Влада Клімова - Його колібрі, Влада Клімова

– Алло! Слухаю Вас уважно, – полегшено перевів схвильоване дихання Тимур. – Що знову? Ну, добре скоро буду, – майже щасливо відповів він. Хоч яке з того щастя, що не вийшло провести блаженний вечір в компанії цієї юної принцеси?

Тільки тепер чоловік глянув у смарагдові очі Кіри та побачив там образу. Вона була занадто розумною, щоб не здогадатись, що ніякого вечора разом вони не проведуть.

– Що, мені прийдеться йти готуватись до сесії, а Вам - їхати на роботу? – почув Буянов її покірний голос і всередині знову все перевернулось догори.

– Вибач, Кіро. Якось іншим разом. Але відносно поїздки на твою фазенду, я згоден. Тільки поклич, – неочікувано для себе взяв її руку чоловік і приклав до своїх гарячих вуст. Дівчина дивно здригнулась, але залишилась на місці й Тимур відчув, як все його тіло пронизав електричний струм від того, що вони доторкнулись. Личко Кіри вкрилось рум’янцем і було зрозуміло, що вона відчуває те ж саме. Щоб поміж них перестали йти ці дивні імпульси треба було відпустити її рученя, але Тимур не міг. Він пригортав її пальчики до губ і цілував кожен окремо...

Чарівна красуня, що годилась йому в доньки, опустила смарагдовий погляд ниць і вся палала, але мовчала та не забирала руки. Адвокат зрозумів, що «хвороба» у них взаємна і страшенно зрадів та треба було щось сказати. Він легенько стиснув її пальчики й прошепотів:

– Кіро, я тільки хотів попросити вибачення...

– У Вас це добре виходить, Тимуре, – схвильовано проковтнула повітря дівчина, і йому вже нікуди не хотілось від неї їхати.

* * *

Скоро вони побували в Зарічному й адвокат Буянов миттю розвіяв сумніви голови сільської адміністрації, відносно права Кіри на продаж ділянки з хатинкою. Сусіди від придбання були в захваті, а той дивний чоловік, що набивався в рідню, як тільки побачив розумного адвоката, відразу ж зник у невідомому напрямку.

Наразі Кіра й Тимур мчали назад до Києва. Вони відчували такий нестримний взаємний потяг, що десь на під’їзді до міста Буянов звернув з траси та зупинив авто на узбіччі. Він поставив Мазду на ручник, прикрив свої карі очі й важко дихав.

– Тимуре, Ви погано почуваєтесь? – делікатно спитала красуня, а він повернувся до дівчини всім тілом і відповів:

– Так. З того дня, як побачив тебе у своєму дворі. Саме тоді, коли ти перелякано тремтіла, плакала та розповідала про свої нещастя – я розумів, що це не випадковість. Спочатку я хотів забути, та знову й знову бачив уві сні твої неймовірно прекрасні очі й чув чарівний голос. Я згоден, що це виглядає так, наче старий маразматик чіпляється до юної красуні. Але ти сама запитала і я відповів...

Кіра уважно слухала його зізнання і її личко палало. Зараз Буянов був у такому стані, що не міг розпізнати: від щастя вона така, чи від обурення його нахабством? А дівчина стрімко повернулась до нього, глянула в саму душу й прошепотіла:

– Я думала, що це лише мій гріх, а виявляється взаємна телепатія. Адже я згадую про тебе кожної ночі й не можу забути: як зігрів та прихистив, наче рідну. А ще ти зовсім не старий, ти дуже гарний.

– Пташко моя маленька, але ж це Кохання! – прошепотів Тимур так, наче молився їй. – Дозволь до тебе доторкнутись...

Вона нічого не сказала, а лише ствердно кивнула і Буянов притис її до гарячих грудей та ніжно цілував красиве личко. Шалені бажання наразі порівну зливалися в них, але Тимур почув:

– Поїхали звідси кудись. Це негарно, на нас дивляться люди...

– Так, поїдемо. Тільки пообіцяй, що це не кінець. Що ти мені відповіси, як бути далі? – щасливо посміхався чоловік, та вже й так бачив позитивну відповідь у її погляді.

Розділ 6. Кохання

Не кожної травневої ночі можна побачити на небі такі яскраві зорі, якими зараз виглядали очі донедавна самотнього й нещасного столичного адвоката Тимура Буянова. Він мчав по швидкісній смузі Житомирської траси до Києва й таємниче посміхався. Мабуть, щоб не розплескати ні краплі з завойованого кількома хвилинами раніше щастя, він знайшов негучну приємну музику та інколи краєчком ока милувався чарівною пташкою, яка сьогодні може стати його Долею назавжди...

А Кірі, на відстані, передавався шалений стук його гарячого серця і вона тихенько мліла від невідомого раніше блаженства, що робило все її тіло збуджено слабким. Це було так приємно: ще не знати, що чекає попереду, але сподіватись на найкраще. Адже поряд з нею найдобріший чоловік на землі, а ще він чомусь дуже рідний.

Вже в місті, коли треба було обирати подальший шлях, Тимур несміливо спитав:

– Я можу знову запропонувати тобі свій дім? Ти не образишся?

– Ні. Я хочу згадати, як мені було затишно у тебе вперше. Може саме тому, що то твій дім, – зізналась Кіра й Тимур відчув, що від насолоди наразі втратить свідомість прямо за кермом...

– Дякую, моя маленька пташко! Дуже хочу, щоб дозволяла лише мені так тебе називати, – це було схоже на якесь дивне змагання: хто витримає більше щастя?

Скоро вони опинились поряд з домом Буянова.

– Я хочу піцу, а ти? – звабливо глянув Тимур на піцерію в сусідньому будинку і його очі продовжували вигравати всіма барвами світу.

– А я хочу всього, що ти й завжди та скрізь бути з тобою, – щиро, по-дитячому, промовляла Кіра і від тих її мелодійних ноток Тимур зачаровано млів. Він обережно взяв її за руку і парочка зайшла в ароматну скляну прибудову, замовити їжу. Звичайно вони вже зголодніли, бо поки займались паперами у Зарічному, пройшло майже пів дня. Але окрім гастрономічного – обоє відчували інший нестримний голод та тільки посміхались і слухали, як захлинаються від сподівань їх закохані серця.

Ось нарешті дівчина подала їм ароматну теплу коробку, а уважний Буянов знову уточнив:

– Ми ж нічого не забули, правда?

Але Кіра лише знизала плечиками та подивилась йому прямо в очі. Тимур зрозумів:

– Вибач, я дуже хвилююся та навіть боюся йти додому...

– Тоді не йди, – жартувала дівчина.

– Не можу. Дуже хочу піци, а на вулиці якось некрасиво. Пішли?

– Пішли, – згодилась вона та вслухалася, як дивно трусяться ніжки.

Шалено закохані, вони піднялись на поверх і зайшли: він додому, а вона – до прихистку добра і майбутнього щастя. Тимур заніс коробку до кухні, повернувся і був підкреслено ввічливим. Він допоміг зняти Кірі куртку й замкнув двері та, традиційно, кинув ключі на столик. Зараз вони обоє згадали ту мить, як це було вперше і нічна гостя тоді дуже боялася його зачинених дверей.

– Прошу! – посміхнувся щасливий чоловік і Кіра знову опинилась в його затишній кухні.

– Знаєш, Кіро, у мене є до тебе доволі смілива пропозиція. А відсвяткуймо продаж будинку пляшечкою колекційного сухого? Тобі ж уже є вісімнадцять? – звабливо пожартував Буянов.

– Я не проти відсвяткувати. Паспорт там, у коридорі, в сумці. Показати? – відгукнулась на його жарт Кіра.

– Не треба. Я його вже бачив, – зізнався адвокат.

– А так! Сьогодні, коли оформляли папери, – махнула рукою дівчина.

– Ні, набагато раніше. Для цього в мене є багато ресурсів. Хіба ти не знала? – посміхався Тимур.

– Пане, адвокате! Піца захолоне, – грайливо нагадала Кіра.

– Дякую, мадмуазель! – дістав хазяїн з холодильника пляшку білого Піно-Нуар і налив у високі келихи. Потім сів, навпроти, як колись і додав: – Хочу випити за нашу подальшу плідну співпрацю!

Вони доторкнулись келихами й той сріблястий дзвін, здавалось, давав початок чомусь величному та новому в їх обопільному житті.

Зголодніла парочка швидко«проговорила» піцу, але вино залишились недопитим.

Наразі Буянов урочисто встав, підійшов до Кіри, підійняв її за дві руки й запитав:

– Можна тебе поцілувати? Я чекав цього дня цілих пів року.

– А я все життя, – відповіла йому гостя і Тимур блаженно полонив довгождані пухкі вуста красуні солодким поцілунком. Він пестив її шовкові губи та боявся відірватись хоч на мить. Як минулого разу від холоду й страху, так тепер від втіхи й насолоди Кіра тремтіла в його сильних, але обережних обіймах і це було схоже на чарівний сон. Багато разів вона уявляла його обійми, але того що наразі відчувала – звичайно ніколи не знала та просила Бога, щоб це не припинялось. Тимур на мить відірвав вуста і прошепотів:

– Восени тобі сподобався мій диван у вітальні, але я дуже хочу запросити тебе до спальні.

– Тимуре Анваровичу! Якби ж Ви знали: як давно я хочу побачити інтер’єр Вашої спальні, – ховала божевілля за жартами маленька колібрі та зводила адвоката з розуму.

Він не знайшов у собі гумору, закусив губу, обережно взяв дівча на руки й поніс, куди вона дозволила. Ще зранку він одягнув ліжко у звабливу білизну і сподівався, що знадобиться. А наразі палав від щастя, що все відбувається так, як марив. Стоячи в нерішучості, Тимур прошепотів:

– Якби я міг зупинити час назавжди, я б саме зараз зупинив його та милувався тобою вічно...

А дівчина простягнула до чоловіка рученята й попросила:

– Зупини час трішки ближче до мене. Я теж чекала тебе занадто довго, щоб навіть не мати змоги доторкнутись.

І він покірно обійняв тепло тендітного шовкового тіла та заплющив очі. Це було таке неземне блаженство: просто відчувати її, дихати так близенько, слухати як тріпотить її серце...

– Я ніколи не був таким схвильованим і дурним, – зізнався Буянов. – Ти надихаєш мене на якесь неземне вознесіння. Дякую, моя ніжна пташко!

Далі говорити він вже не міг, бо поряд була його чарівна крихітка, яку Тимур сподівається оберігати решту свого життя. Господи! Навіщо людині даються такі почуття, від яких не хочеться повертатися в реальний світ? Дорослий і досвідчений чоловік наразі потопав у її розгублених смарагдових очах та здавалось, що готовий розплакатися від неймовірного щастя. Це виглядало, як народження найчарівнішої мрії, яку він тільки міг уявити та нічого прекраснішого у житті не хотів. Але наче відчувши його думки, Кіра наразі заплакала й цим не на жарт налякала Буянова.

– Ти чого, янголе мій небесний? Чим я тебе образив? – не розумів він.

– Ні, ти невинен, бо для мене найніжніший і найдорожчий. Але чому таке божественне дійство я не змогла подарувати тобі першому? Як би я цього хотіла...

Дівчинка ридала поряд з Буяновим через те, чого вже ніколи не змінити й не виправити. Ось такі вони – жінки. Часто жалкують про минуле, що пішло назавжди. Тоді розумний і дбайливий чоловік лагідно обійняв свою вірну пташку та попросив:

– Будь ласка, не плач. Я не хочу бачити свою єдину в сльозах тоді, коли ми з’єднались навіки. Так, я б хотів вбити ту тварюку, але ж це нічого вже не змінить. Тому я прошу тебе: не край свою святу душу, бо мені все, що між нами відбувається завжди буде першим і останнім на землі. Ти ж не караєш мене за те, що я був одружений. І я не маю ніякого права вимагати від тебе недоторканості, як дикун якийсь. А ту сволоту життя десь обов’язково покарає, навіть не сумнівайся. Знаєш, я багато бачив таких. Вони спочатку дуже завзяті з жінками, з дітьми, а потім ридають як останні тварюки й молять про милість. Але такі, як я - милосердя їм отримати не дають. Я не провісник, але точно кажу тобі: він вже десь покараний за гріх. Тому забудь. Ти навіть не уявляєш: яка гарна і я мрію залишатися з тобою до самої смерті.

– А я тобі вже казала, що ти найпрекрасніша мрія мого життя? – трішки заспокоїлась від промови адвоката Кіра і посміхнулась.

– Ще ні, – загравав Тимур і намагався її поцілувати.

– Тоді слухай. Я кохаю тебе всім, що є у мені. Хочу дихати з тобою одним повітрям, слухати день і ніч биття твого найдобрішого у світі серця і помру лише тоді, коли скажеш, що непотрібна тобі...

– Господи, дівчинко моя кохана! Такого не станеться ніколи. І я навіть не знаю слів, щоб тобі достойно відповісти. Можу лише, якщо дозволиш, віддати все своє життя, до останньої краплинки. Та все одно буде мало, щоб віддячити тобі за довіру і таке чисте палке Кохання.

Тимур знову обережно доторкнувся до її жаданих вуст і пропав у тумані солодощів і мрій зі своєю прекрасною колібрі.

Розділ 7. Доброго ранку

Весняне сонце було вже височенько, а безмежно щасливий Тимур Буянов спав сном немовляти та уві сні весь час посміхався. Кіра бачила, що годинник просто кричить їй: «Негайно розбуди адвоката!»

Але вона лише блаженно зітхала й тихо милувалася ним. Ось нарешті дівчина згодилась виконати наказ часу та тихенько доторкнулась до небритої щоки чоловіка. Тимур посміхнувся ширше і, не відкриваючи очей, замуркотів; а потім обхопив міцніше свою «полонянку» й Кіра заверещала та притислась до нього всім тендітним тілом.

– Доброго ранку, доле моя чарівна, – проспівав він і намагався зігріти сяйвом своїх шалених очей цілий світ.

– Доброго, мій казковий котику. Ти так красиво муркотиш уві сні, що я не наважувалась будити. Вибач, але ми проспали!

– Вибачити за те, що перетворила моє життя на божественний сон, від якого я ніколи не хочу прокидатись? Нізащо! Хоча вибачення я, з радістю, прийму прямо зараз...

Здавалося Тимур забув про всі свої серйозні обов’язки, час і навколишній світ взагалі та розумів лише стук двох закоханих гарячих сердець. Більше йому точно нічого не треба було!

– Ні, прошу... Залиш хоч трішечки на вечір, – вирвалась з його ніжних рук Кіра та додала: – Я обіцяю: що жодної крапельки не розгублю, все збережу тільки для тебе.

– Дякую, моя зіронько! Ти мені вже й так нове життя подарувала. За це я тебе безмежно кохаю... – жадібно поглянув на ліжко Тимур, тяжко зітхнув та й пішов до ванної, щоб таки збиратись до суду.

Біля метро він звабливо поцілував Кіру й попросив:

– Вибач, пташечко! Поспішаю неймовірно. Ти поки зберись, а я відразу після слухання заїду та заберу тебе вже «з речами». Добре?

Буянов рвонув з місця так, що тільки шини заверещали. На шляху до Деснянського суду адвокат не рахував: скільки разів порушив правила дорожнього руху. Та він тільки весело підспівував музичній хвилі й відчував, що вміє літати. На стоянці його красуня-Мазда зупинилась, піднявши стовп пилюки. Радник схопив до рук щасливу шкіряну теку, наче школяр підкинув її в руках, та з блаженним обличчям зайшов до будівлі. Він привітно махнув знайомому охоронцю й тихенько прочинив двері до зали суду. Суддя знизав Буянова суворим поглядом, але той тільки розвів у вибаченні руками й сів на своє законне місце. Поряд з підсудним Тимур миттю розклав необхідні папери та вже був готовий до промови захисту. Та в шаленій голові танцювали зовсім не речення з промови, а вдячність Богу за чарівну пташку, що стала його солодкою Долею...

З захистом Тимур справлявся блискуче. Все, що потрібно пам’ятав та викладав логічно й красиво. Виходить, що Кохання навіть справі допомагає! Сивий суддя знав радника не перший рік. Але сьогодні слухав з подивом та намагався зрозуміти, що таке відбувається з серйозним і відповідальним чоловіком? Адже такого сонячного сяйва в очах колеги, він зроду не бачив. Та Буянов продовжував жонглювати статтями кримінального кодексу, наче бавився ними, й скоро блискуче відстояв мінімальний термін. Після засідання, коли він підійшов потиснути колезі руку, суддя не витримав:

– Вітаю, раднику! Сьогодні Ви перевершили самі себе. Тимуре, не хочу здатися невігласом, але й стриматися не можу. У Вас якесь свято? Якщо так, то я вітаю.

– Щиро дякую, Ваша честь! Свято є, але про нього - трішки пізніше. А наразі: перепрошую. Поспішаю шалено! – здавалось, що Тимур не ходить, а пурхає неначе птах. Старий суддя дивився йому вслід і була підозра, що цей сивий обтяжений життєвим досвідом дідуган, здогадується про причину дивних змін у поведінці розлученого адвоката.

Тимур кинув документи на заднє сидіння, перевірив туфлею шину та майже заскочив до авто. Але наразі відчув під ребром неприємний холод сталі й застиг на місці. Буянов блискавично перебрав в розумній голові всі справи, що мав у розробці. Тю! Немає нічого резонансного та навіть, у найближчому минулому, він не переходив нікому слизького шляху...

– Панове, а Ви нічого не наплутали? Я ж відстояв мінімальний термін. Що, комусь не сподобалась моя промова? – адвокат знаходився у такому стані, що жартував навіть під дулом пістолета.

– Буянов, заткнись та сідай до Джипа! – почув він знайомий голос і навіть посміхнувся:

– Привіт, Кіндрате! Давненько не бачились. Я скучив.

– Дивись, який уважний адвокат! Він мій Глок і зі спини впізнає. Вітаю, раднику. Пробач, але начальство терміново викликає.

Так, за спиною у Тимура стояли відморозки з угрупування кримінального авторитета Сверстюка. А той Кіндрат був першим із його головорізів. У цій ватазі десь ще крутилась жінка-снайперка, така собі красуня Грета. Колись вона навіть накинула своїм «вбивчим» оком на радника, але ж Буянов завжди вважався неможливим моралістом та відмовляв дівчатам. Це прекрасній колібрі він підкорився миттю й ніякі кримінальні покидьки були вже не страшні!

Тимур натиснув сигналізацію власного авто та мовчки сів у Джип. Шлях до маєтку Сверстюка адвокату Буянову був давно відомий, а зайвих питань «шісткам» він ніколи не задавав. Навпаки, зараз замріяно дивився кудись на широкі поля за вікном та пригадував чарівну ніч і з нетерпінням чекав вечора...

– Ого! Чого це ти, раднику, загадковий як незаймана? Невже нашій зустрічі так зрадів? – не пропустив уважний вбивця дивного настрою Тимура. На це Буянов посміхнувся й відповів:

– Звичайно. Я ж за вами так сумував, що аж зуби боліли...

– Ну, з зубами жартувати не варто! Мені тут нещодавно вибили парочку. Так я тобі скажу: з тими імплантами така морока, – щиро жалілось Тимуру здоровило.

Джип зупинився під знайомими воротами, на яких ще й досі красувались левові морди, родом з 90-х. І тут окрилений Буянов теж не змовчав:

– Нічого не міняється! Хлопці, ви б хоч перефарбували цей похмурий зоопарк у якийсь приємніший колір.

– А наш шеф веселуху не любить і взагалі уподобань не міняє. Ось бачиш, і тебе по старій пам’яті, покликав. Давай, вилізай жвавіше. Не гоже, щоб начальство чекало, – ввічливо відкрив Буянову дверцята Кіндрат.

– О, гран мерсі! Так Свіря ж не моє начальство. Почекає, якщо кликав, – у всі боки перло з адвоката щастя.

– Но-но, я зараз дам! Данило Парамонович Сверстюк, шанований у столиці бізнесмен і меценат. Тільки так і не інакше, зрозуміло? – намагався виглядати загрозливо Кіндрат, хоча чого там намагатись? Він і насправді був страшним бурмилом.

– Я запишу десь, добре? – не вгавав Тимур, весело закотив свої осяяні карі очі та штовхнув важкі двері й, танцюючою ходою, зайшов у величезний хол маєтку.

– Вітаю, старший раднику Буянов! – урочисто промовив Свіря.

– І тобі не хворіти, Даниле Парамоновичу! Що за поспіх? Чого це твої... хлопці почали хапати охоронців закону прямо з-під суду? – традиційно-спокійно поводився у лігві бандитів Тимур.

– Хто хапав? Ми ввічливо запросили. Поспіх, Тимурчику, він же тільки при ловлі бліх та діареї потрібен, а я тебе покликав на коньячок. Він у мене смачний і дорогий. Налити?

– Ні, дякую, я за кермом. Звичайно, якщо до лісу не повезете, – не міг і на мить залишатись без жартів гість.

– Якого лісу, Тимуре? Ти ж краще за інших знаєш, що наразі так справи не робляться, – вискалилася падлюка. – Ми абсолютно мирні люди! А покликав я тебе заради допомоги. Мій небіж, сестри синок, тварюка рідкісна. Я його навчатися прилаштував, а воно тягається за повіями. Хоча яка з нього наука – тупе наче баран! Коротше, загнулася вчора одна від наркоти. Тепер треба все це якось, без галасу, утихомирити.Ти ж розумієш: рідна кров, хоч і дурний навіки...

Тимур повів шовковою бровою і став доволі серйозним:

– Свіря, а ти нічого не поплутав? Я ж убивць саджаю, а не вигороджую.

– Но-но! Іще раз так на мене скажеш, то отримаєш по своїй адвокатській морді й навіть «корочка» не прикриє. То що берешся: кращий з кращих? – теж став серйозним гад у розшитому халаті.

– Звичайно ні! У мене принципи й ти це знаєш, – наразі голос у Тимура звучав, наче сталь.

– Навіть думати не будеш? – тримав на паузі питання Свіря.

– Іще раз, ні! Я можу йти, Даниле Парамоновичу? – встав з крісла адвокат Буянов.

– Сядь, доки пан не відпустив! – приклав Тимуру до горла ніж гігант Кіндрат.

– Та прибери ти перо! – махнув авторитет. – Радник нам ще знадобиться. Це він наразі такий сміливий, бо його немає чим зачепити. Родина за бугром, ось він і бикує! Нам Семиярий допоможе. Він же не гірший, правда, Тимуре? Продажний дуже та бере багато. Але для родини мені грошей не шкода. Відвезіть радника туди, де взяли. А ти, пане Буянов, не зникай. Справ у нас багато, дивись і знову знадобишся.

– То знов покличеш Семиярого. Навіщо я Вам такий ідейний? Все, хлопці, якщо ліс скасовується – везіть назад до суду. Старший наказав! – знову поплив гумором Тимур.

– Ой, дожартуєшся колись, Буянов! Ніяк не втямлю: чого це ти такий веселий? Через те, що «пилорама» за бугром забарилась? Ну, щасти тобі! – налив собі знову коньяку авторитет Сверстюк. Виходило, що за межі міста інформація про його розлучення ще не дійшла.

Скоро бандити привезли адвоката, як і обіцяли, під Деснянський суд. Буянов сів у своє авто і його лице миттю стало похмурим. З учорашнього дня він сяяв, яскравіше за сонце; а тепер виглядав, наче темна ніч. Ні, він не зняв з себе маску-прикриття перед падлюками. Просто в цій поїздці, щасливий до нестями Тимур отримав дуже страшну підказку, яку чомусь пропустив. Ейфорія, через Кохання юної красуні, зіграла з розумним адвокатом страшний жарт! Тільки тепер він до кінця усвідомив: в який жах перетворював життя тендітної юної дівчинки... Господи! Як же так? Чому він не врахував цього, коли шалено закохувався в невинне створіння і тим самим тягнув її за собою, можливо, до неминучої смерті. Сам він давно звик ходити по краєчку білого світу, але ж до сьогодні якось викручувався. А вона з ним водночас стає заручницею і ціллю темного світу! І що тепер робити? Тимур вчепився в кермо та відчував на душі жагучий біль, бо не бачив з ситуації жодного розумного виходу.

Розділ 8. Коротке щастя

Студмістечко, наче садочок, вирувало дітьми. Принаймні так наразі здавалося дорослому чоловікові, що з сумними очима сидів за кермом авто і спостерігав за юним світом. Може комусь здалося, що розумний Тимур Буянов вже знайшов вихід з ситуації, яка склалася в ще зранку найщасливішому житті? Але подібна думка хибною! Бог свідок, він поняття не мав: що сказати тій, у якої немає на землі жодної рідної душі й вона потягнулася саме до нього. Наразі дівчинка скоріше за все вже виконала його вранішню вказівку, склала речі та чекає, щоб з заплющеними прекрасними очима піти за ним на край світу. Господи! Як боляче, та він повинен відштовхнути її зараз, щоб не скалічити потім. Буянов натиснув Кірин номер.

Маленька пташка вилетіла зі свого гніздечка така окрилена й радісна, що серце краялось дивитися на неї. Бо через декілька хвилин вона знову стане самотньою та нещасною. Чому для цього чистого створіння щастя триває хвилини, а горе тягнеться вздовж усього її ще короткого життя? Тимур до скрипу стиснув зуби й щиро посміхнувся своєму неймовірному Коханню. А дівчина, не дивлячись на купу студентів поруч, кинулась йому на шию та проспівала своїм чарівним голосочком:

– Чому так довго? Я страшенно сумувала. Невже в тому суді, Вам раднику, приємніше ніж зі мною?

– Пробач, маленька, справи. Дуже багато справ, Кіро... – пробурмотів Тимур і навіть не наважувався подивитись їй в очі та розпочати страшну розмову про розлуку.

– І як давно я знову Кіра? Чому не пташечка, не квіточка? Що сталося за ці години з моїм коханим? – наразі адвокат пожалкував, що бандюки не завезли його сьогодні до лісу та не вбили там. Принаймні тоді він не відчував би такого страшного болю в душі й не виглядав би гидкою потворою перед найдорожчою в світі...

– Все добре, пташечко моя, – не стримався Тимур і лагідно притис її до себе.

– Ось так вже краще! Мій Мурчику-Тимурчику, а можеш піти зі мною, бо я дві валізи відразу не дотягну? Поїдемо готувати вечерю, ми ж не можемо тільки піцою задовольнятись, – весело щебетала Кіра, а в очах Буянова стояв туман. Адже зараз він винесе безапеляційний смертний вирок їх доленосному Коханню, а жити далі як? Тимур сховав мертвецький погляд та видавив із себе:

– Сонечко моє ясне, ми зараз не поїдемо до мене. Тобі якийсь час прийдеться пожити тут, у гуртожитку...

– Що? Не жартуй так, коханий мій, бо це не смішно, – попросило янголя.

– Я не жартую, Кіро, – затремтів Тимур.

– Але чому? Що сталося за ці години з моїм найдобрішим на землі чоловіком? Ти мене більше не кохаєш? Чи дружина повертається? – шукала відповіді бідолашна.

– Не треба, Кіро! Ти ж прекрасно знаєш, що я розлучений. І тебе я кохаю більше за цілий світ. Примурувала ти мене до себе, як ніхто б не зміг. Та в моєму світі є люди, що можуть заподіяти тобі лихе. А я не хочу, я боюся... Прошу: скажи, що розумієш мене, – був близьким до істерики мужній кримінальний адвокат.

– Розумію, раднику! Коротке в мене було щастя, – спокійно відтіснила його від себе Кіра і схрестила на грудях рученята, так наче захищалась від чогось невидимого.

– Кіро, йди! Прошу, не муч нас. Я повинен розібратись: як бути далі? Ми владнаємо все, тільки не зараз, – потупив очі Тимур.

– Не переймайтесь, адвокате. Мені ж не вперше бути на краю страшної прірви. Дякую за мрію! Тільки не приїзди більше і не телефонуй. Ти зробив мені найболючіше у житті, коханий... – старанно вимовляла Кіра кожне слово, а потім скрикнула й вибігла з авто. Такого болю Тимур не відчував ще ніколи!!!

Він трохи посидів та здавалось не дихав. Завів Мазду й покотив бульваром тихо, наче керував катафалком. Взагалі Буянов і відчував себе наразі мертвим. А з чого йому бути живим, коли навколо знову пустка? Ця маленька сирітка зцілила його від біди та смутку, подарувала неймовірні почуття і яскраві барви, які вже ніколи не забути... А тепер він бродив по квартирі без діла, ніби шукав її сліди. І куди не повернеться, скрізь вони – смарагдові кохані очі... У вухах дзвенить радісний дитячий голосочок і щирий сріблястий сміх. Одну-єдину ніч Вона була з ним поруч, а щастя подарувала «мурчику», мабуть, на всі дев’ять життів!

Буянов був непитущим. Тобто він міг випити скільки завгодно, але не любив цього діла. А зараз чомусь захотілося. Тільки так, щоб взагалі нічого не пам’ятати, бо інакше він збожеволіє. А ще дуже хочеться вкоротити собі віку, щоб припинити той пекучий біль всередині...

Почувся виклик телефона і Тимур кинувся до трубки, наче одержимий. Але ж то був всього лише молодий колега по роботі. Будь проклята ця робота! Вперше в житті Буянов ненавидів себе, свою професію та дурнувате покликання – знаходитись серед злочинців. Одних він виправдовував, інших топив по-праву і завжди гордився своїми здібностями та розумом. Як виявилось, для нормального життя у нього розуму – ні краплі! Ну, чому не прийшла йому в голову ідея працювати на будові, чи полетіти в космос, але зустрівши свою крихітну пташку, не боятися кохати її до нестями... Але ж, ні! Він славнозвісний адвокат.

Буянов виховано закінчив розмову й кинувся на свій диван, той що сподобався дівчинці Кірі ще у торішній вечір, коли він врятував її від голоду та холоду у власному дворі. Тимур ридав і не соромився своїх гарячих сліз. Нормальна людина повинна ж колись виштовхнути з себе накопичений роками негатив, полікувати наболілу душу оцим розгубленим розбитим станом, щоб потім віднайти єдине рішення в подальшому житті.

Сьогодні їм не спалося обом. Буянову – вдома на зручному дивані, а Кірі в гуртожитку на софі. Руки шукали у пітьмі жадане тіло, а душа палала та рвалась на шматки й відчувала нестерпний біль. Дівчинка спочатку хлипала тихенько, а потім почала ридати й сусідка Ліка увімкнула світло:

– Чого ти, Корабльова? Дай поспати.

Може саме від цих звичайних слів маленька пташка скрикнула і залилась ще гіршими сльозами. Тоді сусідка спробувала її заспокоїти та Кіра істерила так, що Анжеліці стало страшно. Дівчина викликала швидку. Ніяких травм чи відхилень візуально медики не знайшли, тому констатували психічний розлад та депресивний стан і забрали красуню до лікарні. Там пташку накололи якоюсь гидотою й Кіра просто відключилась. Ранком черговий лікар обстежив хвору та призначив курс лікування, поки, на два тижні.

Ніхто ж не знав, що це дівча, яке пережило смерть всіх своїх близьких, було зґвалтоване рецидивістом та кілька днів жило на вулиці без їжі – знайшло у своїй щирій душі місце для чарівного Кохання і на одну-єдину ніч стало найщасливішим серед світів. Та щастя виявилось аж занадто коротким і тяжким. Кіра не вішалась і не топилась, а просто втратила здоровий глузд і не хотіла повертатися туди, де був Він. Добрий дорослий чоловік, що подарував їй мету всього життя і світлу радість, а потім вирвав все це з її серця і навіть не сказав: чому?

Та й адвокат Буянов вранці, як робот встав на ватні ноги, поголився, випив кави, напнув кращий свій костюм та й пішов звільнятися. Він більше не хотів мати нічого спільного з судами, гидкими покидьками, кримінальним правом – взагалі ні з чим таким. Тимур нестримно марив лише смарагдовими очима маленької коханої дівчинки, що стала його Долею...

– Тимуре, що це? – збурено кинув перед ним на стіл заяву про звільнення власник контори, де вже понад шість років успішно працював адвокат.

– Там все написано, – зітхнув Тимур.

– Ти не в суді посеред виродків, тому не викаблучуйся, будь ласка. Читати я вмію, але не розумію: з якого це дива ти вирішив звільнитися від мене? Чим тебе Свіря так заінтригував? Ти що до нього на роботу переходиш? – важко було перечити неймовірній обізнаності шефа.

– Звичайно, ні. Я бачу Вам уже доповіли про мій вчорашній вояж до Нових Петрівців? – став ще смутнішим адвокат.

– Про що там доповідати? Коли тебе як пана, під білі рученьки до Джипа запросили, на очах у всіх камер. Я, між іншим, від тебе повинен був отримати звіт про чергове гостювання у Сверстюка. І чому ти виглядаєш так, наче народжував всю ніч? Тимуре, що з тобою діється? Де той сталевий професіонал, яким ти завжди був? Заяву я не підпишу, навіть не мрій! – перейшов на крик завжди спокійний власник агенції, адже наразі втрачав найкращого зі своїх адвокатів.

– А мені байдуже: підпишете Ви чи ні. Я це болото все одно кину. Якщо наполягаєте, то відпрацюю законний термін та й піду, – відрізав Буянов.

– Розумний, так? А як же честь, відповідальність, наша дружба? – намагався давити на больові точки досвідчений юрист, але ж якби йому знати про справжній біль Тимура!

– Це все хороші речі, пане Корсун. Але для мене вони більше не мотивація, – зовсім тихо відповів Буянов і пішов з контори геть.

Розділ 9. Прозріння

Кілька днів Тимур байдикував без діла. Колеги ввічливо, з подачі шефа, не турбували його навіть дзвінками. Розрахунок був простим: кожен професіонал інколи зморюється від тяжкої праці та переживає кризу. Але ж потім він неодмінно засумує за своєю улюбленою роботою та й повернеться працювати, з особливим натхненням. Але грамотії-адвокати помилились, бо сумував Буянов лише за Нею... За рученьками, що так щиро обіймали; за оченятами, що танули у ньому; за серденьком, що безоглядно і віддано кохало...

Зараз Тимур відчував себе зачиненим у клітці звіром. Людиною, що власними руками зрубала дерево свого життя. Він рішуче сів у Мазду та скоро опинився під будівлею Кіриного гуртожитку. Буянов увійшов до вестибюля й почекав, поки його зупинить чергова. Але Тимур мав такий вигляд, що жінці й в голову не приходило його чіпати. Вона ж собі не ворог! Якщо до когось завітав столичний депутат чи, не дай Боже ревізор, він сам про це розкаже. А краще: нехай іде, куди йшов.

– Я перепрошую, шановна! Ви не підкажете, як би мені побачити студентку Кіру Корабльову? – тихо спитав Буянов у жіночки, що намагалась його не бачити. Тільки тоді чергова зрозуміла, що Кіра знову кудись вляпалась. Інакше, чого б це нею цікавились представники закону? Вона кумедно виструнчилась та доповіла:

– А Корабльової, шановний пане, наразі в гуртожитку немає, вона в лікарні. Я Вас проведу до нашої завідувачки. Ганна Василівна завжди на посту!

Буянов пропустив недоречність вислуги, бо почув біду про свою пташку. У радника миттю оніміли ноги, та він спокійно відповів:

– Завідувачка мені без потреби. А Кіра у якій лікарні?

– Зараз подивимось. У мене тут все записано, – з розумним виглядом погортала жінка товстий журнал та відповіла: – Ось: десятого квітня, о другій ночі, швидка забрала Корабльову до неврології четвертої лікарні, що на Солом’янській.

Тепер Буянову затьмарилось в очах так, наче йому теж була потрібна медична допомога. Та радник стримано сказав:

– Я дякую. Наразі це все.

– ...Стій, Шатова! Кому кажу, затримайся! Пану поліціянту необхідна інформація про Корабльову. Відповіси на його запитання, а потім підійдеш до мене, – гучно скомандувала чергова.

Це так вона спиняла високе розмальоване дівча, тих же років, що й Кіра. Та подивилась на Буянова оцінювальним поглядом і ще точніше визначила: звідки припхався до гуртожитку цей гість.

– Уважно слухаю Вас, агенте? Чи краще, пане підполковнику? – пожартувала дівчина.

– Ні те, ні інше, – відповів Тимур і миттю, за його словами, майбутня журналістка упізнала:

– Пробачте, раднику! Але ж я Вас лише телефоном чула. Щиро дякую, що Ви тоді допомогли моєму пацанові. А Кіра, кілька днів уже в лікарні. Чогось посеред ночі розродилась істерикою. Ну, я їй швидку і викликала. Забрали лікувати. Ви знаєте, я намагаюсь викроїти час, щоб відвідати її. Але нам так багато задають, ніяк не виберусь. Ви, як побачите, передайте їй вітання та хай одужує нещасна...

– Спасибі, Анжеліко, – автоматично відповів Тимур, а дівчина ще більше здивувалась:

– Ну, ні фіга собі! Ви пам’ятаєте: як мене звати? Феноменально! От би Вам у журналістику до нас... Пробачте, справи. Треба бігти!

Вона вже опинилась біля стійки чергової, а бідний адвокат зітхнув ще тяжче та подумав, що дівчина дійсно права. Ось був би він веселим журналістом, тоді злочинний несвіт не являвся б загрозою для Кохання з маленькою колібрі. І ніжна квітка не валялась би в лікарні, з нервовим зривом через нього... Але деякі журналісти, з цим твердженням, точно могли б не погодитись!

Як будь-який інтелігентний чоловік, перед походом до лікарні, Тимур купив букет троянд і фрукти. Він навіть не замислювався над тим, що Кірі ця його «увага», наче кинджал в закохане маленьке, але велике щире серце... Розсудливий адвокат залишив автомобіль на стоянці, за периметром лікарні, та спитав у кабінці охоронця: куди йому йти. Вже в парку, по дорозі до корпусу невралгії Тимур натиснув її контакт. З кожним днем на вулиці ставало все тепліше, а на деревах з’явились малесенькі липкі листочки. В повітрі повис чарівний запах зелені й весни, а небо було синє та високе.

Буянов довго слухав з трубки красивий варіант джингла, який замовила його маленька пташка, щоб її абоненти чекали розмови з насолодою. Та Кіра йому не відповідала. Тоді Тимур попрямував до входу приймального відділення. Там йому видали накидку, бахіли й дозволили пройти до восьмої жіночої палати... Як всі нормальні люди, радник терпіти не міг аромат лікарень. Через свою професію він побував у багатьох із них, але навіть самі розкручені та дорогі, завжди навіювали смуток смерті.

Тимур постукав до жіночої палати й обережно заглянув всередину. В одному з кутків лежала Кіра. Вона байдуже обіймала подушку обома руками та звісно знала, що після дзвінка Буянов з’явиться до неї особисто. Тому наразі мовчки піднялась, тугіше зав’язала пояс на довгому халаті й вийшла в коридор. Дівчина була бліда й змучена, але прекрасна. Тимур поклав «дари» на підвіконня і майже пошепки сказав:

– Прости мене, маленька... Я найдурніший ідіот на світі, адже не повинен був відштовхувати тебе через те, чого іще не сталося. Я не можу жити без тебе, дуже боляче. Прошу: поїдьмо зараз звідси та вже ніколи не будемо розлучатись. А там: хай буде, що буде!

Кіра стояла, потупивши чарівний погляд та не говорила ні слова. Тимур не витримав і намагався опуститись перед нею на коліна, але тепер дівчинка тихо попросила:

– Не треба... Тут підлога брудна. Не знаю, що тобі здалося, але ти дійсно зробив мені дуже боляче. Та я не вмію на тебе ображатись, бо кохаю неймовірно і піду за тобою: куди завгодно.

– О, Господи, моє ж ти диво! Зараз... Я тут швиденько всі папери їм попідписую і ми поїдемо додому. Будь ласка, йди збирайся. Я сам тебе вилікую. Сам скалічив – і зцілювати буду сам. Як же я за тобою скучив, янголе мій небесний!

В одну мить очі Буянова змінилися до невпізнанності та засяяли такими божевільними вогнями, що ледве не спопелили це сіре приміщення. В блаженстві, він спробував доторкнутись до блідого личка своєї пташки, але потім схопив лікарняні «дари» та й кинувся до чергового лікаря писати відмову. Сьогодні Тимур застосував увесь свій професійний шарм, щоб Кіру відпустили без будь-яких питань. Звичайно з них взяли купу розписок і відписок, щоб убезпечитись від наслідків. Можна подумати, що ті пігулки та ін’єкції давали дівчині зцілення до первозданного стану!

Назарі тихенька Кіра сиділа поряд зі збуреним водієм Мазди, що мчав приблизно так, як тоді з Зарічного. Він знову дуже поспішав та інколи пристрасно зітхав і поглядав на свій скарб шаленим поглядом. Всередині Буянова одночасно вирували біль та радість, і йому ще важко було повірити в те, що благородна крихітка пробачила його, а запаморочливе щастя повертається, тепер уже навіки...

Вдома Тимур поводився приблизно так, як у холодний вечір минулої осені, коли її зустрів. Не накидався зі зголоднілими поцілунками та обіймами, не виголошував промови, просто був підкреслено уважним. Він допоміг Кірі зняти пальто й ботильйони, посадив у крісло, а сам увімкнув теплу підлогу та побіг наповнювати для своєї пташки теплу пухнасту ванну.

Коли, після сумної лікарні, Кіра поринула у блаженний світ банного релаксу, Тимур почав шукати: чим частуватиме свою красуню? Але в останні дні він якось забув про їжу, й тому в великій холодильній шафі «миша повісилась». Зараз щасливий адвокат наспівував мелодію, що почув з мобільного своєї пташки та вже, здається, задумав щось приємне. Він таємниче посміхнувся та чемно зазирнув до ванної кімнати:

– Крихітко моя! Без тебе мені їжу бачити не хотілося, тому я нічогісінько не готував. Навіть сьогодні боявся припустити, що моя чарівна квіточка пробачить старому бовдуру. Але наразі я відчуваю голод звіра. Дозволиш мені спуститися за нашою піцою? – блаженно запитав він, бо її присутність і вигляд будили в адвокатові не тільки голод, а й інші первісні інстинкти, що одночасно лякали та заворожували його схвильовану душу.

– Так, сходи. Я теж голодна. А можеш ще дещо зробити для мене? – обережно спитала Кіра.

– Що завгодно, моє щастя! – збуджено затремтів голос Буянова.

– Хочу: бекон, яєшню, корнішони... Все, як тоді, пам’ятаєш?

– Так, кохана! Зараз все зроблю... Ти відпочивай. Я миттю, – перехопило подих у Тимура і всередині розплескалось щось солодке та гаряче.

Розділ 10. Друга ніч

Весняні пташки відспівали звабливі пісні своїй коханій парочці та полягали спати. А Тимур Буянов невтомно крутився на кухні, наче студент у двадцять літ. Його дорога гостя, чи господиня, вже добре відпочила у теплій ароматній ванні. Вона підсушила золотаве хвилясте волосся і в махровому халаті свого безголового радника вийшла до кухні скласти йому компанію. Адвокат відчув на собі її ніжний погляд, повернувся та застиг від блаженних думок:

– Господи, яка ж ти гарна, пташко моя! Як я взагалі ці дні без тебе прожив?

Кіра хотіла йому допомогти, але Тимур навідріз відмовився. Мабуть, в ньому заговорили егоїстичні чоловічі гени й він не побажав відчути насолоду від тісного контакту під час приготування вечері. Ну, що поробиш? Чоловіки... Вони хочуть: як краще, а виходить: як завжди!

– Ні-ні! Прошу тебе, зіронько: я сам. Відпочивай! Ти ж хотіла все, як минулого разу? – пустотливо закусив губу Тимур. – А тоді я все подавав сам.

– Але ж минулого разу мене трясло від холоду, а наразі я так розніжилась у пінці, що ніяк не зможу повторити той мандраж, – танула від щастя дівчина.

– Не треба мандражу. Ось, уже все готове, – накладав у тарілки смаколики адвокат, а в повітрі дійсно висів неймовірний аромат підсмаженого бекону та збурював шалений апетит і Тимур додав: – Сьогодні корнішончики ще менші. Я навіть не шукав, самі знайшлись...

Буянов виглядав наразі наче молодий баран, якому показали його овечку. Або як юний півник серед курочок чи перший пролісок, що виліз з-під снігу та побачив яскраве сонце. Ну, якось так! Маленька мудра дівчинка Кіра зовсім не заважала йому сяяти та упиватись власним щастям і блаженством. Вона щиро раділа піднесеному настрою Буянова, що звісно передавався їй на відстані. В якусь мить колібрі не витримала всього, що пам’ятала з останніх днів і, в порівнянні з цим вечірнім благополуччям, на її смарагдових оченятах виступили слізки. Тимур блискавично відреагував та збентежено попросив:

– Не плач, будь ласка. Я більше ніколи не буду аж такий дурний. Просто тоді біля будівлі суду мені зустрілись давні відморозки і я дуже за тебе злякався...

– Ох, мій безстрашний адвокате! Навіщо ти боїшся того, що ще не сталося та сам робиш з нами страшні речі? Ми ж все одно не зможемо більше розділитись. Це наче різати по-живому. Зрослись ми з тобою неймовірно міцно. Як ти цього не розумієш? – скинула слізки Кіра.

Від її мудрих слів Тимуру аж дух перехопило. Він піднявся, обійняв її ззаду і пригорнувся, наче дитина:

– Прости безмозкого старого! Ти права: ніколи не зможемо розділитись. Ну, хіба разом з життям. Давай швиденько поїмо і я молитиму твого прощення.

– Як для старого: ти зовсім дурне, але немислимо кохане! – зітхнула Кіра і не знаходила в серці жодної образи.

Вони напхалися смаколиками так, що вже майже животи боліли. Бо кілька днів, від страждань, кожен у своєму кутку про їжу зовсім забув. Тимур склав посуд до машини та все ретельно протирав і зволікав з «вибаченнями». Він розумів, що дуже завинив перед своєю маленькою колібрі й мабуть, соромився своїх невиправданих дій.

– Моє хазяйновите щастя, щось натякало на вибачення? – не стрималась Кіра.

А Буянов заплющив у блаженстві очі, зітхнув та зовсім по-дитячому зізнався:

– Мені без тебе жити не хотілось. Коли прогнав, здавалось, що помер. Але варто тільки подивитись, почути, подихати з тобою одним повітрям і я стаю зовсім маленьким та хочу бавитись, мов немовля...

Тоді його пташка обережно взяла Буянова за руку та сама повела до їхнього раю. Вона скинула з шовкових плечиків його халат, пригорнулась до міцних гарячих грудей і від насолоди заплющила очі:

– Ось тут, біля цього серця, я хочу прожити решту свого життя і ніхто на світі мені нічого не зробить. Навіть ти не зможеш більше мені відмовити... Як страшно було думати, що втратила, що це кінець. Навіщо воно таке величне і нестерпне - наше Щастя?