка гарна і я мрію залишатися з тобою до самої смерті.

– А я тобі вже казала, що ти найпрекрасніша мрія мого життя? – трішки заспокоїлась від промови адвоката Кіра і посміхнулась.

– Ще ні, – загравав Тимур і намагався її поцілувати.

– Тоді слухай. Я кохаю тебе всім, що є у мені. Хочу дихати з тобою одним повітрям, слухати день і ніч биття твого найдобрішого у світі серця і помру лише тоді, коли скажеш, що непотрібна тобі...

– Господи, дівчинко моя кохана! Такого не станеться ніколи. І я навіть не знаю слів, щоб тобі достойно відповісти. Можу лише, якщо дозволиш, віддати все своє життя, до останньої краплинки. Та все одно буде мало, щоб віддячити тобі за довіру і таке чисте палке Кохання.

Тимур знову обережно доторкнувся до її жаданих вуст і пропав у тумані солодощів і мрій зі своєю прекрасною колібрі.

Розділ 7. Доброго ранку

Весняне сонце було вже височенько, а безмежно щасливий Тимур Буянов спав сном немовляти та уві сні весь час посміхався. Кіра бачила, що годинник просто кричить їй: «Негайно розбуди адвоката!»

Але вона лише блаженно зітхала й тихо милувалася ним. Ось нарешті дівчина згодилась виконати наказ часу та тихенько доторкнулась до небритої щоки чоловіка. Тимур посміхнувся ширше і, не відкриваючи очей, замуркотів; а потім обхопив міцніше свою «полонянку» й Кіра заверещала та притислась до нього всім тендітним тілом.

– Доброго ранку, доле моя чарівна, – проспівав він і намагався зігріти сяйвом своїх шалених очей цілий світ.

– Доброго, мій казковий котику. Ти так красиво муркотиш уві сні, що я не наважувалась будити. Вибач, але ми проспали!

– Вибачити за те, що перетворила моє життя на божественний сон, від якого я ніколи не хочу прокидатись? Нізащо! Хоча вибачення я, з радістю, прийму прямо зараз...

Здавалося Тимур забув про всі свої серйозні обов’язки, час і навколишній світ взагалі та розумів лише стук двох закоханих гарячих сердець. Більше йому точно нічого не треба було!

– Ні, прошу... Залиш хоч трішечки на вечір, – вирвалась з його ніжних рук Кіра та додала: – Я обіцяю: що жодної крапельки не розгублю, все збережу тільки для тебе.

– Дякую, моя зіронько! Ти мені вже й так нове життя подарувала. За це я тебе безмежно кохаю... – жадібно поглянув на ліжко Тимур, тяжко зітхнув та й пішов до ванної, щоб таки збиратись до суду.

Біля метро він звабливо поцілував Кіру й попросив:

– Вибач, пташечко! Поспішаю неймовірно. Ти поки зберись, а я відразу після слухання заїду та заберу тебе вже «з речами». Добре?

Буянов рвонув з місця так, що тільки шини заверещали. На шляху до Деснянського суду адвокат не рахував: скільки разів порушив правила дорожнього руху. Та він тільки весело підспівував музичній хвилі й відчував, що вміє літати. На стоянці його красуня-Мазда зупинилась, піднявши стовп пилюки. Радник схопив до рук щасливу шкіряну теку, наче школяр підкинув її в руках, та з блаженним обличчям зайшов до будівлі. Він привітно махнув знайомому охоронцю й тихенько прочинив двері до зали суду. Суддя знизав Буянова суворим поглядом, але той тільки розвів у вибаченні руками й сів на своє законне місце. Поряд з підсудним Тимур миттю розклав необхідні папери та вже був готовий до промови захисту. Та в шаленій голові танцювали зовсім не речення з промови, а вдячність Богу за чарівну пташку, що стала його солодкою Долею...

З захистом Тимур справлявся блискуче. Все, що потрібно пам’ятав та викладав логічно й красиво. Виходить, що Кохання навіть справі допомагає! Сивий суддя знав радника не перший рік. Але сьогодні слухав з подивом та намагався зрозуміти, що таке відбувається з серйозним і відповідальним чоловіком? Адже такого сонячного сяйва в очах колеги, він зроду не бачив. Та Буянов продовжував жонглювати статтями кримінального кодексу, наче бавився ними, й скоро блискуче відстояв мінімальний термін. Після засідання, коли він підійшов потиснути колезі руку, суддя не витримав:

– Вітаю, раднику! Сьогодні Ви перевершили самі себе. Тимуре, не хочу здатися невігласом, але й стриматися не можу. У Вас якесь свято? Якщо так, то я вітаю.

– Щиро дякую, Ваша честь! Свято є, але про нього - трішки пізніше. А наразі: перепрошую. Поспішаю шалено! – здавалось, що Тимур не ходить, а пурхає неначе птах. Старий суддя дивився йому вслід і була підозра, що цей сивий обтяжений життєвим досвідом дідуган, здогадується про причину дивних змін у поведінці розлученого адвоката.

Тимур кинув документи на заднє сидіння, перевірив туфлею шину та майже заскочив до авто. Але наразі відчув під ребром неприємний холод сталі й застиг на місці. Буянов блискавично перебрав в розумній голові всі справи, що мав у розробці. Тю! Немає нічого резонансного та навіть, у найближчому минулому, він не переходив нікому слизького шляху...

– Панове, а Ви нічого не наплутали? Я ж відстояв мінімальний термін. Що, комусь не сподобалась моя промова? – адвокат знаходився у такому стані, що жартував навіть під дулом пістолета.

– Буянов, заткнись та сідай до Джипа! – почув він знайомий голос і навіть посміхнувся:

– Привіт, Кіндрате! Давненько не бачились. Я скучив.

– Дивись, який уважний адвокат! Він мій Глок і зі спини впізнає. Вітаю, раднику. Пробач, але начальство терміново викликає.

Так, за спиною у Тимура стояли відморозки з угрупування кримінального авторитета Сверстюка. А той Кіндрат був першим із його головорізів. У цій ватазі десь ще крутилась жінка-снайперка, така собі красуня Грета. Колись вона навіть накинула своїм «вбивчим» оком на радника, але ж Буянов завжди вважався неможливим моралістом та відмовляв дівчатам. Це прекрасній колібрі він підкорився миттю й ніякі кримінальні покидьки були вже не страшні!

Тимур натиснув сигналізацію власного авто та мовчки сів у Джип. Шлях до маєтку Сверстюка адвокату Буянову був давно відомий, а зайвих питань «шісткам» він ніколи не задавав. Навпаки, зараз замріяно дивився кудись на широкі поля за вікном та пригадував чарівну ніч і з нетерпінням чекав вечора...

– Ого! Чого це ти, раднику, загадковий як незаймана? Невже нашій зустрічі так зрадів? – не пропустив уважний вбивця дивного настрою Тимура. На це Буянов посміхнувся й відповів:

– Звичайно. Я ж за вами так сумував, що аж зуби боліли...

– Ну, з зубами жартувати не варто! Мені тут нещодавно вибили парочку. Так я тобі скажу: з тими імплантами така морока, – щиро жалілось Тимуру здоровило.

Джип зупинився під знайомими воротами, на яких ще й досі красувались левові морди, родом з 90-х. І тут окрилений Буянов теж не змовчав:

– Нічого не міняється! Хлопці, ви б хоч перефарбували цей похмурий зоопарк у якийсь приємніший колір.

– А наш шеф веселуху не любить і взагалі уподобань не міняє. Ось бачиш, і тебе по старій пам’яті, покликав. Давай, вилізай жвавіше. Не гоже, щоб начальство чекало, – ввічливо відкрив Буянову дверцята Кіндрат.

– О, гран мерсі! Так Свіря ж не моє начальство. Почекає, якщо кликав, – у всі боки перло з адвоката щастя.

– Но-но, я зараз дам! Данило Парамонович Сверстюк, шанований у столиці бізнесмен і меценат. Тільки так і не інакше, зрозуміло? – намагався виглядати загрозливо Кіндрат, хоча чого там намагатись? Він і насправді був страшним бурмилом.

– Я запишу десь, добре? – не вгавав Тимур, весело закотив свої осяяні карі очі та штовхнув важкі двері й, танцюючою ходою, зайшов у величезний хол маєтку.

– Вітаю, старший раднику Буянов! – урочисто промовив Свіря.

– І тобі не хворіти, Даниле Парамоновичу! Що за поспіх? Чого це твої... хлопці почали хапати охоронців закону прямо з-під суду? – традиційно-спокійно поводився у лігві бандитів Тимур.

– Хто хапав? Ми ввічливо запросили. Поспіх, Тимурчику, він же тільки при ловлі бліх та діареї потрібен, а я тебе покликав на коньячок. Він у мене смачний і дорогий. Налити?

– Ні, дякую, я за кермом. Звичайно, якщо до лісу не повезете, – не міг і на мить залишатись без жартів гість.

– Якого лісу, Тимуре? Ти ж краще за інших знаєш, що наразі так справи не робляться, – вискалилася падлюка. – Ми абсолютно мирні люди! А покликав я тебе заради допомоги. Мій небіж, сестри синок, тварюка рідкісна. Я його навчатися прилаштував, а воно тягається за повіями. Хоча яка з нього наука – тупе наче баран! Коротше, загнулася вчора одна від наркоти. Тепер треба все це якось, без галасу, утихомирити.Ти ж розумієш: рідна кров, хоч і дурний навіки...

Тимур повів шовковою бровою і став доволі серйозним:

– Свіря, а ти нічого не поплутав? Я ж убивць саджаю, а не вигороджую.

– Но-но! Іще раз так на мене скажеш, то отримаєш по своїй адвокатській морді й навіть «корочка» не прикриє. То що берешся: кращий з кращих? – теж став серйозним гад у розшитому халаті.

– Звичайно ні! У мене принципи й ти це знаєш, – наразі голос у Тимура звучав, наче сталь.

– Навіть думати не будеш? – тримав на паузі питання Свіря.

– Іще раз, ні! Я можу йти, Даниле Парамоновичу? – встав з крісла адвокат Буянов.

– Сядь, доки пан не відпустив! – приклав Тимуру до горла ніж гігант Кіндрат.

– Та прибери ти перо! – махнув авторитет. – Радник нам ще знадобиться. Це він наразі такий сміливий, бо його немає чим зачепити. Родина за бугром, ось він і бикує! Нам Семиярий допоможе. Він же не гірший, правда, Тимуре? Продажний дуже та бере багато. Але для родини мені грошей не шкода. Відвезіть радника туди, де взяли. А ти, пане Буянов, не зникай. Справ у нас багато, дивись і знову знадобишся.

– То знов покличеш Семиярого. Навіщо я Вам такий ідейний? Все, хлопці, якщо ліс скасовується – везіть назад до суду. Старший наказав! – знову поплив гумором Тимур.

– Ой, дожартуєшся колись, Буянов! Ніяк не втямлю: чого це ти такий веселий? Через те, що «пилорама» за бугром забарилась? Ну, щасти тобі! – налив собі знову коньяку авторитет Сверстюк. Виходило, що за межі міста інформація про його розлучення ще не дійшла.

Скоро бандити привезли адвоката, як і обіцяли, під Деснянський суд. Буянов сів у своє авто і його лице миттю стало похмурим. З учорашнього дня він сяяв, яскравіше за сонце; а тепер виглядав, наче темна ніч. Ні, він не зняв з себе маску-прикриття перед падлюками. Просто в цій поїздці, щасливий до нестями Тимур отримав дуже страшну підказку, яку чомусь пропустив. Ейфорія, через Кохання юної красуні, зіграла з розумним адвокатом страшний жарт! Тільки тепер він до кінця усвідомив: в який жах перетворював життя тендітної юної дівчинки... Господи! Як же так? Чому він не врахував цього, коли шалено закохувався в невинне створіння і тим самим тягнув її за собою, можливо, до неминучої смерті. Сам він давно звик ходити по краєчку білого світу, але ж до сьогодні якось викручувався. А вона з ним водночас стає заручницею і ціллю темного світу! І що тепер робити? Тимур вчепився в кермо та відчував на душі жагучий біль, бо не бачив з ситуації жодного розумного виходу.

Розділ 8. Коротке щастя

Студмістечко, наче садочок, вирувало дітьми. Принаймні так наразі здавалося дорослому чоловікові, що з сумними очима сидів за кермом авто і спостерігав за юним світом. Може комусь здалося, що розумний Тимур Буянов вже знайшов вихід з ситуації, яка склалася в ще зранку найщасливішому житті? Але подібна думка хибною! Бог свідок, він поняття не мав: що сказати тій, у якої немає на землі жодної рідної душі й вона потягнулася саме до нього. Наразі дівчинка скоріше за все вже виконала його вранішню вказівку, склала речі та чекає, щоб з заплющеними прекрасними очима піти за ним на край світу. Господи! Як боляче, та він повинен відштовхнути її зараз, щоб не скалічити потім. Буянов натиснув Кірин номер.

Маленька пташка вилетіла зі свого гніздечка така окрилена й радісна, що серце краялось дивитися на неї. Бо через декілька хвилин вона знову стане самотньою та нещасною. Чому для цього чистого створіння щастя триває хвилини, а горе тягнеться вздовж усього її ще короткого життя? Тимур до скрипу стиснув зуби й щиро посміхнувся своєму неймовірному Коханню. А дівчина, не дивлячись на купу студентів поруч, кинулась йому на шию та проспівала своїм чарівним голосочком:

– Чому так довго? Я страшенно сумувала. Невже в тому суді, Вам раднику, приємніше ніж зі мною?

– Пробач, маленька, справи. Дуже багато справ, Кіро... – пробурмотів Тимур і навіть не наважувався подивитись їй в очі та розпочати страшну розмову про розлуку.

– І як давно я знову Кіра? Чому не пташечка, не квіточка? Що сталося за ці години з моїм коханим? – наразі адвокат пожалкував, що бандюки не завезли його сьогодні до лісу та не вбили там. Принаймні тоді він не відчував би такого страшного болю в душі й не виглядав би гидкою потворою перед найдорожчою в світі...